СТАЛЕВИЙ ДЕМОН 4 страница

Констанцій підкрутив вуса і, дивлячись Конану прямо в очі, глузливо посміхнувся:

– Ну, капітане, бажаю успіху. Я згадаю тебе тоді, коли Тараміс опиниться в моїх обіймах.

Кров знову бризнула з пробитих долонь жертви. Кулаки, величезні, мов коровай, зімкнулися на головках цвяхів, заграли м’язи на могутніх плечах, і Конан, вигнувшись уперед, плюнув в обличчя Констанцію. Той лише розсміявся, витер плювок і повернув коня.

– І ти згадай про мене, коли грифи почнуть тебе терзати, – кинув він через плече. – Стерв’ятники в пустелі надто ненажерливі. Траплялося мені бачити, як чоловік висів на хресті годинами – з видзьобаними очима, з оголеним черепом і без вух, перш ніж криві дзьоби обривали нитку його життя.

І, не озираючись більше, погнав коня у бік міста – стрункий, ніби влитий у сідлі, у блискучих обладунках. Поряд скакали його могутні бородані, здіймаючи дорожну куряву.

Сутеніло. Уся округа, здавалося, вимерла. Навкруги не було жодної живої душі. Для розіпнутого капітана Кауран, розташований усього за милю від нього, міг з таким самим успіхом знаходитися в далекому Кхитаї чи існувати в іншому столітті.

Конан струсив піт із лоба й обвів каламутним поглядом такі знайомі місця. По обидва боки міста й за ним тягнулися пишні луги, темніли виноградники, мирно паслася худоба. На горизонті видніли селища. Ближче, на південному заході, сріблястий блиск позначав русло річки, за якою відразу ж починалась і простягалася до безкінечності пустеля.

Конан оглядав ці простори, ніби яструб, який, потрапивши у сильце, дивиться на небо. Засмагле тіло кімерійця блищало в промінні вечірнього сонця. Гнівне тремтіння охоплювало варвара, коли він кидав погляд на вежі Каурана. Це місто зрадило його, заплутало в інтригах, – і ось він висить на дерев’яному хресті, наче заєць, прибитий до стовбура дуба влучним списом.

Невгамовна жадоба помсти затьмарювала решту думок. Прокльони лилися з Конана суцільним потоком. Ввесь усесвіт для нього зараз містився в чотирьох залізцях, що обмежили йому свободу й життя. Знову, як сталеві канати, напружилися могутні м’язи, і піт виступив на посірілому тілі кімерійця, коли він, використовуючи плечі як важелі, спробував витягнути з хреста довгі цвяхи. Марено – вони були забиті як слід. Тоді він спробував здерти долоні зі цвяхів, і – не дикий біль зупинив його, а безнадійність. Головки були досить товстими й широкими.

Уперше в житті гігант відчув себе безпорадним. Голова його схилилася на груди…

Коли почувся шум крил, він ледве зміг підвести голову, аби побачити тінь, що падала з неба Він інстинктивно примружився й відвернувся, тому гострий дзьоб, націлений в око, тільки роздер щоку. З рота Конана вирвався хрипкий відчайдушний крик, і налякані стерв’ятники розлетілися. Втім, недалеко.

Кров зі щоки стекла на губи Конана. Він облизнувся і, відчувши солоний присмак, сплюнув. Жорстока спрага мучила його; минулої ночі він як слід випив, а ось води від самого ранку перед боєм на майдані не зробив жодного ковтка. Він дивився на далеку річкову гладінь, немов грішник, що вигулькнув на мить із пекельної печі. Він згадував пружні річкові потоки, які йому доводилося долати, роги, наповнені пінявий пивом, келихи іскристого вина, які йому траплялось із недбалості чи з перепою виливати на підлоги заїздів. І міцно зціпив щелепи, щоб не завити від нездоланного відчаю.

Сонце спускалося за горизонт – похмура бліда куля занурювалася в огненно‑червоне море. На яскраво‑червоному тлі неба, немов уві сні, чітко вимальовувалися міські вежі. Конан поглянув угору – небокрай відливав червоним. Це втома застеляла йому очі багряною пеленою. Він облизнув почорнілі губи і знову глянув на річку. І річка була яскраво‑червоною.

Шум крил почувся знову. Він підвів голову і палаючими очима дивився на силуети, що кружляли над ним. Криком їх уже не налякаєш. Один із величезних птахів почав знижувати кола, Конан щосили закинув голову назад і чекав із вражаючою холоднокровністю.

Гриф упав на нього, оглушливо лопочучи крилами. Удар дзьоба розірвав шкіру на щоці. Зненацька, перш ніж птах устиг відскочити, голова Конана метнулася вперед, підкоряючись могутнім м’язам шиї, а зуби з тріском зімкнулися на зобі стерв’ятника. Гриф заметушився, немов лютий вихор із пір’я. Махаючі крила засліплювали людину, довгі кігті дерли йому груди. Та Конан смикнувся так, що м’язи щелеп затремтіли, – і гола шия грифа не витримала. Птах тріпнувся тільки раз і безсило обвис. Конан розтис щелепи, і тіло мертвого птаха впало до підніжжя хреста. Розіп’ятий виплюнув кров. Інші стерв’ятники, здавалося, приголомшені долею свого родича, швиденько відлетіли до віддаленого дерева і сіли на його гілках, подібні до чорних демонів.

Торжество перемоги оживило Конана, кров швидше потекла в жилах. Він усе ще міг убивати – отже, він живий. Усе його тіло опиралося смерті.

– Присягаюся Мітрою! Людський голос чи галюцинація?

– Ніколи в житті не бачив нічого подібного!

Струсивши з очей піт і кров, Конан побачив у напівтемряві чотирьох вершників, що дивилися на нього знизу.

Троє з них, тонкі, в білому одязі, були, поза сумнівом, зуагірами – кочівниками з‑за річки. Четвертий був одягнений так само, але належав до іншого народу – Конан зумів роздивитися це в густіючих сутінках.

Зростом він, певне, не поступався Конану, та й шириною плечей теж, хоч і не був такий масивний. Коротка чорна борода, вольова нижня щелепа, сірі очі, холодні й проникливі, як лезо.

Вершник упевненою рукою осадив коня і сказав:

– Мітра свідок, ця людина мені знайома.

– Так, пане, – озвався голос із гортанною вимовою зуагірів. – Це кімерієць, який був капітаном королівської гвардії!

– Ось, значить, як позбавляються фаворитів, – пробурчав вершник. – Хто б міг подумати таке про королеву Тараміс. Я б віддав перевагу довгій кривавій війні – тоді б і ми, люди пустелі, могли поживитися. А зараз підійшли до самих стін міста і знайшли тільки цю шкапу, – він кивнув на коня у поводі в одного зуагіра, – та ще цього конаючого пса!

Конан підняв залите кров’ю лице.

– Коли б я міг спуститися з цієї палиці, ти сам би став у мене конаючим псом, мунганський злодюго! – прошепотіли почорнілі губи.

– О Мітро, ця падаль мене знає! – здивувався вершник.

– Ти ж один такий в окрузі, – пробурчав Конан. – Ти Гарет, отаман тих, хто оголошений поза законом.

– Точно! І родом я з мунганів, ти правильно сказав. Хочеш жити, варваре?

– Безглузде запитання, – відповів Конан.

– Я важка людина, – сказав Гарет, – і в людях ціную лише мужність. Ось і подивимося, чи справжній ти чоловік, а чи конаючий пес.

– Якщо ми почнемо його знімати, нас побачать зі стін, – застеріг один із кочівників.

Гарет владно сказав:

– Вже зовсім стемніло. Бери сокиру, Джебале, і рубай хреста біля самої землі.

– Якщо хрест упаде вперед, його розчавить, – заперечив Джебал. – А якщо назад, у нього голова розколеться, і всі нутрощі відіб’є.

– Витримає, якщо гідний їхати зі мною, – нетерпляче кинув Гарет. – А якщо ні, то й жити йому немає чого. Рубай!

Перший удар бойової сокири в підніжжя хреста озвався в розпухлих долонях і ступнях Конана пронизливим болем. Знову й знову рубала сокира, і кожний удар вражав змучені тортурами нерви. Конан закусив губу і не випустив стогону. Нарешті сокира врубилася глибоко в дерево, хрест затремтів і нахилився назад. Конан зібрав усе тіло в єдиний вузол твердих, як сталь, м’язів, а голову міцно притиснув до бруса. Довгий брус впав об землю і від удару підскочив на лікоть. Пекельний біль на мить приголомшив Конана, та він зрозумів, що залізні м’язи вберегли тіло від серйозних пошкоджень.

Схвально гмикнувши, Джебал схилився над ним із кліщами, якими висмикують цвяхи з підків, і схопив головку цвяха в правій долоні. Кліщі були замалі. Джебал сопів і пихкав, намагаючись розхитати впертого цвяха, крутив його туди‑сюди в деревині й у живій рані. Кров струменіла між пальцями кімерійця, який лежав нерухомо, наче труп, – тільки груди важко здіймалися.

Нарешті цвях піддався, Джебал переможно підняв угору скривавлене залізце й кинув його в порохню, перейшовши до другої ґ руки. Все повторилося. Потім кочівник заходився біля ступнів Конана. Проте варвар сів, вирвав кліщі в Джебала, а його самого відкинув міцним поштовхом.

Долоні його опухнули і стали майже вдвічі більші за звичні, згинати пальці було мукою. Та кімерієць, хоч і незграбно, але зумів витягнути цвяхи зі ступень – вони були забиті не так глибоко.

Він піднявся, хитаючись на розпухлих, спотворених ногах. Крижаний піт котився по його обличчю й тілу. Він зціпив зуби, аби здолати біль – почалися судоми. Гарет, що байдуже дивився на нього, вказав на краденого коня. Конан, спотикаючись, побрів до нього. Кожний крок завдавав нестерпного болю, на губах варвара виступила піна.

Знівечена долоня намацала луку сідла, скривавлена ступня насилу знайшла стремено. Зціпивши щелепи, кімерієць відштовхнувся від землі, мало не зомлівши при цьому, – і опинився в сідлі. Гарет підстьобнув коня, той став дибки і ледве не скинув змученого вершника на землю. Та Конан намотав повіддя на руки й зумів осадити коня, та так, що ледве не зламав йому щелепи.

Один з номадів запитливо підняв флягу з водою, але Гарет сказав:

– Хай потерпить до табору. Тут лише десять миль. Витримає без вода ще стільки ж, якщо він узагалі здатний жити в пустелі.

Вершники помчали до річки. Конан дивився на світ налитими кров’ю очима, і піна засихала на його почорнілих губах.

Мандруючи Сходом у невпинній погоні за знаннями, мудрець Астрей написав листа своєму другові, філософу Алкеміду, що залишився в рідній Немедії. Всі відомості народів Заходу про напівміфічний для них Схід ґрунтувалися саме на цьому посланні.

Ось що писав Астрей:

“Ти навіть уявити собі не можеш, друже, які порядки запанували в цьому маленькому царстві відтоді, як королева Тараміс впустила в його межі Констанція з найманцями – про це я вже згадував у попередньому листі. З того дня минуло сім місяців, і, схоже, цією нещасною землею заволодів сам диявол. Тараміс, на мою думку, зовсім з’їхала з глузду. Відома раніше чеснотою, справедливістю й милосердям, нині вона проявляє зовсім протилежні якості. Інтимне її життя – це суцільний скандал, та й чи можна назвати його таким, коли королева і не намагається навіть приховати легковажності, що панує при дворі. Вона дає волю будь‑яким своїм бажанням, влаштовує гульбища, які зажили поганої слави, і примушує брати участь у них нещасних придворних дам – і дівчат, і заміжніх. Сама вона навіть не спромоглася взяти шлюб зі своїм коханцем Констанцієм, який сидить поряд із нею на троні, немов законний володар. Його офіцери, наслідуючи вождя, переслідують кожну вподобану ними жінку, незважаючи на її походження й становище.

Бідолашне королівство стогне від надмірних податей; Пограбовані до нитки селяни харчуються корінням і капустою, купці ходять у лахмітті – це все, що залишилося від їхнього багатства після збору податків. Та вони й тому раді, що голови зберегли.

Передбачаю недовір’я твоє, поважний Алкеміде і знаю, що засумніваєшся в мої розповіді, визнаєш її упередженою. Справді, таке було б немислиме в жодній із країн Заходу. Але завжди пам’ятай про величезну різницю між Заходом і Сходом, особливо цією його частиною. Ти знаєш, що Кауран – невелике королівство, яке колись входило до складу імерії Котх. Зовсім нещодавно здобуло воно очікувану незалежність. Найближче оточення Каурана складають такі ж маленькі держави, незрівнянні з великими державами Заходу чи обширними султанатами Далекого Сходу, проте вельми впливові внаслідок незвичайного багатства. До того ж у їхніх руках усі караванні шляхи. Серед цих держав Кауран розташований далі за всіх на південний схід і межує з безкраїми пустелями землі Шем. Назву держава отримала від Імені столиці – це найбільше місто в країні. Кауран захищає родючі землі й пасовища від набігів кочівників, немов сторожова вежа.

Тутешня земля така плодюча, що дає урожай тричі на рік; Рівнини на північ і захід від міста густо населені. У того, хто звик до величезних маєтків Заходу, ці крихітні поля й виноградники можуть викликати усмішку. Проте зерно та фрукти течуть із них, немов із рогу достатку. Населення займається в основному селянською працею. Люди це мирні й беззбройні – тим паче, що тепер їм взагалі заборонено мати зброю. З давніх часів живуть вони під захистом столичного гарнізону й зовсім утратили бойовий дух. Селянське повстання, яке неодмінно спалахнуло б за подібних умов на Заході, тут неможливе. Хлібороб гне горба під залізною рукою Констанція, а чорнобороді шеміти невпинно снують по полях із батогами – як наглядачі чорних рабів на плантаціях південної Зингари.

Не легше й міщанам. Усі вони пограбовані, а найвродливіші з їхніх доньок віддані на забаву Констанцію і його найманцям. Люди ці безжальні. Пригадай, з якою люттю билися наші солдати з шемітськими союзниками Аргоса – настільки огидними були немедійцям їхня нелюдська жорстокість, ненаситна жадібність і звірства.

Міщани належать до правлячого стану Каурана і ведуть своє походження від гіборійців – звідси їхні благородність і войовничість. Проте зрада королеви віддала міщан у руки гнобителів. Шеміти – єдина військова сила в місті, і горе тому обивателю, в домівці якого знайдуть меча! З великим завзяттям винищують молодих боєздатних мужів, їх страчують або продають у неволю. Тисячі юнаків утекли з міста – хто під прапори чужоземних владик, хто просто в банди грабіжників.

Тепер стала реальною небезпека нападу з боку пустелі, населеної племенами шемітських кочівників‑номадів. Річ у тому, що найманців Констанцій набирав у західних містах землі Шем – Пеліштімі, Анакімі, Акхарімі, а зуагіри й інші кочові племена люто їх ненавидять. Ти знаєш, добрий Алкеміде, що ця варварська країна розділяється на родючі західні землі, що тягнуться до океану, на березі якого стоять вищеназвані міста, – і східну пустелю, де блукають номади. Полум’я війни між жителями міст і мешканцями пустелі не гасне століттями. З давніх‑давен зуагіри нападали на Кауран, але жодного разу не здобули перемоги. Отже, тепер, коли місто захопили ненависні західні родичі, гордість номадів уражена. Ходять чутки, що цю ворожнечу всіляко розпалює людина, яка служила раніше капітаном королівської гвардії. Він, будучи розіпнутий на хресті, незбагненним чином зумів вислизнути з рук Констанція. Ця людина зветься Конан, і походить він із варварського племені кімерійців, чию дику могутність не одного разу випробували на власній шкурі наші доблесні воїни. У селах говорять, що цей чоловік став правою рукою Гарета, мунганського кондотьєра, що прийшов зі східних степів і своєю волею очолив зуагірів. Базікають також, що банда зуагірів останнім часом вельми посилилася. Гарет же, поза сумнівом, намовлений кімерійцем, готується напасти на Кауран. Закінчитися це може досить погано, бо, не маючи досвіду правильної облоги й належних машин, кочівники не витримають відкритого бою з вимуштруваними і добре озброєними шемітами. Мешканці міста зустріли б номадів із радістю, оскільки гіршого ярма, ніж нинішнє, бути не може. Проте вони настільки залякані й безпорадні, що ніякої підтримки кочівникам надати не зуміють. Воістину, гірка їхня доля!

Тараміс же, пойнята злим демоном, заборонила поклоніння Іштар і храм її перетворила на язичницьке капище, де поклоняються ідолам і приносять жертви демонам. Статую Іштар зі слонової кістки найманці порубали сокирами прямо на сходах храму. Хоча це й другорядна богиня порівняно з нашим Мітрою, їй усе ж таки слід надати перевагу над Шайтаном, якому поклоняються шеміти.

Тараміс наповнила храм непристойними зображеннями богів обох статей у хтивих позах і з бридкими подробицями, які може вигадати лише людина несповна розуму. Багато хто з цих ідолів – нечисті божества шемітів, туранців, жителів Вендії та Кхитаю. Інші ж узагалі схожі на злих духів, що живцем з’явилися з незапам’ятного минулого, оскільки їхні жахливі ознаки збереглися тільки в найтуманніших легендах, відомих нині лише вченим та адептам таємного знання. Звідки Тараміс привела їх – страшно навіть подумати.

Королева завела звичай людських жертвоприношень, і з часу їхнього ганебного союзу з Констанцієм не менше шести сбтень молодих чоловіків, жінок і дітей сплатили криваву дань своїми головами. Багато хто з них розпрощалися з життям на жертовнику, зведеному королевою в храмі (причому вона сама вбивала їх ритуальним кинджалом). Більшості ж була призначена найжахливіша доля, бо в таємному підземеллі храму Тараміс поселила якесь чудовисько. Що воно таке і звідки взялося – невідомо. Проте королева, ледве придушивши заколот воїнів проти Констанція, провела ніч в опоганеному храмі разом із дюжиною зв’язаних полонених. Вражений народ бачив важкий смердючий дим, що здіймався над дахом храму, а зсередини всю ніч чулися заклинання королеви і смертні стогони полонених. На світанку додався ще один звук – страшенний нелюдський регіт, і кров застигла в жилах у тих, хто його чув. Вранці Тараміс покинула храм – утомлена, проте з переможним сатанинським блиском в очах. Полонених більше ніхто ніколи не бачив, і регіт цей не повторювався.

Є в храмі зала, до якої не вхожий ніхто, окрім королеви. Королева ж, прямуючи туди, жене перед собою приреченого на жертву. Нікого з цих людей теж уже більше не бачать, і всі вважають, що в цій залі і гніздиться чудовисько, викликане Тараміс із чорної безодні віків, що воно пожирає людей.

Я вже не думаю про Тараміс як про просту смертну – не якась злобна гарпія, що таїться у пропахлій кров’ю норі, серед кісток своїх жертв. Те, що вищі сили дозволяють таке безкарно, примушує мене засумніватися в божественній справедливості.

Порівнюючи її нинішню поведінку з тією, яку я запам’ятав у перші дні свого перебування в Каурані, починаю схилятися до думки, що в тіло Тараміс вселився якийсь демон.

Іншу гіпотезу назвав мені один із молодих воїнів на ім’я Валерій. Він твердить, що якась чаклунка набрала подоби шанованої людьми королеви, сама ж Тараміс ув’язнена в підземеллі. Цей легінь присягнувся відшукати справжню королеву, коли та ще жива, проте боюся, що сам став жертвою жорстокого Констанція. Він брав участь у заколоті палацової гвардії, зумів утекти і переховувався, наполегливо відмовляючись покинути місто. У його укритті я й розмовляв із ним. Тепер же він зник – так само, як і інші, про чию долю тут не годиться запитувати. Боюся, що шпигуни Констанція його вислідили.

На цьому я мушу закінчити свого листа, аби нині ж уночі відправити його з поштовим голубом. Він принесе послання туди, де народився, – на межі землі Котх. Звідти буде відправлений верхівець, а потім верблюжа естафета доставить листа до тебе. Я маю встигнути до світанку, а вже пізно, і зірки починають бліднути над висячими садами Каурана. Місто занурене в тишу, і лише глухий звук жертовного барабана долинає з боку храму. Не сумніваюся, що це Тараміс у союзі з пекельними силами затіває нові злодійства”.

Проте мудрець помилявся. Жінка, відома світу під ім’ям Тараміс, стояла в підземеллі у хиткому світлі смолоскипу. Відблиски блукали її обличчям, поглиблюючи диявольську жорстокість цих прекрасних рис.

Перед нею на голій кам’яній лаві зібгалася постать, ледве прикрита лахміттям. Саломея торкнулася до неї носком золотого черевичка і мстиво посміхнулася:

– Чи не скучила ти за мною, люба сестричко?

Незважаючи на семимісячне ув’язнення й мерзотне лахміття, Тараміс усе ще була прекрасна. Вона нічого не відповіла і лише нижче схилила голову.

Її байдужість зачепила Саломею, вона прикусила яскраво‑червону губку і спохмурніла. Одягнена вона була з варварською пишністю жінок Шушану. При світлі смолоскипа коштовні камені виблискували на її взутті, на золотому нагруднику, золотих кільцях і браслетах. Зачіска була високою, як у шеміток, золоті сережки з “тигровим оком” зблискували при щонайменшому русі гордо піднятої голови. Оздоблений гемами пояс підтримував сукню з прозорого шовку. Недбало накинутий темно‑яскраво‑червоний серпанок приховував якийсь згорток у лівій руці відьми.

Зненацька Саломея зробила крок уперед, схопила сестру за волосся і відкинула її голову так, щоб зазирнути в очі.

Тараміс зустріла цей страшний погляд без дрожі.

– Ти вже не ридаєш, як колись, люба сестричко? – прошипіла відьма крізь зуби.

– Немає в мене більше сліз, – відповіла Тараміс. – Занадто часто ти тішилася видовищем королеви, яка на колінах просила милосердя. Знаю я, що живу лише для того, аби ти могла мене принижувати. Тому і в тортурах дотримувалася міри, щоб не вбити мене і не покалічити. Та я вже не боюся тебе – немає в мені ні страху, ні сорому, ні надії. І досить про це, чортове поріддя!

– Ти лестиш собі, дорога сестро, – сказала Саломея. – Як і раніше, я дбаю, аби страждали й ти, і твоє прекрасне тіло, і твоя гординя. Ти забула, що, на відміну від мене, схильна й до душевних мук – ось я і розважала тебе розповідями про потіхи над твоїми безмозкими підданими. Проте цього разу я принесла дещо вагоміший доказ. Чи відомо тобі, що вірний твій радник Краллід повернувся з Турану і був схоплений?

Тараміс зблідла.

– Що, що ти з ним зробила?

У відповідь Саломея витягнула загадковий згорток і, скинувши шовкову хустку, підняла вгору голову молодого чоловіка. Обличчя його застигло в страшній гримасі – смерть, очевидно, наступила після жорстоких мук.

Тараміс застогнала, як від удару ножем у серце:

– О Іштар! Це Краллід!

– Атож, це Краллід! Він намагався збунтувати народ. Запевняв, дурень, що Конан мав рацію і я, мовляв, не справжня королева. Дурень, невже він вважав, що чернь із палицями та мотиками підніметься проти солдатів Сокола? От і поплатився за свою дурість. Собаки терзають його обезголовлене тіло у дворі, а погана голова полетить до помийної ями, де черв’яків. Що, сестричко, невже ти всі‑всі сльози виплакала? Чудово! Насамкінець я наготувала тобі відмінні тортури – ти побачиш ще багато таких картинок! – і Саломея переможно труснула головою Кралліда.

Цієї миті вона не була схожа на істоту, народжену жінкою.

Тараміс не піднімала очей. Вона лежала ниць на брудній холодній підлозі, і тонке її тіло здригалося від ридань. Зціпленими кулачками вона била по кам’яних плитах:

Саломея поволі рушила до дверей, дзенькаючи браслетами.

За якусь мить відьма була вже біля виходу з підземелля. Чоловік, що очікував там, обернувся до неї. Це був величезний шеміт, похмурий, із широкими плечима. Його довга чорна борода звисала на могутні груди, обтягнуті сріблястою кольчугою.

– Ну що, завила? – Голос його був подібний реву буйвола – низький, глибокий, як віддалений грім.

Це був командор найманців, один з небагатьох наближених Констанція, які знали таємницю долі королеви.

– Аякже, Кумбанігаше. Є в її душі струни, яких я ще не торкалася. Коли одне відчуття притуплюється, завжди можна знайти інше, більш чуйне на тортури.

До них наблизилася зігнута постать у лахмітті – брудна, скуйовджена, кумедно накульгуючи. Один із жебраків, щб ночують у відкритих садах і алеях палацу.

– Лови, псюко! – Саломея кинула йому голову Кралліда. – Лови, тварюко безмовна. Кинь її до найближчої вигрібної ями… Кумбанігаше, він глухий – покажи йому, що слід учинити!

Командир виконав доручення, розпатланий жебрак закивав головою – мовляв, зрозумів – і поволі пошкутильгав убік.

– Навіщо затягувати цей фарс?! – гримів Кумбанігаш. – Ти вже так міцно сидиш на троні, що ніякі сили не знімуть тебе звідти. Що з того, що дурні кауранці знатимуть правду? Все одно вони нічого не зможуть зробити. Так царюй під своїм власним ім’ям. Покажи їм їхню колишню повелительку і звели відрубати їй на майдані голову!

– Ще не час, достойний Кумбанігаше.

Важкі двері зачинились і заглушили високий голос Саломеї та громову мову Кумбанігаша.

Жебрак причаївся в одному з куточків саду. Там не було нікого; щоб помітити: руки, які міцно обхопили відрубану голову, – тонкі, м’язисті, ніяк не відповідають горбатій постаті та брудним ганчіркам.

– Я дізнався! – шепіт був ледве чутним. – Вона жива! О Кралліде, твої муки не були марними! Вони кинули її в підземелля! Іштар, богине чесних людей, допоможи мені!

Гарет наповнив яскраво‑червоним вином оздоблений самоцвітами келих, а потім пустив позолочену посудину по чорних дошках столу просто в руки Конану‑кімерійцю.

Одяг Гарета міг би стати предметом заздрості і будь‑якого варварського вождя, що обожнює пишноту, і князя Заходу, який має добрий смак.

Вождь розбійників пустелі мав на собі білу шовкову туніку, розшиту на грудях перлами і перетягнену в талії поясом із золотої й срібної канителі[36], переплетеної химерними візерунками. Сталевий гостроверхий шолом був обернений тюрбаном із зеленого атласу й інкрустований золотом із чорною емаллю. Пишні шаровари – заправлені в чоботи з вичиненої шкіри. Єдиною зброєю Гарета був широкий кривий кинджал у піхвах зі слонової кістки, за звичкою номадів, заткнутий за пояс над лівим стегном.

Зручно сівши у високе різьблене крісло, Гарет витягнув схрещені ноги і звучно сьорбав благородний напій з дорогоцінного келиха.

На протилежність витонченим шатам мунганина, кімерієць мав значно простіший вигляд. Чорне, гладенько зачесане волосся, засмагле лице помережене шрамами, яскраві блакитні очі. Його воронована кольчуга мала єдину прикрасу – золоту пряжку на поясі, який підтримував меч у витертих шкіряних піхвах.

Вони були удвох у шатрі з тонкого шовку, освітлюваному східними світильниками. Діл був застелений трофейними килимами, шкурами звірів і оксамитовими подушками.

Іззовні долинав шум великого військового табору, та ще час від часу вітер пустелі примушував тріпотіти верхів’я пальм.

– Доля мінлива! – вигукнув Гарет і, легенько попустивши яскраво‑червоний пояс, потягся до посудини з вином. – Колись я був мунганським ватажком, нині ж – на чолі людей пустелі. Сім місяців тому ти висів на хресті за два польоти стріли від стін Каурана, а зараз – довірена людина найудатнішого грабіжника між туранськими укріпленнями і пасовищами Заходу. Ти маєш завдячувати мені!

– За те, що став тобі в нагоді? – розсміявся Конан і підняв келиха. – Якщо ти дозволяєш людині піднятися вгору, то, напевно, не без вигоди. А я добивався всього в житті своєю силою, потом і кров’ю, – він подивився на свої знівечені долоні. – Та й багатьох шрамів на тілі сім місяців тому ще не було.

– Справді, ти б’єшся, як ціле полчище дияволів, – погодився Гарет. – Проте ти ж не думаєш, що це через твою доблесть в орду приходять все нові й нові люди. Племенам номадів завжди бракувало удачливого вождя. Певне, тому вони вважають за краще довіряти чужоземцям, а не одноплемінникам. Відтепер для нас немає неможливого. Зараз під моєю орудою одинадцять тисяч воїнів. Через рис їх буде втричі більше. Досі ми грабували тільки прикордонні міста Турану. З тридцятьма тисячами ми облишимо набіги, розв’яжемо справжню війну, підкоримо королівство, і я зійду на його престол. Ти ще побачиш мене володарем землі Шем. Якщо будеш слухняний, залишишся моєю правою рукою – міністром, канцлером, віце‑королем. Нині треба ударити на схід, узяти туранську фортецю Везек – там збирають мито з караванів і можна непогано поживитися.

Конан заперечно похитав головою.

– Я так не думаю.

– Що значить – ти так не думаєш? Я очолюю військо, мені й думати!

– Для моїх цілей воїнів вистачить уже зараз, – відповів кімерієць. – Несплачений борг обтяжує мене.

– Ах, он як, – Гарет глянув спідлоба і відсьорбнув вина. – Ти все ніяк не можеш забути цей хрест? Похвально, та з цим доведеться зачекати.

– Колись ти обіцяв мені допомогти узяти Кауран, – сказав Конан.

– Справді, та коли ж це було! Я тоді й гадки не мав, що збереться така армія. Крім того, я мав намір пограбувати місто, а не захоплювати його. Я не хочу втрачати своїх воїнів, а Кауран – міцний горішок. Ось через рік, тоді…

– Через тиждень, – обірвав його Конан, і твердість цих слів змусила мунганина змінити тон.

– Слухай, друже, коли б я навіть зважився згубити своїх хлопців, ти що гадаєш – невже наші вовки зуміють обложити й узяти неприступний Кауран?

– Не буде ні облоги, ні нападу. Я знаю, як виманити Констанція за стіни.

– Ну й що? – гнівно вигукнув Гарет. – Поки ми обсипатимемо один одного стрілами, не їхній, а нашій кінноті доведеться скрутно. Їхні загони пройдуть крізь нас, як ніж крізь масло.

– Цього не буде, якщо за нами стануть три тисячі відчайдушних гіборійських вершників, звиклих битися в строю за всіма правилами військової науки.

– Де ж ти візьмеш три тисячі гіборійців? – розсміявся Гарет. – Хіба що з повітря начаклуєш?

– Вони вже є, – твердо сказав Конан. – Три тисячі кауранських воїнів відкочували в оазис Акель і чекають мого наказу.

– Що? – Гарет став схожий на загнаного вовка.

– Що чув. Ці люди втекли від влади Констанція. Більшість із них поневірялася пустелею як вигнанці. Проте тепер це загартовані й готові на все солдати. Це тигри‑людожери. Кожен вартий трьох найманців. Біда й неволя зміцнюють справжніх чоловіків і наповнюють їхні м’язи пекельним полум’ям. Вони блукали дрібними групами, їм бракувало вождя. Я розмовляв із ними через моїх посильних. Вони зібралися в оазисі й чекають команди.

– І все це без мого відома? – в очах Гарета з’явився зловісний блиск, рука відшукувала кинджал.

– Вони визнали мою владу, а не твою.

– І що ти наобіцяв цим виродкам?