НІЧНІ ЛОВЦІ

Конан прокинувся, почувши, що відчиняються двері. Він прокидався не так, як звичайна цивілізована людина – ледача, зніжена, напхана снодійним. Конан прокинувся миттєво. Готовий до бою, з ясним розумом, він виразно й безпомилково визначив звук, що перервав його сон. Він побачив, як відчинилися двері і в отвір, затуливши небо, втиснулася величезна темна фігура з широкими похилими плечима і страшною головою.

По спині кімерійця забігали мурашки: адже двері були надійно замкнуті. Відкрити їх могли лише демони й чаклуни. Та й чи може бути в людини така голова, що вимальовувалася на тлі неба? Кімерієць уловив знайомий запах, але не заспокоївся, оскільки легенда зуагірів твердила, що саме такий запах у дияволів.

Конан обережно підібгав під себе ноги і різко схопився. Удар мечем – немов стрибок тигра з темряви. Навіть демону не вдалося б ухилитися від такої атаки. Меч легко пройшов крізь м’язи й кістки, і щось із довгим хрипом важко зсунулося на підлогу. Конан схилився над поверженим. З меча скрапувала кров. Хто це був – диявол чи людина, – вже не мало значення: він помер. Конан відчував смерть, як відчуває її дикий звір. Він виглянув через прочинені двері – ворота відчинені, дворик порожній.

Конан зачинив двері, але не замкнув їх. У темряві відшукав лампу, запалив гніт. І наступної миті вже розглядав істоту, що лежала на підлозі в калюжі крові.

Це був чорношкірий гігант із пов’язкою на стегнах. Рука його все ще стискала вузлувату палицю, оббиту на кінці бронзою. З кучерявого волосся за допомогою тонких гілочок і глини була зроблена страшна зачіска, що нагадувала роги буйвола. Ці роги й надавали голові страшного вигляду. Одержавши ключ до розв’язання загадки, Конан розсунув ногою товсті червоні губи і, дивлячись на підпиляні до основи зуби, вилаявся.

Тепер він знав причину таємного зникнення подорожніх із будинку Арама Бакші. Стали зрозумілі й гуркіт барабана за фініковим гаєм, і яма, наповнена вугіллям упереміж із людськими кістками. Над цією ямою, в мерехтливому світлі зірок підсмажувалося незвичайне м’ясо, а навкруги багаття сиділи чорні звірі, вгамовуючи голод своїх неситих утроб. Людина на підлозі була рабом канібалів[38]з Дарфару.

Таких людей Конан бачив немало в цьому місті. В Замбулі канібалізм не визнавали відкрито, але тепер Конан знав, чому люди так ретельно закривалися на ніч і чому жебраки уникають темних алей і покинутих халуп. Він з огидою вилаявся, оскільки не раз бачив, як нічними вулицями крадькома рухалися чорні примари в пошуках своїх жертв. А такі, як Арам Бакша, відкривали їм двері. Власник таверни не був дияволом – він був набагато гіршим. Раби з Дарфару прославилися брудною крадіжкою, і не було сумніву, що частина награбованого потрапляла до рук Арама Бакші. Натомість він продавав їм людську плоть.

Конан загасив лампу. В темряві підійшов до дверей, відчинив їх і почав обережно обмацувати різьблені прикраси зовні. Одна з них рухалася і була закріплена на стрижні, який виходив із дверей. Кімната виявилася пасткою. До того ж спеціально обладнаною. Люди потрапляли сюди як кролики, та тепер замість кролика сюди потрапив шаблезубий тигр.

Конан підійшов до тих дверей, які виходили в коридор, і штовхнув їх. Двері не зрушилися, і кімерієць пригадав про товсту залізну смугу з другого боку. Арам не шукав зустрічей ні з жертвами, ні з тими, з ким діяв разом.

Застебнувши пряжку ременя з мечем у піхвах, Конан переступив через калюжу крові, вийшов у двір і обережно причинив за собою двері. Він не збирався відкладати на потім розмову з Арамом. Скільки ж нещасних було вбито уві сні дрюком, а потім витягнуто на дорогу, що веде до страшної ями!

У дворі Конан прислухався. Як і раніше, тихо гуркотів барабан, але відблисків полум’я за гаєм не було видно: нікого, значить, ще не смажили.

Канібалізм у цих місцях був невід’ємною частиною життя чорношкірих, їхнім способом існування. Ось і тепер вони зібралися на свій страшний культовий бенкет. І якщо їм сьогодні все ж таки щось перепаде, то вже ніяк не Конан.

Щоб потрапити до Арама, треба було видертися на одну зі стін. Високі стіни, як з’ясувалося, служили захистом не тільки від кочівників, а й від канібалів. Та Конана не можна було порівнювати з людьми пустелі: йому не раз траплялося долати кручі рідних пагорбів і скель. Тепер він стояв біля стіни й вирішував, як зручніше перебратися на другий бік. І зненацька почув здавлений крик.

За якусь мить Конан опинився біля воріт, пильно вдивляючись через дорогу. Звук прийшов від халуп, з тіні пальм за дорогою. Він почув задушливі хрипи й булькання. Було схоже, що хтось намагається закричати, але чиясь безжальна рука затискає рот жертви. Раптом із‑за хатини з’явились і попростували до гаю кілька постатей – три величезних чорних несли одну світлу, котра марно намагалася вирватися. Конан побачив, як після вдалої спроби полонений вирвався з грубих лап і побіг дорогою в місто. Виявилося, що це гнучка молода жінка, причому без одягу. Конан роздивився її виразно. Чорношкірі кинулись услід, і вся група знову зникла в тіні між халупами. Тишу прорізав відчайдушний крик, наповнений болем і жахом.

Розлючений мерзотою того, що коїться, Конан метнувся через дорогу.

Ані жертва, ні її викрадачі не підозрювали про присутність кімерійця доти, поки рипіння піску не виказало грізного наближення. Він налетів на них, як лютий гірський ураган. Двоє чорношкірих обернулися, підняли ломаки. Але вони не врахували швидкості, з якою нападав Конан. Один із них одразу ж відлетів з розпоротим черевом. Другий махнув ломакою, та Конан ухилився, різонув мечем, і голова чорношкірого майнула в повітрі. Безголове тіло ще зробило за інерцією три кроки, обливаючись кров’ю і розмахуючи руками, а потім гепнулось у куряву.

Третій канібал, глухо скрикнувши, різко відштовхнув від себе жінку й кинувся тікати. У паніці він помчав у бік міста. Жах, додавав прудкості, та перш ніж утікач і переслідувач порівнялися з найближчою до міста хатиною, чорношкірий, почувши за спиною невідворотну смерть, заревів, немов бик на різниці.

– Пекельна псино! – крізь зуби проревів Конан і всадив меча між чорні лопатки з такою силою, що лезо наполовину вийшло з грудей людожера.

Він упав з передсмертним хрипом, а Конан, наступивши на тіло, висмикнув клинок.

Ніщо більше не порушувало тиші, тільки легкий вітер слабо ворушив листя пальм. Конан струсив головою, як лев струшує гривою, і щось прогарчав про невтамоване жадання крові. Проте ніхто не з’являвся на безлюдній дорозі, осяяній світлом зірок.

Шерех квапливих кроків примусив Конада різко обернутися, проте це була дівчина, вона кинулася до рятівника, обвила його шию руками, напівжива від жаху.

– Заспокойся, – пробурчав він. – Тепер усе гаразд. Як вони тебе зловили?

Вона схлипнула, нерозбірливо щось відповівши. В світлі зірок Конан її розглянув і відразу забув про Арама Бакшу. Її шкіра була сліпучо‑білою, а волосся спадало смоляною хвилею. Загалом, це була гідна представниця різнорідного населення Замбули. Висока, з прекрасними ніжними формами, вона, безумовно, викликала замилування. В очах Конана спалахнуло захоплення. Він обійняв усе ще тремтячу дівчину і підбадьорливо вимовив:

– Досить труситися, люба. Тепер ти в безпеці.

Його дотик, здавалося, повернув дівчині дещо втрачений здоровий глузд. Вона відкинула голову, полохливо озирнулася. І тут‑таки знову притиснулася до кімерійця, немов намагаючись знайти в ньому надійну опору.

– Вони зловили мене на вулиці, – прошепотіла вона. – Вони чекали в темряві під аркою. Чорні чоловіки, схожі на величезних мавп! Але Сет пожалів мене. Завжди йому молитимуся!

– Що ж ти робила на вулиці вночі? – запитав Конан.

Вона відкрито поглянула йому в обличчя.

– Мій коханий вигнав мене, – сказала вона. – Він збожеволів і хотів мене убити. Щойно я втекла, мене схопили ці звірі.

– Така красуня, як ти, може будь‑кого звести з розуму, – сказав Конан, погладивши її блискучі кучері.

Вона сіпнулася, як людина, яку боляче вдарили. Більше вона не тремтіла, її голос звучав рівно.

– Так помстився мені злий чернець Тотрасмек, верховний жрець Ханумана. Він хотів насміятися з мене, собака!

– Не варто згадувати це, – посміхнувся Конан.

– Мій коханий, – сказала вона, – молодий туранський офіцер. Тотрасмек підсипав йому зілля, яке зробило його божевільним. Цієї ночі він прийшов до мене з мечем, аби вбити, але я втекла. Потім на мене напали негри. Хто вони?

Замість відповіді Конан приклав палець до губ і безшумно, як тінь, потягнув дівчину за найближчу халупу під пальмами. Вони завмерли, напружено вслухаючись у тишу. Нарешті почулися глухі голоси, які ставали все голоснішими. Близько десятка чорношкірих поверталися з міста. Дівчина вчепилася в руку Конана, і він відчув, як’вона затремтіла.

Тепер вони виразно чули горловий говір чорних людей.

– Наші брати зібралися біля ями, – говорив один з них. – А нам сьогодні не пощастило. Тепер у них будуть причини нас зневажати.

– Арам обіцяв людину, – пробурмотів інший, і Конан у думках побажав Арамові безліч радощів у пеклі.

– Арам дотримується слова, – пристав до розмови ще хтось.

– Пригадайте, скільки людей ми взяли з його таверни. Проте й платимо за це як слід. Я сам дав десять згортків привезеного жовтими купцями шовку. Це був вельми хороший шовк…

Чорношкірі пройшли мимо. Голоси завмерли вдалині.

– Добре, що трупи лежать за халупами, – неголосно зауважив Конан. – Якщо вони заглянуть до Арама, то знайдуть ще одного свого приятеля. Ходімо звідси.

– Атож, треба поспішати, – підхопила дівчина. – Мій коханий блукає десь вулицями. А раптом вони схоплять його?

– Який усе ж таки паскудний звичай! – Конан нарешті знайшов слухача і дістав можливість висловитися з приводу місцевих порядків.

Тепер вони йшли в місто по іншій вулиці, але про всяк випадок трималися в тіні будинків і дерев.

– Чому люди не виженуть цих собак із міста? – запитав кімерієць.

– По‑перше, вони відмінні раби, – сказала дівчина. – А по‑друге, тут їх так багато, що коли вони збунтуються, то виріжуть усе населення. Я не одразу зрозуміла, хто це, але тепер мені все ясно. Жителі Замбули знають, що раби пустують ночами, і тому міцно зачиняються на ніч. Але буває, трапляється непередбачене. Хіба інакше я залишилася б на вулиці? Взагалі, чорні, звичайно, не роблять винятків, проте в більшості випадків їм трапляються чужинці. Вважається, що жителі міста не зобов’язані турбуватися про мандрівників. А такі, як Арам Бакша, продають мандрівників людожерам. Про це багато хто знає. Звичайно, він не посмів би викинути таку штуку з корінним замбульцем.

Конана пересмикнуло від огиди. Ну й порядки в цьому богом береженому Турані!

За кілька хвилин він вивів свою супутницю на досить пристойну вулицю з неосвітленими будинками.

– Куди тебе провести? – запитав він, не без підстав вважаючи, що пригода ще не закінчилася.

– Додому. Розбуркаю слуг, хай візьмуть палиці і підуть шукати мого коханого. Не вистачало ще, аби в місті дізналися про його божевілля. Він же офіцер! До того ж служить при дворі. Ти мені допоможеш? Можливо, ми вилікуємо його, коли знайдемо…

– Знайдемо? З чого ти взяла, що я жадаю провести ніч у пошуках лунатика? Здається, можна знайти заняття дещо цікавіше.

Вона поглянула йому в обличчя і правильно зрозуміла блиск його очей. Будь‑яка жінка відчуває мить, коли чоловік готовий виконати найбожевільнішу її примху, проте справжня жінка ніколи в цьому не признається.

– Будь ласка! – заблагала вона. – У мене більше нікого немає, кого я могла б попросити про допомогу. А ти такий добрий і сильний…

– Гаразд! – вирішив Конан. – Гаразд! Як звуть цього молодика?

– Алафдал. А мене Забібі. Я танцівниця. Раніше я часто танцювала перед сатрапом Юнгіром Ханом і його дружиною Нафертарі, а також перед вельможами Замбули. Тотрасмек, якого я відкинула, зробив мене мимовільним інструментом помсти Алафдалу. Не підозрюючи про віроломство Тотрасмека, я попросила у нього любовне зілля для Алафдала. Він дав мені зілля, сказавши, що його треба висипати в келих із вином для мого коханого. Він присягнувся, що коли Алафдал вип’є це вино, то кохатиме мене набагато сильніше, аніж звичайно, і виконуватиме всі мої бажання. Проте, випивши вино, мій коханий збожеволів і захотів мене вити. Я проклинаю Тотрасмека, цю підлу змію!

Вона раптом схопила Конана за руку, і обоє вони на мить зупинилися. Потім увійшли до кварталу магазинів і крамниць. Було досить пізно, ліхтарі не горіли, і лише світло зірок падало на безлюдні вулиці. Конан і Забібі одночасно побачили людину, що нерухомо стояла в глибині алеї. Голова людини була опущена, і, здавалося, вона щось упустила, а зараз шукає. Але людина підвела голову, і її очі спалахнули якимсь фантастичним, потойбічним вогнем. По спині кімерійця сипнуло холодом. Справа не в тому, що людина тримала в руці клинок – клинків Конан за своє життя бачив чимало. Занадто страшний вигляд мала мовчазна постать із палаючими очима. Конан легенько відштовхнув дівчину і витягнув меча.

– Не вбивай його! В ім’я Сета, не вбивай! Ти ж набагато сильніший за нього!

– Подивимося, – сказав Конан, виставивши вперед меч і стиснувши лівий кулак, за розміром і міцністю схожий на молот.

Він уже вирішив, що не вб’є божевільного, як би не склався двобій. Бо встиг роздивитися дещо важливе… ні, краще не вбивати.

Конан зробив обережний крок, і туранець, зареготавши, наче демон, кинувся в атаку. Він ішов навшпиньках, легенько пританцьовував і зі свистом крутив клинком над головою. Судячи з усього, це був досвідчений воїн. Та ось клинки схрестилися, викресавши в темряві блакитні іскри. Конан відбив удар, хильнувся всім корпусом праворуч, одночасно викинувши вперед лівий кулак. Тієї ж миті нападник упав на землю непритомний. Його очі згасли за повіками з пухнастими віями. Удар кімерійця, як завжди, був блискавичний.

– Що з ним? – дівчина кинулася до коханого.

Конан нахилився, перевернув людину на бік.

– Нічого страшного, – усміхнувся гігант. – Звичайний удар у щелепу. Невдовзі отямиться. Та краще його зв’язати. Його ж ременем… Ось так. Ну, куди доставити цього красеня?

– Почекай хвилину.

Дівчина сіла біля нерухомої фігури, взяла зв’язані руки і почала уважно їх розглядати. Потім, розчаровано струсонувши головою, встала. Підійшла до кімерійця, поклала долоні на його м’язисті груди, і її дивні очі, що мерехтіли як два діаманти, потонули в очах гіганта.

– Ти справжній воїн! – прошепотіла вона. – Допоможи мені. Убий Тотрасмека!

– І встав свою голову в туранську петлю, – розсміявся Конан.

– Ні в якому разі!

Її ніжні й гнучкі руки стали раптом твердими як сталь, обійняли могутню шию гіганта.

– Прканці не люблять Тотрасмека, а жерці Сета бояться його. Тотрасмек – виродок. Він править людьми за допомогою страху і невірної релігії. Я молюся Сету, туранці поклоняються Ерліку, проте Тотрасмек приносить жертви проклятому Хануману. Туранська знать боїться його чорного диявольського вміння, боїться його влади над людьми і ненавидить його. Якщо його раптом уб’ють, вони не будуть завзято шукати вбивцю.

– А коли він застосує своє чаклунське вміння і уб’є мене? – запитав гігант.

– Ти ж воїн! – спалахнула дівчина. – Ризикувати життям – твоя професія!

– Назви свою ціну, – усміхнувся Конан.

– Я розрахуюся з тобою! – Вона глибоко зітхнула, підвелася навшпиньки, зазирнула йому в очі.

Близькість дівчини викликала полум’я в грудях кімерійця, а ніжне дихання внесло сум’яття в голову. Але коли його руки стулилися за спиною дівчини, вона обережно відвела їх і сказала:

– Не поспішай. Спочатку допоможи мені.

– Назви ціну, – бурмотав Конан із хвилюванням у голосі.

– Підніми мого коханого, – сказала Забібі.

Конан стріпнувся, легко підкинув безпорадне тіло на свої широкі плечі. У цю мить він відчував, що міг би підняти весь палац Юнгіра Хана. Дівчина шепотіла молодику ласкаві слова, і в них не відчувалося ніякої фальші. Очевидно, вона щиро кохала Алафдала, а угода, укладена з Конаном, була суто діловою. В таких речах жінки виявляють більше здорового глузду, ніж чоловіки.

– Ходи за мною! – наказала вона, і квапливо рушила вулицею.

Кімерієць легко попрямував за нею, і здавалося, що ноша зовсім не обтяжує його. Але він пильно роздивлявся на всі боки, чекаючи можливого нападу нічних викрадачів. Та нічого підозрілого не було. Певне, люди Дарфару вже давно зібралися біля культової ями. Дівчина тим часом звернула на вузьку бічну вулицю і за якусь мить уже стукала в невеликі склепінчасті двері.

Майже відразу відкрилося невелике віконце, і звідти визирнуло чорне лице. Дівчина щось швидко прошепотіла. Клацнули замки, двері відчинилися, з’явилася чорна людина величезного зросту. Конан визначив, що цей негр не з племені Дарфару. Його зуби не були підпиляні, а густе волосся було коротко підстрижене. Людина належала до племені Уадаї.

На прохання Забібі Конан передав тіло молодого туранця чорному слузі. Офіцер був тут же укладений на криту оксамитом канапу. Туранець не приходив до тями, і це було природно – Конан міг би повалити ударом і бика. Дівчина на секунду схилилася над своїм коханим, потім випросталася і разом з кімерійцем вийшла на вулицю.

Двері й віконце зачинилися, клацнули замки. Забібі узяла Конана за руку.

– Ти не зрадиш мене?

Він заперечно похитав головою.

– Тоді ходімо у храм Ханумана, і хай боги благословлять нас!

І знову, як примари, вони безшумно йшли сонним містом. Кожен думав про своє. Забібі, певне, неслася думками до свого коханого, якого залишила лежати в неясному світлі мідних ламп. А можливо, роздумувала над тим, що чекає її в диявольському храмі Ханумана. Думки ж Конана сходилися виключно на одному – на дівчині, яка йшла поруч, і ні про що інше він думати не міг.

Несподівано почувши якесь брязкання, вони швидко сховалися в тіні похмурої арки. Мимо пройшов загін нічної варти. Чоловік п’ятнадцять ішли тісною лавою, тримаючи напоготові списи. Варта, яка замикала хід, закривала свої спини бронзовими щитами, побоюючись зрадницького удару ззаду. Загроза потрапити до рук чорних пожирачів людського м’яса існувала навіть для озброєних воїнів.

Незабаром тупіт підкованих сандалій затих віддалік. Конан і дівчина покинули свій притулок і рушили далі. За кілька хвилин вони побачили низьку з плоским дахом споруду, контури якої неясно вимальовувалися попереду.

Храм Ханумана стояв у гордій самотині посеред широкого мовчазного, безлюдного в цю годину майдану. Похмура будівля, складена з масивних кам’яних брил, немов би тиснула на кожного, хто до нього приходив. Храм був огороджений біломармуровою стіною, прикрашеною барельєфами з картинками із життя чудовиськ. Широкий вхід, ніби розкрита паща, давав змогу безперешкодно проникнути всередину. Ворот чи інших загороджень не було.

– І чому це людожери не полюють на людське м’ясо в храмі? – гмикнув Конан. – Сюди ж можна ввійти вільно!

Забібі притиснулася до нього.

– Вони панічно бояться Тотрасмека. В Замбулі його всі бояться. І Юнгір Хан теж, і Нафертарі… Ходімо! Ходімо швидше, поки я ще можу йти.

І дівчина зробила крок уперед, ніби у вир. Конану подобалися люди, здатні переступити через свій страх. Трішки обігнавши дівчину, він прикривав її плечем.

Вони проминули широкий вхід. Кімерієць наслухався про жахливі звичаї жерців Сходу і зовсім не здивувався б, коли б на них раптом упала кам’яна балка чи під ногами провалилася б земля. Він знав – може статися так, що ні він, ні дівчина не вийдуть звідси живими. Але Конан не мав звички довго роздумувати про небезпеку. Хай, не поталанить…

Вони зайшли до двору. На мармурових плитах відбивалися зорі. На галерею з колонами вели неширокі сходи. Стукіт двох сердець, здавалося, лунав на всю округу. Високі двері були широко розчинені, усередині нікого не було видно. Вдень сюди приходили люди і покладали приношення на чорний вівтар бога‑мавпи. Вночі ж жителі Замбули уникали храму, як зайці уникають нори отруйної змії.

Тліючі курильниці поширювали всередині храму м’яке таємне світло, і довкілля здавалося нереальним і навіть потойбічним. Під стіною за чорним кам’яним вівтарем сидів бог. Його погляд був навіки прикутий до дверей, через які століттями приходили його жертви, а деяких приводили на ланцюзі. Від порога до вівтаря вела неглибока канавка, і, коли нога Конана ступила в неї, кімерієць мимоволі відскочив убік. Канавка була прочовгана ногами багатьох людей, які в муках умирали на цьому похмурому вівтарі.

У нерівному світлі курильниць бог Хануман мав вигляд напівлюдини‑напівтварини. Він сидів не так, як звичайно сидять мавпи, а як людина, що підібгала ноги, але від цього його схожість із мавпою не зменшувалася. Фігура божества була висічена з чорного мармуру. Рубінові очі горіли хтивим червоним світлом, немов вугілля в культовій ямі людожерів. Величезні руки Ханумана покоїлися на колінах долонями вгору, пазуристі пальці були напівзігнуті, і, здавалося, вони готові схопити кожного, хто наважиться наблизитися. В огидному зображенні божества був відтворений увесь цинізм вироджу ваного культу.

Забібі обережно обійшла статую, але, коли ненавмисно торкнулася її, затремтіла, немов зачепила отруйну рептилію. За широкою спиною ідола, на відстані кількох футів, видніла мармурова стіна і бордюр із золотого листя. По обидва боки від статуї було двоє дверей із слонової кістки. Над кожною з них височіла золота арка.

– За цими дверима коридор, який нагадує формою шпильку для волосся, – сказала дівчина. – Я була там одного разу.

Вона здригнулась і мерзлякувато зіщулилася, пригадавши жахливе й непристойне видовище, яке їй довелося побачити.

– Коридор вигинається, як підкова, і кожний його ріг виходить у цю кімнату, – продовжувала танцівниця. – Апартаменти Тотрасмека знаходяться у вигині, і там є двоє дверей. Проте десь тут мають бути приховані двері, які ведуть просто у внутрішні покої Тотрасмека.

І вона почала нишпорити по гладенькій поверхні стіни, на якій не було видно ні тріщини, ні горбика. Конан стояв поряд, тримаючи напоготові меча й обережно озираючись навколо. Його уява малювала жахливі картини, які могли мати місце за цією стіною, і кімерієць відчував себе звіром у пастці.

Нарешті Забібі знайшла таємну пружину. Велика плита безшумно відійшла вбік, відкривши темну діру в стіні.

– О Сет! – зненацька скрикнула дівчина.

Конан стрибнув, але спізнився – чиясь смаглява рука вчепилась у волосся Забібі. Дужий ривок підняв дівчину в повітря, втягнув у чорну діру. Пальці Конана встигли лише ковзнути по тілу Забібі – плита опустилася на місце, перед кімерійцем знов була стіна. Ніби нічого й не сталося, лише за стіною чулися звуки боротьби, крик і чийсь гидкий сміх, від якого в Конана закипіла в жилах кров.