Обрання гетьманом та внутрішня політика I.C.Мазепи

Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику. З послідовністю він зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу дарчих на землі. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопичує близько 20 тис. маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи. Ревний покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Мазепи Києво-Могилянській колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як «Могило-Мазепивіанська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана вона спромоглася спорудити нові корпуси і збільшити кількість спудеїв до 2 тис.).

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: "від Богдана до Івана не було гетьмана". Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішучіше захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польшу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 р., коли Петро Іваненко (Петрик), військовий канцелярист втік на Січ і став піднімати там заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик заручається підтримкою кримських татар. Проте коли замість допомоги татари стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася й повстання згасло.

Проблема економічного розвитку України-Гетьманщини в кінці XVII - па початку XVIII ст., а разом з тим і питання про господарчу діяльність гетьмана Мазепи й досі ще залишаються мало розробленими. Щоправда, для цього вже зібрано чимало джерельного матеріалу, та й поодинокі дослідники цікавилися цими питаннями. Але все ще бракує спеціальних монографічних студій над окремими ділянками українського народного господарства того часу. До того ще економічні явища, з природи речей, вимагають довшого часу для свого повного розвитку й не можуть бути вміщені в рамцях одного, хоч би й довгого та визначного гетьманування. Деякі факти українського економічного життя доби Мазепи історично і Генетично пов'язані з часами Самойловича, а чимало наслідків економічних подій мазепинської доби виявилися щойно в наступних десятиліттях. З другого боку, ціле гетьманування Мазепи було заповнене тривалими, майже безперервними війнами, що могли хіба руйнувати народне господарство країни, а ніяк не сприяти йому. За 22 роки гетьманування Мазепи (8081 день) властиво «мирними» було трохи більше як 1 місяць (36 днів), себто менше як 0,5%. Правда, не весь час тривали воєнні дії (були й спокійніші роки), і не всі вони однаково відбивалися на українському господарстві, та й по-різному відчували їх окремі частини української території. Війна з Кримом і Туреччиною, яка руйнувала господарство південної Гетьманщини, значно менше зачіпала центральні й особливо північні полки, а іноді могла навіть іти їм па користь, зокрема форсуючи розвиток тих чи тих галузей промисловості.

Але на розвиткові українського господарства відбивалися не самі війни. Дуже докучали різні стихійні лиха — неврожаї, сарана, пошесті тощо. Останнє десятиліття XVII ст. було багате па неврожаї (зокрема друга половина 1690-х років). Сарана була в 1688 («перша саранча») і в 1690 pp. («великая саранча била на УкраинЪ и коло Стародуба па Обвери»). Року 1690 в «новому городку» на р. Самарі був «барзо мор великий, же усе вимерло... от которого і по ииших містах появился мор». В 1698 р. «усюди дорожнеча била, тилко з Оьвери доставали збожа, хоча и дорого; а у Києві жита дойпиця по 5 золотих била».[9 c.705-712]

Та, незважаючи на всі ці несприятливі умовини, українське господарство в добу Самойловича (другий період гетьманування) і Мазепи переживає часи свого піднесення. Ще за Самойловича відновлюється перервана подіями Хмельниччини і Руїни торгівля України з Західною Європою як через балтійські порти - Ґданськ (Данціґ), Кенігсберг і Ригу, так і суходолом - через Краків та Вроцлав. Поширюються торговельні зносини також з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Неабиякого значення набуває торгівля з Московщиною, куди вивозилося горілку, тютюн, салітру, шкіру, віск, скло (посуд), гналося худобу тощо. Українське господарство починає цікавитися й південно-східними рийками (Кавказ, Персія), не кажучи вже про старі торговельні стосунки з Доном. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям.

Цей зріст української торгівлі продовжувався ще в ширших розмірах за гетьманування Мазепи, виявляючи безперечну тенденцію до дальшого розвитку. Але загальнополітичні обставини, а зокрема економічна політика московського уряду, аж ніяк не сприяли мирному розвиткові українського господарства, насамперед зовнішньої торгівлі. Ще року 1701 Петро І заборонив вивозити українську пеньку до Риги й Кенігсберга, наказуючи везти її дуже далеким і незручним шляхом через Архангельськ. Московський уряд робив також різні труднощі для експорту української горілки та тютюну до Росії. Український уряд уживав усіх заходів, щоб усунути перешкоди для нормального ходу української торгівлі як з боку Москви, так і з боку інших чужих чинників - польського уряду, польсько-литовських магнатів, Ґданського (Данціґського) магістрату тощо. Становище особливо погіршало під час Північної війни, яка унеможливила нормальний транспорт українських товарів до Балтики, наражаючи їх па небезпеку конфіскації шведським військом, що окупувало тоді великі простори Речі Посполитої'. Це ще більше погіршувало позиції української економіки супроти російської конкуренції. Але Україна, навіть за таких умовин, зберігала свою господарчу самостійність. Це дуже яскраво виявилося у зростанні української промисловості за часів Мазепи.

Дуже важливим чинником економічного піднесення Гетьманщини в кінці XVII - па початку XVIII ст. була могутня хвиля колонізації Лівобережжя в другій половині XVII ст. Маса української людності з усіх суспільних верств кидає Правобережжя, вщент зруйноване подіями Руїни, і переходить на лівий берег Дніпра, залюднюючи і загосподарюючи нові й нові простори багатої природою й ще не займаної людиною землі. Тут, на цій порівняно спокійній території, що давно вже чекала на мирний труд, повіває новий могутній дух підприємництва, який охоплює всіх, не виключаючи жінок, від високого козацького достойника й до звичайного промисловця, і створює нові верстати праці, нові оселі, нові матеріальні добра.

Це нагромадження господарчої енергії країни знайшло собі доброго керівника в особі гетьмана Мазепи. Мазепа завжди дуже цікавився господарчими справами. По-європейськи освічена людина, вихований у принципах модного тоді меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економіки для загального розвитку країни. Сам добрий господар, він умів своїм гострим оком добачити й важливі проблеми народного та державного господарства України, й зовсім нібито дрібні поточні справи свого власного маєтку. Офіційні гетьманські звідомлення цареві, які збереглися в московських архівах, чимало уваги присвячують різним господарським питанням, а іноді (приміром, 1698 р.) дають широкий огляд економічного стану країни та її населення. І, поруч із тим, численні листи - інструкції старостам та дозорцям гетьманських маєтностей, писані здебільшого власноручно самим Мазепою, що припадково заціліли в різних приватних збірках, малюють нам яскравий образ пильного і ревного господаря, який досконало обізнаний з усіма справами кожного свого маєтку. Ось, наприклад, лист Мазепи 1691 р. почепівському старості Іванові Білозерецькому з наказом старатися «роботником... за их дЪло заплатити подлуг слушности и уваги» й боронити околичні села від неслушних зазіхань ігумена сусіднього Каменського монастиря. Почепівський дозорця Білозерецький згадується ще 1682 р. Це, мабуть, та сама особа. Є згадки й в І томі «Описания ст[арой] Малороссии» Лазаревського.

Та найкращим доказом особливої уваги Гетьмана до справ господарських є сотні гетьманських універсалів, виданих Мазепою (їх було, звичайно, значно більше), більшість яких так чи так стосується землеволодіння, сільського господарства, фінансів, торгівлі, промисловосте та різних соціально-правних питань, з тим пов'язаних.[19 c.37-41]

Наскільки Гетьман надавав великого значення господарчим справам, свідчить добір різних уповноважених для того осіб. Хоч за Мазепи пе було окремого уряду генерального підскарбія, і взагалі існування системи оренд певною мірою децентралізувало державне господарство Гетьманщини, все ж справами господарчого характеру під загальним керівництвом самого Гетьмана відали деякі генеральні старшини або з огляду па свій уряд (генеральний обозний, зокрема І. Ломиковський), або внаслідок спеціального доручення та свого персонального авторитету чи довір'я з боку Гетьмана (Д. Максимович), В. Кочубей, П. Орлик). Але були й спеціальні урядники, яким Гетьман доручав ті чи ті господарчі справи та комісії. Серед них були такі визначні діячі, як Іван Лисиця, колишній полковник брацлавський, що викопував важливі доручення дипломатичного і господарчого характеру як за Самойловича, так і за Мазепи; Юрій Харевич, знатний військовий товариш і гетьманський дворянин, Тимофій Радич та інші. Нерідко це були люди з високою освітою, як Олекса Ту райський, сотник глухівський і майбутній генеральний суддя, вихованець Київської академії, що своєю культурою й добрим знанням латинської мови (він навіть писав латинські вірші) справив велике враження на датського посла Юста Юля, який познайомився з ним у Глухові 1711 р. Окремі господарчі та фінансові доручення Гетьмана викопували також великі купці - українські (Максим Васильківський, Синридоп Ширай тощо) і чужоземні (Сава Владиславич-Рагузинський).

Мазепа дуже дбайливо добирав урядників гетьманських (рангових) маєтностей - різних «господарів», старост, дозорців, шафарів тощо. Більшість їх була шляхетського або старшинського походження, нерідко з Правобережжя, чому декого з них на Гетьманщині називали «поляками». Не один з тих урядників згодом вийшов у перші лави козацької старшини: Василь Чуйкевич, господар гадяцького замку, потім генеральний суддя"; Степан Трощинський, господар гадяцького замку, згодом полковник гадяцький; Іван Чарниш, господар батуринського замку, майбутній генеральний суддя; Михайло Турковський, дозорця почепівський, згодом генеральний писар; Лук’ян Жоравка, майбутній полковник стародубівський. Були серед них і родичі та свояки Мазепи (Іван Бистрицький, довголітній староста Шептаківський, С Трощинський, Федір Топольиицький) або взагалі люди, яких особисто знав і цінив Гетьман. Досить згадати Івана Рут-ковського і Федора Третяка, дозорців переволочеиських, Петра Гриневича, дозорцю терехтемирівського, Гордія Носикевича, стародубівського полкового писаря, «дозорцу будних заводов реймептарских», Козьму Заруцького, старосту япиольського, Остапа Папкевича, дозорцю чопського (1701) та інших.

Великий практичний досвід і довір'я з боку Гетьмана давали декому з них певну кваліфікацію і для важливих політичних і навіть дипломатичних справ. Таємні політичні доручення Мазепи викопував Рутковський у 1691-1692 pp., в зв'язку з повстанням Петрика. Топольницький 1696 р. був у складі українського посольства до Москви. Бистрицький, людина з добрим знанням латинської мови, був двічі посланий Гетьманом до Карла XII восени 1708 р., у вирішальний момент українсько-московського зриву. З другого боку, деякі українські дипломати того часу виконували також торговельно-фінансові доручення уряду (приміром, Тимофій Згура).

Мазепа взагалі вмів знаходити потрібних йому і здібних людей, зокрема в цариці господарства. Гетьман завжди протегував підприємливим і тямущим промисловцям, охоче висуваючи їх у лави козацької старшини або забезпечуючи гетьманською «обороною і протекцією». З цього погляду, дуже характеристичний універсал Мазепи 1704 р. гетьманському «слюсару» Олексієві Лопаті. Гетьман писав: «берем его под пашу гетманскую оборону, защищаючи, абы, кромЪ двору Нашого, ігЬ до кого з старшини полковой, сотенной и городовой не належал и нікому, кромЪ пас, не отдавал повинности и тяглости. Также в приключаючихся справах у Суду Войсковом Єпералпом росправлялся, а не перед иншим яким урядом» - привілей, що належав бунчуковому товариству.

Ця увага й протекція Гетьмана мала неабияке значення для розвитку українського господарства, зокрема промисловості.

Українська промисловість за часів Мазепи широко розгортається як на півночі, так і на півдні Лівобережжя. Можна відзначити два моменти особливого промислового піднесення: перший - перша половина 1690-х років; другий - початок XVIII ст. - був перерваний воєнними діями па території України 1708-1709 pp. Скрізь - у гетьманських, старшинських, монастирських маєтностях, на козацьких та міщанських хуторах, па вільній заїмці зайшлого промисловця, часто-густо чужинецького походження - з'являються нові промислові заклади, поширюються старі й навколо них ростуть нові й нові оселі. Український уряд і особисто сам Гетьман сприяють вільному промисловому підприємництву, заохочуючи ініціаторів та організаторів його різними пільгами економічного й правного характеру.

Перше місце, безперечно, належало різним галузям сільськогосподарської промисловосте, головне млинарству та ґуральництву. Засипання греблі, будування млина, осада коло нього слободи (чи хутора) - звичайне явище па Гетьманщині того часу. Оскільки млинарська техніка була пов'язана з різними видами промислового виробництва (млини та збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, папірні, порохові млини, рудні та гамарні), зріст млинарства яскраво свідчив про загальний розвиток української промисловосте того часу.[3 c.46-50]

Ще більш масовий характер мав розвиток ґуральництва. Практично виробництво горілки (для власного вжитку) здавна існувало майже в кожному козацькому господарстві, становлячи один з основних економічних привілеїв цієї верстви. Але зріст горілчаної промисловосте па Гетьманщині в кіпці XVII - па початку XVIII ст. був викликаний, головне, вимогами експорту. Отож, збільшуються кількість і розміри ґуралень по маєтках старшинських та монастирських.

А втім, в кінці XVII ст. дуже розвиваються й інші галузі промисловосте, які вимагали й спеціального технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів. Це стосується насамперед селітряного виробництва на півдні й поташного виробництва па півночі Лівобережної України.

Селітрарництво па території Лівобережжя існувало віддавна, але особливий інтерес до цієї галузі промисловосте з'являється саме в кіпці XVII ст. Недарма переяславці в 1690 р. скаржилися на свого колишнього полковника Л. Полуботка, що він навіть «продков наших на салЪтру кости, як и першей, з гробов хогЬл варити». Численні гетьманські і старшинські салітряиі майдани були на р. Самарі, біля Запоріжжя. Вони не раз зазнавали татарських нападів і запорозьких руйнацій. Селітру виробляли і в інших місцях. Року 1706 знатному військовому товаришеві Федору Жучепкові (колишньому Полтавському полковникові) дозволено виробляти селітру по р. Орелі. На початку XVIII ст. майдани лівобережної старшини з'являються й на правому березі Дніпра. Року 1707 Мазепа дозволив прилуцькому полковникові Дмитру Горленкові виробляти селітру під Лебедином. Не дивно, що старшина — власники селітряних майданів, коли 1700 р. московський уряд зменшив казенну ціну на селітру (здебільшого її постачали до царської казни), просила відновити попередню ціну («пребывают в оскорбленни, полагая себЬ малую цЬну за великую обиду и убыток»).

На півночі Лівобережної України важливою галуззю промисловосте було виробництво поташу й смалчугу (будгшцтво). Хоч воно вже не мало такого значення, як колись перед Хмельниччиною25, бо змінилися умови міжнародного ринку, та й чимало вже винищено було лісів Сіверщини, але й на межі XVII і XVIII ст. будівництво посідає поважне місце в промисловому житті Гетьманщини. Кількість буд (точно визначити її неможливо) була й тоді досить велика. Буди були і в гетьманських володіннях, і в маєтках великої старшини та монастирів; будівництвом займалися й представники значного купецтва, і заможні козаки, й дрібні промисловці-будинки. Багато буд було в гетьманських волостях - Почепівській, Ропській, Шептаківській і Янпільській. Цими підприємствами, окрім місцевих старост, відав ще спеціальний «дозорца будних заводов рейментарских». Вони давали великі прибутки: Сава Владиславич заплатив за поташ з гетьманських маєтків протягом 3 років 100 тис. золотих. Не дивно, що для цієї доби характеристична концентрація промислових закладів в руках окремих підприємців або навіть цілих компаній.

Ще більше місце у внутрішній політиці займала опозиція різних груп старшини. Вже була мова про сильну опозицію антитурецької політики Москви, а разом з нею й України. Особливо сильна вона була серед старшини та купецтва південних полків; невдалі війни 1687 та 1689 років розпалювали почуття незадоволення політикою гетьмана.

Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією і вимогами Москви, погіршувало те, що серед старшини було багато свояків і приятелів Самойловича, з його небожем Михайлом Самойловичем на чолі. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковниками своїх родичів, людей, відданих йому.

Старшинська опозиція була розгромлена. Декого (М. Самойловича) - заслано, інших - позбавлено урядів. Невдалі були й інші походи Петрика, який став гетьманом Ханської України — між Бугом і Дністром.

Ще складнішою була справа з Правобережною Україною. Польський уряд вживав заходів, щоб залюднити Правобережну Україну, що залишалася пусткою після кровопролитних воєн та втечі населення. Перші спроби були невдалі. Люди не вірили польським обіцянкам. Тоді, з ініціятиви нового польського короля, Яна Собеського, який добре знав козаків, 1685 року поновлено козаччину. На гетьмана призначено Андрія Могилу. Територію поділено на чотири полки: Богуславський (полковник Самійло Самусь- Іванович), Корсунський (полковник Захар Іскра), Брацлавський (полковник Андрій Абазин) та Білоцерківський (полковник Семен Палій); серед цих полковників визначався Палій.

Коли шведський король Карл ХІІ увійшов до Польщі, Мазепа звернувся до Петра по допомогу, але той відповів, щоб він боронився своїми силами; тож Мазепа дійшов висновку, що він вільний у своїх діях. Дійсно, Петро І порушив угоду 1654р., згідно з якою Москва повинна була обороняти Україну від поляків. Гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. Мазепу підтримала більшість козацької старшини.

Треба зазначити, що Мазепа ще заздалегідь почав міркувати про майбутнє України, не пов'язане з Москвою. Його головною метою була незалежна суверенна Україна. Але з тактичних міркувань він у 1705р. розробляє програму-мінімум на зразок Гадяцької унії 1658р.: відірвання Гетьманщини від Москви .

Після "зради" Мазепи гетьманську столицю у Батурині було знищено московськими військами під проводом князя Меншикова, причому було вбито усіх мешканців міста. Почався небувалий терор на всьому Лівобережжі: вішали, рубали голови, саджали на палю. Військо грабувало, ґвалтувало, палило. Цар видав постійно чинний наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.[15 c.222-227]