І. КОНАН ПРИЄДНУЄТЬСЯ ДО ПІРАТІВ

Немов листок, розбуджений весною,

Який охопить осені вогонь,

Віддать судилось долею складною

Обранцю пломінь серденька свого.

“Пісня про Бьоліт” [29]

В улицею, що вела до морського узбережжя, мчав чорний вершник. Перехожі з криками розбігалися в різні боки, звільняючи дорогу. Вони встигали помітити лише пурпурний плащ, що фондувало вітром. Вершник не озирався. Шум погоні переслідував його, не вщухаючи.

На пристані вершник зупинив свого коня так, що той присів на задні ноги. Моряки, які ставили смугасте широке вітрило на готовій до відплиття високобортній галері, із цікавістю розглядали вершника. Кремезний чорнобородий шкіпер[30]приготував багра, щоб відштовхнутися від причалу. Цієї миті вершник стрибнув із сідла просто на палубу галери.

– Хто тобі дозволив зійти на корабель? – заволав шкіпер.

– Відчалюй! – наказав непрошений гість, змахнувши великим скривавленим мечем.

– Ми пливемо до Куша… – спробував пояснити шкіпер, закипаючи гнівом.

– Тоді пливи до Куша. Мерщій, відчалюй! – перебив його незнайомець, кинувши тривожний погляд на берег. У кінці вулиці з’явився загін закутих в обладунки вершників, які мчали галопом, за ними ледве встигав загін лучників.

– У тебе є чим заплатити? – не вгамовувався шкіпер.

– Відчалюй, тобі кажу! Я добре заплачу, – крикнув незнайомець, розмахуючи своїм, величезним мечем. – Або твоя галера відчалить, або вона потоне в крові команди.

Шкіпер знався на людях. Покрите шрамами обличчя незнайомця виражало рішучість і гнів. Здавалось, за мить незнайомець здійснить свою обіцянку. Шкіпер різко віддав команду, міцно уперся в пристань багром, відштовхуючи корабель від берега. Моряки швидко й чітко виконували всі команди. Веслярі дружно налягли на весла, вітер наповнив вітрило, і галера, узявши курс, незабаром опинилася досить далеко від берега.

На пристані воїни в обладунках вимахували мечами й вигукували прокляття й накази шкіперу повернути корабель.

– Нехай казяться, – скривився незнайомець. – Шкіпере, пильнуй курс.

Він стояв біля щогли, сторожко озираючись навколо, не опускаючи свого меча. Шкіпер зіскочив з містка, пройшов між веслярами, підійшов до штурвала, а тоді уважно подивився на незнайомця. Перед ним стояла висока сильна людина в чорному блискучому обладунку. Сталевий блакитний шолом із рогами, подібними до рогів бика, прикривав голову незнайомця. За плечима майорів пурпурний плащ. До широкого поясу з золотою пряжкою були прикріплені піхви для меча.

– Якщо подорожуватимемо далі разом, – мовив шкіпер, – треба жити мирно. Мене звуть Тіто, я з Аргоса. Пливу до Куша, щоб обміняти прикраси, шовк і цукор на слонову кістку, руду, рабів і перли.

Воїн кинув погляд на узбережжя, де все ще метушилися озброєні воїни, які марно намагалися знайти якийсь швидкий човен, здатний наздогнати галеру.

– Мене звуть Конан‑кімерієць, – після короткої паузи відповів незнайомець. – Приїхав до Аргоса, щоб знайти собі заняття, але не знайшов нічого, до чого можна було б докласти рук.

– Але чому тебе переслідували гвардійці? – запитав Тіто. – Звісно, це не моє діло, але я не думаю…

– Мені нічого приховувати, – перебив його кімерієць. – Минулої ночі сотник королівської гвардії хотів силою узяти в заїзді дівчину молодого воїна. Той заступався за неї й убив сотника. Але, мабуть, якийсь клятий закон забороняє вбивати гвардійців. Хлопець із дівчиною втекли. Хтось сказав, що я там був. Мене вранці схопили й відвели до судді. Старий крутій почав з’ясовувати, куди я міг сховати втікачів. Навіть якби хлопець не був моїм другом, виказати його я не міг. Суддя чомусь розсердився, багато говорив про мої обов’язки перед державою, суспільством і про різні інші речі, які для мене були незрозумілі. Слухаючи його, я ледве стрмувався. Але коли суддя заявив, що я знущаюся з нього і тому буду кинутий до в’язниці, де сидітиму, доки не знайдуть утікачів, мені це не сподобалося. Довелося дістати свого меча й прокласти собі шлях на вулицю. Кінь начальника гвардії примчав мене на пристань, де я й побачив вас.

– Що ж, – рішуче озвався моряк, – судді багато попсували мені крові у справах проти багатих купців, тому любити мені їх нема за що. Певна річ, після повернення вони причепляться до мене, але я завжди зможу довести, що діяв під загрозою. Можеш сховати свого меча. Ми мирні моряки й проти тебе нічого не маємо. Крім того, добре, щоб у плаванні на кораблі був такий воїн, як ти. Ходімо, вип’ємо прохолодного вина.

– Це мене влаштовує, – охоче погодився Конан, вкладаючи до піхов свого меча.

“Аргуз” був звичайною невеликою галерою, схожою на багато інших купецьких кораблів, що плавали між портами Зингари й Аргоса. Корабель мав випнуту корму й високий вигнутий ніс. Велике смугасте вітрило було зшито з міцного шовку. Веслами користувалися тільки коли відпливали від пристані або в безвітряну погоду. Всього було десять пар весел обіч бортів. Вантаж знаходився під палубою, і тому веслярі спали на палубі між лавами. Команда корабля складалася з двадцяти веслярів‑матросів, трьох рульових і шкіпера Тіто.

Погода була сприятлива, і “Аргуз” упевнено рухався на південь. З кожним днем спека посилювалась, і на кораблі нап’яли зшитий з клаптів тканини покрив від сонця.

Корабель ішов уздовж берегів Шему й Стигії. Море й морське життя були для Конана загадкою. Але й сам він був загадкою для моряків, які ще не бачили раніше людей його раси.

Кімерієць їв за трьох, міцні напої були його втіхою й слабкістю. Багато в чому він був наївним, як дитина. Проте в гніві він був страшний. Варвар відрізнявся природженими моторністю й сторожкістю. Якщо хтось зазіхав на його права або заподіював навіть незначну образу, він ставав грізним, наче голодний тигр. Тривалі мандри загартували кімерійця фізично, він був подібний до твердої скелі. Одяг і обладунок Конана мали на собі сліди усіх його мандрів: улюблений асами рогатий шолом, панцир і наколінні щитки виготовили в Котху, кольчугу зробили в Немедії, величезний меч був аквилонської роботи, а пурпурний плащ ткали в Офірі.

Після кількох днів подорожі на південь уздовж берегів Куша корабель пристав неподалік від селища чорних людей. Проте мандрівники знайшли лише руїни будівель і трупи вбитих.

– Колись тут можна було добре торгувати. Прокляті пірати все знищили, – вилаявся шкіпер.

– Що буде, якщо ми їх зустрінемо? – запитав Конан, поклавши руку на рукоять меча.

– Війна не моє ремесло. Вбиватимемо. Кілька разів ми щипали, піратів, при нагоді можемо повторити. Якщо тільки не зустрінемо “Тигрицю Бьоліт”.

– Хто така Бьоліт?

– Дика чортиця ця Бьоліт. Усі звуть її Королевою Чорного Узбережжя, під її орудою банда чорних горлорізів грабує всі стрічні кораблі. Чимало багатих купців вони відправили на морське дно.

Коли вони повернулися на корабель, шкіпер показав Конану на складену біля містка зброю – списи, луки й стріли,

– Слабка зброя, якщо доведеться захищатись. Але віддавати життя дарма для нас теж образливо.

Сонце щойно почало підніматися на обрії, коли дозорець повідомив про небезпеку. З правого борту корабля з’явилася галера, яка стрімко наближалася до них.

Незабаром стало видно голі тіла воїнів на борту галери. Вони дико галасували, стукали списами по своїх овальних щитах. На щоглі корабля майорів пурпурний прапор.

– Бьоліт! – скрикнув сполотнілий Тіто. – Стерно ліворуч! – подав він команду. – Треба дістатися до берега раніще від піратів, тоді ми врятуємося.

“Аргуз” круто повернув до узбережжя. Шкіпер, бігаючи між лавами, прокльонами й погрозами підганяв веслярів. Його очі блищали, борода трусилася від хвилювання.

Стоячи на кормі “Аргуза”, Конан спостерігав, як швидко зменшується відстань між кораблями. Хоча він і не розумівся на морських справах, проте було видно, що пірати наздоженуть “Аргуз”, перш ніж галера торкнеться берега. Піратські стріли поки ще не долітали до корабля й із тихим посвистом падали в море.

– Краще було б битися з ними, – мовив Конан. – Інакше ми загинемо під їхніми стрілами, не обмінявшись жодним ударом.

– Швидше, собаки! – ричав Тіто на веслярів, підганяючи їх своїми важкими кулаками. Бородаті веслярі веслували мовчки й щосили, піт струмував по їхніх тілах.

До берега залишалася тільки миля[31], коли різко ущух вітер і вітрило обвисло. Пірати швидко наближались. Один із стернових на “Аргузі” захитався і впав за борт зі стрілою в шиї. Тіто кинувся на його місце. У цей час Конан, широко розставивши ноги на палубі, яка гойдалась все дужче, здійняв свого лука Тепер він добре бачив усе, що чинилося на кораблі піратів. На невеликому містку в передній частині корабля стояла жінка. Її біла шкіра вирізнялася на тлі чорних тіл воїнів. Поза всяким сумнівом, це була Бьоліт.

Конан натягнув лук, але, раптом передумавши, трохи змінив напрям, і його стріла пронизала високого воїна, що стояв поряд із жінкою.

Піратське судно стрімко наздоганяло корабель Тіто. Під стрілами загинули всі стернові. Шкіпер, вигукуючи всілякі прокльони, сам‑один тримав величезне весло. Дощ зі стріл із піратського судна падав на палубу “Аргуза”, і дедалі частіше лунали стогони й передсмертні крики веслярів. Одна зі стріл влучила просто в серце шкіпера, і корабель лишився без керування. Перелякані моряки озирнулися на Конана, який спокійна посилав у ціль стрілу за стрілою. Оцінивши ситуацію, Конан відклав убік лук і звів свого грізного меча.

– Сміливіше, хлопці, – підбадьорив він моряків. – Дамо відсіч цим псам, перш ніж вони переріжуть нам горлянки. Навіщо мучити весла, коли нас однаково наздоженуть. Готуйтеся до битви.

Моряки швидко розібрали зброю й приготувалися до битви. Піратська галера вдарила у борт, і на палубу “Аргуза” рвонула юрба чорних піратів, залишивши на своєму кораблі більше десятка тіл своїх товаришів, уражених стрілами Конана.

Битва була кривавою й короткою. Моряки не змогли протистояти натиску численного натовпу піратів, і всі як один загинули під ударами мечів. Конан бився, стоячи на кормі “Аргуза”, яка була на одному рівні з палубою піратського корабля. Його меч раз у раз здіймався вгору і з силою опускався в чорну масу тіл, залишаючи кривавий слід. Купа порубаних тіл зростала перед Конаном “з кожним помахом його меча Проте натиск піратів ставав дедалі сильнішим, прагнення знищити останнього захисника й зайнятися грабуванням підганяла їх. Довго не роздумуючи, Конан перескочив на палубу піратського корабля. Кімерійця охопив бойовий азарт, властивий його племені. З палаючими очима Конан рубав направо й наліво, розламуючи черепи, пробиваючи груди, відтинаючи кінцівки. Палуба піратського корабля поступово вкривалася кривавим місивом.

Раптом пірати відхлинули й підвели, готуючи до кидка, свої списи. На мить застигли, мов статуї, і чорні велетні зі списами, і білий воїн із скривавленим мечем. У цю коротку мить, яка могла стати останньою для Конана, наперед вибігла Бьоліт і підвела руку, зупинивши піратів.

Серце Конана виповнилося захопленням, коли він побачив смагляву струнку Бьоліт. На ній не було іншого одягу, крім широкої шовкової пов’язки на стегнах. Сильне гнучке тіло. Розкішне чорне волосся, що падало пасмами на смагляві плечі. Палаючи темні очі Вона була некерована, як степовий вітер, і небезпечна, як пантера.

Не звертаючи уваги на величезний скривавлений меч, Бьоліт підійшла до Конана настільки близько, що вістря меча торкнулося її стегна. Губи її розкрились.

– Хто ти? – запитала вона. – Я проплавала від узбережжя Зингари до дальнього південного берега і ніколи не стрічала подібного до тебе. Звідки ти?

– З Аргоса, – коротко відповів Конан, остерігаючись пастки.

Якби тільки її смаглява рука зсунулася в напрямку до кинджала, що висів на шовковому поясі, цей рух став би для неї останнім.

Але в її очах не було ворожості,

– Ти не з гіборійців, – припустила Бьоліт. – Ти грізний, як вовк. Твої очі не затьмарені життям у місті, м’язи твої не обм’якли серед мармурових стін.

– Я Конан, кімерієць, – твердо вимовив воїн.

Для людей півдня північ була такою ж далекою й невідомою, як міфічний край, де жили могутні гіганти, що рідко кидали свої сніжні долини.

Безпомилковий жіночий інстинкт підказував Бьоліт: цей воїн гідний її.

– А мене звуть Бьоліт, – гордо вимовила вона, немов сказала: “Я королева!”

– Подивись уважніше на мене, Конане! – вела далі вона. – Я Бьоліт, Королева Чорного Узбережжя! Ти – північний тигр, холодний і неприступний, як сніжні гори. Ходімо зі мною на край землі. Вогонь і залізо зробили мене королевою. А ти можеш стати моїм королем.

Конан обвів суворим поглядом шеренги піратів, очікуючи, що побачить на їхніх обличчях ознаки зла або заздрості. Але нічого подібного не побачив. Суворість і гнів зникли з його обличчя. Конан зрозумів, наскільки пірати обожнювали Бьоліт. Вона була для них богинею, що ніби зійшла з небес. Її волі ніхто не насмілився б опиратись.

Потім він подивився на “Аргуз”: корабель сильно нахилився на лівий борт, морські хвилі плескалися вже на палубі. Окинув поглядом берег, безкраю гладінь моря, дівчину. Дрож пройняла варвара: плавати з цією молодою тигрицею, кохати, мандрувати й грабувати…

– Гаразд. Я залишаюся з тобою, – згодився Конан, струшуючи краплі крові з меча.

– О‑о! – радісно вигукнула Бьоліт і одразу ж твердим голосом наказала піратам: – Перенесіть усю здобич на корабель, ми відпливаємо.

Вантаж нещасного “Аргуза” пірати швидко перетягли на “Тигрицю” й розмістили в маленьких комірках під палубою. Конан мовчки сидів на кормі й спостерігав за роботою піратів. Старий чаклун‑пірат оглянув його рани на руках і ногах, до найглибших приклав цілющий відвар.

Закінчивши вантаження здобичі, пірати очистили палубу, покидавши за борт тіла вбитих. Поранених поклали на палубі біля щогли для огляду й лікування.

Нарешті “Тигриця” гойднулась, блиснули на сонці й занурились у воду весла, і судно поволі рушило у напрямку на південь.

Бьоліт піднялася на корму, підійшла до Конана. Її очі блищали, як у пантери, що причаїлася в пітьмі.

Швидко вона скинула з себе свої прикраси та сандалії, поклавши їх до ніг Конана. Виструнчилась, підвела вгору руки – схвильована, горда. – і крикнула своїм воїнам:

– Вовки синіх морів, дивіться танок, весільний танок Бьоліті Бьоліт, доньки королів Асгалуниі

Вона почала кружляти в швидкому ритмі. Її рухи були то плавними, то звабливо різкими. Її білі ступні майже не торкалися скривавленої палуби.

Пірати зачаровано дивилися на неї. Поранені забули про біль і смерть.

У сутінках, що невдовзі настали, білошкіра Бьоліт здавалася казковим видінням. Сутінки згущалися, замиготіли зірки. Коли пітьма остаточно поглинула воїнів, Бьоліт із криком радості кинулася до Конана. Пристрасть, що охопила кімерійця, змусила його забути про все на світі. Він палко притиснув Бьоліт до своїх широких грудей…