Ринкового господарства 3 страница

2) збільшенням експорту в зв’язку із усуненням таких небезпечних конкурентів Англії, як Німеччина та Японія, а також через ослаблення Франції та Італії (в кінці 50-х рр. цей фактор перестав діяти);

3) значною мілітаризацією економіки Англії, яка виявилася дійовим учасником агресивних міжнародних воєнних організацій – НАТО, СЕАТО, СЕНТО.

Процес відновлення англійської промисловості супроводжувався значними змінами в її структурі:

1. Зросла роль «нових» галузей промисловості, перш за все, машинобудування (автомобіле- і літакобудування, тракторобудування, виробництво електрообладнання, точних приладів), відбувався прискорений розвиток хімічної та нафтопереробної промисловості.

2. Із «старих» галузей успішно розвивалась суднобудівна промисловість, в той час, як вугледобувна, текстильна і металургійна промисловість ( «старі» галузі) довго не могли досягти довоєнного рівня.

3. Характерною особливістю економічного розвитку Великобританії було формування досить масштабного державного сектору економіки в ході націоналізації деяких галузей і установ, проведеної лейбористським урядом Еттлі – Бевіна в 1946–1951 рр. Так було націоналізовано підприємства вугільної (1947), газової (1949) промисловості, електростанцій (1948), всі види внутрішнього транспорту (1948), цивільна авіація (1946), підприємства зв’язку, найбільший у країні Англійський банк (1946), чорна металургія (1951). В цілому в націоналізованому секторі було зайнято 20 % від загальної кількості англійських робітників.

Націоналізація була зумовлена посиленням конкуренції, перш за все, з боку США та інших капіталістичних країн. Товари англійської промисловості, що вироблялися на застарілому обладнанні, з великими затратами, не могли конкурувати з товарами інших країн, вироблених на новітніх станках. Отже, основне завдання націоналізації полягало в тому, щоб забезпечити переобладнання за державний рахунок найбільш відсталих допоміжних галузей економіки (вугільної, газової, транспортної та енергетичної), а також базової – металургії і надати провідним монополіям паливо, електроенергію і транспортні послуги за низькими цінами. Націоналізація сприяла зниженню собівартості англійських товарів і тим самим підвищенню їхньої конкурентоспроможності, зростанню прибутковості виробництва, ускладнила американському капіталу доступ до англійської промисловості.

Нерівномірність розвитку економіки Великобританії

в 1960–1970-х роках

Протягом 1960-х років спостерігалося уповільнення темпів економічного розвитку Великобританії: середньорічний приріст національного продукту склав в 1961– 1970рр. приблизно 2,9%, а промислового виробництва – 1,5%. В результаті низьких темпів розвитку Англія, що наприкінці 1950-х років займала друге після США місце в капіталістичному світі за обсягами промислового виробництва, поступилася ФРН і Японії, а її частка в світовому капіталістичному промисловому виробництві впала з 8,3% в 1960-му році до 5,8% – в 1972 р.

В 1960-х роках посилився процес монополізації виробництва і банківського капіталу, чому зокрема сприяла політика лейбористського уряду Г.Вільсона, що прийшов до влади в жовтні 1964 року. З кінця 1960-х років в Англії виникають перші монополії, чий капітал перевищував 1 млрд. ф.ст.: в 1969 р. з 20-ти найкрупніших монополій Західної Європи 8 були англійськими. Процес концентрації і централізації капіталу був об’єктивно обумовлений вимогами науково-технічної революції і найінтенсивніше відбувався саме в передових галузях, де витрати на науково-технічні дослідження і розробки були настільки значні, що могли бути профінансовані тільки потужними компаніями. Так, в 1968 році відбулося об’єднання компаній «Дженерал електрик» і «Інгліш електрик» в одну потужну компанію з активами в 900 млн.ф.ст. і кількістю зайнятих, що досягала 250 тис. осіб, а також злиття ряду компаній з виробництва електронно-обчислювальної техніки в одну надпотужну корпорацію «Інтернешнл комп’ютерз». Однією із особливостей монополізації 1960-х років стало також розповсюдження конгломератів-об’єднань, що не мали чіткої галузевої спеціалізації. Незважаючи на розпад англійської колоніальної системи сировинні монополії, на які припадала більша частина англійських закордонних інвестицій, теж зберігали сильні позиції в економіці країни.

Процес централізації капіталу розповсюджувався і на банківську систему, де в 1960-х роках відбулося злиття «Вестмінстер бенк» із «Нейміл провінціал бенк», внаслідок чого британська «велика п’ятірка» банків перетворилася на «четвірку». Всього 8 найвпливовіших англійських банків, сумарний капітал яких складав в 1970 р. 10,4 млрд.ф.ст., контролювали практично всі фінансові активи країни.

В 1960-ті роки відбувається посилення державно-монополістичних тенденцій в англійській економіці. В 1967 р. була проведена повторна націоналізація металургійної промисловості, яка охопила 14 сталеливарних компаній, поставлених під контроль держави. Їхні колишні власники отримали компенсацію в розмірі 580 млн. ф.ст. В 1967 р. на долю державної британської сталевої корпорації припадало 93 5% сталі від загальної виплавки сталі в країні.

Посилення впливу держави відчувалось також в стимулюванні нагромадження капіталу та інвестиційної активності через проведення політики прискореної амортизації і надання корпораціям податкових пільг, дешевих кредитів, субсидій.

В 1960-х роках мають місце неодноразові спроби «планування» економічного розвитку з боку державних органів Англії. Так, в 1962 році була створена Національна рада економічного розвитку, яка розробила першу в історії країни програму її економічного розвитку на 1961–1966 рр. З 1965 року ці функції перебрало на себе міністерство економіки, яке координувало також і діяльність регіональних бюро економічного розвитку. Уряд лейбористів намагався за допомогою планування значно посилити темпи економічного зростання Англії і з цією ціллю розробив на 1965–1970 рр. «національний план», що носив, як і попередній п’ятирічний план, індикативний характер. Проте бажаних результатів не було досягнуто і середньорічні темпи приросту промислової продукції складали протягом 1964–1969 рр. лише 2%. В 1969 р. функції прогнозування і індикативного планування економіки були делеговані міністерству фінансів, а міністерство економіки ліквідовувалося. Держава також активно втручалась у відносини підприємців із найманими робітниками, проводячи політику примусового стримування зростання заробітної плати.

Серйозною проблемою протягом 1960-х років залишалась для Англії інфляція. Особливо швидко збільшувалися ціни на товари народного споживання: в період з 1965 по 1971 рр. індекс споживчих цін збільшився на 37%.

Несприятливо для Англії складалась і ситуація в галузі зовнішньої торгівлі, дефіцит якої був постійним. Доля Великобританії в світовому капіталістичному експорті постійно зменшувалась і складала в 1948 р. 12,1%, в 1970 – 8,9% і в 1972 р. – лише 6,6%.

На початку 1970-х років економічний розвиток економічний розвиток Англії був нерівномірним. В 1970 і 1971 р. Англія перебувала в стані економічної депресії, коли темпи приросту промислової продукції не перевищували 1% на рік. Після цього спостерігався досить значний економічний підйом, який не був тривалим і завершився глибокою кризою 1974–1975 рр., що вразила не тільки економіку Великобританії, але і світове капіталістичне господарство. Оскільки найсуттєвішим поштовхом для цієї кризи стало різке збільшення світових цін на енергоносії і сировину, зокрема так званий «нафтовий шок» 1973 р., економіка Англії, яка була надмірно залежна від імпорту енергоносіїв і сировинних ресурсів, зазнала в період цієї кризи особливо важких втрат: валовий внутрішній продукт зменшився на 5,6%, в той час як обсяг промислового виробництва – на 10,6%. Курс акцій впав в 1975 році порівняно із 1972 роком на 63%, що мало наслідком падіння інвестиційної активності, зростання безробіття, недовантаження виробничих потужностей. Внаслідок стрімкого зростання цін на енергоносії спостерігалась стагфляція. Особливо постраждали від кризи автомобілебудування, текстильна і будівельна галузі. Все це призвело до того, що з 1970 по 1978 р. обсяг промислового виробництва в Англії зріс усього на 6,3%, тобто щорічний темп приросту промислового виробництва ледве перевищував протягом 1970-х років 1%. Характерною рисою цього періоду була своєрідна «деіндустріалізація» Англії, яка проявлялася в зменшенні частки промисловості і збільшення частки невиробничої сфери і енергетики в структурі суспільного виробництва, що пояснювалося в певній мірі початком структурної перебудови економіки, її переорієнтації на наукомісткі і ресурсозберігаючі галузі.

В 1979–1981 рр. англійська економіка втягнулась в нову кризу, ще глибшу, ніж попередня. Апогеєм економічного спаду став 1981 рік, коли випуск промислової продукції знизився на 12,6% порівняно із 1979 р. Найбільше були вражені кризою машинобудування, металургія, суднобудівна, металообробна і ряд інших галузей. В 1982 році промисловість Англії перебувала в стадії депресії. Середньомісячна кількість безробітних зросла із 1,3 млн. осіб в 1979 р. до 2,92 млн. осіб в 1982 р. Рівень капіталовкладень в обробну промисловість вплав за цей період на 25%, і тому оновлення основного капіталу значно уповільнилося. На 1982 рік припало біля 12 тис. банкрутств.

Роки цієї кризи співпали з початком правління уряду консерваторів, який очолила М.Тетчер. Ця енергійна лідерка радикально переглянула стратегію економічного розвитку країни, відкинувши кейнсіанські «рецепти», що націлювали уряд на жорстке державне регулювання економіки. Причини економічного відставання Великобританії уряд М.Тетчер вбачав у надто високому оподаткуванні доходів, високих темпах інфляції, надмірному втручанні в економіку державної бюрократії і профспілкових лідерів, що значно обмежувало ініціативу приватних підприємців. На противагу цьому М.Тетчер запропонувала нову ідеологію економічного розвитку, що була побудована на відродженні вільного підприємництва і приватної ініціативи при значному звуженні економічних функцій держави, яка дістала в літературі назву «неоконсертиватизму». Нова економічна стратегія включала скорочення державних витрат і податкових ставок, скасування субсидій збитковим підприємствам, приватизацію підприємств державного сектору економіки і обмеження прав профспілок, перш за все, на проведення страйків.

Підприємства державного сектору, на які на початку 1980-х років припадало 10% валового національного продукту Великобританії із конкурентного середовища, втрачали стимули для підвищення ефективності виробництва, нерідко підтримувалися субсидіями із державного бюджету. Тому з серпня 1984 р. по травень 1987 р. було приватизовано дев’ять найвпливовіших концернів (в тому числі телекомунікації і підприємства газової промисловості), а в жовтні 1987 р. держава розпродала в приватні руки акції надпотужної нафтової компанії «Брітиш петролеум».

Після цього відбулося роздержавлення сталеливарної галузі, електроенергетики і водопостачання. Ті підприємства, що залишались в державному секторі, були позбавлені штучної підтримки з боку держави. З одного боку, їм надавалася більша господарсько-фінансова самостійність, а з іншого, вони переводилися на контрактні відносини з державою, а ціни на їхню продукцію і послуги відтепер повністю формувались конкурентними умовами ринку.

Уряд М.Тетчер запровадив також масштабну реформу житлово-комунального господарства, суть якої полягала в приватизації житла. Оскільки значна частина англійського населення орендувала будинки у місцевої влади, їхнє утримання, що було збитковим, обтяжувало місцеві бюджети. Консервативний уряд М.Тетчер провів через парламент закон про продаж будинків їхнім мешканцям-орендаторам за пільговими цінами, внаслідок чого частка домовласників серед англійських сімей збільшилась протягом 1980-х років з 52 % до 66%.

Правління консерваторів в 1980-ті роки ознаменувалось також підтримкою дрібного і середнього бізнесу, виходячи з того, що невеликі компанії були здатні гнучкіше реагувати на кон’юнктурні коливання, в той час як виробництво на великих монополіях було більш інерційним.

Послідовно втілюючи в життя базові ліберальні цінності, уряд М.Тетчер пішов на суттєве зниження податків, одночасно знижуючи чисельність державного апарату і витрати на його утримання. Кількість урядових міністерств було зведена до 16, і серед них не залишилось галузевих міністерств.

Всі ці заходи сприяли значному розширенню споживчого попиту населення (доходи населення зросли на 5%, а споживчі витрати – на 6,5 %, в тому числі, за рахунок споживчого кредиту), а також активізували приватних інвесторів (приріст приватних капіталовкладень досяг 10,3 %), що значно розширило місткість ринку засобів виробництва. На цій основі в економіці Англії з середини 1985 р. спостерігається нестабільний підйом, який з другої половини 1987 року набирає обертів. Внаслідок підйому середньорічні темпи економічного зростання в Англії утримувались в 1980-х роках на рівні 3–4% (вище ніж в інших країнах Західної Європи), а за темпами приросту продуктивності праці (2,5 % на рік) Англію випереджала лише Японія. До того ж Великобританія була другою (крім Японії) капіталістичною країною, де протягом 1980-х років зростав показник ефективності використання основного капіталу – капіталовіддача. Разом з тим, в період економічного підйому темпи росту імпорту товарів в 3 рази випереджували експорт, що посилило дисбаланс зовнішньої торгівлі. Це пояснювалось тим, що в період інвестиційного «буму» 1980-х років англійські компанії оновлювали технічну базу виробництва, особливо в наукомістких галузях, віддаючи перевагу імпортному обладнанню. Фактором, що погіршував конкурентоздатність англійських товарів і сприяв розширенню імпорту готових виробів, стало також підвищення на 5,2 % курсу фунту стерлінгів, яке відбулося в 1988 р. Проте одна стаття англійського експорту демонструвала стійку тенденцію до зростання – відкриття і активна розробка нафтових родовищ в шельфі Північного моря дозволили Англії стати одним із найбільших експортерів нафти і нафтопродуктів у Європі.

Проведення урядом М.Тетчер в 1990 році вкрай непопулярної реформи місцевого оподаткування призвело до її відставки. Новий лідер консерваторів і прем’єр-міністр Великобританії Дж. Мейджор в цілому продовжував курс попереднього уряду по стимулюванню приватного підприємництва і активній державній підтримці наукомісткого виробництва, малого і середнього бізнесу.

В першій половині 1990-х років, незважаючи на вплив світової рецесії 1990–1992 рр., економіка Англії досягла в цілому непоганих результатів: досить стабільно збільшувався валовий внутрішній продукт, темпи інфляції були найнижчими за період з початку 1960-х років, значно покращився стан платіжного балансу, який в 1995 р. вперше з 1987 р. був зведений з активним сальдо. Новий уряд лейбористів, сформований внаслідок їхньої перемоги на виборах 1987 р. прем’єром Тоні Блером, в цілому продовжив економічний курс консерваторів, доповнивши його декількома суто лібералістськими «соціальними» пунктами. До них належали: боротьба з безробіттям; введення мінімуму заробітної плати; підписання соціальної хартії ЄС (проти якої виступали консерватори); розвиток системи освіти і технічної підготовки кадрів.

Контрольні запитання та завдання

1. Як друга світова війна вплинула на економічні позиції США в світовій капіталістичній системі господарства?

2. Охарактеризуйте причини японського «економічного дива» 1952–1970 рр.

3. Розкрийте значення реформ Л. Ерхарда в створенні передумов економічного підйому Німеччини і опишіть фактори, що зумовили німецьке «економічне диво» 1950-х рр.

4. Виявіть зв ’язок між фінансовою політикою адміністрації президентів Дж. Кеннеді та Л. Джонсона і стабілізацією економіки США в 1960-х рр.

5. Розкрийте суть економічної стратегії «індустріального імперативу», запровадженої президентом Шарлем де Голлем у Франції в 1960-х рр.

6. Який відбиток наклав на економічний розвиток Англії крах англійської колоніальної системи?

7. Охарактеризуйте структурні кризи 1970-х рр., їхні наслідки для розвинених капіталістичних країн і той поштовх, що вони дали для структурної перебудови їхніх народно-господарських комплексів.

8. Спільні та особливі підходи, реалізовані в економічних програмах «неоконсерваторів» у США, Англії та Німеччині в 1980-х рр.

9. Розкрийте основні напрямки економічної політики американської адміністрації президента Р.Рейгана («рейганоміки») в 1982–1990 рр.

10. Охарактеризуйте вплив об ’єднання Західної та Східної Німеччини (1989 р.) на розвиток німецької економіки в 1990-х роках.

11. Опишіть економічну політику французьких соціалістів за часів президентства Ф. Міттерана (1980-і – перша половина 1990-х рр.).

12. Проаналізуйте найважливіші економічні наслідки реалізації британської моделі неоконсерватизму в останній чверті ХХ ст.

Глосарій з економічної історії

1. Рабовласництво – перший в історії класовий суспільно-еконо­мічний устрій, що базується на приватній (“античній”) формі власності і експлуатації людини людиною, коли об’єктом привласнення стає сам безпосередній виробник (раб).

2. Рабство патріархальне – пов’язане з натуральним типом господарства (включає в себе і так зване “домашнє рабство”) і характеризується сумісною участю як рабів, так і їхніх власників у трудовому процесі, а також помірним ступенем експлуатації рабів, тому що обсяг їхньої роботи визначався потребами сім’ї рабовласника.

3. Рабство античне (або класичне) – характерне для суспільств з розвинутими товарно-грошовими відносинами, відрізняється більшою ступінню експлуатації раба (праця якого орієнтована на задоволення невизначених потреб ринку) і більшим юридичним закріпленням експропріації особи раба.

4. Раби I типу – раби, труд яких суворо контролювався адміністрацією і які були абсолютно незацікавлені економічно через те, що результати їхньої праці повністю привласнювалися хазяїном.

5. Раби II типу – раби, яким надавалася певна громадянська і господарська самостійність: право володіти рухомим і нерухомим майном (наприклад, земельним наділом), відчужувати його, мати сім’ю, самостійно сплачувати податки. До цього типу відносились раби на пекулії в Римі, ілоти у Спарті, пенести в Фессалії, гімнесії в Аргосі.

6. Поліси – міста-держави, що були формами соціально-економічної і політичної організації суспільства в Стародавній Греції і Стародавній Італії. Поліс включав у себе місто з прилеглими аграрними територіями. Поліс складався із громадян, що мали право на земельну власність і політичні права. Частина населення міста в поліс не входила і не мала громадянських прав (метеки, пріеки, раби, вільновідпущеники).

7. Ергастерії – в Стародавній Греції, Римській імперії і Візантії ремісничі майстерні, що зазвичай використовували рабську працю.

8. Вілла – середній за розміром земельний маєток в стародавньому Римі, що оброблявся працею рабів, вільновідпущеників і колонів.

9. Латифундії – великі земельні володіння римської аристократії, що поділялися на невеликі ділянки (парцели), які надавалися в оренду колонам – дрібним землеробам.

10. Патриції – (походить від pater – батько) – в Стародавньому Римі так спочатку називалось усе корінне населення, що входило в родову общину, складало римський народ і протистояло плебеям; потім ця назва перейшла до родової аристократії.

11. Плебеї – в Стародавньому Римі спочатку вільне населення, що не входило в родову общину і не мало права на користування громадськими землями (ager publicus). Внаслідок тривалої боротьби з патриціями добилися включення у склад римського народу і зрівняння їхніх прав з патриціями.

12. Ілоти – в Спарті землеробська частина населення, що юридично вважалися власністю держави і були закріплені за земельними ділянками спартіатів. Походили з завойованого дорійцями автохтонного населення Мессенії.

13. Колонат – форма виробничих відносин між великим землевласником і безпосереднім виробником – колоном, поширена в Римській імперії, за якої велика земельна власність (латифундія) подрібнювалась на парцели – невеликі наділи, що здавались землеволодільцями в оренду колонам, які поступово прикріплювались до землі.

14. Пекулій – в Стародавньому Римі власність, що виділялась чільником фамілії (сім’ї) в користування її членам (нащадкам, рабам). В більш вузькому значенні – це земельний наділ, що за певних умов відчуження надлишкового продукту на користь її власника передавався у користування рабу.

15. Римське право – система рабовласницького права у Стародавньому Римі, що складалася з приватного права і публічного права і містила в собі чітко розроблену систему норм, що регулювали різні види майнових відносин, речових прав. Римське право дало класичний взірець юридичного регулювання відносин приватної власності і було в подальшому запозичене багатьма країнами Західної Європи.

16. Лікургів устрій – спартанське законодавство, що регулювало функціонування інститутів спартанського суспільства (другої половини ХIХ – початку IX–VIII ст.ст. до Р.Х.). Згідно з законами Лікурга вся земля проголошувалась суспільною власністю і поділялась на сімейні наділи, що оброблялись безправними землеробами-ілотами, вимушеними сплачувати фіксований натуральний податок на користь спартіатів. Лікургів устрій стримував розвиток ремесла і торгівлі, законодавчо обмежував грошовий обіг і участь спартіатів у суспільному виробництві.

17. Кодекс Хаммурапі (XVIII ст. до Р.Х.) – система правових норм, призначених головним чином для царських судів і спрямованих на упорядкування соціально-економічних відносин. Вони були спрямовані на підтримку традиційних соціальних інститутів, общинної власності на землю, обмеження товарно-грошових відносин, лихварства та боргового рабства в інтересах держави, узаконювали орендні відносини та відносини найму.

18. Феодалізм – класовий соціально-економічний устрій, що базується на повній власності класу феодалів на основний засіб виробництва – землю – і особистій (або поземельній) залежності від них класу безпосередніх виробників – селян, які мали одноосібну власність на знаряддя праці і продукцію свого приватного господарства (на землі, що юридично належала феодалу).

19. Романо-германський синтез – процес формування основ західно­європейської цивілізації за часів раннього феодалізму під впливом християнізації всіх сфер життя, успадкування елементів античної культури у поєднанні з розкладом родоплемінного ладу у германських народів. Цей шлях формування феодального суспільства найбільш характерний для ранньої феодальної Франції і Італії.

20. «Салічна правда» – сбірник норм звичаєвого права епохи Меровінгів (6–7 ст.ст.), що містив шкалу штрафів «вергельдів» за вбивство, або заподіяння шкоди різним за соціальним становищем членам франкського суспільства.

21. Аллод (от al – повний, od – володіння) – у германських племен в ранньофеодальних державах Західної Європи земельна ввласність, що підлягала вільному відчуженню.

22. Бенефіційний (від benef і cium –благодіяння) – у період раннього середньовіччя у Західній Європі земельне володіння, що виділялося королем (або крупним феодалом) в пожиттєве користування васалу за умов несення ним військової або адміністративної служби.

23. Сеньйор – в Західній Європі за добу середньовіччя феодальний землевласник (власник сеньйорії), що мав під своєю владою залежних селян. В більш вузькому значенні цей термін означає землевласника, що стояв на чолі групи залежних від нього васалів.

24. Серви – категорія залежних селян у ранній феодальній Франції, нащадки рабів, колонів, літів, що з VIII ст. перебували в особисто спадковій залежності від сеньйора і були обмежені в правах відходу з землі.

25. Посесори – нащадки римських землевласників у франкській державі (VI-VII ст.ст.).

26. Трибутарії – нащадки римських колонів у франкській державі (VI-VII ст.ст.).

27. Сеньйорія – феодальний маєток, що поділявся на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи, за користування якими селяни відбували панщину, сплачували натуральну або грошову ренту.

28. Манор (від лат. maneo – залишаюсь, проживаю) феодальна вотчина в середньовічній Англії.

29. Віллани – (від лат. villa – помістя) – в феодальній Франції, Італії, Німеччині селяни особисто вільні, але поземельно залежні від феодалів. В середньовічній Англії так називалися кріпаки, які мали від лорда земельний наділ і відбували власними інвентарем і тягловою худобою панщину на користь лорда.

30.Коттери – прошарок спадково-залежних від лордів найбідніших англійських селян, що мали найдрібніші земельні наділи (огороди) або були зовсім безземельними і відбували панщину інвентарем і худобою лорда.

31. Ерли – родова знать в ранньофеодальній Англії (на відміну від рядових членів громад–керлів), що в IX ст. злились із тенами. З XI ст. – титул ерла став тотожним титулу „граф”.

38. Керли – рядові вільні члени селянської громади в ранньо­феодальній Англії, основна маса яких перетворилася в 9–11 ст.ст. у феодально-залежних селян, а верхівка – в дрібних феодалів.

33. Тени – службова верхівка в ранньофеодальній Англії, дружинники короля.

34. Сокмени – особисто вільні селяни в ранньофеодальній Англії, зобов’язані феодалові деякими повинностями. В XV-XVI ст. ст. злилися із фрігольдерами.

35. Фолькленд – наділ, яким громада селян в ранньофеодальній Англії володіла за „народним правом” і який так і не зазнав «алодизації» – розподілу на вільно відчужувані наділи.

36. Бокленди – в Англії з VII ст. королівські дарування землі ерлам, тенам і монастирям з правами збирання доходів, судочинства, стягування штрафів, коли король фактично дарував не землю, а владу над вільними селянами, право імунітету. Право фолькленду на землю при цьому не відмінялось.

37. Феодальна земельна рента – форма вилучення надлишкового продукту з селян на користь феодалів, що на різних ступінях розвитку феодального суспільства була переважно відробітковою (панщина); продуктовою (натуральний оброк) і грошовою.

38. Вергельд – у германських варварських „Правдах” грошова компенсація за вбивство вільної людини, що поступово витіснила кровну помсту.

39. Сокмени – особисто вільні селяни в ранньофеодальній Англії, зобов’язані феодалові лише деякими повинностями.

40. Фригольд – феодальне володіння в середньовічній Англії, спадкове або пожиттєве (могло бути лицарським, селянським, міським, церковним). Фрігольдери – селяни, що були особисто вільні, мали фіксовану ренту, права заповіту і відчуження наділу, а також захисту в королівських судах.

41. Копігольд – основна форма феодально-залежного землекористування в Англії в XV-XVII ст. ст. (найчастіше пожиттєвого). Копігольдери – селяни-користувачі землі, яка належала лорду, що господарювали на ній на основі копії – виписки із протоколу маноріального суду. Вони не мали права захисту в судах, розпорядження наділом і несли суттєві повинності на користь лорда.

42. Коммутація ренти (від лат. commutatio – переміна) – заміна панщини і продуктової ренти грошовим оброком за доби феодалізму.

43. Фогти (нім. Vogt – захисник) – в Німеччині суддя у вотчині монастиря, в ширшому значенні – світські феодали, що виконували захисні, адміністративні і судові функції в землях, що належали Церкві.

44. Лейбагене – особисто залежні селяни в феодальній Німеччині.

45. Грундгольден – поземельно залежні селяни в феодальній Німеччині.

46. Ганза – торгове і політичне об’єднання північно-німецьких міст в XIV-XVI ст. ст. на чолі з Любеком, що здійснювало посередницьку торгівлю між Західною, Північною і Східною частинами Європи.

47. Цех – об’єднання ремісників однієї спеціальності в територіальних межах одного міста в середньовічній Європі.

48. Магдебурзьке право – одна із найбільш відомих систем феодального міського права (склалася в XIII ст. в німецькому місті Магдебург), що юридично закріплювала права і свободи городян, їхнє право на самоврядування.

49. Майстер цеховий – дрібний, економічно самостійний виробник – ремісник у середньовічну добу, повноправний член цеху, що працював у власній майстерні, маючи підмайстрів і учнів.

50. Підмайстер – у середньовічних цехах ремісник, що пройшов строк учнівства і працював у майстра по найму декілька років, після чого склавши іспит сам ставав майстром. В XV-XVI столітті починає поширюватись категорія «довічних підмайстрів».

51. Партачі – підмайстри, що не здобули офіційно прав цехових майстрів, але нелегально виробляли ремісничу продукцію і реалізовували її. Зазнаючи переслідувань з боку офіційної цехової ієрархії, нерідко знаходили підтримку у феодалів.

52. Патриціат – вищий, найбільш заможний і привілейований прошарок населення середньовічних західноєвропейських міст, що складався з купців, лихварів, міських землевласників і т.ін.: і найчастіше захоплював владу в містах після набуття ними самоврядування.

53. Комунальні революції – в XI-XIII ст. ст. рух громад проти феодалів, спрямований на здобуття прав самоврядування.

54. Лівантійська торгівля – міжнародний транзит, що зв’язував міста Західної Європи через італійські міста-республіки і Візантію з ринками країн Середньої Азії і Далекого Сходу. Криза Лівантійської торгівлі, що настала у 1453 р. у зв’язку із захопленням турками Константинополя, дала поштовх Великим географічним відкриттям.

55. Шедевр – екзаменаційний ремісничий витвір, що його повинен був виконати підмайстер із свого матеріалу для здобуття звання цехового майстра.

56. Шампанські ярмарки – в XII-XIII ст. ст. великі ярмарки, що тривали майже цілий рік у французькій провінції Шампань, де зустрічалися товаропотоки Ганзейської і Лівантійської торгівлі.