СТАЛЕВИЙ ДЕМОН 2 страница

Споруди стояли так близько до стіни, що, минувши половину сходів, він опинився на відстані витягнутої руки від вікна. Конан зупинився, щоб зазирнути до середини. Вікна не мали ґрат, а шовкові завіски стягували сатинові стрічки. Він побачив кімнату, стіни якої покривала темна атласна тканина. Підлогу встеляли товсті килими, стояли лави з чорного полірованого дерева і балдахін із слонової кістки, оздоблений хутром.

Він уже посунув далі, коли зненацька почув, що хтось унизу наближається до сходів. Перш ніж невідомий повернув за ріг і побачив його на сходах, Конан здолав невелику відстань до вікна і легко стрибнув до кімнати, вихоплюючи на ходу шаблю. Якусь мить він стояв нерухомо, як статуя, а потім, оскільки нічого не сталося, рушив по килиму до склепінчастих дверей. Зненацька відгорнулася драпіровка, відкривши викладене подушками заглиблення, з якого на нього млосно поглянула тоненька, чорнокоса дівчина.

Конан втупився у неї важким поглядом, чекаючи, що вона ось‑ось почне кричати. Але дівчина просто позіхнула, звелася з подушок і недбало притислася до драпіровки, підтримуючи її однією рукою.

Без жодних сумнівів, вона належала до білої раси, хоча шкіра її була досить темною. Волосся було чорне, як вороняче крило. Шматок шовкової тканини, що огортав гнучкий стан, складав весь її наряд.

Вона заговорила, але Конан не зрозумів її мови і заперечливо хитнув головою. Дівчина позіхнула знову, потягнулася і, не виказуючи ні остраху, ні здивування, перейшла на мову, зрозумілу йому. Це був один із діалектів юетші, але звучав він якось дивно й архаїчно.

– Ти шукаєш когось? – запитала вона так байдуже, неначе вторгнення озброєного незнайомця до апартаментів було звичайною справою.

– Хто ти? – запитав у свою чергу Конан.

– Мене звуть Ятелі, – відповіла чорнявка. – Я затрималася на бенкеті цієї ночі, тому тепер така сонна. А хто ж ти?

– Я – Конан, мунганський отаман, – відповів він, уважно спостерігаючи за виразом її обличчя, оскільки вважав, що вона тільки прикидається і чекає зручного моменту, щоб втекти з кімнати й розбуркати весь будинок. Проте сигнального шнура, іцо висів поряд із нею, вона навіть не доторкнулася.

– Конан, – сонно повторила красуня. – Ти не дагонієць, ти, певне, найманець. Скільки ж ти зрубав юетшівських голів?

– Я не воюю з водяними щурами! – сердито мовив варвар.

– Але вони жахливі, – пробурмотіла Ятелі. – Я пам’ятаю той час, коли юетші були нашими рабами. А потім вони зчинили заколот, палили й убивали. Тільки дивовижна сила Хозатрала Хела утримала їх за стінами.

Дівчина перевела подих, намагаючись подолати сонливість.

– Я забула, – знову забурмотіла вона. – Вони видиралися на стіни минулої ночі. Вони кричали й палили багаття, і люди марно волали до Хозатрала.

Труснула головою, ніби прагнучи очистити її від невеселих думок.

– Але цього не може бути, – тихо промовила вона, – бо я жива, хоча й гадала, що вже померла. О сатано!

Вона перетнула кімнату і, взявши Конана за руку, підвела його до балдахіна. Він нерішуче їй піддався. Дівчина посміхалася йому, як сонна дитина, її довгі шовковисті коси впали на темні сонні очі. Вона просунула пальці крізь його густі кучері, ніби бажаючи переконатися, чи існує він наяву.

– Це був сон, – позіхнула вона. – Можливо, все довкола мене – сон? Я відчуваю себе тепер, як уві сні. Але мене це не хвилює. Я не можу згадати щось таке, про що я забула. І мене відразу ж долає сон, коли я думаю про це. Та все це пусте.

– Що ти маєш на увазі? – запитав Конан. – Ти сказала, що вони вибиралися на стіни минулої ночі? Хто це був?

– Імовірно, юетші. Хмара диму все закрила, а потім оголений, забризканий кров’ю демон схопив мене за горло і встромив ніж у мої груди. Мені й досі болить. Та це був сон, бо на грудях немає ніякого шраму, поглянь. Я не можу пригадати, – шепотіла вона далі, притиснувшись до нього. – Все в якомусь тумані. Та все – дарма. Ти – не сон. Ти сильний. Кохай мене.

Він колисав прекрасну голову дівчини на вигині своєї важкої руки і цілував її вуста.

– Ти сильний, – повторювала вона ослабло. – Коханий мій…

Сонний шепіт затих, темні очі заплющилися, довгі коси закрили її обличчя, тіло розслабилося.

Конан приголомшено дивився на дівчину. Поза сумнівом, вона була частиною омани, яким було пройнято все це місто, але тверда пружність її тіла, до якого торкалися його пальці, переконала Конана в тому, що перед ним жива дівчина, а не примара. Відчуваючи тривогу й неспокій, він обережно переніс її на хутра дід балдахіном.

Сон її був досить глибокий, тому він вирішив, що вона перебувала під впливом якогось наркотика, можливо, схожого на квітку чорного лотоса з Ксутала.

А потім він знайшов, іще одну річ, яка вельми зацікавила його. Серед хутра, розкиданого на ложі під балдахіном, лежала яскрава плямиста шкура з переважаючим золотим забарвленням. Це не була вміла підробка, шкура належала справжньому звіру. І такі звірі, Конан знав напевно, вимерли, принаймні, тисячу років тому. Шкура належала великому золотистому леопарду, якого згадано майже в кожній гіборійській легенді. Цей звір закарбований у роботах стародавніх художників, втілений у фарбах і мармурі.

Труснувши головою, але не позбувшись складнощів, Конан пішов покрученим коридором. У будинку панували тиша й спокій. Зненацька його слух спіймав якийсь звук зовні. Він зрозумів, що хтось спускається тими самими сходами, якими йому вдалося зайти до цієї споруди. За мить він почув, як щось глухо впало в щойно залишеній ним кімнаті. Він швидко побіг геть покрученим коридором, але картина, що зненацька постала перед ним, примусила його зупинитися.

Він побачив у холі тіло людини, прикрите панеллю від частини стіни. Це був смаглявий і худорлявий чоловік, з голеною головою, грубими рисами обличчя, із пов’язкою на стегнах. Він лежав у такому положенні, ніби смерть уклала його, коли він з’явився з‑за стіни. Конан схилився над людиною, намагаючись визначити причину смерті, та, на його здивування, виявилося, що людина спала глибоким сном, так само, як дівчина в кімнаті.

Чому ж чоловік вибрав таке дивне місце для сну? Роздумуючи над цим, Конан раптом почув за спиною якісь звуки – щось рухалося до нього коридором. Великі двері в кінці коридору, очевидно, були замкнені. Конан затягнув людину до середини і зробив крок назовні, різко зачинивши за собою панель. Ляскіт за його спиною свідчив, що панель стала на місце. Стоячи в повній темряві, він почув, як всередині стихло човгання ніг, і у нього по спині забігали холодні мурашки. Ці кроки не належали людській істоті, і навіть звіра такого він ніколи раніше не стрічав.

Тиша тривала всього якусь мить, потім почулося легке потріскування дерева і металу. Витягнувши руку, він відчув, як тремтять і видавлюються двері, неначе величезна вага навалилася на неї зсередини. Коли він схопився за свою криву шаблю, натиск припинився, і він почув дивні слиняві схлипування, від яких у нього волосся стало дибом. З шаблею в руці він почав задкувати, і зненацька його ноги намацали сходинки, якими він нещодавно спускався. Він стояв на вузьких сходах, що вели кудись униз.

Конан навпомацки продовжував спускатися в темряві. Він відчував, що перебуває поза будинком, десь глибоко під землею. Конан зупинився перед входом до тунелю.

Конан пробирався чорним, безмовним тунелем, побоюючись щомиті трапити до якоїсь ями, та нарешті його ноги знову відчули міцні сходинки, і він почав підійматися ними, поки не дістався дверей із металевою ручкою, яку нетерпляче відшукали його тремтячі пальці. Він зайшов до похмурої величезної зали.

Фантастичні колони вишикувалися під строкатими стінами, підтримуючи стелю – водночас і похмуру, й напівпрозору, яка створювала вигляд нічного неба, закутого хмарами. Якщо зовні і проникало сюди якесь проміння світла, то воно невпізнанно заломлювалося.

У тьмяному, похмурому світлі рухався Конан зеленою підлогою. Величезне приміщення мало форму кола, проте з одного боку в стіні виднілася бронзова рама гігантських дверей. Напроти них, біля протилежної стіни, на узвишші, куди вели напівкруглі східці, височів мідний трон, і, коли Конан побачив те, що згорнулося в кільце на цьому троні, він поспішно відскочив назад і підняв шаблюку.

Оскільки ж істота не рухалася, він придивився до неї дещо пильніше і за якусь мить піднявся скляними східцями. Це була гігантська змія, вирізана з жовтувато‑зеленого каменю. Кожна її лусочка була вирізана з неперевершеною майстерністю і мала вигляд справжньої, так уміла були передані всі її деталі й колір. Велика клиноподібна голова змії наполовину ховалася у вигинах тулуба, тому ні очей, ні щелеп не було видно. Спогади заворушилися в його мозку. Ця змія, очевидно, мала вдавати одного з тих жахливих болотяних монстрів, які багато століть тому мешкали в очеретяних заростях, на південних берегах Вілайєтського моря, проте, як і золотисті леопарди, вимерли ще за давніх‑давен. Конану доводилося бачити їхні мініатюрні, але грубі зображення серед ідолів у хатинах юетші. Окрім того, їх було описано в книзі Скелоса, із посиланнями на доісторичні джерела.

Конан із захопленням дивився на лускатий торс, товстий, як його стегно, і, очевидно, надто довгий. Він підійшов до змії й поклав на неї руку. І тільки‑но він це зробив, серце його майже зупинилося. Крижаний холод заморозив кров у жилах і звів волосся на голові. Під його рукою була не гладенька поверхня скла, металу чи каменя, а податлива, пружна маса живої істоти. Він відчував, як під його пальцями тече холодне й ліниве життя.

Інстинктивно його рука сіпнулася цазад, затремтіла шабля в другій. Жах і огида охопили його, він неквапливо відступив і обережно спустився вниз до скляних східцях, не спускаючи очей зі страхітливої істоти, що дрімала на мідному троні. Вона не ворушилася.

Він підійшов до бронзових дверей і натиснув на них. Він жахався, все тіло спітніло у передчутті того, що він не зможе вибратися з цього похмурого приміщення. Та двері піддалися його натиску, і, прослизнувши крізь стулки, Конан зачинив їх за собою.

Він опинився в просторому холі з високими, оббитими тканиною стінами, тьмяно освітленому, як і попереднє приміщення. У напівтемряві віддалені предмети були ледь помітні, і Конана охопили важкі думки про те, що десь поряд, у пітьмі, ковзають невидимі змії. У цьому примарному світлі Двері в іншому кінці холу здавалися віддаленими на кілька миль. Конан уважно озирнувся. Поруч шпалера на стіні провисала так, ніби за нею щось ховалося. Обережно піднявши її, Конан виявив вузькі сходи, що вели вгору.

Поки він розмірковував, іти чи не йти, у великій, залишеній ним кімнаті, пролунали важкі, човгаючі кроки, які він уже чув раніше. Отже, його переслідували по тунелю? Він швидко скочив на сходи й опустив за собою драпіровку.

Піднявшися у покручений коридор, він зайшов до перших дверей, які трапилися на його шляху. Тепер у нього було два завдання, і вирішити їх належало Негайно: утікати з цієї проклятої споруди і знайти немедійську дівчину, яка – він це відчував – знаходиться десь тут, у цьому палаці чи замку. Він знав напевно, що перебуває у величезній, куполоподібній споруді, посеред центру міста. Очевидно, тут живе правитель, до якого, поза сумнівом, приводять усіх полонених жінок.

Тепер він зайшов до приміщення, а не в коридор, і вже збирався повернутися назад, коли почув голос, що доносився з‑за стіни. У стіні не було дверей, тому він притиснувся до неї й виразно почув усе, що мовилося. Уже вкотре його серце пройняв крижаний жах. Слова вимовлялися немедійською мовою, але говорила не людира. Потойбічний голос викликав резонанс, який розносився, немов голос дзвону в ночі.

– В Абіссі не було життя, крім того, яке було втілено в мені, – гримів голос. – Там не було світла, не було руху та звуків. Тільки пробудження, існуюче за межами життя, надихало й вело мене з пекла вгору, воно примусило здійснити цю подорож – сліпу, бездушну, непохитну. Через віки й над віками, через простори мороку, що не піддаються змінам, я підійнявся…

Зачарований цим резонансом, Конан сів, залишивши поза увагою все інше, поки гіпнотична сила голосу не викликала незнайомі переміщення, відчуття й сприйняття. Звук створив ілюзію, видіння. Конан більше не чув голосу, він сприймав якісь далекі ритмічні звукові хвилі. Перенесений за межі своєї епохи та своєї особистості, він спостерігав еволюцію істот, покликаних Хозатралом Хелом із мороку Ночі й Абісса сторіччя тому, аби втілитися в субстанцію матеріального світу.

Людська плоть була надто крихка й нікчемна, щоб умістити жахливу сутність Хозатрала Хела. Справді, він мав вигляд людини, але його плоть не була плоттю, його кістки не були кістками, а кров не була кров’ю.

Він нишпорив світом, немов собака, і жодна земна зброя не могла заподіяти йому шкоди. Сторіччя для нього тривало не більше години. У своїх шуканнях він наткнувся на примітивний народ, що населяв острів Дагонія, і пережив почуття задоволення, прищепивши цій расі щось на зразок культури й цивілізації. За його допомогою вони збудували місто Дагон, мешкали в ньому й поклонялися своєму добродійникові. Дивними й жахливими були його помічники – найогидніші істоти, релікти давно минулих епох, що збереглися в найтемніших куточках планети. Його будинок у Дагоні за допомогою систем тунелів з’єднувався зі всіма іншими спорудами, по них його жерці з голеними головами тягнули жертви на вівтарі.

Багато століть тому жорстокі й грубі люди з’явилися на берегах моря Вілайєт. Вони називали себе юетші й після жорстокої битви були переможені й обернуті на рабів. Упродовж життя цілого покоління вони вмирали на вівтарях Хозатрала

Його чорна магія тримала юетші міцніше від кайданів. Але їхній жрець, дивний сухорлявий чоловік невідомої раси, пішов у пустелю, і коли він повернувся, то приніс із собою ножа. Цей ніж був виготовлений із метеорита, який прокреслив небо, ніби вогненна стріла, й упав у віддаленій місцевості. Раби повстали. Їхні загострені, схожі на пилки криві ножі розтинали, як баранів, чоловіків Дагона. Проти цього неземного ножа магія Хозатрала була безсила. Коли різанина й убивства вихлюпнули на оповиті червоним димом вулиці, найжорстокіший акт цієї жахливої драми був зіграний у потаємній куполоподібній кімнаті – за великою залою, в якій стояв мідний трон, а стіни розмальовані візерунками, що нагадують шкуру змії.

Із цієї кімнати вийшов тільки жрець юетші. Він не убив свого ворога, бо мав намір використовувати погрозу його звільнення для підкорення повстанців. Хозатрал лежав на золотій плиті з магічним ножем на грудях, бездушний і нерухомий, чекаючи приходу судного дня.

Минули століття. Жрець давно помер, вежі знелюднілого Дагона розсипалися на порох. Залишилися тільки напівзабуті казки, а лави юетші значно спустошили чума, голод і війни. Рештки ж цього народу розсіялися уздовж берега моря й ледве животіли.

Тільки таємна кімната чинила опір усеперемагаючому часу, поки удар блискавки не зруйнував її, а цікавий рибалка не взяв із грудей бога своїх предків чудового ножа, знявши тим самим прокляття. Хозатрал Хел ожив, звівся і знову набув могуті. Із задоволенням відновив він місто, зробивши його таким самим, яким воно було в часи розквіту. За допомогою чаклунства він звів вежі з пилу забутих тисячоліть і вдихнув життя в народ, який давно вже був пилом.

Але народ, що зазнав смерті, був оживлений лише частково. У глибині їхніх душ і сердець гніздилася неподолана смерть. Уночі люди Дагона рухалися й кохалися, ненавиділи й бенкетували, як поганий сон згадуючи падіння Дагона і власну загибель. Вони рухалися, зачаровані туманом ілюзій, відчуваючи якусь незвичність свого існування, та навіть не намагалися з’ясувати причин. Із настанням дня вони поринали в глибокий сон, прокидаючись знову вночі, що цілком відповідало їхньому напівмертвому стану.

Усе це промайнуло у свідомості Конана жахливою панорамою, поки він стояв, зігнувшись біля задрапірованої стіни. Він був приголомшений, упевненість і розсудливість зникли. Залишився тільки примарний світ, у якому блукали якісь неясні тіні, обіцяючи йому необмежену могутність. Та крізь лункий голос, що торжествував над природними законами живої планети, у підсвідомість Конана вривалися звуки, котрі не давали йому змоги злетіти в похмурі сфери безумства. Це були істеричні ридання жінки.

Конан мимоволі напружився й піднісся духом.

Джехунгір Ага зі зростаючим нетерпінням чекав у човні серед заростів густих очеретів. Минуло понад годину, а Конан усе ще не з’являвся. Поза сумнівом, він продовжує обшукувати острів, сподіваючись, що дівчина сховалася там. Проте й інша підозра закралася в серце Аги. Що, коли отаман залишив поблизу своїх воїнів? Певне, вони вже почали щось підозрювати й невдовзі заявляться тут, аби перевірити, чому його так довго нема?

Джехунгір віддав наказ веслярам, і довгий човен, прослизнувши між очеретів, поплив до сходинок у скелі острова.

Залишивши півдюжини воїнів у човні, він наказав десяти могутнім лучникам Хаварізма – у гостроверхих шоломах і плащах із левових шкур – вибратися на острів. Наче мисливці, що відрізали леву шлях до відступу, вони тихо пробиралися серед дерев, тримаючи стріли на тятивах луків. Над лісом панувала тиша, яка іноді переривалася белькотінням папуг, що злітали над їхніми головами і швидко зникали в гущавині. Зненацька Джехунгір зупинив загін, і всі мовчки втупилися у вежі, які височіли за зеленими кущами просто на шляху воїнів.

– Тарім! – вилаявся Джехунгір. – Пірати відновили руїни. Конан, безперечно, там. Нам необхідно перевірити ці будинки. І як ш вдалося збудувати укріплене місто так близько до материка? Вперед!

З подвоєною обережністю пробиралися вони через ліс. Їхня роль змінилася – з переслідувачів і мисливців вони перетворилися на шпигунів.

Тієї миті, коли вони продиралися крізь чагарники зі своїми гострими стрілами, чоловік, якого вони шукали, перебував у набагато більшій небезпеці.

Конан здригнувся всім тілом, коли голос за стіною перестав гудіти. Він стояв не рухаючись, як статуя, і дивився на двері, з яких, він знав, скоро з’явиться щось жахливе.

У кімнаті панувала напівтемрява. Волосся Конана почало ставати сторч, коли він побачив голову й гігантські плечі, які поступово випливали з напівтемряви… Кроків не було чутно, та величезна постать проявлялася все чіткіше, поки Конан не розпізнав у ній чоловіка. Він мав спідницю, підперезану широким шкіряним поясом, на ногах шкіряні сандалії, а густа грива була перехоплена золотим кільцем. Конан звернув увагу на розмах величезних плечей, на ширину грудей, на могутні м’язи тулуба, рук і ніг. Вираз обличчя не обіцяв милосердя. Величезні очі вивергали полум’я. І Конан зрозумів, що це сам Хозатрал Хел, бог Дагонії.

Вони не вимовили жодного слова. Та слова тут і не були потрібні. Хозатрал простяг свої величезні руки, але Конан, упірнувши під них і рубонувши шаблею по животу гіганта, тут же, здивований, відскочив назад. Гостре лезо, торкнувшись тіла, дзенькнуло, ніби ним ударили об ковадло, і відскочило. І знову Хозатрал нависнув над ним зі всією своєю незборимою могутністю.

Сталося швидке зіткнення, люта розвідка сил, коротке переплетіння рук і тіл, і Конан відступив – від напруги тремтіли всі його м’язи. У тих місцях, де торкнулися жахливі пальці гіганта, виступила кров. Він відчув на собі надприродну силу демона, якому жодна людина не змогла б заподіяти шкоди. Варвару протистояло тіло з живого металу.

Хозатрал вивершувався в напівтемряві над воїном. Варто лише дозволити цим величезним пальцям ухопити себе, і вони вже не розтиснуться, поки не ослабне тіло людини. Цей бій відбувався в напівтемній кімнаті, та здавалося, що людина веде боротьбу проти монстра в найжахливішому сні.

Відкинувши непотрібну шаблю, Конан схопив важку лаву й кинув нею в гіганта Це був снаряд, який ледве змогли б підняти кілька чоловіків. Але на грудях Хозатрала він розлетівся на тріски. Гігант, що міцно стояв на ногах, навіть не ворухнувся. Тепер його обличчя втратило людську подобу, вогненний німб спалахнув над його жахливою головою, і він, рухаючись ніби бойовий слон, пішов у наступ. Конан зірвав зі стіни ціле полотнище драпіровки й, зіжмакавши його, пожбурив у голову колоса. На якусь мить Хозатрал заплутався, задихнувся й осліпнув, сповитий тканиною, що накрила його голову й обмежувала силу, яку не змогли стримати ні дерево, ні сталь. Миттєво Конан схопив шаблю і стрілою вилетів у коридор. Так само стрімко він влетів до сусідньої кімнати, зачинив двері, й закрив їх на засувку.

І застигнув на місці, здавалося, вся кров прилила до його голови. Припавши до купи шовкових подушок, розсипавши золоте волосся по білосніжних плечах і широко розкривши очі, сповнені жахом, перед ним сиділа жінка, яку він розшукував. Він майже забув про смертельну небезпеку, що переслідувала його, та могутній удар у двері повернув його до дійсності. Він схопив дівчину і кинувся до дверей, що ведуть із приміщення назовні. Від страху дівчина втратила мову. Слабке схлипування – от і все, на що вона була здатна.

Конан не гаяв часу, щоб відкрити двері. Страшним ударом щаблі він розрубав замок навпіл і, швидко проскочивши через отвір до сходів за дверима, побачив, що голова й плечі Хозатрала вже вдиралися до кімнати через ті двері, які він щойно закрив. Колос розламував масивні мармурові панелі, ніби картонні.

Конан метнувся вгору сходами, несучи дівчину на одному плечі так легко, немов це була маленька Дитина. Куди бігти, він абсолютно не уявляв, але сходи закінчилися біля дверей, що вели до круглого приміщення з куполом замість стелі. Хозатрал мчався за ними сходами – мовчки, як вітер чи смерть, і так само стрімко.

Стіни й двері цієї круглої кімнати були сталевими. Конан швидко зачинив двері і замкнув їх величезним залізним засувом, накинувши його на гаки. Йому спало на думку, що це кімната самого Хозатрала, де він ховається, щоб поспати, не боячись монстрів, яких випускає з Безодні для виконання його наказів.

Щойно засув ліг на своє місце, як величезні двері затряслися й затремтіли під ударами гіганта. Конан знизав плечима – це був кінець його шляху, тому що з кімнати не було іншого виходу; ані дверей, ані вікон. Повітря й дивне туманне світло, вочевидь, проникали через невидимі отвори в куполі. Варвар провів пальцем по вищербленому лезу шаблі й зітхнув, усвідомивши, що становище надзвичайно складне. Він уже намагався тікати. Коли гігант уломиться в двері, він знову нападе на нього зі своєю шаблюкою, та не тому, що він сподівається на успіх атаки, а тому; що його бажанням завжди було померти в бою. Тепер же він не знав, що робити, проте його спокій не був вимушеним чи вдаваним.

Погляд, яким він обвів свою супутницю, висловлював таке захоплення, що здавалося, він збирається прожити ще сотню років.

Він без церемоній кинув її на підлогу, коли поспішав закрити двері. Тепер вона стояла навколішки, намагаючись зібрати хвилі золотого волосся, що розсипалося, і поправити свій убогий одяг.

Жорстокі очі Конана просвітліли, коли він оглядав її густе прекрасне волосся, її чисті очі, молочну шкіру, що свідчила про прекрасне здоров’я.

Вона скрикнула, коли двері знов потряс могутній удар і залізна смуга підскочила на гачках.

Конан навіть не озирнувся, він знав, що двері витримають ще кілька хвилин.

– Вони, повідомили мене, що тобі вдалося втекти, – сказав він. – Рибалка юетші вказав мені місце, де ти переховуєшся. Як тебе звуть?

– Октавія, – мовила вона механічно.

Відтак ринув цілий потік слів.

– О Мітро! Який жах! Люди – чорношкірі люди – один із них зловив мене в лісі й приніс сюди. Вони віддали мене цій істоті. Він сказав мені… – о, хіба я божевільна? Можливо, я сплю?

Він поглянув на двері, які гнулись усередину, неначе з другого боку в них били тараном.

– Ні, – сказав він, – це не сон. Двері піддаються. Дивно, що демон ламає їх, як проста людина, та, зрештою, сама його сила є породженням пекла.

– Хіба ти не можеш убити його? – видихнула вона. – Ти дуже сильний.

Конан був занадто чесний, аби дурити її.

– Якщо смертна людина здатна вбити його, він помре тут, – відповів він. – Але я вищербив шаблю об його живіт.

Її очі засмутилися.

– Тоді ти помреш, і я помру теж. О Мітро! – закричала вона, зненацька шаленіючи, і Конан схопив її за руки, боячись, що вона може поранити себе. – Він сказав мені, що зробить зі мною! Убий мене! Убий мене своєю шаблею, перш ніж він виламає двері!

Конан подивився на неї й похитав головою.

– Я зроблю все, що зможу, – сказав він. – Цього буде мало, та я дам тобі змогу прослизнути повз нього і спуститися зі сходів. Тоді втікай до скель. Там, біля підніжжя, я прив’язав човна. Якщо тобі вдасться вибратися з палацу, ти зможеш утекти звідси взагалі. Усі люди цього міста тепер сплять.

Вона обхопила голову руками. Конан міцно стиснув у руці шаблю і рушив до дверей, які стугоніли під ударами демона. Якби хтось подивився на нього зараз, він зрозумів би, що Конан чекав смерті, яку тепер уже вважав неминучою. Очі його заблищали яскравіше, м’язиста рука з шаблею підготувалася до удару – от і все.

Важкі замки піддавалися під лютими ударами гіганта, двері скажено тряслися на самих завісках. Та й могутні сталеві замки перекосилися, погнулися і випнулися зі своїх гнізд. Конан спостерігав за всім цим із безпристрасним захопленням, заздрячи монстру і його нелюдській силі.

Зненацька без жодного попередження бомбардування припинилося. У тиші, що настала, Конан почув інші звуки, які доносилися зовні, – ляскання стулок дверей і віддалений голос, який звучав, наче вітер, що заплутався в густих гіллях дерев. Потім знову настала тиша, але була вона вже іншою. Тільки треноване чуття варвара могло вловити це, і Конан знав тепер напевно, що господаря Дагона більше немає за дверима.

Він визирнув крізь тріщину, яка утворилася між дверима й сталевою рамою. Майданчик був порожній. Він зняв погнутого засува й обережно прочинив рипучі двері. На сходах Хозатрала теж не було, проте він почув, як далеко внизу клацнули залізні двері. Конан не знав, чи замишляє демон нові фокуси, чи його зацікавив цей віддалений голос, але не гаяв часу на роздуми.

Він покликав Октавію, ї нові нотки в його голосі примусили її хутко схопитися на ноги і стати поряд з ним.

– Що це? – видихнула вона.

– Не питай і нічого не говори! – Він схопив її за руку. – Ходімо! Можливість діяти змінила його, очі знов спалахнули вогнем боротьби, а голос зміцнів.

– Ніж! – вимовив він тихо, витягуючи волоком дівчину на сходи і поспішаючи довести справу до кінця. – Чарівний ніж юетші! Він залишив його в кімнаті під куполом! – Його голос зненацька замовк, коли перед очима знову виникла чудова оповідь.

Адже ця залізна кімната містилася по сусідству з великою залою, де стоїть мідний трон, – на його тілі виступив піт.

Єдиний шлях у купол лежав через цю залу, де спало жахливе чудовисько.

Конан більше не вагався: Вони швидко спустилися сходами; перетнули кімнату, спустилися ще одними сходами і зайшли до великої похмурої кімнати із загадковою драпіровкою. Хозатрала тут ве було. Зупинившись перед величезними бронзовими дверима, Конан обійняв Октавію за плечі й міцно її стиснув.

– Слухай! – наказав він. – Я піду в кімнату, а ти зачини двері. Стій тут і слухай, а якщо Хозатрал зайде, клич мене. Якщо ти почуєш, що я наказую тобі втікати, – біжи так, як ніби за тобою женеться демон – це, імовірно, так і буде. Утікай через двері, які знаходяться з того боку цієї кімнати, бо допомогти тобі я вже не зможу. Я йду по ніж юетші.

Вона не встигла заперечити ані словом, що він залишає її саму, як він ковзнув у прохід і зачинив за собою двері. Варвар обережно опустив засувку, не помічаючи, що вона може бути відкрита ззовні, У напівтемряві його очі шукали зловісний трон, на якому спало чудовисько, заповнивши його своїми огидними лускатими кільцями. За троном Конан знайшов двері й здогадався, що вони вели прямо в купол. Проте, щоб дістатися до них, йому потрібно було піднятися на підвищення і пройти мимо трону всього за кілька футів.

Коли б зненацька у цій кімнаті подув вітер, то й він наробив би шуму більше, ніж кімерієць, який скрадався. Не відриваючи очей від сплячої рептилії, він підійшов до підвищення і почав підійматися скляними східцями. Монстр не ворушився. Варвар попрямував до дверей… Клацнув замок на бронзових дверях, і Конан ледве стримав прокльони, побачивши, що до кімнати заходить Октавія. Вона озиралася навкруги, відчуваючи себе невпевнено в напівтемній кімнаті. Конан застиг на місці, не сміючи її попередити. Побачивши Конана в напівтемряві, вона кинулася до підвищення, вигукуючи:

– Я хочу йти з тобою! Я боюся залишатися одна… о боги!

Крик жаху вирвався з її горла, коли вона побачила чудовисько на троні. І тоді підвелася з кілець клиноподібна голова і блискавично метнулася в бік дівчини, не дотягнувшись усього якийсь ярд до її шиї.

Монстр безшумно і плавно почав сповзати з трону, розвертаючи кільця одне за одним. Конан, подібно до блискавки, подолав відстань, що відділяла його від трону, відчайдушно розмахуючи шаблею. І з такою ж швидкістю діяла тварюка, перехопивши його в стрибку і обкрутивши тіло, руки й ноги півдюжиною своїх кілець. Удар Конана був наполовину погашений і виявився майже марним. Варвар упав на підвищення, тільки поранивши лускате тіло, але не завдавши йому якоїсь помітної шкоди.

Він корчився на скляних східцях, у кільцях монстра, викручуючись і крушачи шаблею його тіло. Права рука Конана була вільна, але він ніяк не міг приладитися й завдати смертельного удару, до того ж він не знав, чи буде й цього удару достатньо. Напруживши м’язи так, що вони стали схожими на величезні вузли, з венами, що майже лопалися, на скронях, Конан застогнав і звівся на ноги, піднявши на собі майже сорокафутового чудовиська.