ГОРА ЧОРНИХ ЧАКЛУНІВ

– Куди ми тепер? – Жазміна, притиснута до викрадача, спробувала сісти прямо в хиткому сідлі.

Соромлячись, вона зізналася собі, що дотики варвара їй не такі вже й неприємні.

– В Афгулістан, – відповів він. – Це далека дорога, та кінь доставить нас туди без усіляких зусиль, якщо ми не зустрінемо твоїх друзів чи ворогів мого племені. Тепер, коли Яра Афзала немає в живих, ці прокляті вазули будуть нас невпинно переслідувати. Мені дивно, що за нами ще не видно погоні.

– Хто той чоловік, якого ти збив? – запитала вона.

– Не знаю. Ніколи раніше його не бачив. Він, певне, не гулістанець. Не маю уявлення, що він там, хай йому чорт, робив. Там ще була дівчина.

– Так, – Жазміна звела брови, – не зрозумію. Це була моя придворна на ім’я Гітара. Думаєш, вона хотіла мені допомогти? І той чоловік її друг? Якщо так, то вазули схоплять їх обох.

– Що ж, – промовив Конан, – ми нічого не можемо вдіяти. Якщо ми повернемося, то вазули знімуть із нас шкури. Не розумію, як дівчина могла забратися так далеко в супроводі всього лише одного чоловіка, та й то, судячи з одягу, вченого. Щось тут не так. Той чоловік, якого Яр Афзал побив, а потім послав обійти пости, рухався, як лунатик. Я бачив у Заморі жерців, котрі коїли свої жахливі обряди в таємних святинях Езуда, – у їхніх жертв був такий самий погляд. Жрець подивиться кому‑небудь у вічі, пробурмотить кілька заклять, і людина починає поводитися, як живий труп, дивиться скляними очима, робить, що йому накажуть. Крім того, я бачив, що було в руках у цього чоловіка, те, що підняв Яр Афзал. Це було схоже на велику чорну перлину, такі самі носять дівчата з храму Езуда, танцюючі перед чорним кам’яним павуком, якому поклоняються. Яр Афзал тримав на долоні саме це. А коли впав, як мертвий, з його пальців вислизнув павук, схожий на божество Езуда, тільки менших розмірів. Потім, коли вазули стояли, не знаючи, що робити, якийсь голос крикнув, аби мене вбили. Я знаю, що цей голос не належав нікому з воїнів чи жінок, що товпилися біля хатин. Схоже було, щоо звучав він зверху.

Жазміна нічого не відповіла. Подивилася на кручі високих хребтів і затремтіла. Цей сумний пейзаж наповняв її душу відчаєм. У цьому похмурому, порожньому краю могло статися все що завгодно. Людям, народженим на гарячих рівнинах багатого Півдня, віковічні традиції навіювали віру в те, що цю землю огортає туман таємниці й небезпеки.

Сонце було вже високо в небі, дошкуляючи нестерпною спекою, та все ж таки повіваючий раптовими поривами вітер, здавалося, зірвався з крижаних круч. Якоїсь миті Жазміна почула вгорі свист, який не був схожий на посвист вітру, і, глянувши на Конана, котрий уважно вдивлявся в небо, зрозуміла, що і він побачив у цьому щось незвичайне. Дівчині здалося, що блакитним небом промчала якась неясна смуга, наче щось швидко пролетіло в них над головами, та вона не була певна, що це їй не привиділося. Вони не стали це обговорювати, проте Конан непомітно перевірив, чи легко виймається кинджал із піхов.

Вони поїхали ледве помітною стежкою, що опускалася в таку глибоку ущелину, до дна якої ніколи не досягало сонце. Іноді стежка підіймалася так високо на круті схили, що, здавалося, вони зараз обсиплються під ногами, або вела по гострих, як ніж, гранях, зі схилами по обидва боки стежини, що схили ці зникали у бездонних, оповитих голубуватою млою прірвах.

Коли вони досягли вузького тракту, що зміївся поміж схилами, вже вечоріло. Конан натягнув поводи й спрямував коня на південь, майже перпендикулярно до попереднього напрямку їхньої подорожі.

– Ця дорога веде в село галзаїв, – пояснив він. – їхні жінки ходять тут по воду. Тобі потрібний новий одяг.

Поглянувши на свій легкий одяг, Жазміна вирішила, що він має рацію. Її черевички з парчі були порвані – так само, як сукня і шовкова білизна, які тепер мало що прикривали. Одяг, підхожий для вулиць Пешкаурі, не годився для кам’янистої Гімелії.

Доїхавши до повороту, Конан зліз і допоміг Жазміні зійти з коня. Вони чекали досить довго. Нарешті Конан, задоволений, кивнув головою, хоча дівчина нічого не помітила.

– Іде жінка, – сказав він.

Жазміна в раптовому пориві переляку схопила його за руку.

– Ти… ти не уб’єш її?

– Як правило, я жінок не вбиваю, – відповів Конан, – хоча деякі з цих горянок – справжні вовчиці. Ні, – посміхнувся він, немов почувши хороший жарт, – я її не уб’ю. В ім’я Крома, навіть заплачу їй за речі! Це тобі подобається?

Він дістав жменю золотих монет і заховав їх назад, залишивши найбільшу монету. Деві з полегшенням кивнула головою. Їй здавалося звичайним явищем те, що чоловіки вбивають і гинуть, та при думці про те, що вона могла б бути свідком убивства жінки, її тіло пройняло тремтіння.

Нарешті з‑за повороту вийшла довгоочікувана жінка, висока худа галзайка з величезним порожнім бурдюком. Угледівши їх, вона зупинилася мов укопана, бурдюк випав у неї з рук. Вона зробила рух, ніби збиралася втікати, та одразу ж зміркувала, що Конан досить близько від неї, аби їй вдалося утекти, і стояла спокійно, дивлячись на них із острахом і цікавістю.

Конан показав їй золоту монету.

– Якщо віддаси цій жінці свій одяг, – сказав він, – віддам тобі цю монету.

Горянка відреагувала одразу ж. Широко посміхнувшись від здивування й задоволення, вона з типово горським презирством до умовностей охоче скинула з себе вишиту безрукавку, зняла пишну спідницю, штани й сорочку з широкими рукавами, а також шкіряні сандалії. Згорнувши все у вузлик, віддала його Конану, а він передав це здивованій Жазміні.

– Іди за скелю і переодягнися там, – наказав він, ще раз доводячи цим, що він не гімелійський горянин. – Згорни свій одяг у вузлик і принеси мені, коли переодягнешся.

– Гроші! – верескливо зажадала галзайка, пожадливо простягаючи руку. – Золото, яке ти обіцяв.

Кімерієць кинув їй монету. Жінка зловила її в повітрі, куснула для проби, потім заховала у волосся, нахилилася, підняла бурдюк і пішла собі далі, позбавлена як сорому, так і одягу.

Конан чекав з деяким нетерпінням, поки Деві вперше в житті вдягнеться сама. Коли вона вийшла з‑за скелі, він вилаявся від подиву, і Жазміна відчула прилив дивного хвилювання, побачивши неприховане захоплення, написане у нього на обличчі. Вона відчула сором, замішання й пиху, якої досі не відчувала, а від його палкого погляду її пройняв трем. Конан поклав важку долоню на її плече і, повертаючи Деві, оглянув її з усіх боків.

– О Кроме! – сказав він. – У тому спадаючому, неземному вбранні ти здавалася холодною, байдужою і далекою, як зорі! Тепер ти – жінка з плоті й крові! Ти пішла за скелю як Деві Вендії, а вийшла як горська дівчина – та в тисячу разів прекрасніша, ніж усі діви Забара! Була богиня, тепер – жінка!

Він з силою ляснув її по спині, і Жазміна, зрозумівши це лише як знак своєрідної пошани, не образилася. Разом з одягом вона немов сама змінилася. Нею оволоділи досі стримувані почуття й бажання, ніби, скинувщи королівський одяг, вона позбулася упереджень і умовностей.

Про те Конан не забував про небезпеку, що загрожувала їм. Що більше вони віддалялися від Забара, то менш вірогідною ставала зустріч із кшатрійськими загонами, та він все одно весь час прислухався до відгомонів, що свідчили про те, що мстиві вазули з Курума йдуть їхнім слідом.

Влаштувавши Деві в сідлі, Конан сам вихопився на коня і знову спрямував його на захід. Згорток з одягом, який дівчина дала йому, він закинув у тисячофутову прірву.

– Навіщо ти зробив це? – запитала вона. – Чому не віддав одяг дівчині?

– Вершники з Пешкаурі прочісують гори, – сказав він. – Горяни у відповідь нападатимуть на них, а ті – нищитимуть села, які їм трапляться. Вони можуть попрямувати й на захід. Якби вони знайшли дівчину в твоєму одязі, то тортурами примусили б її говорити, і вона могла б навести їх на наш слід.

– А що вона зараз робитиме? – запитала Жазміна.

– Повернеться в село і скаже, що на неї напали. Швидше за все, за нами вишлють погоню. Та спочатку вона має набрати води: якщо вона наважиться повернутися без неї, буде бита. Це дає нам запас часу. Нас ніколи не зловлять. Ще до заходу сонця ми перетнемо кордон Афгулістану.

– Тут зовсім не видно людських селищ, – зауважила Жазміна. – Навіть для Гімелії цей район надто безлюдний. Ми не зустрічали жодної прокладеної людьми дороги відтоді, як облишили тракт, на якому зустріли галзайку.

У відповідь він показав рукою на північний захід, де вона побачила вершину, оточену загостреними скелями.

– Це Імш, – сказав Конан. – Гірські племена будують свої села якнайдалі від цієї гори.

Жазміна скам’яніла.

– Імш, – прошепотіла вона. – Гора Чорних Чаклунів!

– Так говорять, – відповів він. – Я ще ніколи не наближався до неї. Ми відхилилися на північ, аби не зіткнутися з кшатрійськими воїнами, вони могли б заглибитися аж до цих місць. Уторований шлях з Курума в Афгулістан лежить південніше. Цей шлях – давній, його рідко хто використовує.

Жазміна пильно вдивлялася в далеку вершину. Тоді стиснула руки так, що нігті врізалися в долоні.

– Скільки потрібно часу, аби доїхати звідси до Імша?

– Решту дня й цілу ніч, – відповів він з посмішкою. – Хочеш туди поїхати? В ім’я Крома, там не місце для простого смертного, судячи з того, що розказують горяни.

– Чому вони не зберуться й не уб’ють демонів, котрі там оселилися? – запитала вона.

– З мечами проти чаклунства? Крім усього, чаклуни не втручаються в людські справи, хіба що хтось їм вставляє палиці в колеса. Я ніколи не бачив жодного з них, хоча розмовляв з людьми, які присягалися, що їх зустрічали. Говорили, що під час сходу чи заходу сонця бачили серед скель жителів Імша – високих мовчазних чоловіків у чорних тогах.

– А ти? Побоявся б на них напасти?

– Я? – думка про це видалася йому несподіваною. – Ну, якщо б вони мені перейшли дорогу, то сталося б так: або я, або вони. Хоча в мене поки що немає причин для сварки з ними. Я прибув у гори, щоб зібрати людей, а не для того, щоб воювати з чаклунами.

Жазміна нічого не відповіла. Дивилася на гору, як на живого супротивника, відчуваючи, як гнів і ненависть знов проникають у її груди. В її голові почала визрівати нова думка. Вона намагалася придумати, як би налаштувати проти хазяїв Імша людину, яка її полонила. Можливо, є якийсь спосіб, аби досягти цієї мети? Вона не могла помилитися щодо виразу, що з’явився в його диких блакитних очах, коли він дивився на неї. Не одне царство занепало, коли маленькі білі жіночі ручки потягнули за нитки долі…

Зненацька вона здригнулася й показала пальцем.

– Дивися!

Над далекою вершиною здійнялася ледве помітна хмаринка незвичайної форми. Матово‑яскраво‑червона, з іскристими золотими пасмами, вона постійно рухалася, оберталася, вібрувала й несподівано стискалася. За якусь мить вона перетворилася на обертальний конус, виблискуючий у сонячному промінні. Раптом він відірвався від сніжної вершини гори, як барвиста пір’їнка, проплив небом і зник у його блакитній безодні.

– Що б це могло бути? – невпевнено запитала дівчина, коли дивна хмаринка затулила вершину.

Це видовище, хоч і було красиве, пробуджувало тривогу.

– Тутешні мешканці називають це Килимом Імша, а я не знаю, що це означає, – сказав Конан. – Колись я бачив, як сотень п’ять місцевих жителів утікали, немов їх переслідував сам диявол, ховались у скелях і печерах, тому що побачили, як ця яскраво‑червона хмара відривається від вершини. Що це…

Вони тільки‑но проїхали мимо вузької тріщини – вона виглядала так, немов хтось розітнув ножем скелю, – і опинилися на широкому виступі, з одного боку якого був потрісканий скат, а з другого – величезна круча. Цим уступом проходила покинута дорога, яка поступово спускалася вниз, ховаючись за скельними хребтами, і знов з’являлася через рівні проміжки шляху. Виїхавши з ущелини, яка вела на цей уступ, чорний жеребець пирхнув і став як укопаний. Конан зострожив його, та кінь лише пирхнув і замотав головою, тремтячи й напружуючи м’язи, немов наткнувся на якусь невидиму перешкоду.

Кімерієць вилаявся й зійшов на землю, тримаючи Жазміну на руках. Рушив уперед, виставивши перед собою руку, немов чекаючи наткнутися на якийсь невидимий бар’єр. Проте ніщо не перегороджувало їм шляху, хоча, коли він спробував потягти за собою коня, той пронизливо заіржав і рвонув назад. Несподівано Жазміна скрикнула, і Конан повернувся на каблуках, схопившись за рукоятку кинджала.

Він не помітив, щоби хтось наближався, та все ж перед ним стояв чоловік, одягнений у тогу з верблюжої шерсті і зелений тюрбан. Конан гмикнув від здивування, впізнавши в незнайомцеві, що стояв перед ним зі складеними на грудях руками, людину, яку він збив в ущелині біля вазульського села.

– Хто ти, хай тобі чорт? – запитав Конан, зауваживши, що зіниці незнайомця незвичайно розширені, нерухомі, блискучі і з магнетичною силою притягають увагу.

Чаклунство Хемси ґрунтувалося на гіпнозі, як і більша частина східної магії. Незліченні покоління, існуючі й умираючі з непохитною вірою в можливість і силу гіпнозу, створили завдяки загальній вірі й практиці таку важку атмосферу страху, що людина, вихована на традиціях цих земель, проти гіпнозу була безпорадною.

Проте Конан не був сином Сходу. Східні традиції для нього нічого не значили, він був людиною зовсім іншої цивілізації. У Кімерії гіпноз не був навіть міфом. Спадок, який підкоряв жителя Сходу гіпнозу, був Конану чужий.

Він розумів, що саме намагається зробити Хемса, та удар його незвичайної сили відчував тільки як слабкі, невидимі зв’язки, настільки тоненькі, що міг їх розірвати так само легко, як і павутину.

Зрозумівши ворожі наміри чаклуна, він вихопив із‑за пояса кинджал і, як буря, кинувся на нього.

Та гіпноз був не єдиною зброєю Хемси. Спостерігаючи з боку, Жазміна не помітила якихось викрутасів чи чаклунства, завдяки чому людина в зеленому тюрбані уникла страшного удару, спрямованого їй у живіт. Вузьке вістря пройшло у Хемси під пахвою, і Жазміні здалося, що він тільки торкнувся відкритою долонею міцної шиї Конана, – а кімерієць беркицьнув на землю.

Але удар не убив його. Падаючи, він пом’якшив удар від падіння, підставивши, ліву руку і одночасно прагнучи зробити Хемсі підніжку. Той ухилився від неї, зовсім не по‑чаклунськи відскочивши назад. Зненацька Жазміна голосно крикнула, побачивши, як із‑за скелі виходить і стає поряд із людиною в зеленому тюрбані жінка, у якій вона впізнала Гітару. Крик радості завмер на губах Деві, коли вона побачила ненависть на вродливому обличчі дівчини.

Конан поволі підвівся, оглушений і приголомшений жахливим ударом, нанесеним за всіма правилами мистецтва, забутого задовг го до занурення в безодню океану Атлантиди, – він, як суху гілку, зламав би шию кожної звичайної людини. Хемса уважно, трохи втративши певність, подивився на Конана. Маг переконався в своїй силі, коли чинив опір орді розлючених вазулів у міжгір’ї біля села Курум, та стійкість кімерійця, певне, злегка похитнула його заново набуту віру в себе. Магія все ж таки ґрунтується на перемогах, а не на поразках.

Хемса рушив уперед, піднявши руку… і несподівано завмер із піднятою рукою, дивлячись угору широко розкритими очима. Конан теж мимоволі подивився в тому напрямку, так само, як і обидві жінки, що тулилися біля тремтячого коня, – Жазміна й дівчина Хемси.

Гірськими схилами скочувалася, кружляла й линула яскраво‑червона конусоподібна, ніби зіткана з блискучого пилу, хмаринка. Обличчя Хемси стало попелястим, рука його затремтіла й безвільно опустилася. Дівчина, що стояла поряд, відчуваючи, що з Хемсою щось відбувається, допитливо подивилася на нього.

Яскраво‑червона хмаринка сповзла схилом гори і, зробивши велике півколо, опинилася на уступі скелі між Конаном і Хамсою. Чаклун закричав і разом із дівчиною, міцно вчепившись у її плече, відскочив назад.

Яскраво‑червона хмаринка якийсь час перебувала на місці, обертаючись із приголомшливою швидкістю, – немов ґедзь, що висить у повітрі. Потім, без попередження, несподівано зникла, ніби лопнула мильна булька. На скелі стояли четверо чоловіків. Це було неймовірно, неможливо, та все ж це були не духи, не привиди, а четверо високих чоловіків з поголеними головами, в чорних тогах, що приховували їхні руки й ноги. Вони мовчки стояли, згідно киваючи пташиними головами. Дивилися на Хемсу з дівчиною, та Конан, що стояв за їхніми спинами, відчув, як в його жилах холоне кров. Він почав поволі задкувати, поки не уперся спиною в тремтячого жеребця й не обійняв перелякану Деві. Не було вимовлено жодного слова. Навколо, як важка ковдра, лежала тиша.

Усі четверо в чорних тогах дивилися на Хемсу. На їхніх лицях із пташиними рисами не було жодного виразу, а погляди нерухомо зосереджені. Хемса трусився ніби в лихоманці, ноги його міцно впирались у скелю, а м’язи кісточок стали напружені. Піт струменів його смаглявим обличчям. Правою рукою він щосили стискав щось, заховане під коричневою тогою, – так, що з його посинілої руки відринула кров. Ліву руку він поклав на плече Гітари і судомно стиснув його відчайдушним рухом потопаючого. Дівчина не здригнулася, не видала ні звуку, хоча пальці Хемси уп’ялися в її тіло, як кігті.

Маючи за плечима неспокійне життя, Конан був свідком сотень битв, проте ніколи не бачив такої, як ця, у якій об’єднані сили чотирьох демонів билися з однією, теж диявольською, силою. Та кімерієць ледве відчував природу цієї жахливої битви. Притиснутий до стіни, оточений колишніми своїми хазяями, Хемса бився за своє життя, вживаючи найкарколомніших заходів, прикладаючи всі свої жахливі знання, набуті протягом довгих, похмурих років послушництва.

Він був сильнішим, аніж сподівався, а необхідність застосувати цю силу на свій захист вивільнила в ньому несподівані запаси енергії. Страх і відчай збільшили цю силу. Він хитався під безжальним натиском чотирьох пар очей, проте не поступався їм полем битви. Його обличчя спотворила звірина гримаса болю, а тіло вигиналося, немов його колесували. Це була битва викривлених розумом душ, які проникли в безодню мороку і спізнали там чорні зорі, що народжують кошмари.

Жазміна розуміла це краще, ніж Конан, і здогадувалася, чому Хемса міг витримати спрямований удар чотирьох розумів, воля яких могла б потрощити на найдрібніші шматочки скелю, на якій він стояв. Причиною цьому була дівчина, яку він притискував до себе зі всією силою відчаю. Вона була якорем порятунку його змученої душі, знищуваної хвилями емоцій. Силою Хемси була його слабкість. Любов до дівчини, хай раптова й осуджувана, усе ж таки була ниткою, що зв’язувала його із залишками людського, служила опорою його волі. І створювала ланцюг, який не могли розірвати вороги, принаймні, не могли розірвати цієї ланки, якою був Хемса.

Вони зрозуміли це раніше, ніж він. Один із чаклунів перевів погляд на Гітару. Опору він не відчув. Дівчина зібгалася й поникла, як зів’ялий листок. Ведена владним наказом, вона вирвалася з обіймів коханця, перш ніж він зрозумів, що відбувається. Тоді сталося найжахливіше. Дівчина почала відступати до краю урвища, обернена лицем до своїх переслідувачів, дивлячись на них чорними порожніми очима, розширеними, неначе вікна будинку, в якому згасло світло. Хемса застогнав і потягнувся до неї, потрапивши в розставлену йому пастку. Він не міг зібратися на думці, аби відбити атаку супротивників. І тієї ж миті перетворився на переможеного, був уже тільки іграшкою в їхніх руках. Дівчина продовжувала відступати, невпевнено, немов уві сні, а Хемса, спотикаючись, ішов за нею, марно намагаючись її зловити, охаючи й схлипуючи у відчаї. Він рухався, як живий труп.

Дівчина завмерла на краєчку прірви, стоячи нерухомо, з п’ятами над проваллям, а Хемса, впавши на коліна і голосячи, повз до неї, простягаючи вперед руки, щоб утримати її від падіння. Вже майже торкнувся її здерев’янілими пальцями, та один із чаклунів розсміявся гучним, як бронзовий подзвін пекла, сміхом. Дівчина захиталася і – о вершина жорстокості! – відчуття й свідомість на мить повернулися до неї, і в її очах з’явився смертельний жах. Вона скрикнула, спробувала була вхопитися за простягнуту до неї руку коханця… і не змогла цього зробити – з криком упала в безодню.

Хемса дістався до краю прірви і божевільним поглядом подивився вниз, беззвучно ворушачи губами, щось шепочучи про себе. Обернувся – і довго дивився на своїх мучителів широко розкритими очима, в яких не було ні іскри людського. Потім із криком, від якого почали тріскатися скелі, кинувся на чотирьох чаклунів, тримаючи ножа в піднятій руці.

Один із чаклунів рушив уперед і тупнув ногою. Почувся тріск, який потім перейшов у оглушливий рев. На тому місці, де він ударив ногою, розкрилася й почала швидко збільшуватися тріщина. З оглушливим звуком увесь цей шматок скелі звалився вниз. Серед падаючого каміння майнула й постать Хемси, він відчайдушно змахував руками, а потім усе зникло під лавиною, що з гуркотом сповзла в безодню.

Четверо магів зосереджено дивилися на потрісканий край прірви, потім несподівано обернулися. На цей час Конан, збитий з ніг раптовим струсом землі, вставав і допомагав підвестися Жазміні. Йому здавалося, він рухається надто повільно й так само поволі міркує. Він був приголомшений. Знав, що мусить негайно посадити Деві на чорного жеребця й помчати, як вихор, проте його тілом і думками заволоділа незрозуміла кволість.

Потім чаклуни обернулися й подивилися на нього, піднявши руки, і Конан із жахом побачив, що їхні постаті ніби розпливаються, стають туманними и невиразними, зникають у пурпурному диму, який раптом став клубочити довкола них, ховаючи їх від очей Конана. Пурпурна кучерява хмарина огорнула магів… І раптом Конан зрозумів, що цей яскраво‑червоний туман оточує і його, – коли почув крик Жазміни і пронизливе іржання жеребця. Страшенна сила вирвала Деві з його обіймів і шпурнула кремезного варвара об каміння, як пір’їнку. Він навмання почав разити кинджалом. Наполовину оглушений, він побачив, як конусоподібна хмарина підноситься над вершинами, швидко віддаляючись. Жазміна зникла разом із чотирма чаклунами в чорному вбранні. На виступі скелі залишилися тільки Конан і переляканий кінь.