III. ЖАХ У ДЖУНГЛЯХ

Чи ж тільки сон від лотоса явивсь?

Будь проклятий, бо вкрав життя утіху,

Безсилля мить була смертельним лихом,

Коли мій ножик кров’ю не упивсь,

А меч лишивсь не вийнятий із піхов.

“Пісня про Бьоліт”

Спочатку його охопило відчуття темряви, породженої абсолютною пусткою. Потім виникли силуети – нечіткі, потворні й швидкоплинні. Подув вітер, і з ревучого мороку утворився вихор. Лячна пітьма несподівано відступила, і на березі широкої річки, яка перетнула безмежну рівнину, виникло місто із зеленого каміння. Нелюдські істоти мешкали в цьому місті.

Крилаті й величезні, вони являли собою результат розвитку іншої гілки древа еволюції, вершиною якої ми вважаємо людство. Нагадуючи людину будовою свого тіла, ці істоти все ж таки більше були схожі на гігантських мавп. Ці розумні й мислячі істоти пішли далеко вперед у своєму духовному й естетичному розвитку. Коли їхня раса будувала своє величезне місто, предки людини ще не вийшли з океану на берег.

Вони не були безсмертні. Хоча життя їхнє було досить тривалим, вони, як і все на світі, що створено з крові та плоті, відлюбивши й відстраждавши, умирали. А потім, через мільйони років, настала Велика Зміна. Кожна епоха породжувала з часом свої Зміни. Зміщалися магнітні полюси, величезні льодовики поглинали нові землі. Змінювали свій вигляд річки. Рівнини перетворювалися на болота. Там, де раніше були поля, зростали ліси, які згодом ставали непролазними джунглями. Усі ці Зміни наклали відбиток на жителів міста, які не переселялися в інші місця, а намагались пристосуватися до нових умов. Незрозуміла причина змушувала їх залишатися в місті, і цьому не могли завадити ані страшні землетруси, ані виверження вулканів.

Після одного з таких землетрусів, унаслідок якого впали стіни й найвищі вежі міста, вода в річці від якоїсь отруйної речовини, що вийшла з глибин землі, стала чорною і змінила свій склад. Деякі з тих, хто пив цю воду, померли, а ті, хто залишився живий, зазнали сильних змін. Вони навчилися жити за нових умов і сягнули в своєму розвитку далеко за межі первісного стану. Але смертоносна вода робила свою страшну справу, і кожне покоління набувало нових, жахливих рис. Крилаті боги перетворювалися на демонів. Вершини, яких колись досягла ця раса і яких людство не могло досягти навіть у найсміливіших своїх фантазіях, знову ставали неприступними для колишніх крилатих богів. Навіть у найкошмарнішому сні людина не може уявити собі весь жах їхньої деградації[32].

Великий народ гинув від канібалізму й кривавих усобиць. Зрештою в руїнах міста залишилася єдина особина – монстр із червоними очима, потворна гра природи.

Тоді в околицях міста вперше з’явилися темношкірі люди з різкими рисами обличчя, зі зброєю із міді та шкіри – воїни доісторичної Стигії. Їх було п’ятдесят – змучених, брудних і голодних, покалічених довгою дорогою через джунглі. В їхніх серцях жила пам’ять про війну, поразку й утечу від племені, яке виявилося сильнішим за них. Вороги гнали їх на південь, поки їм не вдалося загубитись у зеленому лабіринті джунглів. Змучені воїни полягали серед руїн міста, де червоні квіти, що розцвітають лише раз на сто років, коливалися в світлі повного місяця. Вони заснули. У цей час жахлива червоноока істота виповзла з тіні руїн і над кожним воїном скоїла тільки їй зрозумілий ритуал. Місяць освітив джунглі, які чорно‑червоними тінями наступали на місто. Над головами сплячих пурпурні квіти блищали, як світлі плями крові. Та місяць сховався, і тільки очі чудовиська, немов червоні рубіни, виблискували в нічній темряві.

Коли настав ранок, люди зникли, а навколо волохатого крилатого монстра сиділо п’ятдесят гієн, що задирали морди до неба і вили, як душі проклятих.

Згодом цю сцену змінила інша. Танок світла й пітьми виник на тлі чорних джунглів, зелених руїн і каламутної річки. На довгих човнах угору річкою пливли чорношкірі люди. З криками жаху втікали вони потім від червоних очей і блискучих іклів. Стогони вмираючих розривали тишу ночі. Кривавим вогнем палали очі вампіра. Несподівано, досить чітко, вималювалася галера з чорними веслярами, на носі якої стояв закутий у блакитну сталь білий гігант.

І, тільки побачивши самого себе на палубі “Тигриці”, Конан зрозумів, що все бачене ним – сон. Але його пробудження не було повним.

Картина знову змінилась. На галявині в джунглях, когось очікуючи, стояв Н’Гона в оточенні дев’ятнадцяти воїнів. І в ту мить, коли Конан зрозумів, що вони чекають на нього, небо наслало новий жах. Люди заволали, покидали зброю й, утративши розум від страху, побігли в джунглі.

Настав хаос[33].

Кімерієць невиразно усвідомив, що лежить під чорними квітами, що гойдаються над ним. Зусиллям волі Конан розірвав невидимі нитки, що тримали його у владі сну, і став на ноги. Озирнувся на всі боки. Біля нього росла квітка чорного лотоса, і він поквапився відійти вбік. На вологій землі чітко було видно слід величезної гієни.

Марно Конан кликав Н’Гону. Сонця не було видно, але інстинкт непомильно підказав йому, що вже вечір. Конан жахнувся, усвідомивши, скільки часу він пролежав непритомний. Кімерієць повернувся й швидко пішов слідами воїнів Н’Гони – на щастя, ці сліди були ще помітні на мокрій землі. Дійшовши до поляни, Конан перелякано завмер. Його пробрав холод: він пізнав місце, яке щойно бачив уві сні. Списи й щити безладно валялися на землі. З одного боку поляну обмежувала скеля. На самісінькому її краю, що нависав над прірвою, кімерієць побачив силует. Спочатку йому здалося, що це велика горила, але незабаром він роздивився, що перед ним сидить висока чорношкіра людина з безвольно опущеними руками, божевільним поглядом і піною на губах.

І лише тоді, коли чорношкірий підняв руки і зі страшним завиванням кинувся на Конана, йому стало ясно, що це був Н’Гона. Не залишалося ніяких сумнівів: Н’Гона втратив розум. Змахнувши мечем, кімерієць убив чорного велетня. Коли очі Конана звикли до темряви, він підійшов до краю прірви й побачив, що на дні її лежать воїни Н’Гони. Живих серед них не було. Хмари великих чорних мух дзижчали над мертвими, а мурашки вже почали свою роботу. На деревах сиділи стерв’ятники, і лише шакал утік, побачивши над прірвою живу людину. Конан швидко повернувся й побіг назад тією ж дорогою, яка привела його на галявину.

У правій руці він стискав меч, і ніхто зараз не зміг би зупинити його бігу. Сонце вже сховалось, з’явилися довгі тіні. У джунглях було тихо, і лише тяжке дихання Конана порушувало цю тишу, коли він вибіг на покритий тінню дерев берег річки й побачив галеру й зелені руїни міста. Між камінням блищали свіжі плями крові. Смерть панувала над цим місцем. Все – від узлісся джунглів до самого берега річки – було всіяне трупами воїнів. Вони лежали на колонах і потрісканих плитах, розірвані на шматки, знівечені. Подекуди видніли наполовину обгризені людські кістки.

Конан сторожко наблизився до галери. Над її палубою щось висіло, відсвічуючи в сутінках слоновою кісткою. Кімерієць остовпів, пізнавши Королеву Чорного Узбережжя, повішену на реї власного корабля.

Вона висіла на намисті з пурпурних діамантів, які, мов краплі крові, блищали в сутінках на стрункій шиї Бьоліт.