ЧЕРЕП НА СКЕЛІ

В ершниця зупинила змученого коня. Той розставив ноги й низько опустив голову, немов збруя з червоного сап’яну із золотими прикрасами була для нього непомірним тягарем. Вершниця прив’язала коня до гілки невисокого дерева, зіскочила з сідла й озирнулася.

Місце здавалося досить‑таки похмурим. Дерева‑велетні зазирали в озерце, в якому вона недавно напоїла коня. Їхні верхів’я зливалися в суцільну зелену гущавину. Вершниця знизала плечима й сердито вилаялася.

Це була молода жінка, гінка, статна, з високими персами. Короткі штани, підперезані шовковим поясом, чоботи з тонко вичиненої шкіри, шовкова блуза з широким коміром і пишними рукавами складали її костюм. На одному боці висів прямий двосічний меч, на другому – довгий кинджал. Її золотисте волосся, укорочене до плечей, перехоплювала атласна стрічка.

На тлі похмурого пралісу вона видавалася чимось зовсім стороннім. Набагато легше було б уявити її біля корабельної щогли, спостерігаючою за польотом чайок серед перистих хмар. Недаремно очі її були кольору морської хвилі – про подвиги Валерії з Червоного Братства виконували пісні й балади майже в кожній матроській компанії.

Вона спробувала роздивитися небо крізь крони дерев, та зрозуміла, що це даремно.

Залишивши коня припнутим, Валерія рушила в східному напрямі, час від часу озираючись на озеро, щоб не заблукати. Тиша лісу пригнічувала її. Птахи не співали у верхів’ях, звірі не шаруділи в кущах. Вона довго йшла в цій всеосяжній безмовності.

Спрагу втамувала біля озера, але відчувала страшенний голод і вирішила пошукати ті самі плоди, які правили їй за їжу відтоді, як закінчилися запаси у в’юках.

Валерія побачила перед собою брили чорного каміння, що підіймалися вгору, – щось на зразок зруйнованої скелі. Її вершина губилася серед гілок. Можливо, вирішила вона, ця скеля височіє над лісом і з неї можна буде оглядітися – якщо, звичайно, на світі взагалі є що‑небудь, окрім цих нескінченних хащів.

Вузький виступ утворював природну стежину, що прямувала вгору крутим схилом. Піднявшись ліктів на п’ятдесят, жінка опинилася на рівні оточуючих скелю верхівок дерев. У просвітах між гілками синіло небо, потім ринуло сонячне проміння – і ліс опинився біля її ніг.

Широкий майданчик, на якому вона стояла, був увінчаний кам’яним шпилем. Нога наткнулася на щось, приховане під килимом опалого листя. Розкидавши його, вона побачила людський скелет. Досвідченим оком піратка зауважила, що на кістках немає ніяких пошкоджень. Людина ця померла природною смертю. Але чому для цього знадобилося забиратися так високо?

Вона видерлася на вершину шпиля й озирнулася. Крізь зелену товщу не можна було роздивитися землі, навіть озерця, біля якого вона залишила коня. Валерія обернулася на північ, звідки лежав її шлях. І там гойдався зелений океан, що тягнувся до вузької синьої смуги. Це гірське пасмо вона перетнула кілька днів тому, щоб заглибитись у лісову безкраїсть.

Така ж картина спостерігалася на сході й заході, хіба що не було гір. Зате на півдні… У неї перехопило подих. Приблизно за милю звідси ліс рідшав і змінювався рівниною, на якій росли кактуси. А в глибині цієї рівнини підіймалися стіни й вежі міста.

Хай йому чорт, цього просто не могло бути! Не дивно було б побачити інші споруди – наприклад, хатинки чорношкірих, що нагадують вулики, або видовбані в скелях селища загадкової коричневої раси, яка, згідно з легендами, населяла ці землі. Проте, знайти в такій далині від цивілізації укріплене місто…

Незабаром пальці її втомилися чіплятися за шпиль, і вона спустилася на майданчик зовсім розгублена. У неї був довгий шлях із табору найманців біля прикордонного міста Сукмет, що загубилося серед трав’янистих саван, – табору, де відчайдушні волоцюги, зайшлі зі всіх земель, стерегли кордони Стигії від наскоків з боку Дарфару.

Навмання вона подалася в далеч, зовсім їй не знайому. Ось і не могла тепер вирішити, що краще – чи завітати до цього міста на рівнині, чи, від гріха подалі, обминути його і продовжити свій самотній шлях.

Шум листя внизу перервав її роздуми. Вона різко, по‑котячому, обернулась і схопилася за меч, але раптом застигла, побачивши чоловіка, що стояв перед нею.

Чоловік мав вигляд велетня, і могутні м’язи перекочувалися під його бронзовою від засмаги шкірою. Він був одягнений у такий самий костюм, що й вона, тільки замість шовкового пояса носив широкий шкіряний пояс, обтяжений величезним мечем і тесаком.

– Конане‑кімерійцю! – вигукнула молода жінка. – Якого біса ти плентаєшся моїми слідами?

Велетень посміхнувся, і його суворі блакитні очі набрали виразу, зрозумілого кожній жінці.

– Ніби ти не знаєш! – засміявся він. – Хіба я не закохався в тебе з першого погляду?

– Мій кінь не зміг би висловитися ясніше, – сказала вона з презирством. – Але я не чекала зустріти тебе в такій далечині від винних бочок і кухлів Сукмета. Ти що, поїхав за мною з табору Заралла, чи тебе просто вигнали за дрібні крадіжки?

– Ти ж знаєш, що немає в загоні Заралла таких відчайдушних сміливців, аби вигнати мене. Зрозуміло, я їхав за тобою. І скажу тобі, дівчинко, – щастить тобі. Штрикнула цього стигійського офіцера, втратила захист Заралла й утекла від помсти стигійців у цю глушину…

– Так, – сумно сказала вона. – А що мені було робити? Ти знаєш, чому я так учинила.

– Авжеж, – погодився він. – Я б теж на твоєму місці випустив йому тельбухи. Але коли жінка бажає жити в таборі серед озброєних чоловіків, їй слід чекати чогось подібного.

Валерія тупнула ногою.

– Але чому я не можу жити так, як вони?

– Тому! – він знову окинув її поглядом. – Але ти правильно вчинила, що втекла. Стигійці зняли б із тебе шкіру. Брат цього офіцера поскакав слідом за тобою і, напевно, наздогнав би – кінь у нього кращий. Ще кілька миль, і він перерізав би тобі горлянку.

– То й?.. – запитала вона очікувально.

– Що – то й? – не зрозумів він.

– То й що з цим стигійцем?

– А ти як гадаєш? Ясна річ, я вбив його й залишив на поживу стерв’ятникам. Довелося трошки затриматися, і я загубив твій слід, а то б давно наздогнав.

– І, певне, думаєш повернути мене в табір?

– Не верзи дурниць, – сказав він. – Ходи сюди, дівчинко, не костричся. Адже я не той зарізаний стигієць.

– Ти нікчемний волоцюга! Жебрак! – крикнула вона.

– А сама ти? У тебе навіть на нові латочки немає грошей. Твоє презирство мене не обдурить. Адже знаєш, що я командував і великими кораблями, і численними дружинами. А що жебрак – так будь‑який корсар більшу частину життя проводить в убогості. Зате золота, яке я розшпурляв по портових містах, вистачило б навантажити цілий гал еон, і ти теж це знаєш.

– Де ж ці прекрасні кораблі й відважні хлопці, що йшли за тобою?

– В основному на дні морському, – сказав він. – Останній мій корабель потопили зингарці біля узбережжя землі Куш – ось і довелося приєднатися до Вольниці Заралла. Але після походу до рубежів Дарфару я зрозумів, що помилився. Платня невелика, вино кисле, чорношкірих жінок я не люблю. Їх повно в околицях Сукмета – в носі кільце, зуби підпиляні – ох! А ти що забула в Заралла? Сукмет перебуває далеко від солоної води.

– Червоний Орто хотів зробити мене своєю коханкою, – похмуро сказала вона. – Ось уночі, коли ми стояли на якорі біля берегів Куш, я й стрибнула за борт і допливла до землі. Там купець‑шеміт сказав мені, що Заралло повів свою Вольницю на південь охороняти кордон. Нічого кращого не траплялося, ось я й дісталася до Сукмета з попутним караваном.

– Взагалі, вся твоя втеча на південь – суцільне безумство, – зауважив Конан. – Утім, не зовсім – патрулям Заралла й на думку не спало шукати тебе десь тут. Тільки брат убитого хлопця напав на твій слід.

– А що ти збираєшся робити? – запитала вона.

– Поверну на захід. Там після багатьох днів подорожі почнуться савани, де чорношкірі випасають свої стада. Там у мене є приятелі. Ми дійдемо до узбережжя й нагледимо який‑небудь корабель. Досить із мене цих джунглів!

– Тоді прощавай, – сказала вона. – У мене інші плани.

– Дурепа! – він уперше по‑справжньому розсердився. – Одна ти недалеко підеш у цьому лісі.

– Захочу, то й піду.

– А що буде потім?

– Не твоє діло, – пирхнула вона.

– Моє, моє, – тихо сказав він. – Чи ти гадаєш, я так далеко забрався, аби повернути ні з чим? Будь розумницею, дівчинко, адже я не заподію тобі шкоди…

Він зробив крок уперед, вона відскочила назад, витягнувши меча.

– Геть, собако, варваре, а то я розчленую тебе, як смаженого кабана!

Він зупинився й запитав:

– Хочеш, щоб я відібрав у тебе цю іграшку та нею ж і наляскав?

– Балачки! – сказала вона, і в її очах зблиснули іскри, ніби сонячні відблиски на морі.

Так воно й було. Ще не народилася людина, яка голіруч зуміла б обеззброїти Валерію з Червоного Братства. Він гмикнув, відчуваючи в душі цілий клубок суперечностей. Злився, та водночас не міг не дивуватися її рішучості й не поважати її. Горів бажанням, але не хотів завдати образи. До того ж, зроби він крок уперед – і її меч устромиться йому в серце. Частенько доводилося йому бачити, як Валерія розправлялася з чоловіками в прикордонних сутичках і в шинкових бійках. Вона була швидка й небезпечна, як тигр. Він, звичайно, міг дістати меч і вибити зброю у неї з рук, та сама думка обернути клинок проти жінки була йому огидна.

– Щоб тебе демони узяли, кицько, – роздратовано сказав він. – Відберу я в тебе…

Він зробив крок до неї, але завмер, як кіт перед стрибком. Десь у лісі пролунали крики, стогони, тріск переломлюваних кісток.

– Леви напали на коней! – закричала Валерія.

– Леви? Нісенітниця! – пирхнув Конан, і очі його заблищали. – Ти чула коли‑небудь левове ревище? Я, наприклад, чув. Ти чуєш, як тріщать кістки, – навіть лев не вбиває коня з таким шумом.

Він побіг униз стежкою, Валерія за ним. Пам’ять про сутичку миттєво зникла, поступившись місцем відчуттю спільної небезпеки, яке ріднить ось таких шукачів пригод. Коли вони спустилися нижче від крон дерев, крики затихли.

– Я знайшов твого коня біля озера, – прошепотів він на ходу. А ступав варвар так безшумно, що вона зрозуміла, чому він заскочив її зненацька. – І прив’язав поряд свого. Увага! Коні мають бути там, за кущами. Чуєш?

Валерія чула, і мороз пробіг по шкірі. Вона вхопилася за могутню руку супутника. З‑за дерев чувся хрускіт кісток, тріск м’язів, що розриваються, і ціла гама усіляких хрипів, прицмокувань та інших звуків страхітливого бенкетування.

– Це не леви, – шепнув Конан. – Хтось жере наших конячок, але тільки не леви. Присягаюся Кромом…

Звуки зненацька обірвались, і Конан осікся. Порив вітру з їхнього боку був спрямований туди, де бенкетував невидимий хижак.

– Йде сюди, – сказав Конан і підняв меча.

Листя гойдалося, і Валерія ще міцніше вчепилася в руку Конана. Джунглі вона знала погано, але розуміла, що не кожен звір здатний так розгойдати стовбури.

– Великий, певне, як слон, – пробурмотів Конан, ніби вгадавши її думки. – Якась чортівня…

З гущавини листя з’явилася морда, якої не побачиш і в жахливому сні. Роззявлена паща відкривала ряд важких пожовтілих ікол. Зморшкувата морда належала ящеру. Величезні більма, ніби збільшені у тисячу разів очіудава, нерухомо втупилися в людей, які притиснися до скелі і самі немов скам’яніли. Кров покривала обвислі лускаті губи і скрапувала вниз.

Голова – більша від крокодилячої – гойдалася на довгій броньованій шиї, круг якої коміром на всі боки стирчали рогові шпильки, а потім, ламаючи кущі й дерева, виповз величезний барилоподібний тулуб на коротеньких ногах. Білясте черево волочилося майже по землі, а колючий хребет здіймався так високо, що навіть Конан, зіпнувшись на кінчики пальців, не зміг би до нього дотягтися.

Довгий, увінчаний шпилькою, як у величезного скорпіона, хвіст тягнувся далеко позаду.

– Назад на скелю, швидко! – Конан підштовхнув дівчину. – Не схоже, щоб він міг лазити по скелях, але коли стане, на задні лапи, то дістане нас…

Чудовисько рушило до них, ламаючи кущі й молоді дерева, а вони майнули до вершини, як листя за вітром. Валерія озирнулась і побачила, що страшний гігант стоїть, немов стовп, на задніх лапах, як і передбачав Конан. Її охопила паніка. У вертикальному положенні тварюка здавалася ще більшою, а морда ящера сягала нижніх гілок гігантських дерев.

Тоді залізна рука Конана вхопила її за плече й зі страшенною силою потягла в зелене переплетіння гілок, а потім аж на гору – саме тоді, коли передні лапи чудовиська гуркнули об скелю, яка затремтіла від удару.

Одразу ж слідом за утікачами висунулася величезна голова. Вони з жахом дивилися на обрамлену зеленню страшну, з роззявленою пащею й палаючими очима, морду. З тріском захлопнулася паща, і голова сховалася, немов занурилася в озеро. Крізь поламані гілки вони роздивилися, що чудовисько сіло на задні лапи й витріщилося на них.

Валерія затремтіла.

– Довго він тут сидітиме?

Конан штовхнув череп, що валявся серед листя.

– Цей бідолаха виліз сюди, рятуючись від нього чи його родича. І помер із голоду. Кістки цілі. Ясно, це той самий дракон, про якого чорношкірі розказують легенди. А якщо так, то від нас він так просто не відчепиться.

Валерія журливо подивилася на нього, забувши про недавню сварку. Вона намагалася приборкати страх. Не раз показувала вона свою відвагу на морі й на суші – на слизьких від крові палубах бойових галер, на стінах узятих штурмом міст, на піщаних пляжах, де хлопці з Червоного Братства різали один одного в боротьбі за владу,

Але те, що на них чекало, було набагато страшніше. Удар клинка й полум’я битви – це ще нічого. Та безпорадно сидіти на голій скелі й чекати голодної смерті під охороною чудовиська з давніх віків – ця думка наповнювала її жахом.

– Він же має час від часу ходити за їжею й водою, – сказала вона невпевнено.

– І те й інше поряд, – відповів Конан. – Кінським м’ясом він запасся, та до того ж, як і кожен змій, може довго обходитися без їжі й води. Шкода тільки, що не спить, нажираючись, як це роблять змії. Але так чи отак, на скелю йому не вилізти.

Конан говорив спокійно. Він був варваром. Терплячість лісів і їхніх мешканців була такою ж частиною його натури, як жадання й нестримна лють. На відміну від цивілізованих людей, він зберігав холоднокровність і за гірших обставин.

– А ми не можемо вилізти на дерево й утекти, стрибаючи з гілки на гілку, як мавпи? – запитала вона у відчаї.

– Я вже думав про це. Ближчі гілки надто тонкі, вони зламаються під нами. А потім, мені здається, що ця тварюка може вирвати з корінням будь‑яке дерево.

– Отже, ми тут стирчатимемо, поки не помремо з голоду? – люто заволала вона і штовхнула череп так, що він зі стукотом покотився по скелі. – Я не хочу! Я спущуся вниз і зрубаю цю чортову довбешку!

Конан сидів на кам’яному виступі біля підніжжя шпиля. Він із захопленням дивився на її палаючі очі, та зараз вона була здатна на будь‑яке безрозсудство, так що захоплення довелося приховати.

– Сядь! – гарикнув він, схопивши Валерію за руку. Вона так сторопіла, що навіть не чинила опору, коли він відібрав у неї меча й повернув у піхви. – Сиди тихо й заспокойся. Сталь зламається об його луску. А ти йому на один зуб. Або він порішить тебе хвостом. Заспокойся, ми якось виберемося звідси…

Вона нічого не відповіла й не намагалася скинути його руку з талії. Страх гнітив її, це відчуття було незнайомим для Валерії, з Червоного Братства. Покірно сиділа вона біля свого супутника. Ото б здивувався Заралло, що охрестив її “дияволицею з пекельного гарему”!

Конан ліниво перебирав її золоті кучері. Ані скелет біля ніг, ані чудовисько під скелею його зараз не цікавили.

А її неспокійні очі помітили кольорові плями на зеленому тлі. Це були плоди – великі темно‑пурпурні кулі на гілках дерева з широким яскраво‑зеленим листям. Одразу вона знову відчула голод, а заразом і спрагу – адже озеро було тепер недосяжним.

– Ми не помремо, – сказала вона. – Он плоди, тільки руку простягни!

Конан глянув у той бік.

– Якщо ми їх з’їмо, – пробурчав він, – то дракону нічого буде робити. Чорні люди землі Куш називають їх “яблука Деркето”. А Деркето – Цариця Мертвих. Проковтни краплю соку чи навіть окропи ним шкіру – і ти помреш раніше, аніж встигнеш утекти зі скелі.

– О! – вона безсило замовкла.

Видно, від долі не втечеш. Порятунку вона вже не сподівалася, а Конан був усе ще зайнятий її кучерями. Якщо він і думав про порятунок, то про себе.

– Коли б ти прибрав свою руку й виліз на шпиль, – сказала вона, – то побачив би багато цікавого.

Він запитально глянув на неї, знизав плечима, але поради послухався: випхався на кам’яну вершину й уважно роздивився околиці. Потім ізліз і застиг, як статуя.

– І справді, укріплене місто, – буркнув він. – Так ти збиралася туди, а мене хотіла сплавити на узбережжя?

– Я побачила його саме перед тим, як ти з’явився. Коли я залишала Сукмет, то й гадки не мала про це місто, і зроду про нього не чула.

– Хто б міг подумати, тут – місто! Навряд чи стигійці просунулися так далеко. Чи не чорношкірі спорудили його? Але не видно ні прибудов, ні людей…

– Ще б пак – з такої відстані! Він знизав плечима.

– В усякому разі, тамтешні жителі нам не допоможуть. Народи Чорної Землі ворожі до прибульців. Вони б просто закидали нас списами й…

Він замовк, втупившись у пурпурні кулі серед листя.

– Списи! – сказав він. – Клятий бовдур, як я раніше не додумався! От як згубно діє на чоловіка жіноча врода!

– Що ти верзеш? – запитала вона.

Не відповідаючи, він спустився до гілок і подивився вниз. Чудовисько продовжувало сидіти, зі зміїною затятістю втупившись у скелю. Багато тисяч років тому його предки ось так само вистежували печерних людей.

Конан незлобиво вилаявся і почав рубати тесаком гілки, намагаючись вибрати якомога товстіші. Рух листя потривожив тварюку, вона стала на чотири лапи й заходилася бити хвостом на всі боки. Конан уважно стежив за драконом і, коли той знов кинувся на скелю, устиг вчасно відскочити з пучком відрубаних гілок. Три штуки їх було – довжиною близько семи ліктів, завтовшки з великий палець. Крім того, кімерієць заготовив кілька тонких, але міцних ліан.

– Занадто легкі для ратища списа, – сказав він. – І нашої ваги вони б, звичайно, не витримали. Але в єднанні сила – так учили нас, кімерійців, аквилонські бунтівники, що приходили наймати наших воїнів для розорення своєї ж землі. А ми вважали за краще битися по‑старому – родами й племенами…

– А до чого тут ці чортові палички? – запитала вона.

Конан уставив між гілками руків’я свого тесака й обмотав зв’язку ліаною. Вийов надійний спис.

– А яка користь? Ти ж сам говорив, що луску не пробити.

– Не весь же він лускатий, – відповів Конан. – Є багато способів здерти шкуру з пантери.

Він підійшов до краю скелі, виставив спис і пронизав одне з яблук Деркето, всіляко оберігаючись від пурпурного соку, що бризнув на всі боки. Голубувата сталь леза покрилася матовим яскраво‑червоним нальотом.

– Не знаю, чи вийде що з цієї вигадки, – сказав він, – але отрути тут вистачило б і для слона. Подивимося.

Валерія стежила за ним. Обережно тримаючи списа на відстані, він просунув голову між гілок і звернувся до чудовиська:

– Ну, чого ти чекаєш, помісь крокодила зі скорпіоном? Висунь свою погану морду, черв’як‑переросток, а ні, то я спущуся вниз і затовчу тебе кулаками!

Він додав ще кілька виразних слів, та таких, що навіть Валерія, яка виросла серед моряків, здивувалася. Але й на чудовисько мова Конана справила враження: голос людини викликає у тварин або страх, або шаленство. Зненацька дракон із несподіваною прудкістю піднявся на задні лапи й витягнув шию у відчайдушній спробі схопити зухвалого карлика, що наважився порушувати тишу в його володіннях.

Але Конан точно визначив відстань. Голова гіганта пробила листя за п’ять ліктів під ним. І коли відкрилася жахлива паща, він щосили метнув спис у яскраво‑червону горлянку. Щелепи судомно хряснули, перекусивши ратище, а Конан ледве не полетів униз, та Валерія міцно схопила його за пояс. Він знайшов рівновагу й буркнув щось схоже на подяку.

Чудовисько внизу заметушилося, немов сторожовий пес, якому злодії насипали перцю в очі. Воно мотало головою, било кігтями по скелі та щосили роззявляло пащу. Зрештою йому вдалося задньою лапою схопити уламок списа й висмикнути його. Потім воно підвело голову і глянуло на людей таким лютим, майже розумним поглядом, що Валерія затремтіла й витягнула меч. Луска на горлі й боках бестії з іржаво‑коричневої зробилася яскраво‑червоною. І, найстрашніше, зі скривавленої пащі вивергнулися звуки, яких не почуєш від звичайних земних тварюк.

З глухим ревом дракон кинувся на скелю, де сховалися його супротивники. Знову і знову підіймалася над листям його голова і щелепи хапали повітря. А потім, ставши на задні лапи, він навіть спробував вирвати скелю, немов дерево.

Цей вибух первісної сили й люті заморозив Валерію. Але Конан і сам був надто дикий, аби відчувати щось, окрім цікавості й розуміння. Для варвара безодня між людиною й твариною була не така велика, як для Валерії. Він переносив на дракона свої власні якості, і в гарчанні гаданому вчувалися ті ж прокльони, якими він сам його обсипав. Відчуваючи спорідненість зі всіма витворами дикої природи, він не відчував ні страху, ні огиди.

Отже, варвар сидів і спокійно спостерігав, як міняються рев звіра і його поведінка.

– Отрута почала діяти, – упевнено сказав він.

– Щось не віриться, – Валерії і справді було незрозуміло, як отрута, хай навіть така смертоносна, може пошкодити цій горі оскаженілого м’яса.

– У його реві відчувається біль, – пояснив Конан. – Спочатку він дещо розсердився – вкололи в ясна! А тепер відчув дію отрути. Бачиш – він захитався. Через кілька хвилин осліпне…

І точно, чудовисько захиталось і напролом рушило в ліс.

– Він утікає? – з надією запитала Валерія.

– Біжить до озера! – Конан збуджено схопився. – Отрута палить його! Осліпнути він, певне, осліпне, але зможе за запахом повернутися до скелі й залишиться тут, доки не здохне. Та й уся драконова рідня може збігтися на його крики!

– Значить, униз?

– Звичайно! Рвонемо до міста! Там нам, правда, можуть і горлянки перерізати, та іншого виходу немає. Дорогою, може, ще тисяча таких тварюк трапиться, але тут – неминуча смерть. Швидше за мною!

І він із мавпячою спритністю помчав униз, час від часу зупиняючись, аби допомогти своїй менш моторній супутниці. А вона ж вважала, що нічим не поступиться чоловіку!

Вони вступили в присмерки лісу й безшумно спустилися на землю. Все одно, Валерії здавалося, що її серце стукає на всю округу. Звуки з‑за кущів означали, що дракон втамовує спрагу.

– Нахлебчеться досхочу й повернеться, – пробурчав Конан. – І минуть години, поки отрута його здолає. Якщо взагалі звалить…

Далеке сонце почало хилитися до горизонту, і гущавина стала ще похмурішою. В туманній півтемряві затанцювали чорні тіні. Конан схопив Валерію за руку, і вони помчали геть від скелі. Варвар мчав беззвучно, як вітер.

– По слідах іти він, очевидно, не може, – міркував Конан на бігу. – А ось коли вітер понесе на нього наш запах, то почує…

– О Мітро! – благально прошепотіла Валерія. – Вгамуй вітер!

Обличчя її блідим овалом мелькало в сутінках. В одній руці вона тримала меч, але відчуття руків’я, обтягнутого шкірою, упевненості їй чомусь не додавало.

Від узлісся їх усе ще відділяла солідна відстань, коли позаду почулися тріщання й тупіт. Валерія закусила губу, щоб не розридатися.

– Він наздоганяє нас… – жахаючись, прошепотіла вона.

– Ні, – сказав Конан. – Він зрозумів, що на скелі нас немає, і мотається тепер лісом – намагається вловити запах. Швидше! Тепер місто або смерть! Та він будь‑яке дерево виверне, якщо ми туди виберемося! Аби вітер не перемінився!

Ліс перед ними почав рідшати, а позаду залишалося море мороку, звідки доносився зловісний тріск – чудовисько наосліп шукало свої жертви.

– Рівнина, – сказала Валерія. – Ще трішки, і…

– Присягаюся Кромом! – вилаявся Конан.

– О Мітро! – крикнула Валерія.

Вітер подув просто від них у чорну гущавину. Одразу ж страшенне ревище потрясло листя, і безладні стукіт і тріск змінилися безперервним гуркотом. Це дракон, ніби ураган, націлився в бік своїх ворогів.

– Утікай! – заричав Конан, і очі його зблиснули, як у вовка, що потрапив у пастку. – Тільки це нам і залишилося!

Морські чоботи не вельми зручні для бігу, та й самі пірати поганенькі бігуни – такий уже їхній спосіб життя: кроків через сто Валерія почала задихатись і спотикатися. А ззаду чувся вже не тупіт, а суцільний гуркіт, схожий на грім, – чудовисько вибігло з лісу на відкритий простір.

Залізна рука Конана обвила її талію і трохи підняла над землею. Коли б вітер знову перемінився, їм, можливо, удалося б уникнути іклів. Та він дув як і до цього, і дракон мчався за ними, як військова галера, підхоплена тайфуном. Варвар відштовхнув Валерію з такою силою, що вона пролетіла кілька ліктів і впала під стовбур найближчого дерева, а сам став на шляху розлюченого гіганта.

Упевнений, що смерть неминуча, кімерієць підкорився велінню інстинкту і зі всією рішучістю кинувся на чудовисько. Він стрибнув, немов дикий кіт, і завдав могутнього удару, відчувши, що меч глибоко встромився в лускатий лоб. Потім нелюдська сила відкинула його убік, і він відлетів ліктів на півсотні, втрачаючи дух і свідомість.

Він і сам не міг би сказати, як зумів звестися на ноги. Всі думки його були тільки про супутницю, яка безпорадно лежала на шляху розлюченого дракона. Перш ніж дихання знову повернулося до нього, він уже стояв над, нею з мечем у руці.

Вона лежала там же, куди він її штовхнув, але вже намагалася підвестися. Її не торкнулися ні шаблеподібні ікла, ні лапи, що змітали все на шляху. Самого ж Конана дракон, очевидно, відкинув плечем, коли, забувши про жертви, понісся вперед, відчувши смертельні судоми. Він так і летів, поки не зіткнувся з гігантським деревом на своєму шляху. Сила удару була така велика, що дерево вивернулося з корінням, а з черепа чудовиська вилетів мізерний мозок. Дерево впало на дракона, і вражені люди побачили, як гілки й листя трусяться від конвульсій гада. Нарешті все стихло.

Конан допоміг Валерії встати, і вони побігли далі. За якусь мить вони були вже на рівнині, покритій спокійними присмерками.

Конан зупинився на мить, аби озирнутися на ліс. Там лист не ворухнувся, птах не пискнув. Там була тиша – така ж, як до створення людини.

– Побігли, – сказав Конан. – Життя наше все ще на волосині. Якщо з лісу виповзуть інші дракони…

Більше слів не було потрібно.

Місто було далеко – набагато далі, ніж здавалося зі скелі. Серце боляче билося в грудях Валерії, позбавляючи її дихання. Їй здавалося, що зараз із гущавини вилетить нова тварюка і попростує їхнім слідом. Проте ніщо не порушувало тиші.

Коли від лісу їх відділяла вже приблизно миля, Валерія зітхнула з полегшенням. До неї почала повертатися упевненість. Сонце вже зайшло, і над рівниною згущувалася пітьма, яку перебивало світло перших зірок. Кактуси в сутіні нагадували казкових карликів.

– Тут немає ні худоби, ні зораних полів, – міркував Конан. – Чим же цей народ живе?

– Худобу могли на ніч загнати за браму, – припустила Валерія. – А поля і пасовища – по той бік міста.

– Можливо, – згодився він. – Хоча зі скелі я нічого подібного не бачив.

Над містом зійшов місяць, вежі й стіни зачорніли під його жовтим світлом. Похмурим і тривожним здавалося це чорне місто. Очевидно, так думав і Конан, коли зупинився, озирнувся і сказав:

– Залишаємося тут. Не варто гримати у браму – все одно не відімкнуть. Невідомо, як нас зустрінуть, тож краще набратися сил. Поспимо кілька годин – і будемо знову готові битися або втікати – як доведеться.

Він підійшов до заростей кактуса, що мали вигляд кільця, – звичайна картина в південних пустелях. Він прорубав мечем прохід і сказав Валерії:

– Принаймні, змії не пролізуть.

Вона зі страхом обернулася у бік лісу, що знаходився за якихось шість миль.

– А якщо з гущавини вилізе дракон?

– Вартуватимемо по черзі, – відповів він, хоча й не сказав, який у цьому сенс. – Лягай і спи. Першим вартую я.

Вона завагалася, дивлячись на нього з сумнівом, але він уже сидів біля проходу, схрестивши ноги і втупившись у морок, з мечем на колінах. Тоді вона мовчки лягла на пісок посередині колючого кільця.

– Розбудиш мене, коли місяць буде в зеніті, – наказала вона.

Він нічого не відповів і навіть не подивився на неї. Останнє, що вона бачила перед тим, як заснути, був силует його могутньої постаті, нерухомої, немов бронзова статуя.