ДОРОГОЮ НА ІМШ

Мла в мозку Конана розсіялася, розвіяна поривом вихору. Із страшенною лайкою він вихопився на спину жеребця, що іржав і хвицався. Подивився на схил, повагався – і рушив у тому ж напрямі, в якому мав намір їхати до того, як його затримали тут вибрики Хемси. Тепер він їхав уже не кроком, а зострожив жеребця й смикнув за вудила. Кінь помчав, як блискавиця, ніби цим несподіваним рухом міг позбутися страху. Вони мчали стрімголов виступом, яким вилась уздовж скелі над безоднею вузька дорога. Ця дорога бігла зиґзаґом, звивалась нерівною скелею, і якоїсь миті далеко внизу Конан побачив те місце, куди впала лавина: величезна купа розбитого каміння й валунів на дні гігантського обриву.

До дна долини було все ще далеко, коли кінь домчав до довгого й широкого ребра, що веде на інший схил, як природний місток. Ним Конан і поїхав. По обидва боки лежали майже вертикальні схили. Він бачив перед собою стежинку, а десь унизу вона спускалася зі схилу на дно полонини і, зробивши величезний гак уздовж русла висохлої річки, поверталася під скелю, на вершині якої перебував Конан. Кімерієць прокляв необхідність робити гак, та іншого виходу не було. Спускатись униз напростець було б самогубством. Тільки птах зміг би зробити це, не скрутивши собі в’язи.

Кімерієць підігнав змученого коня і раптом почув десь унизу стукіт підків. Притримавши коня, обережно під’їхав до краю прірви і зазирнув в ущелину, утворену колись течією річки. Сухим її руслом прямокутником на напівдиких конях їхав натовп – п’ятсот міцних, озброєних до зубів, бородатих чоловіків. Нахилившися над краєм тридцятифутової прірви, Конан гукнув до них.

На його поклик вони зупинилися, п’ятсот бородатих облич задивились угору, і каньйоном прокотилося глухе бурчання. Конан не гаяв часу:

– Я іду в Гхор! – крикнув він. – Не думав зустріти вас, псюк, на цій дорозі. Швидко їдьте за мною, наскільки це можуть ваші шкапи! Поїдемо на Імш і…

– Зраднику! – цей дружний крик був для Конана, як цебер холодної води на голову.

– Що таке? – пробурмотів він, вирячивши очі.

Побачив спотворені ненавистю лиця й руки товаришів, які змахували шаблями.

– Зраднику! – дружно озивалися вони. – Де семеро наших вождів, схоплених у Пешкаурі?

– У губернаторській в’язниці, – вигукнув Конан.

У відповідь почув завивання сотень горлянок, брязкіт зброї та крики, з яких ніяк не міг зрозуміти, чого від нього хочуть. Ревнувши, мов буйвол, він крикнув так, що перекрив цей галас:

– Хай вам чорт! Хай хтось один скаже, щоб я зміг зрозуміти, у чому справа!

Худий старий вождь узяв на себе це завдання: спочатку погрозив Конану шаблею, а потім кинув йому звинувачення:

– Ти заборонив нам напасти на Пешкаурі й відбити наших братів!

– Ви дурні! – гарикнув розлючений кімерієць. – Навіть коли б вам удалося вилізти на стіни, у чому я сумніваюся, то полонених повісили б раніше, ніж ви встигли б їх звільнити!

– І ти сам поїхав торгуватися з губернатором! – завив афгул, закипівши злістю.

– І що з того?

– Де наші вожді? – кричав старий вождь, махаючи шаблею. – Де вони? Їх немає в живих!

– Що? – Конан мало не впав від подиву з коня.

– Їх немає в живих! – підтвердило п’ятсот воїнів, що жадали його крові.

Старий завертів шаблею над головою і знову узяв слово.

– Їх не повісили! – кричав він. – Вазул у сусідній клітці бачив, як вони загинули! Губернатор прислав чорнокнижника, який убив їх своїм чаклунством!

– Це брехня! – відповів Конан. – Губернатор не наважився б на це. Коли я розмовляв з ним минулої ночі…

Ці слова були зовсім не до речі. Розлючене виття і прокльони злетіли в небо.

– Так! Ти поїхав до нього один! Щоб зрадити нас! Це правда! Вазул утік дверима, що їх зламав чорнокнижник, і все розповів нашим вивідачам, яких зустрів у Забарі. Ми їх послали шукати тебе, коли ти вчасно не повернувся назад. Коли вони почули розповідь вазула, то повернулися на Гхор, а ми засідлали коней і взялися за мечі.

– І що ви хочете робити, дурні? – запитав Конан.

– Помститися за наших братів! – завили вони. – Смерть кшатріям! Убити його – це зрадник!

Навколо Конана посипалися стріли. Він підвівся на стременах, знову намагаючись перекричати шум, після чого з криком злості, протесту й розчарування навернув коня і поскакав назад. Горяни, що кинулися за ним, вивергаючи прокльони й погрози, були надто розлючені, аби зміркувати, що вони можуть потрапити на те ребро, яким їхав Конан, тільки якщо прямуватимуть у протилежний бік, – обігнувши поворот і вперто збираючись крутою дорогою вгору. Коли вони нарешті зрозуміли це й повернули назад, їхній колишній вождь уже майже досяг того місця, де ребро переходило в гірський прискалок.

Опинившись над урвищем, Конан не поїхав дорогою, якою сюди дістався, а попрямував ледве помітною стежкою, усипаною камінням, об яке спотикався жеребець. Він нею далеко не проїхав, коли кінь пирхнув і кинувся вбік, побачивши щось на дорозі. Конан поглянув з його спини на жахливо розбиту криваву подобу людини, що лежала й намагалася щось вимовити крізь зламані щелепи.

Лише боги пітьми, що керують долями Чорнокнижників, знали, яким чином Хемса зміг вибратися з‑під величезної купи каміння і вилізти крутим схилом на дорогу.

Ведений якимсь дивним почуттям, кімерієць зійшов із коня і зупинився над покаліченою людиною. Він знав, що зараз є свідком незвичайного, протиприродного явища. Хемса підвів скривавлену голову, а в його дивних очах, затягнутих мукою й мороком недалекої смерті, з’явилися проблиски свідомості.

– Де вони? – проскрипів чаклун, у голосі його не було нічого людського.

– Повернулись у свій проклятий замок на Імш, – буркнув Конан. – Забрали з собою Деві.

– Піду! – бурмотів нещасний. – Піду туди. Вони вбили Гітару, а я уб’ю їх… аколітів, Чотирьох з Чорного Кола… і самого володаря! Уб’ю… всіх уб’ю!

Він спробував протягнути далі своє скалічене тіло, проте навіть його непереможна сила волі була вже не здатна оживити ці криваві шматки, потріскані кістки, що трималися тільки на порваних жилах і роздертих м’язах.

– Іди за ними! – бурмотів Хемса, з рота його струмувала кривава піна. – Іди!

– Я й маю намір це зробити, – сказав Конан. – Хотів скликати моїх афгулів, та вони пішли проти мене. Поїду на Імш один. Відніму в них Деві, навіть якщо б мені власними руками довелося рознести на шматочки цю прокляту гору. Я не думав, що губернатор наважиться вбити моїх вождів, коли я захопив Деві, проте схоже, що я помилявся. Він заплатить мені за це головою. Зараз вона мені вже не потрібна як заручниця, але…

– Хай ляже на них прокляття Ізіля! – видихнув Хемса. – Іди! Я – Хемса… вмираю. Почекай… візьми мій пояс.

Покаліченою рукою він почав копатися в своєму лахмітті, і Конан, зрозумівши його наміри, нахилився й допоміг зняти зі скривавленого тіла пояс дивного вигляду.

– У прірві тримайся золотої жили, – бурмотав Хемса. – Носи мій пояс. Мені його дав стигійський жрець. Він допоможе тобі, хоча мене підвів. Розбий кришталеву кулю з чотирма плодами граната. Бережися перетворень владики… Іду до Гітари… вона чекає на мене в пеклі… aie ya Ske l os yar!

З цими словами він помер.

Конан подивився на пояс, сплетений з волосся, не схожого на кінське. Швидше за все, пояс був сплетений із чорного жіночого волосся. У щільних сплетіннях блищали маленькі коштовні камені, таких він іще ніколи не бачив. Пряжка була химерною: у формі плоскої клиноподібної голови змії, укритої дрібними золотими лусками.

Коли Конан поглянув на це плетиво, холодне тремтіння пробігло в нього по тілу. Він замахнувся, щоб викинути пояс у прірву, та, подумавши, застебнув його на стегнах, ховаючи під своїм широким бакарійським поясом, який носив завжди. Потім сів на коня й рушив далі.

Сонце сховалося за вершину. Конан підіймався в гори по довгих тінях, які немов широким плащем покривали полонини й уступи скель унизу. Він уже наближався до вершини, коли попереду почув стукіт підків. Він ані миті не вагався. Насправді стежка була така вузька, що величезний жеребець не зміг би повернути назад. Кімерієць обігнув виступ скелі й опинився на більш широкому відрізку стежки. Пролунав цілий хор застережних криків, але жеребець Конана вже притиснув переляканого коня до скелі. А Конан залізною хваткою схопив руку їздця, що замахнувся на нього ножем.

– Керім Шах! – вимовив Конан, і в очах його спалахнули яскраві вогники.

Туранець не чинив опору. Сидячи на конях, вони майже стикалися грудьми, а рука кімерійця стиснула його плече. За Керімом Шахом їхав загін іракзаїв на худих конях. Вони з люттю дивилися на незнайомця, що загородив їм дорогу, і тримали напоготів луки й кинджали, та не поспішали їх пускати в хід через небезпечну близькість зяючої біля їхніх ніг прірви.

– Де Деві? – запитав Керім Шах.

– Тобі що до того, гірканський шпигуне? – відповів Конан.

– Знаю, я в твоїх руках, – сказав Керім Шах. – Я їхав із горянами на північ, коли ми потрапили в засідку, розставлену нам ворогами на перевалі Шалізах. Багато моїх людей були вбиті, а решту переслідували, як зграю шакалів. Коли ми позбавилися переслідувачів, попрямували на захід, до перевалу Амір Жерун. А сьогодні вранці наткнулися на вазула, що вештався по горах. Він зовсім з’їхав з глузду, та перш ніж він помер, ми багато про що дізналися з його безладного марення. Зокрема, що він залишився єдиним уцілілим із тієї банди, яка помчала за вождем афгулів і полоненою кшатрійкою в ущелині біля села Курум. Весь час він говорив про людину в зеленому тюрбані, якого збив кінь афгула і який – коли на нього напали вазули, переслідуючи ту людину, – згубив їх, знищивши так, як язик полум’я знищує хмару сарани. Яким чином цей вазул уцілів, не знаю, і він теж не знає, але з його марення я зрозумів, що Конан зі Тхора був у Курумі зі своєю королівською полонянкою. А коли ми пробиралися через гори, зустріли голу галзайку з бурдюком. Вона сказала, що її пограбував величезний воїн в одязі вождя афгулів, який – за її словами – примусив її віддати одяг для супроводжуючої його вендійки. Дівчина твердила, що ти поїхав на захід.

Керім Шах не визнав за потрібне розказати, що, коли вороже налаштовані горяни перекрили йому дорогу, він сам їхав на умовлену зустріч із загоном туранської кінноти. Дорога до долини Гурашах через перевал Шалізах була довшою, ніж дорога, що веде через перевалу Амір Жерун. Та ця, хоч і коротша, вела землями афгулів, яких Керім Шах вважав за краще уникати – принаймні, поки не з’єднається з армією. Відрізаний від дороги, що веде на перевал Шалізах, він усе ж таки поїхав цим небезпечним шляхом, поки звістка, що Конан зі своєю полонянкою ще не дістався Афгулістану, не схилила його до думки повернути на південь і вчинити зухвалий похід глибінню гір у надії зустріти кімерійця.

– Скажи краще, де Деві? – запропонував Керім Шах. – У мене військова перевага…

– Хай тільки хоч один із твоїх псів доторкнеться до тятиви, і я скину тебе в прірву, – пообіцяв Конан. – Крім того, ти б не мав користі, коли б мене убив. Мене переслідують п’ятсот афгулів, і, коли б вони побачили, що ти позбавив їх задоволення зловити мене, вони спустили б з тебе шкуру. Крім того, Деві зі мною немає. Вона потрапила до рук Чорних Чаклунів з Імша.

– До Тарума! – тихо вилаявся Керім Шах, уперше втрачаючи свою незворушність. – Хемса…

– Хемса мертвий, – сказав Конан. – Колишні хазяї разом із кам’яною лавиною спустили його б пекло. А тепер зійди з моєї дороги. З радістю убив би тебе, аби мав час, та зараз поспішаю на Імш.

– Поїду з тобою, – відповів зненацька туранець.

Конан розсміявся йому в обличчя.

– Ти гадаєш, я тобі довіряю, ти, гірканський псюко?

– А я й не прошу про це, – відповів Керім Шах. – Нам обом потрібна Деві. Ти знаєш мою мету: Ездигерд жадає приєднати її королівство до своєї імперії, а я – помістити її в свій сераль. Я знаю тебе ще відтоді, коли ти був вождем степових розбійників, і знаю, що тебе цікавить, – пограбування на великій дорозі. Ти хочеш спустошити Вендію і зажадати від них величезний викуп за Жазміну. Можливо, ми на певний час, без ніяких ілюзій щодо один одного, об’єднаємося і спробуємо вирвати Деві з рук чаклунів? Якщо нам поталанить і ми залишимося живими, то вирішимо у двобої, кому вона дістанеться.

Кімерієць якийсь час дивився на нього, звузивши очі, потім кивнув головою й відпустив його руку.

– Згоден. А як же твої люди?

Керім Шах обернувся до мовчазних іракзаїв і коротко мовив:

– Цей чоловік і я маємо намір податися на Імш і битися з чорнокнижниками, їдете з нами чи залишаєтеся і даєте змогу афгулам, які переслідують свого вождя, здерти з вас шкури?

Вони подивилися на Керіма Шаха з похмурою покірністю. Про те, що загинуть, вони знали ще тієї миті, коли свистячі стріли дагозаїв примусили їх утікати з перевалу Шалізах. Досить часто спалахували криваві розбрати між людьми з долини Забар і жителями гір. Їхній загін був зовсім невеликий, аби вони без допомоги спритного туранця могли мріяти прорватися до прикордонних сіл. Іракзаї вже вважали себе мертвими, тому дали йому відповідь, яку могли дати лише пропащі люди:

– Ми підемо з тобою, аби померти на Імші.

– Отже, уперед, в ім’я Крома! – мовив Конан, неспокійно озираючись навколо і придивляючись до темно‑синіх тіней густіючих сутінків. – Ці афгульські вовки були на відстані двох годин їзди за мною, проте ми зараз згаяли чимало часу.

Керім Шах рушив коня, заховав меча в піхви й обережно розвернувся. За мить усі подалися вгору так швидко, як тільки було можливо. Нарешті вони виїхали на хребет за милю від того місця, де Хемса затримав Конана і Жазміну. Стежина, якою вони приїхали, навіть для горян була досить небезпечною, і тому Конан з Жазміною обрали тоді іншу дорогу. Керім Шах поїхав нею, бо думав, що й кімерієць зробить те саме. Навіть Конан зітхнув із полегшенням, коли коні минули останній поворот. Вони рухалися, немов череда примар, що міряють зачароване королівство тіней. Тільки тихий скрип шкіряної збруї і брязкання сталі давали знати про їхню присутність, а через якийсь час похмурі гірські схили знову спустіли – голі і мовчазні у світлі зірок.