Тема 3.

Становлення та розвиток феодальної

системигосподарства (V–XVI стст.)

1. Загальна характеристика феодалізму і його періодизація.

2. Феодалізм у Візантії.

3. Рання феодальна Франція.

4. Особливості генезису феодалізму в Англії.

5. Розвиток феодалізму в Німеччині.

6. Соціально-економічний устрій європейського міста за доби середньовіччя.

1. Загальна характеристика феодалізму і його періодизація.

Феодальний лад має чотири риси:

1. Натуральне господарство.

2. Наділення безпосереднього виробника (селянина) усіма засобами виробництва і землею.

3. Особиста залежність селянина від поміщика або неекономічний примус до праці.

4. Досить низький рівень розвитку сільськогосподарської техніки і продуктивності праці в цей період.

Основними класами феодального суспільства є феодали і залежні селяни.

Феодал має повну власність на всю ділянку землі, частину якої він передає родині селянина в спадкове користування, що дозволяє йому забезпечити своїх нащадків робочою силою, яка самовідтворюється. Феодал постійно вилучає в селянина додатковий продукт (часто і частину необхідного) у вигляді феодальної ренти, що в залежності від стадії зрілості феодалізму буває трьох типів:

1. Відробіткова рента (панщина) має місце в тому випадку, коли селянин відбуває повинність на землі поміщика. Тут необхідна і додаткова праця чітко розділені в просторі і в часі, тобто видно, де і коли селянин працює на свою родину, а де і коли на поміщика.

2. Рента продуктами (натуральний оброк) виникає, коли селянин віддає феодалові частину виробленого на своїй ділянці натурального продукту, у якому стираються відмінності між необхідною і додатковою працею.

3. Грошова рента. Натуральне господарство виявляється підірваним в кінці феодалізму через залучення селянина до ринкових відносин, і відносини між ним і феодалом перетворюються в суто договірні, грошові, за яких, як правило, відбувається нагромадження грошей заможними селянами і викуп на волю, а згодом і обертання відносин – купівля маєтку поміщика.

Історію феодалізму можна розділити на три періоди:

1. Ранній феодалізм V–XI століть: завоювання варварами Західної Римської і частини Візантійської імперії, деградація продуктивних сил і суспільного поділу праці, занепад міст. У цей період відбувається формування великого феодального землеволодіння і поступове закріпачення селян.

2. Розвинений феодалізм XI–XV століть: загальний ріст продуктивних сил, що привів до повторного відділення ремесла від землеробства, пожвавлення ринкових зв'язків і, як наслідок, до відродження античних і виникнення нових європейських міст.

3. Період розкладу феодалізму XV–XVII століть: у цей період відбувається інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, що спричиняє комутацію ренти (перехід її в грошову форму) з наступним викупом більшості селян на волю. У цей період відбуваються Великі географічні відкриття, внаслідок чого формується міжнародний поділ праці і світовий ринок, тобто в надрах феодалізму починають розвертатися нові, капіталістичні правила гри.

2. Феодалізм у Візантії

Особливості генезису феодальних відносин (ІV-ІХ ст.)

Візантія, або Східна Римська імперія сформувалась після поділу Римської імперії на Західну і Східну частини у 395 р. і включала території Балканського півострова, Малої Азії, південно-східного Середземномор’я. Феодалізм у Візантії, початок формування якого припадає на IV – початок VII ст. характеризувався такими особливостями:

1) Візантія не зазнала такого руйнівного натиску варварів, яким було нашестя германських племен на західну частину Римської імперії, внаслідок чого античні традиції соціальних відносин, культурного і господарського життя не зазнали корінної ломки – було збережено централізований державний апарат (з розгалуженою податковою системою) і титульний імперський етнос (греки); квітучі міста – Константинополь Ефес, Коринф, Олександрія, Антіохія та ін.; колонат і квазіколонат при збереженні, з одного боку, значного прошарку вільного селянства, а з іншого – рабства (до VІІ ст.).

2) Відсутність станової замкненості панівного класу і розвиненої васально-ленної системи.

3) Нестійкість торгово-ремісничих корпорацій, сільських общин і міських комун.

4) Збереження колонату, в системі якого домінували дві категорії колонів –«приписні» (адскрипції) і «вільні» (георги та ін.) – було важливою умовою феодалізації Візантії. В V–VІ ст. було видано ряд законів, що закріпачували «вільних колонів» і гальмували вивільнення «приписних». Значною мірою ці процеси були пов’язані із спробою імператора Юстиніана (527–565 р.р.) відновити цілісність усієї Римської імперії шляхом військових дій у Африці, на Сицілії і в Італії, які вдалося тимчасово включити у склад Візантії, витіснивши з цих територій племена германських варварів. Імператор Юстиніан першим зібрав всі закони Римської імперії в єдиний кодекс, що дістав назву «Кодексу Юстиніана».

Під час «великого переселення народів» в V–VІ ст.ст. відбувається вторгнення на Балканський півострів слов’ян, які сприяли розповсюдженню свободної сільської общини, а отже й посиленню позицій місцевих общин – мітрокомій. В середині VІІ століття слов’яни розселились по всьому Балканському півострові, зайнявши майже половину візантійської території, що вплинуло і на соціально-економічний устрій імперії. Ми можемо судити про нього із «Землеробського закону», прийнятого приблизно у VІІІ столітті, який свідчить, що візантійська сільська громада була сусідською, і окремим сім’ям належали не тільки сади і городи, але й орні землі, хоча продавати наділи селяни могли лише членам своєї громади. Процес майнової диференціації серед них набув значного розвитку, про що свідчать різні категорії збіднілих членів сільських громад, перелічені у «Законі»: збанкрутілі селяни, які вимушені були передавати свої землі в оренду багатим сусідам; наймані (пастухи) чабани (містії); кортіти – орендарі землі, які сплачували її хазяїну морту (1/10 частину врожаю), а також орендатори, які віддавали як плату за землю половину врожаю. Залишались і раби, що належали або всій громаді, або окремим сім’ям.

У VІІІ столітті Візантійська імперія поділяється на військово-адміністративні округи – феми, що спиралися на прошарок стратіотів – селян, які отримували за службу землю і були зобов’язані сплачувати на користь держави лише поземельний податок.

Величезним потрясінням для всіх сфер суспільного життя Візантії став іконоборський рух, ініційований імператорами Ісаврійської династії (717–867 рр.) і направлений проти Православної Церкви, особливо проти монастирів, що були найбільш стійкими осередками іконовшанування. Проводилась широкомасштабна секуляризація церковних земель державою, що дозволило зміцнити на певний час військовий потенціал імперії, але становище селянства, яке попадало під все більшу залежність від владної верхівки, значно погіршилось. Реакцією на закріпачення селянства стало могутнє повстання під проводом Фоми Слов’янина (821–823 рр.).

Зрілий феодалізм у Візантії в ІХ–Х ст.ст.

Після завершення іконоборської смути до влади у Візантії приходить Македонська династія (867–1057 р.р.), представник якої Василь І Македонський складає свод законів «Василики», який свідчить про подальший розвиток феодальних відносин у Візантії.

В цей час перед Візантією постають суттєві зовнішні виклики, і вона все більше перетворюється із світової Імперії в одну з регіональних держав, яка вимушена одночасно протистояти напору слов’ян з Півночі, ісламського світу – зі Сходу, норманів – із Заходу. Саме тому імператори Македонської династії, піклуючись насамперед про збільшення податкових надходжень до скарбниці і резервів військової сили, намагались протидіяти розоренню прошарку селян-стратіотів, а також розграбленню общинних земель представниками аристократії. Однак ці спроби не могли зупинити невпинного процесу феодалізації, що проявлявся в швидкому розвитку патронатних відносин і зникненні вільного селянства, перетворенні вільних землеробів-общинників, що втрачали свої землі, на залежних селян-париків.

Основними формами феодального землеволодіння у Візантії були імператорське, державне, церковне.

Починаючи з ІХ–Х ст.ст. формується умовна феодальна земельна власність на основі земель, що надавалися заможним стратіотам. Держава щедро роздавала своїм функціонерам землі з імператорських вотчин, конфісковані помістя, наділи на завойованих територіях.

Основною категорією залежного візантійського селянства були парики, до складу яких входили раби, нащадки колонів, а також зубожілі члени сільських общин. Парики вважались квазі-власниками оброблюваної ними землі, і законів, які б офіційно оформлювали їхню особисту залежність і закріплювали б їх за землею, не існувало. Формально вони мали право з дозволу власника продавати свої наділи, але фактично їхній перехід в інше місце був суттєво ускладнений. Норма рентної експлуатації складала від 30 до 45% доходу париків, дозволялося їх продавати і дарувати (навіть не обов’язково з земельним наділом).

В ІХ–Х стст. в Візантії зберігається прошарок вільного селянства, організованого в сільські общини, члени яких платили державі поземельний податок, подвірний грошовий податок і натуральний оброк, а також виконували інші державні повинності – ремонт шляхів, будівництво мостів і фортець тощо. До ремонту фортець і будівель залучалися і мешканці міст, а ремісники сплачували державний податок у розмірі 8,33%.

З подальшим розвитком феодальних відносин (ХІ–ХІІ стст.) більша частина вільного селянства перетворюється в державних і приватних париків. Умовне феодальне землеволодіння (пронія), що швидко розвивається поряд із спадковим землеволодінням (вотчинами) поступово теж стає спадковим, наближаючись до ленного землеволодіння. Але на теренах Візантії так і не склалося чітко оформленої сеньоріально-васальної ієрархії землеволодіння західноєвропейського типу.

Занепад Візантійського феодалізму

ХІІІ–ХІV століття характеризується подальшим закріпаченням вільного селянства, збільшенням прошарку париків, перехід яких з помістя в помістя все більше обмежувався державою. Це послаблювало державу, скорочуючи число потенційних вояків і платників податків. В ХІV–ХV стст., незважаючи на домінування натурального господарства на селі, поступово розвивається хлібна торгівля і на цій основі – комутація натуральних оброків. Це посилило процес диференціації селянства, виділення прошарків бідняків і батраків.

Занепад Візантії був значно прискорений складною геополітичною ситуацією, що все більше виснажувала її військові і економічні ресурси: в ХІ–ХІІ ст. імперії доводилося вести боротьбу проти норманів і турків–сельджуків на фоні недоброзичливої позиції Західної Європи, апогеєм якої став ІV Хрестовий похід, який призвів до захоплення Константинополя (1204 рр.) і окупації Візантії хрестоносцями протягом 1204–1261 рр. Невиваженими кроками візантійської влади після звільнення від хрестоносців були звільнення іноземних купців від податків, що надавало венеціанцям і генуезцям конкурентних переваг перед візантійськими купцями і ремісниками, а також передача італійцям контролю над зовнішньою торгівлею, яка, враховуючи транзитне значення середземноморських проливів, давала раніше державі надзвичайно високі прибутки. Зовнішній тиск і сепаратизм національних окраїн невпинно послаблювали Візантійську імперію, доки у травні 1453 року її столиця – Константинополь, не була захоплена турками-османами.

3. Ранньофеодальна Франція.

Германські племена франків, що прийшли на територію римської Галлії в III столітті до н.е., створили тут велику державу, що досягла свого розквіту при Карлі Великому (768–814), якому вдалося об'єднати військовою силою всю територію Західної Римської імперії (крім Іспанії) під назвою Священної Римської імперії. До VI століття н.е. франки перейняли у римлян двопілля, стійлове утримання худоби, вирощування садів і виноградників, багатьох злакових культур, однак, не перейняли інституту приватної власності. Після збору врожаю і переходу поля під пар огорожі знімалися, оскільки земля знаходилася в спадкоємному користуванні родини, вважаючись власністю усієї франкської общини. Власністю общини були також пасовища, луги, пустища, ліси, болота, ріки.

Про соціальне розшарування франків у цей період свідчить збірник документів "Салічна правда", у якому міститься перелік штрафів (вергельдів) за убивство або інше заподіяння збитку якій-небудь особі в залежності від її соціального статусу. Відповідно до судебника, основною фігурою в франкській державі V-VI ст. був вільний селянин-общинник, життя якого захищалося вергельдом у 200 солідів. Крім того, виділялися залежні селяни – літи, чий вергельд займав проміжне становище між вергельдом рабів і худоби (50 солідів) і вергельдом вільного селянина. Нащадки римлян поділялися на посесорів – нащадків римських землевласників (100 солідів) і трибутаріїв – нащадків колонів (50-100 солідів).

Найбільш привілейованими, що стосується штрафу, членами суспільства були представники королівської військової знаті і служителі християнської церкви (600 солідів).

У період формування франкської держави (V–VI ст.) особливо гостро постало питання про створення військового і поліцейського апарату, за службу в якому королівська династія розплачувалася землею, що спочатку передавалася військовим з правом успадковування; ця форма земельного володіння називалася алод (al – повний, od – володіння). Через кілька поколінь така політика призвела до вичерпання королівського земельного фонду, однак вона не змогла забезпечити формування сильного державного і військового апарату, оскільки люди, що одержали від короля землю, особливо їхні нащадки, прагнули уникнути служби в королівській армії.

У зв'язку з загрозою арабського нашестя на початку VIII століття майордом з дому Каролінгів Карл Мартел здійснив аграрний переворот: з метою створення важкої феодальної кінноти він набирає до неї велику кількість незаможних людей і, спираючись на них, проводить репресії проти великих спадкоємних землевласників. Землю, що вивільнилася, він роздає своїм воїнам на нових умовах – у довічне користування за особисту участь у військовій організації короля без права передачі в спадщину, за винятком тих випадків, коли син померлого воїна зобов'язувався перед королем служити замість батька. Ця форма землеволодіння називалася бенефицієм (від латинських «bene» – «добре», «fecio» – «роблю»; «благодіяння»).Оскільки бенефіціарії не були упевнені в тому, що їхнє володіння землею буде тривалим, вони намагалися максимально посилити повинності селян, на що селянство відповіло масовою втечею, що не давало феодалам можливості збільшити податковий тягар. Бенефіціарії виступили перед королем з ініціативою закріпачення селян з метою позбавити їх права на пересування. Як правило, у родині кожного дружинника знаходився син, готовий нести службу при дворі, нехай навіть номінальну, з метою успадкування маєтку батька, у результаті чого за збереженими документами бенефіції передавалися від батька до сина протягом приблизно чотирьох поколінь через переукладання контракту з королем, поки в середині IX століття поміщики відкрито не надавили на більш слабких нащадків Карла Великого і не змусили їх повернути інститут успадкування землі.

Новий маєток став називатися лен або феод. З цього моменту великі землевласники стають усе більш незалежними від короля, центр політичної і військової сили переноситься у феодальний маєток, у результаті чого починається формування феодального імунітету - незалежності місцевих феодалів від центральної королівської влади («Васал мого васала – не мій васал»).Феодали привласнили собі не тільки військові, але також юридичні і податкові функції і почали самостійно дробити свої маєтки, роздаючи власні землі рядовим дружинникам - лицарям.

У 843 році король Карл Лисий видав капітулярій, за яким кожен селянин повинен був знайти собі сеньйора під страхом смерті.

4. Особливості генезису феодалізму в Англії.

Феодальні відносини в Англії до нормандських завоювань 1066 року чимось нагадували феодальні відносини у Франції, однак були менш розвинуті. Оскільки Британія знаходилася на самій окраїні Римської імперії і входила в її склад дуже нетривалий час, римські традиції рабовласництва і колонату не зруйнували англосаксонську общину тією ж мірою, що й франкську. В англосаксонській общині виділялися знатні люди – ерли, королівські дружинники – тени, більшість суспільства усе ще складали вільні селяни – керли, що мали спадкоємні ділянки землі в межах сільської общини – марки. Важливу роль у закріпаченні керлів зіграла роздача королем землі військово-службовій знаті. Землевласник (ерл, тен) одержував право на збирання податків, а також право вершити правосуддя на визначеній території і водночас отримував владу над сокменами – селянами, що проживали на цій території, які все ще залишалися особисто вільними і володіли своєю землею в межах общини. Остаточне закріпачення селян було проведено в Англії тільки після нормандських завоювань 1066 року, коли герцог Вільгельм, що став королем Англії, конфіскував у англійської знаті всі земельні володіння (залишивши землю тільки дрібним і середнім англосаксонським феодалам) і зосередив значну частину земельного фонду у своїх руках. Після цього він зробив перерозподіл землі, що знаходилась в його руках, але не передав її новим власникам у повну власність, а лише у користування за службу у короля, в зв’язку з чим в Англії склався принцип «Васал мого васала - мій васал» (тобто до видання в 1215 році королем Іоанном Безземельним «Великої хартії вольностей» було відсутнє явище феодального імунітету).

Нормандське завоювання завершило створення в Англії маєтків – манорів, що на рубежі XI–XII століть вже трималися працею залежних селян, серед яких можна виділити дві основні групи: вілани – члени сільських общин, що мають наділ землі, свій плуг, волів, частку общинних лугів і випасів; котери – залежні селяни, що мали лише крихітні городи або взагалі не мали ніякої землі.

Головна повинність цих категорій селян у XI–XII століттях – панщина 3–4 дні на тиждень, а також натуральний оброк; досить рідко – грошовий оброк. Вілани обробляли землю поміщика своїм інвентарем і худобою, у той час як котери працювали за допомогою інвентарю лордів.

На межі XI–XII століть проводяться переписи населення, що юридично фіксують залежне становище селян, яке виражається в їхньому закріпленні за окремими територіями. Однак відмінною рисою Англії було те, що в англійському селу завжди існував досить значний прошарок вільних селян, які хоча і платили оброк лордові, але мали право в будь-який час залишити манор.

У середині XII століття в Англії складається внутрішній ринок за рахунок підвищення попиту на англійську вовну в ремісничих містах. У торгівлю вовною усе ширше втягуються не тільки поміщицькі, але і селянські господарства, тому у багатьох манорах панщина і натуральні оброки усе більше заміняються грошовою рентою (комутація ренти). Комутація підсилила процес розшарування селянства, і деякі селяни одержали можливість викупу з феодальної залежності.

У середині XIV століття мала місце епідемія чуми, у результаті якої в Англії вимерло від третини до половини населення, що вкрай загострило проблему балансу робочої сили, внаслідок чого лорди почали повертати панщинні порядки, аж до закріпачення батраків. Відповіддю на це стало повстання під керівництвом Уота Тайлера 1381 року, наслідком якого стала ліквідація залишків панщинної системи. Настає повна комутація ренти, і вже на початку XV століття майже всі англійські селяни отримують волю шляхом викупу.

5. Розвиток феодалізму в Німеччині.

Причини повільної феодалізації німецького села

1. Соціально-економічна відсталість варварських племен, що не переселилися на внутрішні території Римської імперії.

2. Німеччина була вкрай різнорідна за своїм етнічним складом, включаючи німецькі, французькі, слов'янські, італійські області, що перешкоджало формуванню єдиної держави.

3. На відміну від інших країн, у Німеччині до 1866 року не була сформована єдина держава, що дуже гальмувало захоплення феодалами общинних земель, законодавче оформлення кріпосного права, розшук біглих селян і т. д.

4. Велика лісистість місцевості перешкоджала формуванню великого феодального землеволодіння, закріпаченню селян.

5. Натуральний характер господарств перешкоджав формуванню економічних зв'язків між ними.

У X столітті саксонським герцогам, що спиралися на народне ополчення, на кілька десятиліть вдалося придушити опір феодалів і встановити сильну королівську владу не тільки на значній частині німецьких земель, але й включити в знову відтворену Священну Римську імперію частину італійських областей. Але в XI столітті відбувається зіткнення імператора Генріха IV з римським папою Григорієм VII, у результаті якого централізована королівська влада різко ослабла, і у виграші залишилися великі німецькі феодали, до яких перейшла велика частина королівських земель. Після цього починається епоха розвитку феодалізму в Німеччині, і вже до XII століття остаточно формується нижій щабель феодальної ієрархії – лицарство, внаслідок чого відбувається роздрібнення великих герцогських володінь між лицарями.

У Німеччині було поширене фогство – явище, коли фогти (світські феодали) одержували певні адміністративні, судові і податкові повноваження на землях, що належали Церкві. Однак незабаром посади фогтів почали передаватися в спадщину, і до фогтів перейшла велика частина ренти.

У XII-XIII століттях феодалізм у Німеччині набуває подальшого розвитку; виділяються два типи залежних селян: особисто залежні (лейбайгене) і поземельно залежні (грундгольден).

У XIII столітті відбувається експансія німецьких феодалів на схід за Ельбу, де у західних слов'ян (чехи, поляки) і прибалтійських народів відвойовуються великі території, а населення жорстоко винищується. У зв'язку з украй напруженим балансом трудових ресурсів на захоплених у слов'ян землях німецькі феодали почали залучати селян-колоністів із внутрішніх областей Німеччини, пообіцявши їм значне зниження ренти. У результаті цього в XIII столітті зменшуються розміри ренти не тільки в східних, але й у внутрішніх областях Німеччини. Однак з розвитком товарно-грошових відносин відбувається, як правило, погіршення становища селян, причому в різних районах Німеччини по-різному:

1. В Східній Німеччині, де спочатку внаслідок колонізації рентні платежі були найбільш мізерними, а землі було вдосталь, відбувається поступовий згін селян із землі і переведення їх на панщину в зв'язку з тим, що для поміщиків відкрилися можливості оптової експортної торгівлі хлібом через балтійські порти.

2. У Південно-Західній Німеччині, де не було умов для оптової торгівлі хлібом, переважало малоземельне селянство, феодальний натиск не привів до його повного обезземелювання, а виявився лише в захопленні общинних пасовищ для розширення панського вівчарства і в збільшенні натуральних поборів з селян.

3. У Північно-Західній Німеччині, де торговельні зв'язки між містом і селом базувалися не на господарстві поміщика, а на селянському господарстві, селяни, одержавши доступ на ринок, почали акумулювати у своїх руках значні грошові суми, що спричинило перехід до грошової ренти, майнове розшарування села і в подальшому оренду найбільш заможними селянами поміщицької землі.

Однак після поразки селян у громадянській війні 1525 року по всій Німеччині встановлюється винятково жорсткий поміщицький гніт (так зване "друге видання" кріпацтва) із властивими йому найбільш архаїчними формами панщини – натуральним і грошовим оброками.

6. Соціально-економічний устрій європейського міста

за доби середньовіччя.

Причини відродження античних і виникнення

нових європейських міст у XI столітті:

1. Розвиток продуктивних сил у сільському господарстві (трипілля, залізний плуг, застосування добрив і т.п.) призвів до зростання продуктивності праці такою мірою, що з'явилася можливість вивільнити з аграрного сектору певну кількість робочої сили і зосередити її виключно на ремісничому виробництві.

2. Розвиток ремісничої техніки в цей період (плавка й обробка металів, виробництво зброї, виготовлення тканин і обробка шкіри, будівництво кам'яних будинків, тощо) потребувало найвищого професіоналізму і, отже, вузької спеціалізації на окремих видах ремесла.

3. Підвищення попиту на важке озброєння, металеве начиння, вовняні тканини, кам'яні будинки, водяні млини.

4. Протиріччя феодального маєтку, що виникають через його натуральний характер. Багатство феодала, яке мало на той час натуральний характер, могло бути спожите всередині вотчини лише в незначній кількості. Продати надлишок було нікуди, оскільки в інших господарствах також вироблялося все необхідне. Разом з тим феодалам була потрібна готівка для купівлі предметів розкоші, що з'явилися на ринках: східних пряностей і шовкових тканин, арабських скакунів, зброї, збруї і т.д. Найдоступнішим для феодалів джерелом грошей були власні ремісники (кріпаки), що на відміну від селян виробляли товарний продукт, який користується попитом на ринку. У зв'язку з цим, феодали були змушені надати цим ремісникам деяку свободу пересування, беручи з них певний грошовий оброк. Це було важливим кроком на шляху остаточного розриву ремісника з вотчиною (маєтком) і феодалом. Такий ремісник шукає місце, де існували б найкращі умови для збуту продукції, закупівлі сировини, для забезпечення безперебійної виробничої діяльності. Такими місцями могли бути укріплений центр феодального князівства, що знаходиться на перетині доріг і водних артерій, околиці великого монастиря, руїни античного міста, де періодично проводилися ярмарки. Так виникає середньовічне місто – центр ремесла і торгівлі, тому що міські ремісники, на відміну від селян, фізично не можуть існувати, не обмінюючи продукт своєї праці на продукцію сільського господарства.

Ремесло в містах організовувалося за цеховим принципом.

Цех – це територіальне об'єднання ремісників однієї спеціальності, переважно у межах одного міста, що монополізували виробництво і збут певних видів продукції на відповідній території. Цехи мали строгу ієрархічну структуру: учень (7 років підготовки), підмайстер (10–12 років), майстер, цехова старшина на чолі з старостою. Перехід на кожну нову ступінь був утруднений професійним і майновим цензом. Так підмайстер, що претендує на звання майстра (тобто на право мати власну майстерню, учнів і продавати свою продукцію на ринку), повинен був виконати із свого матеріалу екзаменаційний виріб (шедевр), після чого дати банкет членам цеху, і тільки тоді він сам ставав його повноправним членом. Крім того, існували цехи зі строго обмеженою кількістю членів, де заміщення посади майстра могло відбутися тільки після смерті попереднього майстра.

Оскільки міста знаходилися на землі, що належала феодалам, останні намагалися змусити платити їхніх мешканців якнайбільше оброків, повинностей, судових штрафів на свою користь, що не могло не викликати різкого опору з боку міст і привело врешті-решт до комунальних революцій XI-XII століть. Ці революції були повстаннями всієї маси міського населення, що мала на меті домогтися незалежності від сеньйорів, тобто одержати право на самоврядування, найчастіше по типу Магдебурзького права (повне самоврядування).

Більше всього незалежних комун було в північній Франції й Італії (найвідоміші і найбагатші – Флоренція, Венеція); на другому місці стояла Німеччина: Магдебург, Любек, Аусбург; і найменше вільних міст було в Англії, де навіть Лондон не мав статусу комуни, хоча підкорявся безпосередньо королеві.

Європейські міста вели інтенсивну світову торгівлю, що ділилася на два великих транзитних маршрути:

1. Ганзейська торгівля, яка зв'язувала більше сотні міст балтійського узбережжя (Гамбург, Амстердам, Архангельськ) договорами про скасування митних кордонів і надання пільг.

2. Левантійська торгівля, що з'єднувала всю Європу через італійські міста (Флоренція, Венеція, Генуя) і далі через Константинополь і інші міста Візантійської імперії з Азією (у т.ч. з Індією, Китаєм, Індокитаєм),Передньою і Середньою Азією. Цим шляхом у Європу доставлялися пряності, чай, предмети розкоші (перські килими, шовки, племінні породи коней і т.д.).

Контрольні запитання та завдання

1. Назвіть основні риси феодальної системи господарства.

2. Коротко охарактеризуйте основні етапи розвитку феодалізму.

3. Проаналізуйте характерні риси генезису васально-сеньйоріальних відносин в Західній Європі на прикладі Франкської держави.

4. В чому полягали особливості формування феодалізму в Візантії в порівнянні з країнами Західної Європи?

5. Прослідкуйте еволюцію рентних відносин в феодальній Англії після її завоювання норманами (1066р.).

6. В чому полягав вплив німецької колонізації схінослов’янських земель, а згодом розвитку товарно-грошових відносин, на еволюцію форм рентної експлуатації немецького селянства в XIII–XVI стст.?

7. В чому полягала роль міст і ремісничих цехів в економічному житті середньовічної Європи?

8. Назвіть основні міжнародні транзитні шляхи, що зв ’язували європейські міста між собою і з країнами Сходу за доби середньовіччя.

9. Що таке «комунальні революції» і як вони вплинули на розвиток європейських міст.