Тема 7.

Основні тенденції ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ США І ЄВРОПИ у міжвоєнний період

(1918–1939 рр.).

1. Зміцнення позицій США у світовому капіталістичному господарстві і посилення державно-монополістичних тенденцій в американській економіці.

2. Економічний розвиток Німеччини в міжвоєнний

період.

3. Економічний застій в Англії в 1918–1939 рр.

4. Розвиток французької економіки в 1918–1939 рр.

5. Економіка Японії між Першою та Другою світовими війнами.

1. Зміцнення позицій США у світовому капіталістичному господарстві і посилення державно-монополістичних

тенденцій в американській економіці.

Економічні наслідки Першої світової війни для США

1. Суттєве зміцнення економічних позицій США в світовій економіці. Бойові дії відбувались на території Європи і не завдали шкоди США, проте значно послабили її головних конкурентів – Німеччину, Францію, Англію. Якщо в 1913 р. на долю США припадало лише 36% світового промислового виробництва, то в 1920 р. – вже 47%, і за цим показником країна вийшла на перше місце в світі.

2. Протягом 1914-1919 р.р. експорт США збільшився більше, ніж утричі, внаслідок чого США вдвічі збільшили свої золоті резерви і зосередили 50% золотого запасу капіталістичних країн. 3 країни –боржники з пасивом 2 млрд. дол. США перетворились в кредитора з активом в 14,5 млрд. дол., тобто в найпотужнішого експортера капіталу.

3. Швидке збагачення американських монополій і посилення концентрації виробництва і капіталу. Якщо в 1914 р. на підприємства з річним випуском продукції більшим, ніж 1 млн. дол., припадало 48,5% обсягу продукції і 35% робочої сили, то в 1919 р. – відповідно 68 і 57%.

4. Структурні зрушення в американській економіці пов’язані з пріоритетним розвитком виробництва зброї і військових матеріалів, а також суднобудування.

5. Посилення ролі держави в економіці США, що відобразилося в створенні Управління військової промисловості (1917–1918рр.) і декількох галузевих відомств, які займалися розміщенням військових замовлень серед виробників і розподілом сировини, палива, робочої сили, транспортних засобів та ін. В 1923 році було створено федеральну резервну систему, що призвело до централізації фінансових ресурсів, а згодом – Військове управління праці.

Розвиток американської економіки в 1920-х роках

По закінченні бойових дій в Європі, коли військова кон’юнктура та експортні можливості в значній мірі вичерпались, мала місце економічна криза 1920–1921 рр. Внаслідок цієї кризи загальне падіння промислового виробництва склало 32%, експорт зменшився вдвічі, при чому найбільше постраждали галузі важкої індустрії. Значних втрат зазнало сільське господарство, причиною чого стало різке зменшення попиту на його продукцію в європейських країнах, що призвело до падіння світових цін на сільгосподарські товари в 3–4 рази.

Проте вже в 1922 році в США почався економічний підйом, який продовжувався до 1929 року. Його матеріальною основою стало значне оновлення основного капіталу в молодих галузях американської промисловості – автомобільній, електротехнічній, хімічній, кіно- і радіо індустрії та ін. Саме в цих галузях були застосовані методи поточного, масового виробництва, спостерігався стрімкий розвиток механізації і часткової автоматизації виробництва, швидке зростання енергоозброєності праці. В 1929 році США виробляли промислової продукції на 10% більше, ніж Англія, Німеччина, Франція, Італія, Японія разом взяті.

В період стабілізації 1922–1929 рр. зберігалась тенденція зростання концентрації і централізації капіталу, внаслідок чого посилювався вплив фінансових груп Моргана, Рокфеллера, Меллона, Дюпона. Особливо швидко концентрація відбувалася в автомобільній, металургійній, електротехнічній, хімічній, нафтовій, газовій, гумовій промисловості, що дозволило відповідним монополіям зміцнити свої експортні позиції.

В порівнянні з довоєнними показниками експорт капіталу з США збільшився в 1929 р. в 5 разів. Під особливо сильним фінансовим впливом США знаходились Канада і 14 із 20 країн Латинської Америки. Завдяки «плану Дауса» фінансовий капітал США посилив свій вплив на Німеччину і Західну Європу.

Однак протягом 1920-х років зростали й дестабілізуючі фактори: гіпертрофований розвиток фінансового капіталу, спекулятивний ажіотаж на біржі, криза надвиробництва в сільському господарстві.

Криза 1929–1933 рр. і «новий курс» Ф.Рузвельта

Біржова паніка 24 жовтня 1929 р. стала початком катастрофічного падіння курсу акцій (1 жовтня 1929 р. загальна ціна акцій на Уолт-Стріті становила 87 млрд. дол.; 1 листопада 1929 р. – 55 млрд. дол.; березень 1933 – 19 млрд. дол.).

Промислове виробництво скоротилося в США на 46,2% (особливо у важкій промисловості). Промисловість була відкинута до рівня 1911 р. Звідси криза перекинулася на будівництво, транспорт, торгівлю і сільське господарство. Національний доход скоротився в 1,5 рази. Заробітна плата робітників зменшилася на 60%. Число безробітних складало 17 млн. осіб (без соціального страхування). Г.Гувер проводив кредитування великої промисловості через «Реконструктивну фінансову корпорацію». Допомога крупним фермерам здійснювалась через «фермерське бюро». Крім того, було введено митний тариф Сміта-Хоулі, що сприяв скороченню ввозу аграрної продукції в США.

«Новий курс» Ф.Д. Рузвельта

1. Заходи в банківсько-фінансовому секторі економіки. У березні 1933 року тимчасово були закриті всі банки США (біля 20 тис.) і після перевірки ліцензії діяльність більшості з них було поновлено. Відміненили назавжди обмін банкнот на золото, а золото вилучили з обігу, що означало крах «золотого стандарту» в США. Це дало поштовх швидкому знеціненню долара (вже в січні 1934 р. його золоте забезпечення зменшилося на 41%), але девальвація посилювала експортні можливості США і сприяла значному зменшенню заборгованості потужних корпорацій. Відбулась централізація банківської системи; було запроваджено державне страхування депозитів.

2. В червні 1933 р. приймається закон про відновлення промисловості, згідно з яким для кожної галузі було розроблено «кодекси чесної конкуренції», що в примусовому порядку встановлювали обсяги виробництва, ціни, регламентували рівень заробітної плати, тривалість робочого дня та ін. Закон розширював економічні функції держави, але промисловці, що підписували цю угоду, отримували від держави фінансову допомогу і гарантії збуту своєї продукції. Всього було підписано 746 кодексів, що охоплювали 99% американських промислових корпорацій.

3. Стимулювання держпідприємництва і створення державою допоміжних робочих місць: в 1933 р. створено управління долини річки Теннессі, що надало роботу 40 тис. осіб (будівництво ГЕС, лісопостачання, боротьба з ерозією ґрунтів та ін.). Держава фінансувала будівництво автострад, роботи по благоустрою міст, створювала літні трудові табори для безробітної молоді тощо.

4. Аграрна політики регулювалась «Законом про відновлення аграрного сектору». Було створено «Адміністрацію регулювання сільського господарства» (ААА), що направляла зусилля на зниження обсягів товарної сільськогосподарської продукції продукції з метою підвищення цін на неї. Виплачувалися премії фермерам за скорочення посівних площ; знищувалися посіви зернових культур, бавовни та ін.; було закуплено і знищено 8 млн. голів великої рогатої худоби і 6 млн. голів свиней; виливалося в ріку молоко, знищувалися інші продукти.

5. Регулювання соціальних відносин. Було офіційно визнано безробіття і в березні 1933 р. прийнято закон про допомогу безробітним. «Закон Вагнера» (1935 р.) легалізував профспілки.

6. Відбувається зміна зовнішньоекономічних пріоритетів США, які починають активно співробітничати із СРСР, де в цей час (перша п’ятирічка 1929-1933 р.р.) І. Сталін проводив курс на індустріалізацію. США стають найважливішим експортером в СРСР машин і обладнання (наприклад, Форд побудував автомобільний завод «ГАЗ» на Волзі). Для закупівлі обладнання уряд СРСР вивозив в Європу зерно: експорт зерна в 1927 р. складав 1 млн. центнерів, в 1931 р. – 51 млн. (зростання в 51 р.), в 1932 р. – 18 млн. центнерів, в 1933 р. – 10 млн. центнерів. Все це стало причиною форсованої колективізації в СРСР і штучного голодомору 1933 р. В листопаді 1933 р. США поновили дипломатичні стосунки з СРСР на рівні посольств.

2. Економічний розвиток Німеччини

в міжвоєнний період (1918-1939)

Економічні наслідки Першої світової війни для Німеччини

1. Германія зазнала найтяжчих людських втрат: 7,5 млн. чоловік разом з пораненими й полоненими. З них: загиблих на фронтах – 1,8 млн. чоловік; загиблих у тилу від голоду й епідемій – 0,9 млн. чоловік; покалічених – 1,5 млн. чоловік.

2. Виявилася підірваною німецька фінансова система: на потреби війни було витрачено 150 млрд. марок, які було отримано за рахунок зростання податків, позик і державного кредиту. Внаслідок цього державний борг збільшився в 32 рази, що вплинуло на ріст інфляції та падіння реальної заробітної плати.

3. Рівень промислового виробництва впав у порівнянні з 1913 роком на 45% внаслідок виснаження матеріальних ресурсів через безперервні витрати на військові потреби кольорових і чорних металів, хімічної продукції, засобів транспорту, виснаження людських ресурсів внаслідок військових мобілізацій, відсутність відновлення основних виробничих фондів у промисловості цивільних галузей.

4. Рівень сільськогосподарського виробництва знизився за роки війни більш, ніж наполовину через недостатню кількість коней, мобілізацію робочої сили, недостачу добрив, кормів і т. п. В 1916 році в Німеччині почався голод, який найбільше зачепив міське населення – робітників та службовців, що не мали можливості купувати продукти на чорному ринку.

5. Погіршення становища трудящих: подовження робочого дня до 12-14 годин, збільшення виробничого травматизму більш, ніж наполовину, падіння реальної заробітної плати.

6. Посилення державного регулювання, що проявилося в прийнятті в 1916 році програми Гіденбурга (1847–1934), яка передбачала примусове картелювання й синдикування, введення загальної трудової повинності для чоловіків від 17 до 60 років, примусове переміщення робочої сили, заборону страйків, обов'язкові поставки сільськогосподарської продукції за твердими цінами, введення карткової системи, пряме фінансування промисловості за рахунок державного бюджету.

7. За Версальським договором Німеччина втратила всі колонії,повернула Франції Ельзас і Лотарингію й передала право експлуатації вугільних ресурсів Саарській області на 15 років. У зв'язку з цим Німеччина втратила 75% річного видобутку залізної руди, 25% річного видобутку вугілля, 35% річної виплавки сталі, а в цілому – 49,7% національного багатства, 13% населення. При цьому вона зобов'язана була виплатити країнам-переможницям репарації в розмірі 132 млрд. золотих марок.

8. Версальський договір передбачав також зменшення армії до 100 тисяч чоловік, затоплення військово-морського флоту, окупацію лівобережжя Рейну франко-бельгійськими військами.

Роль іноземних капіталів у відновленні

німецької економіки в 1920-і роки.

Економічний хаос у Німеччині тривав аж до 1924 року, причому пік господарської розрухи припав на лютий 1923 року, коли Рурська область була окупована франко-бельгійськими військами. У зв'язку з кількома робочими повстаннями в Німеччині в 1923 році Англія,Франція а також США, побоюючись можливості повторення в Німеччині подій, що відбулися в Росії, різко змінили економічний курс щодо Німеччини: був переглянутий порядок вилучення репараційних платежів, передбачалося здійснення кредитування німецької економіки з метою її зміцнення. Всі ці заходи ввійшли до плану Дауеса, який був прийнятий у серпні 1924 р. та діяв до 1929 р. Цей план передбачав скорочення щорічних репараційних виплат з 3–6 млрд. марок до 1–2,5 млрд. Основними джерелами платежів, відповідно до плану, були непрямі податки, а також відрахування з прибутку промислових підприємств (виплати проводилися як товарами, так і у валюті). Для забезпечення своєчасності виплат передбачалося встановлення контролю союзників над германським бюджетом, грошовим обігом і кредитом. План Дауеса привів до різкого збільшення іноземних (в основному американських) інвестицій в економіку Німеччини, що склали на вересень 1930 року 27 млрд. золотих марок (короткострокові й довгострокові позики, прямі інвестиції – створення спільних підприємств, закупівля значної кількості акцій «Дойче банк», «Дрезден банк» та інших найбільших германських банків і концернів). Ці вклади призвели до того, що зміцнілі німецькі монополії почали економічну експансію на світові ринки, збільшивши свою частку у світовому експорті з 6% в 1924 році до 10% в 1929 році, причому значною мірою за рахунок витіснення із світового ринку товарів США, Франції й Англії. Водночас зберігалися платежі за репараціями (близько 8 млрд. марок) і відсотки за наданими кредитами (3,8 млрд. марок), що призвело до збільшення податкового тягаря на трудящих і зростання цін за рахунок непрямих податків, чим скористалася партія Гітлера у своїй передвиборчій агітації. В 1929 році,побоюючись передвиборчого скасування плану Дауеса Німеччиною в однобічному порядку, союзники замінили його більш м'яким планом Юнга. План Юнга передбачав зниження річних репараційних платежів до 2 млрд.марок і розтягування їхньої виплати на 59 років, скасування репараційного податку в промисловості та скорочення репараційного оподатковування транспорту, ліквідацію іноземних контрольних органів над німецькою фінансовою системою.Цей план виконувався лише до червня 1931 року.

Криза 1929–1939 рр. в Німеччині

Світова економічна криза завдала Німеччині дуже великих втрат, оскільки її економічні досягнення 1920-х років значною мірою спиралися на іноземні кредити і інвестиції. Безперервне падіння промислового виробництва тривало з кінця 1929 року до вересня 1932 року і на цей момент склало 40,6% від до кризового рівня. Особливо постраждали галузі важкої індустрії, де виробництво скоротилося наступним чином: виплавка сталі – на 64,9%, чавуну – на 70,3%; продукція машинобудування – 62,1%, суднобудування – на 80%. Чисельність безробітних досягла в 1932 р. 7,5 млн. осіб, а реальна заробітна плата впала на 25–40%. Протягом 1930–1933 рр. збанкрутували 31 тис.дрібних товаровиробників, оборот роздрібної торгівлі скоротився на 1/3, а ремісничих майстерень – на 50%.

Криза зачепила й сільське господарство, де рівень прибутковості впав на 30%, в той час як заборгованість господарств перевищувала в 1932 р. 18 млрд. марок. Незважаючи на державну підтримку, 13 із 18 тис. юнкерських господарств перебували на межі банкрутства.

Криза робила неможливою й подальшу реалізацію «плану Юнга», на який в червні 1931 р. було накладено річний мораторій, а через рік на конференції в Лозанні всі репараційні виплати були скорочені до 3 млрд. марок з наданням Німеччині відстрочки по їх сплаті на 15 років. Економічний спад і нестабільність розхитали політичну систему Веймарської республіки і полегшили прихід до влади фашистів.

Економічна політика фашизму.

Економічна політика фашизму була спрямована на всебічну мілітаризацію німецької економіки, що проявилося в наступному:

1. Пріоритет було надано галузям військової та важкої промисловості, куди за роки фашизму було спрямовано 3/5 всіх німецьких інвестицій, у результаті чого важка промисловість, яка значною мірою постраждала під час кризи 1929–1933 років, уже до 1934 року досягла передкризового рівня, а в 1939 році перевищила його на 50%; обсяг військового виробництва з 1932 по 1938 рр. виріс в 10 разів. У стільки ж разів зросли витрати на озброєння та армію, що склали перед війною 58% держбюджету Німеччини. Але виробництво товарів народного споживання так і не досягло рівня 1928 р., оскільки було встановлено заборону на інвестиції в галузі легкої промисловості.

2. В 1936 році було прийнято 4-річний план «мобілізації економічних ресурсів, нагромадження дефіцитних матеріалів і розширення виробництва військового спорядження». План передбачав закупівлю за кордоном руди кольорових металів, розширення власної залізорудної бази, виробництво алюмінію й видобуток кам'яного вугілля, ставилося завдання щодо забезпечення Німеччини синтетичним каучуком і виготовлення інших синтетичних продуктів.

3. Німецький уряд знецінив свої акції та боргові зобов'язання, що зберігалися в банках інших країн, а потім, таємно скупивши їх через підставних осіб за 12–18% вартості, продав на внутрішніх біржах країни за повну ціну. Внутрішній державний борг Німеччини склав в 1932 р. 8,8 млрд. марок, в 1949 р. – 47 млрд. марок, в 1945 – 387 млрд. марок; сума іноземної заборгованості Німеччини становила в лютому 1933 р. 19 млрд. марок, а разом з іноземними капіталами, вкладеними в німецьку промисловість – 23,3 млрд. марок, але, незважаючи на це, у червні 1933 р. Німеччині вдається отримати нову позику від Англії на суму 1 млрд. фунтів стерлінгів.

4. Афера МЕФО: до квітня 1938 року всі рахунки фірм, що здійснювали поставки озброєнь для німецької армії, оплачувалися посередницькою організацією МЕФО,причому не грошима, а особливими векселями (мефо-векселі), гарантованими Рейхсбанком, строк оплати за якими наставав у 1942 році. Разом з тим, ці векселі не мали ніякого матеріального покриття на рівні Рейхсбанку, не фігурували в його річних звітах і цифрах держбюджету, а пред'явлення їх до оплати в 1942 році повинне було викликати крах німецької фінансової системи у вигляді бюджетного дефіциту, обвальної інфляції, кризи неплатежів.

3. Економічний застій в Англії 1918-1939 рр.

Послаблення економічних позицій Великобританії

внаслідок першої світової війни.

Англія, воюючи в складі Антанти, стала однією з країн-переможниць над кайзерівською Німеччиною та її союзниками, що дозволило їй значно послабити конкуренцію з боку Німеччини на зовнішніх ринках і розширити колоніальні володіння за рахунок колишніх німецьких і турецьких володінь на Ближньому Сході, в Африці і Океанії. Це призвело до покращення постачання в метрополію продовольства і промислової сировини. Згідно з Версальською угодою Великобританія повинна була отримати від Німеччини значні репарації.

Проте згадані чинники не змогли переломити загальної тенденції до втрати Англією позицій в світовій економіці, оскільки:

1. Англія зазнала в ході війни значних людських (748 тис. вбитими і 1,7 млн. осіб – пораненими) і матеріальних збитків (втрачено третину національного багатства; знищено значну частину військового флоту, а втрати торгового флоту склали 45% його довоєнного тоннажу).

2. Значно погіршилось фінансове становище Британської імперії: загальна сума військових витрат склала в роки війни більш, ніж 11 млрд. ф.ст., а державний борг збільшився більш ніж у 12 разів.

3. Відбулася докорінна зміна експортно-імпортних пропорцій внаслідок втрати зовнішньоекономічних позицій на Далекому Сході і в Латинській Америці, де її суттєво потіснив з місцевих ринків американський і японський капітал.Експорт англійських товарів зменшився майже вдвічі, в той час як імпорт (особливо продовольства і сировини) вдвічі збільшився. Широке використання англійським урядом американської допомоги призвело до того, що США перетворились в роки війни із боржника на кредитора Англії, якому остання була винна 850 млн. ф.ст. (4 млрд. дол.). Внаслідок цього світовий фінансовий центр поступово переміщується з Лондона до Нью-Йорку.

4. Війна сприяла посиленню концентрації виробництва і капіталу: сукупні прибутки англійських промислових корпорацій склали в роки війни 4 млрд.ф.ст. В 1916 році була створена дуже впливова Федерація Британської промисловості, де заправляли найпотужніші монополії – нафтова компанія «Ройял-Датч-Шелл», концерни «Марконі», «Леверс», «Віккерс», а також банки, що входили до так званої «великої п’ятірки». Завдяки створенню цієї структури вони отримали змогу нав’язувати вигідні їм рішення іншим членам федерації, яких налічувалося близько 18 тисяч.

5. Втрата периферійних ринків і перебої з постачанням сировини, хронічне недофінансування призвели до застою в старих традиційних галузях промисловості – вуглевидобувній, металургійній, текстильній. Технічне відставання цих галузей зумовило втрату ними конкурентоспроможності на світовому ринку. Англія поступалася Японії у торгівлі текстильними виробами, Німеччині і Польщі – за експортом камного вугілля, американцям –продукції автомобілебудування та інших технічно передових галузей.

Економічний застій в 1919–1929 рр.

На відміну від США і Німеччини, де 1920-і роки стали періодом помітного пожвавлення економіки, Англія стає єдиною країною, що так і не змогла відновити рівень господарського розвитку до середини 1920-х років. Тільки напередодні світової економічної кризи 1929-1933 рр. англійська промисловість досягла рівня 1913 р., а за показником експорту капіталу цей рівень було досягнуто лише в 1930 р.

І хоча в 1919-1920-хр.р. в Англії спостерігався нетривалий економічний підйом, основу якого складало збільшення експорту обладнання в країни континентальної Європи, що потерпали від повоєнної розрухи, а також відкладений попит населення на споживчі товари, ці чинники економічного зростання були швидко вичерпані, що й призвело до економічної кризи вже наприкінці 1920-го року. В ході цієї кризи особливо постраждала металургійна галузь, і значно зросло безробіття (його збільшення у 6-7 разів стимулювалося суттєвим скороченням особового складу армії і конверсією військового виробництва). Після 1923 року в Англії не спостерігається стрімкого зростання промислового виробництва (як в США і Німеччині), за обсягами якого ця країна досягла лише в 1929р. рівня 100,5% від 1913 р.

Але зазначені падіння виробництва із наступним «топтанням на місці» були характерні для традиційних галузей, надзвичайно чутливих до звуження експортних можливостей. Так з 1913 по 1928 рр. рівень виробництва впав відповідно: у вуглевидобувній галузі – на 18%, у виробництві бавовняних тканин – в 2 рази, тканин із вовни – на 35%, у суднобудуванні – на 26%.

В той же час спостерігався досить динамічний розвиток хімічної, електротехнічної, автомобільної, авіаційної та інших «молодих» галузей, що були орієнтовані на внутрішній ринок і тому не залежали від коливань світової кон’юнктури. Проте їхня питома вага у загальному обсягу промислового виробництва була порівняно невеликою.

Характерною особливістю Англії була її першість у постачанні на світовий ринок дорогих несерійних виробів – автомобілів, вогнепальної зброї, літаків, предметів одягу, тканин, що знаходили свій сегмент збуту завдяки виключно високій якості, недосяжній для конкурентів із США і Німеччини, що спеціалізувалися на серійних, широкодоступних за ціною товарах. Виключна якість, що створювала стабільний сегмент попиту, була характерна і для низки англійських товарів промислового призначення – верстатів, сталі, парових машин і т.п. Незважаючи на це, Англія втрачає свої позиції в світовій торгівлі під тиском конкуренції з боку США, Японії, а згодом – Німеччини: протягом 1913–1929 рр. її частка в світовому експорті скоротилася з 14% до 11%, а в світовому імпорті – з 17% до 15%. Головними зовнішньоторговими контрагентами Англії залишаються країни Британської Імперії, на які припадала приблизно третина англійського експорту, але й на ці ринки в 1920-ті роки починає просуватись продукція країн-конкурентів. Головною причиною втрати експортних позицій Англії був технічний застій в традиційних галузях промисловості і відсутність запровадження в них поточного крупносерійного виробництва, яке одне могло забезпечити різке зниження витрат виробництва, а, отже, і підвищити шанси в конкурентній боротьбі за масового, пересічного споживача.

Експорті можливості Англії були підірвані також валютно-фінансовою політикою уряду, коли в 1925 році з метою зміцнення національної валюти було поновлено золотий стандарт на рівні довоєнного золотого паритету фунта стерлінгів. Це укріпило позиції Лондону як світового фінансового центру, але вдарило по інтересах експортерів, які формували собівартість товарів в національній валюті (подорожчання склало приблизно 12%), а реалізовували їх за кордоном за «дешеву» іноземну валюту. Крім того, погіршення зовнішньоекономічних позицій Англії обумовлювалось загальною тенденцією «закриття» національних ринків високими протекціоністськими бар’єрами, що панувала в світі з кінця ХІХ ст..

Погіршення експортно-імпортного сальдо Великобританії підсилювалось хронічною аграрною кризою, яка тривала з останньої третини ХІХ століття і диктувала все більшу залежність країни від імпорту продовольства і сировини. В середині 1920-х років Англія імпортувала 60% продовольства, 100% бавовни, 90% вовни та біля 2/3 залізної руди.

В цих обставинах значно посилюються процеси централізації капіталу, причому потужні концерни формуються значною мірою як організаційні структури для зовнішньоекономічної експансії, здатні витримати конкурентну боротьбу на світовому ринку. В п’ятірку найвпливовіших монополій увійшли: «Імперський хімічний трест» (монополізував 90% виробництва хімічної продукції); «Інгліш стілл корпорейшн» (виробництво сталі); військово-металургійний концерн «Віккерс-Армстронг»; гумовий трест «Денлоп» (90% випуску гумових шин); англо-голандський концерн «Юнілевер», що об’єднав сотні підприємств з виробництва мила, парфумів і маргарину в різних частинах світу. Але, незважаючи на це, рівень концентрації в англійській промисловості був все-таки нижчий, ніж в промисловості США і Німеччини.

Криза 1930-1933 рр. в Англії і її економічний стан

напередодні Другої світової війни

Світова економічна криза 1929-1933 рр. розпочалася в Англії з певним запізненням – в першому кварталі 1930 року, і падіння промислового виробництва складало лише 18% (в той час як в США – 46,2%, в Німеччині – 40,2 %, а в усьому капіталістичному світі – 36%). Проте, враховуючи, що, на відміну від США і Німеччини, Англія не пережила в 1920-х роках економічного підйому, ця рецесія мала дуже важкі наслідки, особливо в традиційних галузях. Так, виробництво чавуну скоротилося на 53% і сягнуло рівня 1860-х років, а продукція суднобудівної галузі (тоннаж побудованих кораблів) скоротилася майже в 12 разів. В сільському господарстві ціни скоротилися на 34%, і це призвело до різкого скорочення посівних площ і банкрутства багатьох англійських фермерів. Рівень безробіття в Англії збільшився з 1930 по 1932 рр. з 16,8% до 25,2% загальної чисельності робітників, що склало майже 3 млн. безробітних в 1933 р. Загальний оборот зовнішньої торгівлі зменшився на 60%, зарубіжні інвестиції знецінились на 24%. Через різке скорочення «невидимого експорту» зовнішній баланс Англії був в 1931 році вперше був зведений з пасивом (110 млн.ф.ст.).

Лейбористський уряд Макдональда здійснив ряд заходів по боротьбі з безробіттям (бюджетне фінансування суспільних робіт, переміщення безробітних з «депресивних регіонів» в домініони, надання їм невеликих земельних ділянок), що не дало суттєвих результатів.

Новий кабінет, сформований Макдональдом за участю консерваторів, запровадив «план економії», розроблений комісією на чолі з банкіром Меєм, що передбачав скорочення державних витрат на соціальні потреби, допомогу безробітним, збільшення прямих і непрямих податків.

Криза стимулювала посилення державно-монополістичних тенденцій в Англії: у високомонополізованих галузях держава ініціювала встановлення єдиних цін, а там, де ступінь монополізації був недостатнім, уряд розробляв схеми примусового об’єднання фірм (через механізми санкцій, державних гарантій, кредитних привілеїв).

У вересні 1931 р. уряд відмінив золотий стандарт фунту стерлінгів і девальвував його на 1/3, що підвищило конкурентоспроможність англійських товарів. В 1931–1932 рр. відбувається також остаточний перехід від політики вільної торгівлі до протекціонізму, що захистило внутрішній ринок Англії від іноземних конкурентів. Уряду вдалося зміцнити зовнішньоторгові позиції країни через створення в 1931 р. «стерлінгового блоку», до якого, крім колоній і домініонів Англії (за виключенням Канади), увійшли Голландія, Португалія, скандинавські країни, Бразилія, Аргентина та ін. (загалом 25 країн-членів). Його учасники зберігали свої валютні резерви в Лондоні і зобов’язувалися девальвувати свої валюти разом із фунтом стерлінгів. Це дозволило зберегти позиції фунта, який навіть в умовах відміни золотого стандарту продовжував обслуговувати майже половину світового товарообігу (на противагу долару США).

Перші ознаки пожвавлення англійської економіки спостерігалися в кінці 1933 р., а вже в 1934 р. було досягнуто докризового рівня промислового виробництва. Наступні три роки в Англії, на відміну від США, спостерігалося помітне прискорення темпів приросту промисловості, яке відбувалося на основі модернізації виробництва, і було значною мірою зумовлене військовими потребами держави (з 1929 по 1937 рр. військові витрати збільшилися в 2,5 рази) напередодні Другої світової війни. Відбувається прискорений розвиток авіаційної і радіотехнічної галузей, моторобудування і автомобільної промисловості.

З кінця 1937 року Англія втягується в нову економічну кризу (падіння рівня промислового виробництва склало в 1938 році 14%), з якої їй вдається вийти лише з початком Другої світової війни за рахунок військової кон’юнктури (прийнята в 1937 році програма виробництва засобів озброєння армії передбачала бюджетне фінансування в розмірі 1,5 млрд. ф. ст.).

4. Розвиток французької економіки в 1918–1939 рр.

Економічні наслідки Першої світової війни

В ході першої світової війни територія Франції була ареною найзапекліших боїв, а значна її частина в перші три місяці військових дій стала об’єктом окупації німецькою армією. Все це призвело до величезних людських і матеріальних втрат. Приблизно 11% працездатного населення Франції загинуло (1,3 млн. осіб) або втратило працездатність (750 тис. осіб). Що стосується матеріальних збитків, то вони були оцінені в 134 млрд. франків золотом. Німецькі війська спустошили 10 найбільш промислово розвинених північно-східних французьких департаментів, вивели з строю 6 тис. км залізничних шляхів і 52 тис. км шосейних доріг, зруйнували біля 23 тис. заводів, фабрик, копалень та 550 тис. будинків. Крім того, Франція втратила половину торгового флоту.

Війна підірвала фінансову систему Франції: загальна сума державного боргу досягла в 1920 році 300 млрд. франків. Франція перетворилася із країни-кредитора на країну-боржника, заборгувавши США та іншим країнам 62 млрд. франків. На цьому фоні особливо болісно вдарила по фінансовій системі Франції відмова радянського уряду на чолі із В.Леніним (Ульяновим) від сплати боргів царської Росії, що була пріоритетним напрямком експорту французького капіталу.

Оскільки в перші місяці війни німецька армія окупувала 10 промислових департаментів на північному сході Франції, в ході війни відбулися суттєві зміни в територіальній структурі французької промисловості, яка все більше переміщується в центральні, південні і певною мірою в західні департаменти країни, концентруючись в Парижі, Ліоні, Тулузі, Нанті, Бордо та інших містах. Франція повинна була в умовах окупації забезпечувати сировиною власну і частково англійську промисловість, постачати зброю власній і союзній армії, розробляти другорядні родовища залізної руди, вугілля, ширше використовувати гідроелектростанції. Війна стимулювала прискорений розвиток нових індустріальних галузей – автомобільної, авіаційної, хімічної.

Незважаючи на величезні матеріальні втрати саме в індустріальних регіонах, окупованих німцями, необхідність швидко компенсувати їх шляхом створення нових індустріальних центрів і величезних військово-промислових замовлень в цілому прискорила індустріалізацію Франції. До того ж, нестача робочих рук, сировини, палива в той час, коли фронт потребував прискореного збільшення обсягів промислового виробництва, об’єктивно стимулювали модернізацію основних галузей промисловості, впровадження механізації, стандартизації і раціоналізації виробництва.

Війна сприяла подальшій концентрації виробництва і капіталу, зміцненню позицій провідних французьких монополій – де Венделя, Шнейдера, Ротшильда та ін. У важкій промисловості домінував «Комітет де Форж», що об’єднував 250 металургійних кампаній, шість з яких контролювали виплавку 3/4 французького чавуну і сталі. Вуглевидобувна промисловість контролювалася трьома монополіями, електротехнічна – однією, хімічна – п’ятьма, автомобілебудування – трьома. Посилився й вплив найкрупніших французьких банків.

Війна негативно вплинула на сільське господарство Франції, що пояснюється окупацією районів, де вироблялася значна частина продовольства країни, мобілізацією в армію значної кількості селян, а також коней. Позбавлене трудових ресурсів і робочої худоби сільське господарство різко знизило виробництво сільгосппродуктів, що частково компенсувалося збільшенням їхнього імпорту.

В цілому ж перемога Франції над своїм наймогутнішим протягом десятиліть конкурентом – Німеччиною, значно посилила її економічні та політичні позиції, перетворивши цю країну на лідера континентальної Європи 1920-х – першої половини 1930-х років. Значною мірою цьому сприяла Версальська мирна угода, згідно з якою Франція повертала собі економічно розвинені області – Ельзас і Лотарингію, з їх розвиненими металургією, хімічною і текстильною промисловістю, родовищами руд і калійних солей. Франція отримувала право протягом 15 років експлуатувати поклади вугілля в Саарському і Мозельському вугільних басейнах. Внаслідок цього за видобутком залізної руди Франція вийшла на перше місце в Європі і на друге в світі, а виробничі потужності чавуноливарної промисловості збільшилися на 70%, сталеливарної – на 50%. Крім цього, Франція отримала від Німеччини значні репарації (8,2 млр. золотих марок) і частину її колоніальних володінь – Того і Камерун. Франції надавався також мандат на управління колишніми турецькими територіями ­– Сірією і Ліваном.

Промисловий підйом 1920-х років

З 1918 по 1921 рр. Франція переживала економічну кризу, пов’язану як із руйнацією народногосподарських об’єктів і інфраструктури, так з перебуходом промисловості на випуск мирної продукції. Пік падіння виробництва припав на 1921 рік, коли індекс випуску промислової продукції склав лише 55% від рівня 1913 р., а індекс сільгоспвиробництва – 77%. Ціни на продовольство і товари широкого вжитку виросли порівняно із довоєнним рівнем в 5-7 разів, в той час як номінальна заробітна плата – лише в 2 - 2,5 рази, що зумовило різке падіння життєвого рівня більшості французів.

Відновлення французької економіки після повоєнної розрухи завершилося лише в 1924 році, колі рівень виробництва промислової продукції перевищив рівень 1923 р., а рівень сільгоспвиробництва зрівнявся з передвоєнним. З 1924 по 1929 р.р. промисловість Франції давала щорічний приріст в 5%, поступаючись за цим показником тільки США. В 1930 р. обсяг промислового виробництва Франції досягнув 140% від рівня 1913 р. (в той час як в Англії ­– лише 94%, а в Німеччині – 120%). Особливих успіхів досягла важка індустрія: за рахунок використання ресурсів Саарського і Мозельського вугільних басейнів видобуток вугілля (традиційно дефіцитного у Франції) зріс більш ніж в 2 рази, а виплавка чавуну і сталі – в 5 разів (значною мірою за рахунок використання потужної залізорудної бази Лотарингії). При цьому структура металургійної галузі якісно поліпшилась: вперше виплавка сталі перевищила виплавку чавуну. Суттєво збільшилось виробництво продукції машинобудування, особливо в «молодих» його підгалузях, таких як літакобудування, верстатобудування і автомобільна промисловість. Високими темпами розвивались також хімічна (виробництво гумових виробів), нафтоперегінна, електротехнічна галузі.

Серед причин промислового підйому 1920-х років слід особливо виділити натуральні поставки сировини з Німеччини (що входили в суму репарацій). В першу чергу це стосується кам’яного вугілля, яке розподілялося за дешевими цінами серед французьких підприємств, що зумовило зниження собівартості і підвищення конкурентоспроможності французьких товарів.

Сприяла промисловому підйому і наявність у Франції чисельних колоній, що в 20 разів перевищували територію метрополії і були потужними джерелами поповнення сировинної і продовольчої бази Франції, а також ринками збуту промислової продукції, частка якої в загальному обсягу французького експорту виросла з 11,4% в 1918 р. до 37% в 1927 р.

Серед факторів, що стимулювали попит на продукцію промисловості, слід відзначити широкомасштабні роботи по відродженню окупованих в період війни департаментів Півночі і Північного Сходу Франції, де промисловість, порти, елементи інфраструктури довелося створювати практично з нуля і це дозволило відновити їх на новій технічній основі.

В цей період посилюється процес концентрації і централізації виробництва і капіталу. Так, в 1932 році п’ять металургійних концернів давали 80-90% виробництва сталі, трест «Кульман» випускав 80% хімічної продукції, виробництво зброї зосередилось в руках двох концернів, і лише три фірми («Сітроен», «Пежо» і «Рено») монополізували випуск французьких автомобілів.

Проте розвиток народного господарства Франції в 1920-х роках не був збалансованим і рівномірним. Підйом відбувся переважно в галузях важкої індустрії, що випускали засоби виробництва, і не зачепив легку промисловість. Сільське господарство теж перебувало у стані застою (в 1938 році виробництво сільгосппродукції лише на 10% перевищило рівень1913 року). Це пояснювалося його нерозвиненою технічною базою, низьким рівнем врожайності сільськогосподарських культур, високою собівартістю продукції і її слабкою конкурентоспроможністю, низькими внутрішніми цінами на продовольство. Парцелярна система господарства, що залишилася в спадок від попередніх епох, продовжувала гальмувати впровадження нової техніки, раціональних агрономічних методів та ін.

Процеси, що відбувалися в 1920-х роках, завершили перетворення Франції в індустріально-аграрну країну, де в 1931 році вперше було зафіксовано переважання чисельності міського населення над чисельністю сільського. Але, незважаючи на успіхи промисловості, Франція і в 1929 р. продовжувала залишатися країною, де доходи від цінних паперів майже в 3 рази перевищували прибутки промисловців.

Економічна криза 1930-1935 рр.

Світова криза розпочалася у Франції лише восени 1930 року, тобто значно пізніше, ніж в США, Німеччині і Англії, оскільки була відстрочена масштабними відновлювальними роботами, німецькими репараціями, великими державними військовими замовленнями і проектами – перш за все спорудою надзвичайно потужної лінії укріплень («лінії Мажіно») вздовж франко-німецького кордону, яка створювала стабільний «портфель» замовлень для важкої промисловості. Падіння промислового виробництва відбувалося повільніше, ніж в США і Німеччині, але воно розтягнулося на довший строк. Піковими періодами кризових явищ стали 1932 р. (коли обсяг виробництва промислової продукції скоротився на 44% порівняно із 1930 р. і на 4% порівняно з 1913 р.), а також – після короткого покращення ситуації і подальшого повільного скорочення виробництва – 1935 р. В цілому за 1930–1935 рр. обсяги виробництва засобів виробництва скоротилися на 20%, продукції машинобудування – на 30,45%, виплавки чавуну і сталі – майже на 50%. Скоротилося також виробництво в автомобілебудуванні, кольоровій металургії і алюмінієвій промисловості, у важкому стані знаходилася також текстильна промисловість, яка і в 20-ті роки не змогла вийти із застою. І хоча ступінь падіння промислового виробництва була у Франції меншою, ніж в США і Німеччині, криза 1930–1935 років мала більш негативні наслідки для французької економіки через її довготривалість. В 1935 році вона змінилася депресією, під час якої промислове виробництво хоча дещо й збільшилося, але так і не досягло рівня 1929 року.

Період з 1935 р. до початку Другої світової війни характеризувався хронічним недовантаженням виробничих потужностей і технічним застоєм, що вів до суттєвого відставання Франції від інших провідних капіталістичних країн за показником середнього віку машин та обладнання, що використовувалися в промисловості. На 1938 р. цей показник досяг у Франції 25 років, в той час як в Англії він складав 7–8 років, в США – 5–7 років, в Німеччині – 3–4 роки. Таке «старіння» основного капіталу значною мірою було зумовлене «інвестиційним голодуванням» французької промисловості, оскільки в післякризові роки спостерігався стрімкий відтік капіталів за кордон (в 1936–1938 рр. за межі Франції було вивезено більш, ніж 100 млрд. франків), що призвело до різкого скорочення емісії акцій та облігацій промислових компаній, зниження біржових курсів та ін.

Криза 1930–1935 рр. суттєво похитнула зовнішньоторговий баланс Франції, який, починаючи з 1931 року, стає пасивним. Загальний обсяг французької зовнішньої торгівлі був напередодні Другої світової війни приблизно на 20-30% нижче рівня цього показника в 1912 р. Якщо до кризи 1930-х років експорт французької продукції обганяв ріст виробництва, то під час кризи і після неї скорочення експорту випереджало падіння виробництва. Внаслідок цих процесів частка Франції у світовій торгівлі впала протягом 1930-х років з 7,7% до 5,0%..

Світова економічна криза, яка зумовила різке падіння цін на продовольство (ціни на основні продукти – пшеницю і вино – впали порівняно із серединою 1920-х років відповідно на 50% і в 2,5 рази), суттєво погіршила економічні позиції французького селянства, доходи якого впали з 44,8 млрд. франків у 1929 р. до 17 млрд. франків у 1934 р., що призвело до масових банкрутств через несплату боргів, податків і орендної плати.

Криза різко погіршила економічне становище найманих робітників і дрібної буржуазії: кількість безробітних в 1935 році перевищила 1 млн. осіб, а заробітна плата у видобувній промисловості Франції впала з 1930 по 1934 рр. на 38%. Загалом же реальні доходи робітничого класу знизились за 1930–1935 рр. на 10% порівняно з рівнем 1913 р. З 1929 по 1934 рр. збанкрутіли 100 тис. дрібних торговців, а доходи дрібної міської буржуазії впали за цей період на 30%. Разом з тим криза стала каталізатором тих структурних і організаційних зрушень, що намітились в народному господарстві Франції ще в 1920-ті роки. Перш за все криза вдарила по найбільш архаїчних, неефективних підприємствах і галузях, прискорила структурну перебудову французької економіки з урахуванням нових досягнень науки і техніки. Саме в цей період Франція остаточно перетворюється із агро-індустріальної в індустріально-аграрну країну (в 1930 р. частка продукції промисловості в сукупному національному продукті склала 56%) із досить вагомим сегментом важкої промисловості в загальному обсязі випуску промислової продукції. Крім того, саме в цей період відбувається відчутне посилення державно-монополістичних тенденцій, що ознаменували перехід від стихійного ринкового господарства до високоорганізованого капіталістичного виробництва з елементами державного регулювання. Французькі прибічники державного втручання в економіку («дирижизму») використовували ідеї визначного англійського економіста Дж.М.Кейнса. Перш за все ними було ініційоване суттєве збільшення тієї частини національного доходу, яка перерозподілялася через державний бюджет (40% національного доходу в 1936 році проти 14% в 1911 році). Джерелом нагромадження цих фінансових ресурсів в руках держави було різке збільшення податків, що скорочувало споживання широких верств населення і провокувало міграцію капіталів за кордон. Проте, незважаючи на посилення податкового пресу, бюджет через різке зростання військових витрат напередодні війни був дефіцитним, і державний борг невпинно збільшувався. Все це не могло не вплинути на стабільність національної валюти – франка, який стабілізувався напередодні кризи в 1928 році. В 1936 році відбулася девальвація франка на 25–30%, але його курс і далі продовжував знижуватися.

Соціально- економічні заходи уряду Народного фронту

Різке погіршення економічного становища найширших верств населення під час кризи 1930–1935 рр. призвело до збільшення кількості страйків в промисловості, виступів селян, невдоволених труднощами збуту сільгосппродукції і зменшенням цін на неї, яких підтримала інтелігенція, що протестувала проти скорочення державних витрат на освіту і культуру. Уряд, борючись із інфляцією, намагався скоротити дефіцит бюджету шляхом збільшення податків, урізання пенсій і заробітних плат працівників державного сектору економіки. Так, згідно із декретами-законами прем’єр - міністрів Гастона Думерга (1934 р.) і П ’єра Лаваля (1935 р.) різко знижувалася зарплата працівників державних установ, збільшувалися податки, урізалися пенсії інвалідам і вдовам Першої світової війни. Всі ці заходи уряду ще більше підігрівали протестні настрої широких кіл французького суспільства, надаючи їм радикалітсько-соціалістичного і прокомуністичного забарвлення.

На іншому полюсі політичного спектру посилювались право-радикалістські настрої, які виявили себе, зокрема, в посиленні фашистського руху під гаслами «знищення комунізму», «гнилого парламентаризму», «наведення порядку» та ін. В 1934 році полковником де ля Роком і його прибічниками була здійснена невдала спроба фашистського заколоту, яка підштовхнула до об’єднання всі політичні сили і профспілкові організації лівого і демократичного напрямків. В січні 1936 року була опублікована програма Народного фронту, розроблена при участі 98 організацій, що дозволило йому перемогти на парламентських виборах весною 1936 року і сформувати уряд на чолі із соціалістом Леоном Блюмом, до якого увійшли соціалісти й радикали за підтримки комуністів. Під тиском трудящих цей уряд прийняв більш ніж сто законів, спрямованих проти фашизму і всевладдя крупного капіталу. В сфері політичній було заборонено фашистські ліги, недержавні воєнізовані групи, амністовано політичних в’язнів. В економічній сфері було прийнято закони про 40-годинний робочий тиждень, оплачувані відпустки і колективні договори, скасовувались надзвичайні декрети-закони Г. Думерга і П.Лаваля, підвищувались зарплати і пенсії, організовувались суспільні роботи для безробітних, було створене національне зернове бюро для закупівлі за твердими цінами продукції сільського господарства, а також Національне товариство залізничних доріг із переважною часткою державного капіталу. Крім того, запроваджувалась податкова реформа, що полегшувала податковий тиск на дрібні і середні підприємства за рахунок його посилення на отримувачів великих доходів, в тому числі, – спадщини. Було введено державний контроль над Французьким банком і частково націоналізована військова промисловість.

Але тиск монополістичних кіл і протиріччя між досить «різнобарвними» політичними силами Народного фронту призвели до його розвалу, і в квітні 1938 р. було сформовано новий уряд на чолі із правим радикалом Ф.Даладьє. Цей уряд, отримавши від парламенту надзвичайні повноваження для «оздоровлення» фінансів, поступово збільшив прямі і непрямі податки, провів нову девальвацію франка (що знецінила підвищення пенсій і зарплат 1936 року), фактично відмінив 40-годинний робочий тиждень. Цими заходами були зведені нанівець соціально-економічні здобутки трудящих за часів правління попереднього уряду.

Незабаром, підписавши Мюнхенську угоду (1938 р.) про розподіл Чехословаччини, Ф.Даладьє фактично капітулював перед Гітлером, підштовхнувши останнього до розв’язання Другої світової війни, в якій Франція зазнала нищівної поразки в травні–червні 1940 року.

5. Економіка Японії

між Першою і Другою світовими війнами

Економічні наслідки першої світової війни

В роки першої світової війни Японія значно зміцнила свої економічні і політичні позиції на Далекому Сході і в Південно-Східній Азії. Виступивши на боці Атланти, Японія скористалась тим, що оcновні сили провідних держав були прикуті до європейського театру військових дій, змогла захопити німецькі володіння в цьому регіоні: Шандунський півострів у Китаї, Маршалові, Каролінські та Марсіанські острови у Тихому океані. Скориставшись політичною нестабільністю в Китаї, правлячі кола Японії нав’язали йому в 1925 році ряд вимог, затверджених в міждержавній угоді: дозвіл Японії на ведення промислової і комерційної діяльності на китайській території, на оренду низки китайських територій, підприємств і залізниць, заборону оренди китайських портів і бухт іншими державами, виключне право японських фінансових установ на кредитування залізничного будівництва в Китаї. Відбулося дуже суттєве розширення зовнішньо-економічних можливостей Японії за рахунок перехоплення азіатських і далекосхідних ринків (Китай, Корея, Таїланд), покинутих на певний час європейськими конкурентами. Це дозволило в три рази збільшити обсяг експорту японської продукції в ці країни, у зв’язку з чим торговий і платіжний баланси, до війни традиційно пасивні, були зведені в 1928 році із великим активним сальдо, що сягнуло за торговим балансом 1,4 млрд. ієн, а за платіжним балансом – майже 3 млрд. ієн. Внаслідок цього золотовалютний запас держави зріс з 350 млн. ієн напередодні війни до більш, ніж 2 млрд. ієн наприкінці 1919 року.

Військові замовлення і величезні експортні можливості призвели до більш ніж двократного зростання обсягів промислового виробництва протягом війни, що спричинило перетворення Японії із аграрно-індустріальної країни в індустріально-аграрну. При цьому вартість валової продукції базових галузей – металургії, машинобудування і хімічної промисловості збільшилась майже втричі. Але найбільшими темпами розвивалося суднобудування: загальний тоннаж збудованих в 1918 році суден перевищив рівень 1914 року у 8 разів, що дозволило японській суднобудівній галузі зайняти третє місце в світі (після Англії і США), Значно виріс технічний рівень японської промисловості, про що свідчить показник енергоозброєності праці, який збільшився в роки війни у 4 рази. Кількість промислових робітників зросла в роки війни в 1,6 рази і склала в 1918 р. 1,4 млн. осіб.

Основні вигоди від воєнного промислового піднесення отримали представники крупної японської буржуазії. Так, капітал японських акціонерних товариств збільшився в 2,5 рази, оскільки дивіденди в 50–80% були в ті роки нормальним явищем. Особливо збагатились традиційні монополістично-олігархічні сім’ї, наближені до імператорського уряду, – Міцуї, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда.

В той же час основна маса населення Японії потерпала у воєнні роки від зростання цін (вдвічі), падіння реальної заробітної плати (на 1/3), збільшення податків і довжини робочого дня.

В японському селі продовжувався процес обезземелення селян, зростала кількість орендарів і напіворендарів, при тому, що орендна плата, яка сплачувалась натурою, сягала в окремих районах 60-70% зібраного врожаю рису. Високі ціни на цей традиційний для переважної більшості японського населення продукт харчування (що зросли за роки війни в 6 разів!) збагачували японських поміщиків і заможних селян, але радикально підривали добробут більшості японських сімей, особливо найманих робітників. Наприкінці літа 1918 р. в Японії набрали національного масштабу «рисові бунти», в яких взяло участь приблизно 10 млн.осіб. Бунти тривали два місяці і були жорстоко придушені урядом.

Розвиток економіки Японії в 1920-х роках

Незабаром після завершення Першої світової війни Японія вступила в економічну кризу (1920-1921 р.р.), руйнівні наслідки якої були набагато сильнішими, ніж в інших капіталістичних країнах: рівень виробництва промислової продукції впав на 20%, експорт знизився на 40%, а імпорт – на 30,9%. Саме надмірна орієнтація японської економіки на зовнішні ринки збуту промислової продукції і поповнення сировини стала основною причиною виключної гостроти кризи 1920–1921 рр. в Японії після того, як впливові економічні конкуренти, в першу чергу США, повернулись на китайський ринок і стали нарощувати експорт своїх товарів в Південно-Східну Азію. Незабаром після кризи (1 вересня 1923 року) Японія зазнала руйнації від потужного землетрусу, епіцентр якого знаходився поблизу міста Йокогама, внаслідок чого загинули 140 тис. осіб, а матеріальні збитки склали 5 млрд. ієн. Але саме надзвичайні заходи уряду по відновленню постраждалого регіону (в тому числі компенсації потерпілим і, в першу чергу, великим компаніям) стали суттєвим поштовхом для пожвавлення економічного життя країни.

З 1924 року в Японії починається інтенсивний, але нетривалий економічний підйом (1924–1926 рр.), внаслідок якого рівень промислового виробництва в 1926 році знову перевищив довоєнний. І хоча в період підйому пріоритетними темпами розвивались металургійна, машинобудівна, хімічна, суднобудівна і будівельна галузі, основною для японської індустрії залишалася бавовняно-паперова промисловість, на яку припадало 40% загального обсягу промислової продукції. В той же час галузі важкої індустрії давали в 1929 році вже більше ніж 30% випуску обробляючої промисловості. Відбувалось і значне зміцнення технічної бази промислового виробництва, про що зокрема можна судити по чотирикратному збільшенню з 1918 по 1929 рр. кількості механічних двигунів (загальна потужність досягла 4,5 млн. кінських сил) на японських промислових підприємствах.

Промисловий підйом 1920-х років супроводжувався невпинною концентрацією і централізацією виробництва і капіталу, інтенсивним процесом картелювання японської промисловості, внаслідок чого в 1929 році 61% промислової продукції випускався великими підприємствами, де чисельність робітників сягала 50 і більше осіб. Цей об’єктивний процес співпав за часом із завершенням формування надпотужних сімейних концернів – дзайбацу, що розпочався ще в період «Мейдзі» із пільгової приватизації побудованих державним коштом промислових підприємств чотирма наближеними до імператорського уряду олігархічними кланами – Міцуї, Міцубісі, Сумісото і Ясуда. Цей принцип утворення підприємств в результаті пільг, наданих імператором окремим сім’ям, визначив тип японських монополій як концернів закритого типу, що суттєво відрізнялись від західних монополій і акціонерних товариств, які виростали на основі конкурентної боротьби. Тісні зв’язки дзайбацу із державою, що завжди була в Японії потужним фактором економічного впливу, ніколи не перервалися: протягом 1887–1940 рр. імператорський уряд мобілізував 2/3 всіх інвестицій в економіку країни, більша частина яких дісталася «дзайбацу». Сам імператор Японії Хірохіто (1921–1993 рр.) володів акціями концернів «Міцуї» і «Міцубісі» на суму 500 млн. ієн і всіляко сприяв їхньому розвитку. Характерною особливістю японських концернів була їхня багатопрофільність. Зокрема, концерн «Міцубісі» контролював близько 120 кампаній (загальний капітал – 900 млн. ієн) в металургійній, гірничій, електротехнічній, суднобудівній, бавовняно-паперовій, паперовій галузях промисловості, а також мав у своєму складі залізничну компанію. Об’єднання Ясуда виросло із могутнього банкірського клану, що поступово перебрав під свій контроль велику кількість промислових підприємств. Багатопрофільність виробництва була характерною і для концерну Сумісото.

В період з 1914 по 1929 рр. прискорився процес концентрації і централізації банківського капіталу: загальна сума вкладів в комерційні банки Японії збільшилася в 6,2 рази (з 1,5 до 9,3 млрд. ієн), в той час як кількість банків скоротилася майже вдвічі (з 1593 до 878).

Станом на 1928 рік п’ять найвпливовіших банків («Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Осуда» і «Дайіті») зосередили 35% всіх банківських депозитів в Японії, а разом із ще дев’ятьма банками – 55% депозитів.

Сільське господарство Японії так і не вийшло протягом 1920-х років із кризового стану. Відбувається збанкрутіння селянських господарств, зростання чисельності селян-орендаторів. Невирішеність аграрних проблем дала поштовх переселенню японських селян-колоністів в Корею за сприяння східно-колонізаційного товариства, що проводило в Кореї скупку необхідних для цього земельних ресурсів.

Світова економічна криза і мілітаризація економіки

Японії в 1930-ті роки

Скорочення обсягів промислового виробництва розпочалося в Японії ще на межі 1926–1927 років. В березні – квітні 1927 року ситуацію ускладнила фінансова криза, що супроводжувалася банкрутством низки банків і торгових компаній. Незабаром Японію зачепила і світова економічна криза 1929–1933 рр., внаслідок якої тільки за 1929–1931 рр. обсяг валової продукції японської промисловості впав на 32% (найбільше постраждали металургійна, вугільна, бавовняно-паперова і суднобудівна галузі). Обсяг японського експорту скоротився в 1929–1931 рр. майже в 2 рази, і це сильно вдарило по японській промисловості і сільському господарству, оскільки 20% валового національного продукту Японії реалізовувалось на зовнішніх ринках. Скорочення експорту обернулося катастрофічними наслідками для основної галузі японського сільського господарства – шовківництва, де було задіяно біля 50% від загальної кількості селянських господарств, в той час як експорт сирого шовку становив 30% всього японського експорту. І якщо ціни на сільгосппродукцію в цілому впали на 47%, то шовкові кокони подешевшали в 3,5 рази. Падіння цін на шовк, рис та інші види сільгосппродукції призвело до скорочення загального обсягу сільгоспвиробництва на 40%, що супроводжувалося масовим збанкрутінням японських селян, які при подібній кон’юнктурі ринку сільгосппродуктів не мали змоги виплачувати орендну плату поміщикам. В той же час в середині 1930-х років лише 30% японських селян мали власну землю, а більшість орендувала її у поміщиків, віддаючи більше половини врожаю як плату за оренду. Все це робило становище японських селян вкрай важким, призвело навіть до голоду в деяких аграрних регіонах Японії.

В умовах кризи підприємницькі кола Японії широко застосовували практику скорочення робочих місць: кількість безробітних робітників і службовців зросла з 1929 по 1933 рр. до 3 млн. осіб. В той же час знижувалась і заробітна плата зайнятих на виробництві. Концентрація і централізація виробництва, що набрала обертів в роки кризи, вела до збанкрутіння дрібної і середньої буржуазії. Ці процеси вкрай загострили соціальні протиріччя в японському суспільстві і підсилили вплив військово-націоналістичних кіл, які вбачали вихід із важкої ситуації, в якій опинилася країна, в мілітаризації японської економіки, в її розвитку за рахунок створення військово-інфляційної кон’юнктури, орієнтованої на агресивний зовнішньо-політичний курс.

В 1931 році Японія окупувала Маньчжурію на Північному Сході Китаю, створивши там штучну державу Манчжоу-Го, правлячий режим якої дозволяв Японії експлуатувати величезні поклади корисних копалин на цій території. В 1933–1935 рр. було окуповано кілька провінцій в Північному Китаї, а з 1937 року Японія розпочала з Китаєм відкриту війну, що супроводжувалась форсованою мілітаризацією японської економіки, наступом на права трудящих і фашизацією правлячого режиму.

Було різко збільшено військові витрати держави, частка яких склала в 1937–1938 рр. 73,5% всіх бюджетних витрат проти 45% в 1935–1936 фінансовому році, що супроводжувалося збільшенням бюджетного дефіциту, який покривався за рахунок емісії паперових грошей і інфляції. Військово-інфляційна кон’юнктура стимулювала форсований розвиток галузей, пов’язаних з виробництвом озброєння, обсяги якого зросли з 1925 по 1939 рр. приблизно в 5 разів. Це призвело до збільшення частки важкої індустрії в загальному обсязі промислового виробництва з 32,2 % в 1929 р. до 60,8% в 1938 р. Якщо протягом 1931–1938 рр. загальний обсяг продукції промисловості збільшився в 1,6 разів, то випуск продукції металургії зріс в 10 разів, машинобудування – в 6,7, а хімічної промисловості – в 3,2 рази. Ці процеси, що свідчили про структурну перебудову японської промисловості, супроводжувались перерозподілом національного доходу на користь найвпливовіших концернів, які протягом 1932–1936 рр. отримали від держави воєнних замовлень на 5,5 млрд. ієн, при цьому їхній чистий прибуток збільшився з 1931 по 1936 рр. в 2,3 рази.

Мілітаризація проникала в усі сфери суспільного життя Японії, супроводжуючись посиленням державно-монополістичних методів регулювання народного господарства, трудових відносин, наростанням тоталітаризму в політичній сфері. В 1931 р. був прийнятий закон про примусове картелювання провідних галузей промисловості, а в березні 1938 р. – закон «Про всезагальну мобілізацію нації», що забороняв страйки і будь-які зібрання, надавав уряду право контролювати не тільки промисловість, але також і транспорт, внутрішню та зовнішню торгівлю. Уряд отримував необмежені повноваження на концентрацію в своїх руках матеріальних і трудових ресурсів, міг централізовано розподіляти сировину і паливо між підприємствами. В 1940 році було ліквідовано профспілки, які замінила Патріотична промислова асоціація великої Японії, підконтрольна урядові, і в цьому ж році замість розпущених політичних партій була створена «Асоціація сприяння трону» на чолі з прем’єр-міністром. Подібні ж «контрольні асоціації» було створено в усіх галузях народного господарства для контролю над виробництвом, фінансами і розподілом ресурсів всіх підприємств, що належали до цієї галузі.

Кінець 1930-х років характеризувався нарощуванням вивозу японського капіталу в Північно-Східний Китай, Корею, Індонезію, Філіппіни, Таїланд, що робилося з метою поставити під свій контроль стратегічно важливі для японської індустрії джерела сировини. Японська експансія зачіпала інтереси інших наддержав, особливо Англії, СРСР і США в цьому регіоні. В 1938–1939 рр. відбулося зіткнення японських і радянських військ біля озера Хасан і річки Халхін-Гол в Монголії, в ході яких Японія вимушена була відступити. 27 вересня 1940 р. Японія відписує «Троїстий пакт» із Німеччиною і Італією, заручившись їхньою підтримкою в боротьбі за переділ світу. Здійснивши 7 грудня 1941 року успішну атаку на американську військово-морську базу Перл-Харбор на Гавайських островах, атакувавши о. Гуам, Манілу і Гонконг, Японія вступила в Другу світову війну, в ході якої зазнала нищівної поразки.

Контрольні запитання та завдання

1. Порівняйте основні наслідки Першої світової війни для США і Англії.

2. Як вплинула Перша світова війна на співвідношення економічних потенціалів Франції і Німеччини?

3. Розкрийте причини позитивного впливу Першої світової війни на розвиток економіки Японії.

4. Проаналізуйте заходи країн-переможниць в Першій світовій війні, здійснені в межах «плана Дауеса» і «плана Юнга» та їхню роль у відродженні економіки Німеччини в 1920-х рр.

5. Розкрийте причини нетривкої стабілізації англійської економіки в 1920-х рр.

6. Охарактеризуйте фактори, що сприяли економічному підйому Франції в 1924–1929 рр.

7. Зробіть порівняльний аналіз прояву світової економічної кризи 1929–1933 рр. в економіках США і провідних країн Західної Європи – Німеччини, Англії та Франції.

8. Вкажіть на спільні та відмінні риси «нового курсу» Ф. Рузвельта і економічних заходів гітлерівського уряду в Німеччині в 1930-і рр.

9. В чому полягають відмінності у принципах формування японських концернів дзайбацу від процесів монополізації в Західній Європі та США?