Наявність розвиненої соціальної сфери.

Існує дві концепції створення ВЕЗ:

Перша — територіальна, коли умови вільної економічної зони поширюються тільки на певну конк­ретну територію, де діють пільгове митне та податкове законодавство, пільговий режим для іноземних інвесторів тощо.

Друга концепція ВЕЗ — функціональна (режимна), за якої підприєм­ства та організації зони не відділяються кордоном від решти території країни (тобто не концентруються на чітко визначеній території), а діють на всій території країни. Проте вони мають свій локальний пільговий режим оподаткування, фінансування, оплати праці, матеріально-тех­нічного забезпечення.

У міжнародній практиці налічується понад 20 видів ВЕЗ. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу.

Залежно від мети, об'єктивних можливостей, місця країни у світо­вому господарстві розрізняють різноманітні типи (моделі) ВЕЗ:

· Вільні торговельні зони забезпечують перевезення, обробку та зберігання вантажів. У них створюється пільговий експортно-імпортний режим (скасування або пом'якшення мита, експортно-імпортного контролю і т.п.). Сюди входять і вільні порти, безмитні склади, транзитні зони, митні зони на окремих підприємствах.

· Експортні промислові зони передбачають, крім пільгового експор­тно-імпортного режиму, також пільгове фінансування та оподат­кування для іноземного і національного капіталу. Мета їх створен­ня — виробництво експортної продукції.

· Імпортні промислові зони на основі пільгового економічного ре­жиму розв'язують проблеми насичення ринків країн, де вони роз­міщені, сучасними товарами.

· Банківські та страхові зони створюють особливий (пільговий) ре­жим банківській і страховій справі.

· Технологічні зони, технополіси, технологічні парки забезпечують реалізацію розробки і впровадження сучасних технологій, іноземно­го менеджментського, комерційного та маркетингового досвіду.

· Комплексні зони мають широке коло завдань і використовують еле­менти різних видів зон.

Ефективність ВЕЗ залежить від багатьох факторів. Насамперед — від ефективності виробництва всієї країни,де розташована зона. Крім того, суттєвим є врахування і поєднання інтересів своєї країни й іно­земних інвесторів. У країнах з різним рівнем розвитку економіки ВЕЗ створюють з різною метою. У розвинутих країнах — пере­дусім для сприяння національним компаніям у виході на зовнішні ринки збуту та розширенні їх. У слаборозвину­тих — з метою залучення іноземних інвестицій і водночас передових технологій тощо. Завдяки створенню ВЕЗ пільгові умови їх діяльності в деяких країнах поширюють­ся на розташовані поблизу регіони та окремі підприєм­ства, а певні типи та різновиди таких зон починають част­ково виконувати функції більш розвинутих.

Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси.

Технополіс — найвища форма інтеграції продуктивних сил (зокрема, людини, науки, техніки, інформації), вен­чурного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і дер­жави в процесі виробництва з метою прискореного роз­витку відсталих регіонів, поглиблення НТР і створення до­сконалішого суспільства.

Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, венчурні підприємства, консультаційні фірми з проблем управління, обчислювальні центри, державні ор­гани. Ці елементи розташовують у промислових зонах, на­укових містечках і житлових квартирах. У вузькому зна­ченні технополіси є центрами новітньої технології.

Найвідомішим технополісом є «Силіконова долина» в Каліфорнії, на території якої розташовані підприємства 17 найбільших фірм електронної промисловості США. Він виник без прямого державного планування і виробництва. В Японії з метою запозичення досвіду США і реалізації власних ідей було сформовано концепцію технополісів, у якій під керівництвом держави поєднано три стратегічні цілі: 1) проведення досліджень у сфері науковомісткої тех­нології; 2) реалізація японських програм регіонального розвитку; 3) запозичення передового досвіду процесу но­вовведень «Силіконової долини». Стрижнем цієї кон­цепції є національна стратегія науково-дослідних робіт, мета якої — розвиток найновіших технологій та зміцнення позицій Японії в міжнародній конкуренції.

Компанії, які вкладають кошти в будівництво техно­полісів, отримують податкові пільги, стимулюючі субсидії та фінансові стимули. Держава, зокрема, здійснює політи­ку прискореної амортизації (30% для устаткування протя­гом першого року його експлуатації та 15% для будівель і споруд у зоні технополісів), яка супроводжується отриман­ням податкових пільг, вкладає до 30% всіх капіталовкла­день у споруди та устаткування для спільних проектів науково-дослідних робіт з місцевими промисловими дослід­ницькими лабораторіями. Крім того, надаються пільги режим при проведенні амортизації, знижку за економію електроенергії та контроль за забрудненням довкілля, пільги на основний капітал, придбання нерухомості. Спеціальні дотації надають на створення робочих місць.

Розвиток технополісів має багато позитивних на­слідків. З метою реалізації поставлених цілей створюють­ся нові інститути і фонди для залучення і виховання та­лановитої молоді, венчурним компаніям надають креди­ти під низькі відсотки (у разі невдачі кредити не повер­таються).

Важливою рисою технополісів є створення атмосфери творчості, ініціативи, підприємництва, ризику тощо, яка разом із методами підбору талановитих кадрів, нових форм навчання сприяє розвитку всіх сутнісних сил люди­ни, її здібностей. За реалізації такої мети розвитку техно­полісів, як перерозподіл національного доходу і багатства на користь бідних районів, в людині розвиватимуться повніше риси власника. Крім того, позитивними сторона­ми технополісів є інтеграція капіталів різних суб'єктів підприємницької діяльності, в тому числі держави; ство­рення єдиної матеріально-технічної бази.

Водночас багатьом технополісам, зокрема «Силіко­новій долині», властиві деякі негативні риси: висока вартість житла; транспортні затори; забруднення повітря й води; прагнення досягти короткотермінових цілей за рахунок довготермінових; переважаюче зростання чисель­ності малокваліфікованих спеціалістів порівняно зі спеціалістами високої кваліфікації (при скороченні кіль­кості некваліфікованих) та ін.

У світі налічується понад 300 технополісів, у т.ч. понад 50 - у Франції , 30 – в Німеччині, по 20 – у США та Японії. У країнах СНД їх найдоцільніше створювати у ВЕЗ.

РЕЗЮМЕ

1. Поняття «підприємництво» надзвичайно широке і містке. У ньому переплітаються сукупність економічних, юридичних, полі­тичних, історичних і психологічних відносин. У сучасній зарубіжній та вітчизняній економічній літературі немає універсального визначення підприємництва. Загалом вважається, що підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична па власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання ро­біт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

2. Світова наукова економічна література розглядає підприємництво з трьох точок зору: як економічну категорію; як метод господарювання; як тип економічного мислення.

3. Конкуренція є об'єктивною закономірністю становлення роз­витку підприємництва, важливою передумовою впорядкування цін, сприяє витісненню неперспективних та неефективних під­приємств, раціональному перерегулюванню товарної продукції, захищає споживачів та контрагентів від недобросовісної конку­ренції. Підприємці можуть виступати конкуруючими сторонами — власниками малих, середніх та великих підприємств. Наяв­ність різнопрофільних конкурентів на товарному ринку може загострювати конкурентну боротьбу, яка є рушійною силою їхньо­го саморозвитку. Складовим елементом розвитку підприємництва є система стимулів, спрямованих на активізацію трудової та підприємниць­кої діяльності. Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто становлячись тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації та постійного оновлення.

4. До витрат виробництва насамперед належать елементи факторів виробництва, які використані в даному процесі: витрати на оплату живої праці (заробітна плата працівникам фірми); витрати на придбання будівель та обладнання (інвестиції); витрати на оплату природних ресурсів (землі, води, корисних ко­палин), що використовуються у виробництві як сировина та матеріали; витрати на оплату енергоносіїв (нафти, газу), електричної енергії. Виробничі витрати- це фактичні витрати виробника (фірми) на придбання й використання всіх необхідних умов виробництва, які забезпечують досягнення кінцевого результату господарської діяльності.

5. Ефективність, взагалі є відносним результатом процесу, який визначається як відношення ефекта (результата) до витрат, що обумовили його отримання. Ефективність виробництва–це комплексне відображення кінцевих результатів використання робочої сили (працівників) і засобів виробництва за певний проміжок часу. Зрештою, ефективність виробництва і продуктивність системи – це, по суті, терміни-синоніми, що характеризують ті самі результати діяльності. Однак, загальна продуктивність системи є поняттям ширшим, ніж продуктивність праці та прибутковість виробництва. Основною ознакою ефективності (продуктивності) є досягнення мети виробничої або іншої діяльності підприємства (організації) за умови найменших витрат суспільної праці або часу.

6. Прибуток — частина вартості додаткового продукту, виражена в грошах; частина чистого доходу; грошовий вираз вартості реалізованого чистого доходу, основна форма грошових накопичень господарського суб’єкту. Економічний зміст продукту Г – Т – Г’. Прибуток — одне з основних джерел формування фінансових ресурсів підприємства та формування фондів грошових коштів підприємства.

7. Прибуток показує абсолютний ефект діяльності підприємства без урахування використаних при цьому ресурсів, тому його слід доповнювати показником рентабельності. Ступень прибутковості підприємства і характеризує рентабельність. Рентабельність – це якісний, вартісний показник, що характеризує рівень віддачі витрат або ступень використання ресурсів, що є в наявності, в процесі виробництва і реалізації продукції.Фірма рентабельна, якщо суми виторгу достатньо не тільки для сплати витрат на виробництво, але і для утворення прибутку. Таким чином, рентабельність характеризує ефективність роботи підприємства, дає уявлення про спроможність підприємства збільшувати свій капітал.

8. Рента як економічне явище означає постійне отримування власником частини доходу з капіталу, майна чи землі, причому такої частини, що не потребує для свого одержання будь-якої підприємницької діяльності. Сучасна наука крім земельної ренти визначає ще й політичну ренту, яку урядова бюрократія отримує, як правило незаконним шляхом, як компенсацію за надання певних послуг; наукову ренту, як таку, коли вчений отримує певну частину доходу не за здійснену діяльність, а за визнання і певне соціальне становище; раціоналізаторська рента (не плутати з раціоналізаторським доходом), коли винахідник одержує доход за використання його ноу-хау в різних сферах виробництва; авторська рента, коли автор отримує частину доходів від видання чи перевидання своїх творів (така практика набула широкого використання в сфері шоу-бізнесу, театрального мистецтва і літератури). Економічна рента включає також доходи від облігацій та акцій, від здавання в оренду рухомого і нерухомого майна та ін. Земельна рента у цьому контексті є лише однією із форм розподілу створеного продукту відповідно до використаних факторів виробництва.

9. Аналіз світового досвіду доводить, що виконання підприємництвом своєї суттєвої економічної та соціальної ролі можливе лише за умов виваженої державної політики всебічної підтримки цього сектору економіки. Державна політика підтримки підприємництва – це сукупність (комплекс) пріоритетних народногосподарських підходів і рішень, які визначають основні напрями і форми правового, економічного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з урахуванням інтересів держави та суб’єктів господарювання. Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектору економіки, що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку підприємництва, а з іншого – створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються у сферу підприємництва на пільгових засадах або безоплатно.Історичний досвід переконує, що дієвою політика стає тоді, коли ґрунтується на об’єктивно діючій системі економічних законів з урахування різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність і свободу вибору.

10. Міжнародне підприємництво передбачає існування певних перед­умов: поглиблення міжнародного поділу праці тастворенням світо­вого ринку, що сприяє інтернаціоналізації національного підприємництва. У ньому починають брати участь всі підприємці, так чи інакше при­четні до міжнародної торгівлі. Адже формування експорту та імпор­ту сприяє забезпеченню національних підприємств необхідними ресурсами, спонукає їх до удосконалення виробництва, підвищен­ня його технічного рівня тощо; розвиток міжнародного кредиту гарантує залучення у місцеве ви­робництво іноземних інвестицій, поширення науково-технічного співробітництва між країнами; розвиток транснаціональних компанії (ТНК),що діють на теренах різних країн, що сприяють вивозу капіталу та технологій із індустріально розвину­тих країн у менш розвинуті.