СТАЛЕВИЙ ДЕМОН 3 страница

Кілька секунд він крутився на місці, відчуваючи, як його ребра й усі органи здавлюються кільцями монстра. Лють охопила варвара, над головою його виблискувала шабля. І він ударив. Шабля розітнула тіло й нутрощі – там, де був один в’юнкий величезний торс, тепер стало два, що забилися в агонії. Конан рвонувся вбік, щоб не потрапити під сліпий удар.

Він утомився й відчував нудоту, кров текла у нього з носа. Йдучи навпомацки, він наткнувся на Октавію і струшував її доти, поки вона не почала дихати.

– Наступного разу залишайся там, де я тобі скажу, – прохрипів він.

Конан настільки втомився, що навіть не чув, що вона відповіла. Узявши дівчину за руку, немов малу дитину, він повів її повз кавалки, що продовжували сіпатись і звиватися на підлозі. Звідкись здалеку доносилися крики, але у вухах у нього шуміло так, що він не був певен, чи ті голоси були людськими.

Двері відчинилися під натиском його руки. Якщо Хозатрал поставив цю жахливу змію охороняти щось, чого побоювався, значить, він мав на це всі підстави. Конан був готовий, що з дверей на нього знову накинеться чудовисько, проте в сутіні побачив лише похмурий купол, тьмяний блиск золотої плити і серпоподібний мерехтливий предмет на камені.

Полегшено зітхнувши, він схопив ножа, вибіг із кімната й великою залою рушив до дверей, які – він де відчував – вели з будинку назовні. І не помилився. Вже за кілька хвилин він з’явився на безлюдних вулицях, майже несучи свою супутницю. Поблизу нікого не було, але за західною стіною лунали вигуки й крики, які примусили Октавію затремтіти.

Конан повів її до південної стіни і без зусиль знайшов кам’яні сходи, якими вони вибралися нагору. Ще раніше він прихопив товстий мотузок і тепер, підійнявшись на парапет, обв’язав дівчину цим мотузком і спустив по той бік стіни на землю. Потім, зав’язавши кінець мотузка за зубець стіни, спустився й сам. Проте з острова був лише єдиний шлях до порятунку – сходи в скелі у його західній частині. Утікачі поспішили до них, далеко обминаючи те місце, з якого долинали крики й звуки страшних ударів.

Октавія дрібно тремтіла від страху і тулилася да свого захисника. Ліс мовчав і нічим не погрожував, поки вони не вибралися із зелених чагарників і не побачили самотню постать людини, що стояла на краю скелі.

Джехунгір Ага уник жахливої загибелі, що спіткала його воїнів, коли з воріт замку зненацька вискочив залізний гігант і почав без будь‑яких зусиль розривати їх на шматки. Коли Джехунгір побачив, як кришаться мечі його воїнів об цього людиноподібного колоса, то зрозумів, що їм протистоїть демон, і сховався в гущавині лісу. Правитель Хаваризму сидів там доти, поки звуки битви не припинилися. Тоді він виповз до східців, але його веслярів унизу не було. Вони чули звуки бою на острові, а потім, через кілька хвилин нервового очікування, побачили на скелі, прямо над ними, скривавленого монстра, що торжествував і розмахував величезними ручищами. Цього виявилося досить. Коли Джехунгір з’явився на скелі, вони вже сховалися в очеретах. А Хозатрал пішов. Чи він повернувся до міста, чи прочісував лісу пошуках людини, яка втекла від нього за межі стін.

Джехунгір уже збирався спуститися сходами до човна Конана, коли побачив отамана мунганів і дівчину, що з’явилися з лісу. Хоча в жилах у нього крижаніла кров від жаху і майже зник здоровий глузд, наміри намісника стосовно отамана не змінилися. Він здивувався, правда, коли помітив поряд із варваром дівчину, яку віддав Джелалові Хану, але не став гаяти часу на порожні здогади. Піднявши лук і напнувши тятиву, він вистрілив. Конан пригнувся, і стріла відщепила шматок дерева. Варвар розсміявся.

– Собако! – вигукнув він. – Ти не поцілиш у мене! Я народжений не для того, щоб померти від сталі гірканця. Стріляй ще раз, туранська свиня!

Джехунгір не зміг би вистрілити, навіть коли б надзвичайно хотів, оскільки це була його остання стріла. Він вихопив із піхов шаблю і кинувся на Конана, покладаючись на свій шолом і кольчугу. Конан зустрів його на півдорозі, і їхні шаблі схрестилися, висікли іскри й розлетілися, щоб з’єднатися в новому ударі. Вони зблискували над головами з такою швидкістю, що були майже невидимими для незвичних очей. Октавія спостерігала за поєдинком і не помітила удару, але почула м’який стукіт і побачила, як Джехунгір упав і з його рани на боку, куди вцілила шабля кімерійця, розірвавши кольчугу і розрубавши тіло до хребта, хлюпнула кров.

Дівчина скрикнула, але її переляк був викликаний зовсім не смертю її колишнього володаря: ламаючи гілля дерев, на поляну вийшов Хозатрал Хел. З горла Октавії вирвався відчайдушний крик, її ноги підкосилися, і вона вітала на зелену траву.

Конан, що стояв над тілом Ага, не зробив анінайменшої спроби аби втекти. Він переклав скривавлену шаблю в ліву руку і витягнув із‑за пояса великий вигнутий ніж юетші. Хозатрал Хел, що як вежа височів над Конаном, підняв руки, як кувалди, та коли на сонці зблиснуло лезо чарівного ножа, колос відсахнувся.

Кров Конана закипіла, він змахнув ножем і кинувся в атаку. На величезне його здивування, виблискуюче лезо легко різало залізне тіло Хозатрала, яке розвалювалося під його ударами, як звичайна плоть під ножем різника. З глибоких ран витікала дивна рідина, а крики Хозатрала нагадували похоронний подзвін. Його страшні руки молотили повітря, бо Конан був спритніший від воїнів Джехунгіра, загиблих під цими ударами, він знов і знов ухилявся і завдавав одного удару за одним. Хозатрал хитався й спотикався, його крики неможливо було слухати, здавалося, метал видавав Крики болю і страждав від жахливих тортур.

Потім він повернувся і побіг, спотикаючись, у ліс, пробився крізь кущі й помчав до брами. Конан невтомно переслідував демона. Стіни вежі Дагона вже було видно крізь дерева, коли людина наблизилася до супротивника на відстань витягненої руки.

Хозатрал обернувся до переслідувача, погрозливо стиснувши кулаки, проте Конан, палаючи люттю, продовжував наступ. Ніби пантера, що загнала антилопу, він упірнув під руки гіганта і встромив виблискуюче лезо по самісіньке руків’я в те місце, де звичайно б’ється людське серце.

Хозатрал похитнувся й упав. Але впав він уже не людиною. Там, де була подібність людського обличчя, не було нічого, а залізні руки, ноги й тулуб танули і змінювали форму. Конан, що не злякався живого Хозатрала, відскочив убік від Хозатрала мертвого, побачивши його жахливі перетворення. В муках смерті Хозатрал Хел знову став істотою, яка виповзла з Абісса тисячі років тому. Задихнувшись від нестерпної огиди, Конан відвів очі і раптом побачив, що шпилів Дагона більше не видно крізь дерева. Вони зникли як дим – укріплення, вежі з амбразурами, велика бронзова брама, драпіровки, золото, слонова кістка, чорнокосі жінки й чоловіки з голеними головами. З відходом надлюдського інтелекту, що дав їм друге народження, вони знову перетворилися на пил і порох – на те, чим і були вже багато століть. Тільки залишки зруйнованих колон зводилися над вищербленими стінами, розбитими вулицями й уламками куполу. Конан знову поглянув на руїни Ксапура й упізнав – багато разів він бачив їх саме такими.

Кімерієць стояв ніби статуя, туманно усвідомлюючи, що є свідком якоїсь вселенської трагедії, одного з епізодів вічної боротьби людства з ворожими силами пітьми.

Почувши свій голос, охриплий від жаху, він, мовби прокинувшись зі сну, знову поглянув на істоту, що лежала на землі, мерзлякувато стенув плечима, обернувся й пішов до скелі, де на нього чекала дівчина.

Октавія з острахом вдивлялася в лісову гущавину і зустріла його тихим вигуком полегшення. Він струсив із себе жахливі видива, які на мить оволоділи ним: постарався забути їх, немов поганий сон.

– Де він? – запитала дівчина з острахом.

– Пішов геть, у пекло, звідки й виповз, – щиросердо відповів варвар. – Чому ти не спустилася вниз і не попливла моїм човном?

– Я не могла покинути тебе, – почала вона, а потім відверто зізналася: – Я не знаю, куди йти. Гірканці схоплять мене знову, а пірати…

– А що ти думаєш про мунганів? – запитав Конан.

– Хіба вони кращі за піратів? – запитала вона презирливо.

Захоплення Конана ще більш зросло, коли він побачив, як швидко повернулося до неї самовладання після пережитого жаху. Її зарозумілість тішила його.

– Здається, ти не думала так у таборі Горі, коли так мило дарувала мені свої усмішки, – відповів він.

Її яскраві вуста презирливо скривилися.

– Ти гадаєш, я закохалася в тебе? Багато честі для неотесаного варвара. Мій володар, чиє тіло лежить тут, примусив мене робити те, що я робила.

– О! – здавалося, Конан зовсім занепав духом. Потім він розсміявся. – Не має значення. Тепер ти належиш мені. Поцілуй мене.

– Як ти смієш так говорити, – почала вона обурено, та не встигла схаменутися, як була підхоплена й притиснута до м’язистих грудей отамана.

Вона люто відбивалася, напружуючи все своє юне тіло, але він тільки нестримно сміявся, сп’янілий близькістю цієї чарівної красуні, що пручалася в його руках.

Він легко зламав її опір і випив нектар з її губ зі всією нестримною пристрастю, що бушувала в ньому. Руки, що скажено били його в груди, раптом ослабли й обвилися навкруги його масивної шиї. Посміхнувшись у її чисті очі, він сказав:

– Чом би тобі не віддати перевагу вождю Вільних Людей, а не міському собаці Турану?

Вона відкинула густі кучері назад, все ще озиваючись кожною клітинкою на палкий поцілунок, проте не прибрала своїх рук.

– Ти вважаєш, що Ага рівня тобі? – кинула вона виклик.

Він розсміявся й попрямував до сходинок із дівчиною на руках.

– Ти сама оціниш це, – весело сказав він. – Я підпалю Хаваризм, аби освітити тобі шлях до мого намету.

…Переслідуваний військами давнього свого ворога – короля Ездигерда, Конан ледве виніс ноги і знов приєднався до піратів. Проте ця пригода виявилася не більше ніж швидкоплинним епізодом у неправдоподібно яскравій біографії кімерійця, він знову вирушив у мандри суходолом, очоливши, зрештою, палацову гвардію королеви Тараміс у Каурані…

“…ВРОДИТЬСЯ ВІДЬМА!”

Т араміс, королева Каурана, прокинулася від тривожного сну. Могильна, до дзвону у вухах тиша навкруги не була схожа на звичайну безмовність нічного палацу – швидше на спокій похмурих підземель.

Вона здивувалася тому, що свічки в золотих свічниках згасли. Крізь шибки в срібних віконних рамах проникало зоряне світло, але воно було надто слабким, аби розвіяти морок спальні.

У темноті Тараміс помітила світну точку, яка привернула до себе всю увагу королеви. Світло, що струменіло з неї, ставало все яскравішим і яскравішим, поки не осяяло оббиті шовком стіни. Тараміс підвелася й побачила, що перед нею вимальовуються контури людської голови. Вражена королева хотіла покликати слуг, та жоден звук не зронився з пересохлих вуст. Риси примари ставали все чіткішими: гордо відкинена голова, увідчана копицею чорного волосся. Королева завмерла: перед нею було її власне обличчя! Ніби вона дивилася в дзеркало – щоправда, криве. Таким жорстоким і хижим був вираз цього обличчя.

– О Іштар! – прошепотіла Тараміс. – Я зачарована!

З жахом вона почула, як віддзеркалення відповіло голосом, що точив солодку отруту:

– Зачарована? Ні, люба сестричко, це не чаклунство!

– Сестричко? – запитала королева. – У мене немає сестри!

– І ніколи це було? – поцікавився голос. – Невже у тебе ніколи не було сестри‑близнючки з таким же тонким тілом; чутливим і до тортур, і до ніжності?

– Так, колись у мене була сестра, – відповіла Тараміс, усе ще вважаючи це жахливим сном. – Але вона померла…

Прекрасне лице в пітьмі спотворилося гримасою, такою жахливою, що королева відсахнулася – їй здалося, що чорні кучері зі зміїним шипінням ворушаться над мармуровим чолом примари.

– Ти брешеш! – видихнули яскраво‑червоні викривлені губи. – Вона не померла! Ти дурепа! Та досить маскараду – дивися на здоров’я!

Свічки в золотих свічниках зненацька запалилися – немов світна змійка прослизнула по стінах. Тараміс затремтіла й зіщулилася в головах укритого шовком ложа, очі її розширилися і з жахом втупилися в постать, що виникла з мороку. Здавалося, що перед нею стоїть друга Тараміс, схожа з королевою кожною жилкою тіла, проте нібито одержима злим демоном. Лють і мстивість палали в її зіницях, як в очах кішки, жорстокість таїлася у вигині соковитих яскраво‑червоних вуст, кожний рух тіла немовби кидав виклик. І волосся було укладене так само, як у королеви, і на ногах такі ж позолочені сандалії…

– Хто ти? – пересохлими вустами прошепотіла Тараміс. – Поясни, як ти сюди потрапила, або я накажу слугам покликати варту!

– Кричи, хоч надірвися від крику, – відповідала непрохана гостя. – Слуги твої не прокинуться до ранку, навіть якщо весь палац згорить. І гвардійці не почують твого виску – я відіслала їх із цього крила палацу.

– Що ти сказала? – вигукнула ображена Тараміс. – Хто, окрім мене, насмілиться наказувати моїм гвардійцям?

– Я, люба сестричко. Саме перед тим, як зайти сюди. Вони подумали, що це їх улюблена повелителька. Ха! Я вдало зіграла цю роль! З якою величчю, гідною богині, з якою чарівною жіночністю трималася я з цими броньованими бовдурами…

Тараміс відчула, що якісь грізні й загадкові події стискають кільце круг неї.

– Хто ти? – крикнула вона у відчаї. – Навіщо ти прийшла? Що за маячня?

– Хто я? – У лагідному голосі почулося шипіння кобри. Незнайомка нахилилася до ложа, міцно схопила королеву за плечі й зазирнула їй у вічі. Погляд цей паралізував Тараміс.

– Дурепа! – вискнула гостя. – І ти ще запитуєш? І ти ще гадаєш? Я ж Саломея!

– Саломея! – вигукнула Тараміс, і волосся заворушилося в неї на голові, коли це ім’я набуло змісту в її пам’яті. – Я гадала, що ти померла відразу ж після народження…

– Багато хто так гадав, – сказала та, що назвалася Саломеєю. – Мене понесли вмирати в пустелю – будьте ви всі прокляті! Безпорадну, ледве живу й заплакану дитину! А знаєш, чому мене прирекли на смерть?

– Я чула… Мені розповідали…

Саломея зареготала й розірвала туніку на грудях. Саме між двома тугими персами виднілася дивна родимка у вигляді червоного як кров півмісяця.

– Відьмацький знак! – Тараміс відсахнулася.

– Атож! – сповнений ненависті регіт був гострим, як лезо кинджала. – Прокляття королівського дому Каурана! Досі на торгових майданах наївні дурні розказують ці байки про те, як перша з нашого роду королева зійшлася з повелителем пітьми і народила від нього доньку, ім’я якої пам’ятають і донині. І відтоді кожні сто років з’являється в аскаурійській династії дівчинка з яскраво‑червоним півмісяцем. “Хай раз на століття та вродиться відьма!” – так звучить давнє прокляття. І воно збувається! Деяких із нас убивали при народженні – так хотіли вчинити й зі мною. Інші залишалися жити відьмами – горді доньки Каурана, позначені пекельним півмісяцем на мармуровому тілі, і кожна з них звалася Саломеєю! Завжди була і завжди з’являтиметься відьма Саломея. Навіть коли зійдуть з полюсів вічні льоди, аби обернути світ на порох, навіть коли наново відродяться царства земні – все одно ходитиме світами величною ходою Саломея, і чари її неволитимуть чоловіків, і з її примхи відрубуватимуть голови наймудрішим!

– Але ж ти… ти…

– Що я? – очі відьми спалахнули зеленим вогнем. – Мене вивезли далеко за місто, кинули в гарячий пісок, на осонні, і поїхали, залишивши заплакане дитя на розтерзання стерв’ятникам і шакалам. Та життя не покинуло мене, бо його джерело таїться в таких безоднях, які не під силу людському розуму. Минали години, сонце палило нещадно – а я жила. І я пам’ятаю, хоча й туманно, ці муки. Потім з’явилися верблюди й жовтолиці люди, що говорили дивною мовою. Вони збилися з караванного шляху. Їхній ватажок побачив мене і знак на моїх грудях.

Той, хто взяв мене на руки і врятував мені життя, – це був чарівник із далекого Кхитаю, що повертався з мандрів по Стигії. Він узяв мене з собою в місто Пайкан, де пурпурні куполи висять над заростями бамбуку. Там я виросла, осягаючи його науки. Роки не послабили могутності мого вчителя, і він навчив мене багато чому…

Вона загадково посміхнулася і продовжувала:

– Зрештою він прогнав мене і сказав, що я пересічна чаклунка, не здатна керувати могутніми силами. Він додав, що збирався зробити мене володаркою світу, та я всього‑навсього “проклята вертихвістка”. Ну й що? Мені аж ніяк не випадало сидіти самій у Золотій Вежі, годинами вдивлятися в магічний кристал, нескінченно повторювати заклинання, накреслені кров’ю дів на зміїній шкірі, а від порослих мохом книг мене просто нудило. Учитель сказав, що я земна погань і не зумію осягнути космічну магію. Що ж – усе, чого я бажаю, можна знайти й на землі – владу, блиск, розкіш, красивих коханців і слухняних рабинь. Заразом він розказав мені йпро моє дитинство, і про прокляття. Ось я й повернулася, щоб узяти те, на що маю однакове з тобою право.

– Що це означає? – ображена Тараміс схопилася. – Невже ти вважаєш, що, заморочивши голови слугам і стражникам, дістала права на корону Каурана? Пам’ятай, що королева тут я! Звичайно, ти матимеш усе, що належить принцесі крові, проте…

Саломея злобно засміялася.

– Яка ти щедра, мила сестричко! Але перш ніж облагодіяти мене, будь люб’язна, поясни, що це за військо стоїть табором за міською стіною?

– Це шеміти‑найманці. Ними командує Констанцій, вельможа з королівства Котх.

– А що їх привело на наші терени?

Тараміс відчула в тоні сестри знущання, проте відповідала з королівською гідністю:

– Констанцій звернувся до нас із проханням пропустити його солдатів через, нашу землю, у Туран. Він поручився за військо своєю головою і, доки солдати перебувають у межах королівства, залишатиметься моїм заручником.

– Хіба нині вранці цей витязь не просив твоєї руки?

Тараміс гнівно глянула на сестру:

– Звідки ти знаєш?

Відьма знизала плечима й запитала:

– Чи можна повірити, що ти відмовила такому красеню?

– Авжеж! – відповіла Тараміс. – Невже ти, принцеса крові, могла подумати, що королева Каурана дасть іншу відповідь? Щоб я вийшла за волоцюгу з руками по лікоть у крові, якого з ганьбою вигнали з рідної землі, за ватажка банди найманих убивць і грабіжників? Мені не слід було взагалі впускати цих чорнобородих різників у межі Каурана. Але ж він ув’язнений у Південній вежі, і мої гвардійці пильно його стережуть. Завтра я накажу, щоб його орда покинула королівство, а він буде в заручниках доти, поки не піде останній солдат, Наші воїни зараз не патрулюють місто, але я попередила Констанція, що він головою поплатиться за будь‑яку шкоду, заподіяну землеробам і пастухам!

– І Констанцій справді знемагає в Південній вежі? – допитувалася Саломея.

– Я ж сказала! Чому ти запитуєш?

Саломея плеснула в долоні, її голос виповнився жорстокого торжества:

– Королева запрошує тебе на прийом, Соколе!

Розчинилися роззолочені двері, до покою зробив крок гінкий воїн. Побачивши його, Тараміс вигукнула з гнівом і здивуванням:

– Констанцію, як ти посмів зайти сюди?

– Так, це я і є, ваша величносте! – прибулець опустив голову в глумливому поклоні.

Риси його обличчя й справді нагадували хижого птаха, і врода його була хижою. Обличчя його було обпалено сонцем, чорне, як вороняче крило, волосся зачесане назад. Він був одягнений у чорний камзол і високі чоботи – звичний похідний наряд, який де‑не‑де навіть мав сліди іржі від панцира.

Підкрутивши вуса, найманець окинув королеву, що втискувалася в куток ліжка, поглядом з такою безцеремонністю, що вона здригнулася.

– Присягаюся Іштар, Тараміс, – сказав він ласкаво. – Нічна сорочка тобі більше до лиця, ніж королівські шати. Так, хай йому чорт, це досить цікаво!

Жах майнув в очах Тараміс: вона відразу зрозуміла, що Констанцій не наважився б на таку образу ні з того ні з сього,

– Божевільний! – сказала вона. – Хай у цій кімнаті я в твоїй владі, але тобі не минути помсти моїх слуг – вони на шматки розірвуть тебе, якщо посмієш мене торкнутися! Спробуй, якщо життя для тебе нічого не варте!

Констанцій розреготався, та Саломея зупинила його:

– Досить жартувати, перейдімо до справ. Слухай, люба сестричко. Це я послала Констанція в твою землю, тому що вирішила зайняти престол. А для цієї мети вибрала Сокола, бо він абсолютно позбавлений якості, іменованої у людей чеснотами.

– Дивуюся твоїй щирості, пані! – іронічно усміхнувся Констанцій і вклонився.

– Я послала його в Кауран. А коли його люди отаборилися під стінами і сам він попрямував у палац, пройшла в місто через Західну браму – бовдури, що стережуть її, вирішили, що це ти повертаєшся з вечірньої прогулянки.

Щоки Тараміс спалахнули, гнів узяв гору над королівською гідністю.

– Ти змія! – крикнула вона.

Саломея посміхнулась і продовжувала:

– Вони, звичайно, здивувалися, але впустили мене без зайвих слів. Так само пройшла я в палац і наказала варті, що стереже Констанція, зникнути. Потім прийшла сюди, а по дорозі заспокоїла твою служницю…

Тараміс зблідла і запитала тремтячим голосом:

– А потім?..

– Слухай! – Саломея гордо відкинула голову і показала на вікно.

Крізь товсті шибки все ж таки доносився рух загонів, брязкіт зброї й обладунків. Приглушені голоси віддавали накази чужою мовою, сигнали тривоги перемішувалися з переляканими криками.

– Люди прокинулись і дещо здивувалися, – ущипливо зауважив Констанцій. – Непогано б, Саломеє, піти заспокоїти їх.

– Віднині зви мене Тараміс, – відповіла відьма. – Нам потрібно звикати до цього…

– Що ви зробили? – закричала королева. – Що ви ще зробили?

– Ах, я зовсім забула тобі сказати, що наказала варті відімкнути брами. Вони здивувалися, але не посміли не послухатися. І ось армія Сокола входить до міста!

– Диявольський виплодок! – вигукнула Тараміс. – Ти скористалася нашою схожістю й обдурила людей! О Іштар! Мій народ вважатиме мене зрадницею! О, я вийду зараз до людей…

З крижаним сміхом Саломея схопила її за руки і штовхнула назад. Молоде й міцне тіло королеви виявилося безпорадним проти тоненьких рук Саломеї, наповнених нелюдською силою.

– Констанцію, тобі знайома дорога з палацу до підземелля? – запитала відьма і, бачачи, що Констанцій згідливо кивнув, продовжувала:

– От і гаразд. Візьми цю самозванку і відведи до найглибшої в’язниці. Варта там приспана зіллям – я поклопоталася про це. Поки вони не прокинулися, пошли кого‑небудь перерізати їм горлянки. Ніхто не має знати, що сталося нині вночі. Відтепер я Тараміс, а вона – безіменний, забутий богами й людьми в’язень підземелля.

Констанцій посміхнувся, відкривши ряд великих білих зубів.

– Діла наші йдуть непогано. Сподіваюся, ти не відмовиш мені в невеликій розвазі, перш ніж ця пустунка потрапить до камери?

– Я тобі не забороняю. Напоум цю злюку, якщо маєш бажання.

Саломея штовхнула сестру в обійми Констанція і, торжествуюче посміхаючись, залишила спальні покої.

Вона ще раз посміхнулася, коли почула, ідучи довгим коридором, відчайдушний крик.

Одяг молодого воїна був укритий засохлою кров’ю, потом і курявою. Кров продовжувала сочитися з глибоких ран на стегні, на грудях і руках. Краплі поту виступили на його спотвореному люттю обличчі, пальці терзали покривало.

– Вона, певне, з’їхала з глузду! – знов і знов повторяв він. – Все це як поганий сон! Тараміс, улюблениця народу, продає нас цьому дияволові! О Іштар, краще б мене вбили! Краще впасти в бою, аніж знати, що королева зрадила свій народ!

– Заспокойся, Валерію, – благала дівчина, перев’язуючи йому рани. – Ну, любий, заспокойся! Ти роз’ятриш рани, а я не встигла ще покликати лікаря..

– Не роби цього! – сказав поранений юнак. – Чорнобороді дияволи Констанція “зачищатимуть” усі будинки в пошуках поранених кауранців і докінчать усіх, хто намагався дати їм відсіч. О Тараміс, як могла ти зрадити людей, що обожнювали тебе!

Валерій відкинувся на ложі, здригаючись від гніву, а перелякана дівчина обхопила його голову руками і притиснула до грудей; благаючи заспокоїтися,

– Краще смерть, аніж ганьба, що випала на долю Каурана, – стогнав Валерій. – Невже ти все це бачила, Ігво?

– Ні, любий, – її ніжні чуйні руки знову взялися до його ран. – Я прокинулася від шуму битви на вулиці. Виглянула у вікно й побачила, що шеміти вбивають наших, а потім ти постукав у двері – ледве чутно…

– Я гадав, що мені вже кінець, – пробурмотів Валерій. – Упав у провулку біля будинку і не міг підвестися, хоч і знав, що тут мене швидко розшукають. Присягаюся Іштар, я забив трьох! Вони вже не поганитимуть своїми лапами бруківок Каурана – їхні серця пожирає нечисть у пеклі!..

…Я не був на стінах, коли шеміти ввійшли до міста. Я спав у казармі разом з іншими вільними від служби воїнами. Удосвіта вбіг наш командир, блідий, при мечі і в обладунках. “Шеміти в місті, – сказав він. – Королева вийшла до Південної брами і наказала їх впустити. Я цього це розумію, та й ніхто не розуміє; але наказ я чув своїми вухами, і ми, як звичайно, підкорилися. У мене нове розпорядження – зібратися на майдані перед палацом. Вишикуватися біля казарм у колони і без амуніції рухатися на майдан. Тільки Іштар відає, що все це означає, але такий наказ королеви”.

Коли ми вийшли на майдан, шеміти вже були напоготові. Вони вишикувалися в каре – десять тисяч озброєних броньованих дияволів, а міщани визирали з вікон і дверей. Вулиці, що вели до майдану, заповнювалися приголомшеними людьми. Тараміс стояла на сходах палацу з Констанцієм, а той крутив вуса, немов товстий котяра, що зжер пташку. Перед сходами стояли шеренгою півсотні шемітських лучників, хоча це місце королівської гвардії. Гвардійці ж стояли серед нас і теж нічого не розуміли. Зате вони, всупереч наказу, прийшли озброєні.

Тараміс звернулася до нас і сказала, що повторно обдумала пропозицію Констанція, – хоча ще вчора при всьому дворі відмовила йому, – і порішила проголосити його чоловіком королеви. І ні слова про зрадницьке вторгнення шемітів. Сказала тільки, що в Констанція достатньо вмілих воїнів, тому кауранська армія відтепер не потрібна і буде розпущена.

І наказала нам розійтися мирно по домівках. Покірність королям у нас у крові. Але її слова так уразили нас, що ми заніміли й поламали шеренги. А коли наказали скласти зброю й гвардійцям, уперед несподівано вийшов їхній капітан, Конан. Люди говорять, що цієї ночі він служби не ніс і сильно напився. Проте тепер був при здоровому розумі: наказав гвардійцям не рухатися без його командирі вони підкорилися йому, а не королеві.

Потім він зійшов на сходи, подивився на Тараміс і вигукнув: “Та це не королева, не Тараміс перед вами, а демон у її вигляді!”.

І розпочалося справжнє пекло. Не знаю, що послужило сигналом, здається, хтось із шемітів замахнувся на Конана і мертвим упав на сходах. Одразу ж майдан став полем битви – шеміти зчепилися з гвардією, проте їхні списи й стріли вразили також багатьох беззбройних кауранців. Дехто з нас, схопивши, що трапилося під руку, дали відсіч, самі не знаючи, за кого битися. Ні, не проти Тараміс, присягаюся – проти Констанція і його дияволів!

Народ не знав, чийого боку триматися. Натовп кидався туди‑сюди, немов переляканий кінський табун. Та на перемогу ми не сподівалися – без броні, з парадними дрібничками замість бойової зброї… Гвардійці вишикувалися в каре, проте їх було всього п’ять сотень. Кривавий урожай зібрала гвардія, перш ніж загинути, та результат був вирішений наперед.

Що ж робила Тараміс? Вона спокійно стояла на сходах, і Констанцій обіймав її за талію. Вона заливалася сміхом, немов зла чаклунка! О боги! Це безумство, безумство…

Ніколи я не бачив подібної людини, як у бою Конан. Він став під стіною палацу, і незабаром перед ним виросла купа порубаних тіл до половини його зросту. Зрештою вони здолали його – сотня проти одного. Я побачив, що він упав, – і світ перевернувся перед моїми очима. Констанцій наказав узяти його живим, крутив вуса, і посмішка у нього була найпідліша…

…Саме така посмішка була в Констанція й зараз.

Ватажок шемітів сидів на коні, оточений товпищем своїх людей – кремезних, закутих у броню, із чорними бородами й гачкуватими носами. Вечорове сонце грало на їхніх гостроверхих шоломах і сріблястій лусці панцирів. Десь за милю звідси, серед зелених лугів, видніли вежі й стіни Каурана..

На узбіччі караванного шляху стояв укопаний у землю масивний хрест, до якого залізними цвяхами було прибито чоловіка. З одягу на ньому була лише пов’язка на стегнах. Краплі смертного поту виступили на лобі й могутньому торсі розіпнутого, з пробитих ступень і долонь повільно сочилася кров, але очі під чорною гривою волосся горіли диким голубим вогнем.

Констанцій глумливо вклонився і сказав:

– Вельми жалкую, капітане, що не зможу бути присутнім при твоїй кончині – я маю справи в місті. Залишаю тебе твоїй власній долі. Не можу ж я примусити чекати нашу чарівну королеву. Тобою займуться он ті красені, – він показав на небо, де чорні силуети невпинно виписували широкі кола.

– Якби не вони, такий міцний дикун, як ти, зміг би прожити на хресті й кілька днів. Отже, нехай облишить тебе всяка надія, я навіть не поставлю варти. Глашатаї повідомили в місті, що той, хто спробує зняти твоє живе чи мертве тіло з хреста, буде живцем спалений зі всією ріднею. А слово моє в Каурані нині надійніше від будь‑якої варти. Я спеціально наказав поставити хрест якнайдалі від стін міста, щоб не заважати стерв’ятникам…