Http://tourlib.net 26 страница

рис.46

внаслідок структурних зрушень всередині галузей народного госпо-дарства та між ними, регіонами і між групами підприємств. По-дру-ге, вона включає в себе завдання коригування відносин певних аг-регатних частин сукупної економіки, які визначають її структуру, з метою регулювання їх за допомогою загальних принципів.
Перший напрям дій держави характеризується орієнтацією на усереднення витрат пристосування до структурних зрушень у про-цесі економічного зростання і розвитку науково-технічного про-гресу. Цей напрям визначають як структурну політику розвитку. Другий напрям дій держави відповідає меті якомога "безболісні-шою" пристосування економіки до регіональних і галузевих змін і завданню довгострокових гарантій конкурентоспроможності галу-зей і регіонів.
Структурна політика розвитку використовується там і тоді, де і коли виникає потреба у скороченні періоду адаптації галузей і ре-гіонів до необхідних змін макроекономічної структури та коли струк-турні зрушення мають стати соціальне вигідними для економічних суб'єктів. Її заходи передбачають ліквідацію галузевих і регіональ-них перепон, які гальмують прискорення структурних перетворень. Вони націлені на активізацію галузевого та регіонального потенці-алів розвитку і сприяння оптимальному використанню факторів виробництва. Особливою метою цієї структурної політики є стиму-лювання технічного прогресу, спрямованого на зростання сукуп-ної економічної продуктивності. Одночасно заходи структурної по-літики мають бути спроможними уповільнити ті структурні пере-творення, які призводять до негативних соціальних наслідків.
Заходи держави, орієнтовані на галузі народного господарства, визначаються як галузева структурна політика, а спрямовані на регіони - як регіональна структурна політика.
Галузева структурна політика грунтується на значній фінансо-вій допомозі держави галузям. Вона може охоплювати, залежно від прийнятої в країні концепції економічного і соціального розвитку, множинність галузей або окремі галузі, доводячи ефективність їх до народногосподарського рівня. Для цього держава використовує всі інструменти, які має у своєму розпорядженні. Найважливіши-ми серед них вважаються субвенції, дотації, митний захист, регу-лювання цін, політика досліджень і технологічна політика.
Регіональна структурна політика розвитку має своїм змістом узгодження програм економічного розвитку, що розробляються і впроваджуються суб'єктами економічної політики територіального підпорядкування з метою стимулювання економічного розвитку свого регіону. Узгоджуючи програми територіального розвитку, дер-жава складає на цій підставі єдину національну програму. Як пра-вило, такі національні програми містять заходи від розв'язання проблем надзвичайного стану регіону до довгострокового стиму-лювання регіонального розвитку і глобального управління умова-ми життя. Використовуються практично всі засоби впливу, почи-наючи із стимулювання приватних і державних інвестицій і закін-чуючи спеціальними законодавчими актами та нормативами.
Регіональну структурну політику відрізняє чисельність суб'єк-тів. Через це складно оцінити ефективність її дії. Щонайменша неуз-годженість територіальних програм може призвести до результа-тів, протилежних очікуваним. Наприклад, якщо область або інша територіальна одиниця зайнята розробкою проектів міського пла-нування, а в цей час на державному рівні приймається рішення про розміщення на її території виробничих приміщень і виробни-чих потужностей, то це не лише може поставити під загрозу намі-ри місцевих органів влади, а й нанести суттєву шкоду оптимально-му розміщенню економічних ресурсів у країні. У зв'язку з цим одним з визначальних факторів ефективності регіональної струк-турної політики є ступінь узгодженості конкретних програм і захо-дів політиків різного рівня. Витрати, що супроводжують таку неуз-годженість, вимірюються не лише фінансовими збитками муніци-палітетів, міст, селищ та держави. Вони наносять шкоду людським інтересам, заради яких власне ці заходи плануються. Через це дер-жава та її відповідні інститути мають ретельно вивчати проблеми і виходити у своїх діях не лише з потреб національного рівня, а й обов'язково враховувати пропозиції місцевих органів влади, зі-ставляючи економіко-технічну значимість проектів різних рівнів та їхнє фінансове забезпечення.
Структурна політика провадиться у випадках, коли існує потре-ба у постійному коригуванні розвитку певних галузей економіки. Це є галузева структурна політика, об'єктом якої виступають га-лузі, де конкурентне регулювання не може привести до суспільне бажаних результатів. До них насамперед належать галузі суспіль-ного користування (галузі природної монополії), сільське, лісове та рибне господарство, кам'яновугільна промисловість, металургія тощо. Через різні причини ці галузі не можуть бути ефективними, якщо їх розвиток підпадає під ринково-конкурентне регулювання. Тому держава бере на себе функцію по проведенню сталої політи-ки структурного регулювання, яке вирівнює ринкові хиби.
До кола інструментів структурного регулювання належать адмі-ністративні, які є формою прямого державного втручання у процес прийняття підприємницьких рішень про масштаби, кількість та ціну вироблюваної продукції, і фінансові, які залишають недоторканим ядро підприємницьких рішень.
Основними формами адміністративних інструментів є регулю-вання державою вступу нових підприємств на ринок цих галузей, регулювання ціноутворення та обсягу виробництва. Регулюючи вступ на ринок, держава може обмежувати число продавців або, навпаки, розширювати кількість їх.
Другий інструмент прямого державного контролю - ціни. Дер-жава, виходячи з конкретних політичних, економічних і соціаль-них умов, може встановлювати для учасників ринку рекомендовані межі ціни реалізації. До таких ринків належать ринки галузей по-стачання, транспорт, зв'язок, оренда житла тощо. В одних випад-ках держава встановлює максимальні ціни, вище за які підприє-мець не має права реалізовувати свою продукцію чи надавати пос-лугу (наприклад, оренда житла, газо-, водо-, тепло-, енергопостачан-ня), в інших - мінімальні, нижче за які продавець не може прода-вати свій продукт чи послугу (наприклад, сільське господарство), можуть бути встановлені відповідно до суспільних інтересів і фік-совані ціни (транспорт, зв'язок).
Державна політика цінового регулювання безперечно здійснює тиск на учасників ринку. Вони змушені дотримуватися диктованих державою цін і нести від цього суттєві збитки. Для того щоб запо-бігти виникненню на цьому грунті конфліктів, держава часто супро-воджує регулювання ціни наданням фінансової допомоги. У сукуп-ності пряме цінове і фінансові регулювання оптималізують наслід-ки державних дій і при запровадженні регульованої ціни не допус-кають банкрутства та економічну ліквідацію підприємств на ре-гульованих ринках.
Третій інструмент прямого галузевого державного втручання - регулювання кількості виробництва певних товарів та розміру окремих видів виробництва. Регулювання кількості вироблюваної про-дукції застосовується в розвинених країнах найчастіше в сіль-ськогосподарському виробництві (квотування виробництва цукру, молока тощо) та на транспорті (обмеження дозволу повітряного сполучення на певних ділянках руху, видача ліцензій на переве-зення вантажу автомобілями тощо). Регулювання розмірів вироб-ництва стосується переважно кам'яновугільної промисловості, за-лізорудної та сталеливарної.
Коло фінансових інструментів структурної політики устрою утворюють пряма фінансова допомога підприємствам у формі суб-сидій, кредитів, різних гарантій і прихована у формі пільгового оподаткування. Без втручання у підприємницькі рішення ці інстру-менти впливають на зміну відносних цін товарів, послуг і навіть факторів виробництва. Завдяки цьому вони можуть розглядатися і як інструменти політики стабілізації і політики розподілу факторів виробництва.
Отже, структурна політика може суттєво впливати на поліпшен-ня народногосподарської структури: вона сприяє її модернізації відповідно до вимог НТП і створює умови для оптимального роз-витку всіх галузей економіки; зокрема тих, на які покладаються суспільні функції і які в силу об'єктивних причин не можуть бути в сучасних умовах конкурентоспроможними. Проводячи структурну політику, держава розв'язує також: проблеми ефективного розпо-ділу факторів виробництва.
Політика перерозподілу доходів. Цілям держави у сфері цієї політики відповідає насамперед соціальна політика. Формуючись як наслідок ринкових результатів, вона виступає інструментом їх коригування. Перерозподіляючи ринкові результати, соціальна полі-тика має на меті коригування пов'язаного з виробництвом первіс-ного розподілу доходів. Здійснюється воно за допомогою системи трансфертних соціальних послуг та субсидій у поєднанні з необхід-ним для їхнього фінансування оподаткуванням. Завдяки цьому вер-стви населення з низькими доходами і ті, хто їх не може мати в силу певних причин (вік, інвалідність, стан здоров'я тощо), отриму-ють можливість підвищити свою частку в споживанні благ. Соціальна політика має будуватися так, щоб трансферт частини доходів від одних осіб іншим відбувався таким способом, щоб прагнення до-сягнення високих доходів не зникало, а допомога надавалася лише тим, хто її дійсно потребує.
Коригування розподілу доходів за допомогою соціальної політи-ки здійснюється через державний бюджет та участь держави в ор-ганізації соціального страхування. Вторинний розподіл доходів здій-снюється за допомогою прямих і непрямих заходів і включає захо-ди щодо:
соціальної допомоги, яку отримує кожний, хто потрапляє в скрут-не матеріальне чи соціальне становище;
соціального страхування, мета якого захистити населення у ви-падках "класичних" ризиків життя (безробіття, старість,хвороба);
суспільної структурної допомоги, до якої належать охорона ма-теринства, допомога на дітей, стимулювання придбання майна, здо-буття освіти тощо.
Вторинний розподіл доходів не позбавлений вад: недостатня гнучкість і слабка узгодженість між різними заходами соціальної політики. Складно оцінити в грошах суму цих пільг (навіть при-близно). Проте відомо, що чим більша частина ринкового доходу розподіляється на соціальні потреби, тим менш ефективною є еко-номічна система, оскільки, по-перше, вона не дає змоги забезпечи-ти належний життєвий рівень населення через отримання ним тру-дового доходу, по-друге, вона вичерпує свої потенційні можливості щодо подальшого інвестування, а отже, подальшого розвитку. Че-рез це для політики перерозподілу доходів важливо відшукати певні межі, які відповідали б завданню збереження як соціального, так і економічного устрою суспільства.
На соціальне вирівнювання суспільства спрямована також полі-тика вирівнювання на ринку праці. Вирівнювання на ринку праці означає вирівнювання попиту і пропозиції робочої сили на відпо-відному ринку. Через заходи щодо збереження старих і створення нових робочих місць, на яких зайняті певні групи населення (ро-бітники у віці, жінки, молодь), держава сприяє стабільності ринку праці. В центрі такої політики стоїть діяльність держави з розвитку профосвіти, профорієнтації, перепідготовки кадрів, їхньої переква-ліфікації тощо.
Вирівнювання на ринку праці доповнюється політикою охорони праці. Її предметом є захист праці, зокрема в промисловості, через регулювання загальних умов праці. В конкретних ситуаціях вона може бути подана як захист від необгрунтованого звільнення з роботи, захист праці жінок та майбутніх матерів, захист праці мо-лоді. Захист праці жінок, наприклад, реалізується в таких заходах держави, як заборона нічної роботи, надання більш тривалих пе-рерв на відпочинок, ніж чоловікам, заборона жіночої праці в пев-них галузях економіки (шахти, кам'яні кар'єри, рудники тощо). В цілому політика захисту праці мусить вести до гуманізації праці, гуманізації робочих місць, до покращення якості трудового життя.
До системи соціального вирівнювання в окремих країнах при-числяють також політику держави по залученню працівників до участі в управлінні виробництвом та політику заробітної плати.
Отже, стабілізаційна, структурна і соціальна політика, що прова-диться в межах політики розвитку, підпорядковує економічний і соціальний розвиток країни досягненню цілей, закріплених у концеп-ціях соціально-економічного розвитку, прийнятих певною країною. Інструменти, які використовує держава в проведенні різних форм політики розвитку, поділяються на прямі і непрямі: прямі інструмен-ти економічної політики передбачають втручання держави в процес прийняття рішень господарських суб'єктів щодо визначення ціни та обсягу виробництва продукції, обсягів підприємства, вступу нових підприємств на ринок; непрямі інструменти економічної політики за-лишають ядро підприємницьких рішень недоторканим.
Найбільш поширеними непрямими інструментами є фінансова політика (насамперед податкова та кредитна), грошова, зовнішньо-економічна, політика доходів. Суб'єкти економічної політики ма-ють бути носіями суспільних інтересів, компетентними, вміти пра-вильно оцінювати інформацію про економічний стан суспільства і приймати оптимальні економічні і соціальні рішення. Для цього мають забезпечуватись їх особисті інтереси.
§ 7. Зовнішньоекономічна політика держави
Початкові теоретичні засади зовнішньоекономічної діяльності держави були означені в контексті розгляду основних форм між-народних економічних відносин. Щодо цілей, методів та регулю-вання зовнішньоекономічних зв'язків, то вони потребують спе-ціального висвітлення як напрям політики держави.
Під зовнішньоекономічною політикою розуміють політичне оформлення міжнародних економічних зв'язків країни. При цьому міжнародні економічні відносини охоплюють всі економічні опе-рації, що здійснюються між господарськими суб'єктами певної краї-ни та їхніми іноземними партнерами (імпорт та експорт товарів, капіталу, послуг, а також транскордонний рух робочої сили і гро-шей). До зовнішньоекономічної діяльності також належать:
торгово-політичні заходи, такі як введення, зміна та відміна мита та інших (нетарифних) торгових перешкод або укладення догово-рів про торгівлю, кооперацію та запобігання подвійному оподатку-ванню;
валютно-політичні заходи (ревальвація і девальвація власної валю-ти, введення, зміна та відміна обмежень на шляху руху капіталу);
участь у міжнародних економічних організаціях, включаючи заснування нових організацій.
Зовнішньоекономічна політика грунтується на теорії світової економіки, яка досліджує засади зовнішньоекономічних операцій та їхній вплив на господарські події в країні та за кордоном. Отри-мані при цьому знання є основою для формулювання цілей та прий-няття рішень для ефективної зовнішньоекономічної політики.
Зовнішньоекономічна політика є частиною економічної політи-ки, яка, у свою чергу, виступає складовою політики держави вза-галі. Її цілі мають бути сумісними з цілями економічної політики та політики в цілому. Зовнішньоекономічні заходи повинні відповіда-ти політико-економічному та суспільно-політичному устрою сус-пільства. Певні зовнішньоекономічні цілі можуть розглядатися тільки як засіб або проміжна мета для досягнення стратегічної загально-економічної або загальнополітичної мети.
Вищою метою зовнішньоекономічної політики є дотримання або досягнення зовнішньоекономічної рівноваги. В широкому значенні зовнішньоекономічна рівновага має забезпечити процес національ-ного макроекономічного відтворення при пропорційному розвитку економіки. Це відповідає загальній стратегічній меті стабілізації та подальшого зростання економіки України.
У вузькому значенні зовнішньоекономічну рівновагу визнача-ють як платіжний баланс країни, в якому знаходять відображення всі платіжні потоки між країною та зарубіжними партнерами. При цьому є різні концептуальні підходи до визначення її. Відповідно до них народне господарство перебуває в стані зовнішньоекономічної рівноваги тоді, коли урівноважені платіжний баланс, баланс зобо-в'язань або так званий основний баланс як сума балансу зобов'язань та балансу довгострокового руху капіталу.
Згідно з першою концепцією для народного господарства харак-терний стан зовнішньоекономічної рівноваги, коли сума всіх пла-тіжних надходжень із-за кордону дорівнює сумі всіх платежів за кордон, тобто коли золотий і валютний запаси країни не зміню-ються. Цю концепцію критикують за те, що сальдо платіжного ба-лансу може відображати також політико-економічні заходи уряду цієї країни чи результати операцій центрального банку її з метою досягнення рівноваги платіжного балансу, а отже, викривляти дій-сне зовнішньоекономічне становище країни.
Автори другої концепції відстоюють думку, що зовнішньоеконо-мічна рівновага досягається тоді, коли поточний рух товарів між країною та її закордонними партнерами урівноважений. Оскільки у цьому випадку країна спроможна оплатити весь імпорт товарів за рахунок експорту товарів власного поточного виробництва, вона не повинна ні одержувати кредити за кордоном, ні надавати кре-дити за кордон. Недоліком цієї концепції є те, що вона недостатньо враховує різноманітність міждержавних потоків капіталу.
Прихильники третьої концепції визначають зовнішньоекономічну рівновагу як баланс так званих автономних .операцій, тобто баланс міжнародного руху платежів, який заснований на нормальній еко-номічній активності приватних чи державних підприємств. Однак при цьому не враховується те, що при проведенні спеціальних операцій, орієнтованих на досягнення рівноваги платіжного балансу, йдеться переважно про короткостроковий рух капіталу.
Зовнішньоекономічна рівновага у вузькому значенні може до-сягатися або шляхом вільної торгівлі чи протекціонізму, або поєд-нувати обидва в певних галузях економіки та напрямах зовнішньо-економічних зв'язків. Коригування цих форм зовнішньоекономіч-ної політики має здійснюватися за показниками зовнішньоеконо-мічної рівноваги в широкому значенні.
Економічна інтеграція народного господарства з економікою інших країн також може бути засобом досягнення економічної рів-новаги в широкому значенні. При цьому ступінь єдності визначає ступінь інтеграції та її конкретні форми.
Метою зовнішньоекономічної політики може бути також праг-нення незалежності від такого імпорту, який підриває національну безпеку та політичну незалежність країни. Таке прагнення обме-жується окремими секторами економіки (наприклад, сільське гос-подарство, виробництво сталі) або окремими товарами, які мають особливе значення для вітчизняного процесу виробництва (вугілля, нафта тощо). Метою в цьому випадку є досягнення вищого ступеня самозабезпечення, підвищення безпеки постачання. Певну роль тут відіграють також стратегічні міркування.
Ці абстрактні цілі зовнішньоекономічної політики кожна країна реалізує не ізольовано, а в певних пропорціях, з певними акцента-ми на певних історичних етапах. Так, для України сьогодні актуальні такі цілі зовнішньоекономічної політики. " 1. Інтеграція України в світове господарство та динамізація її зовнішньоекономічних зв'язків.
2. Органічне поєднання заходів щодо послідовної лібералізації сфери зовнішньоекономічних зв'язків з регулюючою роллю дер-жави в цій сфері при переважному використанні ринкових, а не адміністративних засобів регулювання.
3. Орієнтація на цілеспрямоване формування і ефективну реалі-зацію експортного потенціалу країни.
4. Багатовекторність зовнішніх економічних зв'язків України. Для реалізації зазначених цілей в Україні розробляється кон-цепція довгострокової зовнішньоекономічної політики та держав-на програма розвитку експортного потенціалу.
Розглянемо інструменти реалізації зовнішньоекономічної полі-тики. Потоки товарів, послуг та капіталу між країною та її закор-донними партнерами регулюються сукупністю інструментів. Через те що експорт - імпорт товарів і послуг та міжнародні платіжні операції є складовою частиною нормальної економічної діяльності країни, всі макроекономічні заходи, які впливають на економічну активність країни, впливають і на них.
Інструментами зовнішньоекономічної політики називають тіль-ки ті політико-економічні інструменти, які призначені для ціле-спрямованого безпосереднього впливу на зовнішньоекономічні опе-рації. Вони можуть поділятися на торгово-політичні та валютно-політичні інструменти. До перших належать ті, які впливають на реальні характеристики міжнародного обміну товарами. Найваж-ливішими торгово-політичними інструментами є мито, континген-ти та інші нетарифні торгові обмеження.
Мито є найдавнішим інструментом торгової політики. В цілому його розглядають як податок, який держава накладає на товар, якщо він перетинає державний кордон або кордон митної зони. Відпо-відно до напряму товарних потоків розрізняють ввізне, вивізне та транзитне мито. Найбільше економічне значення має сьогодні ввізне мито. Вивізне мито накладають лише деякі країни, насамперед на аграрні продукти і сировину.
Раніше мито слугувало насамперед фіскальним цілям - форму-ванню державних доходів. Історично воно належить до найстарі-ших джерел доходів держави. Однак мито є не тільки джерелом доходів держави, а й так званою тарифною перешкодою торгівлі. Нарахування мита штучно підвищує ціну товарів при переміщенні їх через кордон, що впливає на попит і пропозицію. Мотиви нара-хування мита сьогодні такі:
для формування доходів держави (так званий фіскальний мо-тив);
для коригування рівноваги платіжного балансу;
для захисту вітчизняних товаровиробників (класичний аргумент захисного мита);
для захисту вітчизняних робочих місць.
Незалежно від того, з яких мотивів країна хоче встановити мито, вона має при цьому враховувати те, що торгові партнери, які через введення цього мита понесуть збитки, з свого боку, відреагують застосуванням так званого відповідного мита.
Якщо мито діє на зовнішню торгівлю опосередковано, через ціни на товари, що продаються, держава може здійснювати також без-посередній вплив за допомогою контингентування імпорту або екс-порту товарів. Контингенти - це кількісні і(або) вартісні обмежен-ня ввезення або вивезення певного товару, що вводяться на певний період. Реалізується контингентування через імпортні та експортні квоти, які можуть бути генеральними, груповими та індивідуальни-ми і поширюватись відповідно на всі країни, групу країн чи якусь окрему країну. Якщо торговий партнер певної країни йде через переговори "добровільно" на обмеження свого експорту в цю краї-ну, то говорять про так званий договір добровільного самообме-ження.
На практиці імпортні квоти мають більше значення, ніж експорт-не контингентування. І навпаки, імпортне мито має багато переваг над імпортними контингентами, тому що кількісні обмеження приз-водять до підвищення ціни імпортних товарів, а користується цим експортер, одержуючи більший прибуток. Водночас імпортне мито поповнює бюджет держави-імпортера.
Усі торгові перешкоди, за винятком мита, охоплюються понят-тям нетарифні торгові перешкоди. Контингенти є тільки формою нетарифних торгових перешкод, які виділяються разом з митом через їх гласність як інструмент державного впливу на торгівлю. Крім контингентів є ще багато інших нетарифних торгових пере-шкод, які також уже давно використовуються як інструмент зов-нішньоекономічної політики. На відміну від мита і контингентів вони перешкоджають торгівлі в більш чи менш прихованій формі, вплив їх важко оцінити кількісно. Часто вони є побічним наслідком заходів, що провадяться з іншою метою, наприклад підвищення стандартів охорони здоров'я, безпеки чи охорони навколишнього середовища. .
Найважливішими нетарифними торговими перешкодами поряд з кількісними обмеженнями виступають:
надання всіх видів субвенцій вітчизняним підприємствам та га-лузям економіки; що беруть участь у міжнародній конкуренції;
введення певного податкового регулювання на користь вітчиз-няних галузей економіки, які підпадають під вплив міжнародної конкуренції;
так звані технічні торгові перешкоди, які встановлюються через національні норми та інші технічні нормативи;
забезпечення переваг вітчизняним продавцям при розподілі дер-жавних замовлень;
встановлення правових нормативів, які перешкоджають торгівлі;
певні методи визначення митної вартості та митного оформлення, що відступають від міжнародних норм, наприклад адміністративні акти щодо ввізних документів, упаковки чи маркування.
Правові та управлінські розпорядження, що перешкоджають тор-гівлі, називають також адміністративними торговими перешкода-ми. Приховані нетарифні торгові перешкоди дійсні сьогодні для біль-шої частини світової торгівлі як найсуттєвіша перешкода для вільного товарообміну. Оскільки за численними міжнародними договорами, зокрема ГАТТ-СОТ, мито і контингенти як інструмент торгової полі-тики значною мірою втратили своє значення, то приховані нета-рифні торгові перешкоди залишаються єдиним інструментом впли-ву на торгівлю. Це явище дістало назву "неопротекціонізм".
Держава може впливати на зовнішньоекономічні операції не тіль-ки з економічного боку, а й через монетарну сторону, через валют-
но-політичні заходи. Міжнародний рух платежів може відбува-тись тільки тоді, коли можливий обмін національних платіжних засобів один на одного. Це відбувається на валютному ринку, на якому складаються певні пропорції обміну між окремими валюта-ми, валютні курси. Через ці валютні курси господарства окремих країн пов'язані одне з одним на монетарній основі. Державний вплив на міжнародну торгівлю і рух капіталу через монетарну сто-рону реалізується шляхом грошової політики, політики валютно-го курсу, а також прямих обмежень, контролю міжнародних пла-тежів.
Перше рішення у валютній політиці - це рішення про систему фіксованого валютного курсу чи курсу, що коливається. Перевага фіксованого валютного курсу полягає в тому, що він підвищує без-пеку в міжнародній торгівлі та русі платежів, а недолік - в тому, що він може відступати від ціни рівноваги, через що призводити до неврівноваження платіжного балансу. Валютний курс, що коли-вається, має ту перевагу, що (за відсутності інтервенцій держави на валютний ринок) забезпечує урівноваження платіжного балан-су. Недолік його полягає в тому, що він може суттєво коливатись, що негативно впливає на міжнародну торгівлю.
За фіксованого валютного курсу держава має можливість або встановлювати для всіх операцій єдиний валютний курс, або для різних операцій різні валютні курси, що називають розщеплен-ням валютного курсу. В першому випадку для захисту фіксова-ного курсу достатньо державних інтервенцій на валютний ринок, в другому - неминучі валютні обмеження і прямий контроль руху платежів.
За фіксованого валютного курсу держава може цілеспрямовано змінювати валютний курс, девальвувати чи ревальвувати свою ва-люту. Ревальвація національної валюти призводить до подорожчання національного продукту за кордоном та до здешевлення імпорту. Тому експорт кількісно зменшується, а імпорт зростає і баланс зо-бов'язань погіршується. Наслідком ревальвації є одночасно поліп-шення реальних відносин обміну і підвищення добробуту в цій країні, адже після ревальвації за одиницю експорту можна одержати біль-шу кількість імпорту.
Девальвація національної валюти призводить до здешевлення віт-чизняних товарів за кордоном та до подорожчання імпорту. У зв'язку з цим зростає експорт і зменшується обсяг імпорту. Девальвація сприяє також поліпшенню міжнародної конкурентоспроможності вітчизняних товарів. З іншого боку, девальвація через погіршення реальних відносин обміну зумовлює падіння добробуту. Країна де-вальвує свою валюту тільки для того, щоб через зростання експор-ту та заміщення імпорту вітчизняними товарами підвищити зайнятість в національній економіці. Таку політику називають "політи-кою бідного сусіда", тому що проблема зайнятості експортується за кордон.
Можливість стимулювання економіки через отримання зов-нішньоторгового сальдо (надлишку) відома вже давно і мала важ-ливе значення вже в меркантилізмі XVII ст. Країни, які провадять сьогодні таку політику, наприклад Японія, часто звинувачують у недобросовісній "неомеркантилістичній" зовнішньоекономічній політиці.
За гнучкого валютного курсу держава може впливати на валют-ний курс через інтервенції на валютному ринку. Це може мати сенс у разі необхідності амортизувати звичайні коливання валют-ного курсу та уникнути можливих різких коливань його. У цьо-му випадку говорять про контрольовану плавучість валютного кур-су. Держава може також штучно занижувати валютний курс через інтервенції на валютний ринок для досягнення свого довго-строкового курсу на рівновагу та створення переваг у міжнарод-ній конкуренції. Таку ситуацію характеризують як "брудну плаву-чість".
Політика валютного курсу регулюється суворими міжнародни-ми правилами, тому що заходи політики валютного курсу основ-них країн - учасниць міжнародної торгівлі мають також суттєві міжнародні наслідки. Так, країни-члени Європейської валютної системи (ЄВС), яка передбачає фіксацію валютного курсу, можуть змінювати його лише за взаємною згодою. Більш як 150 країн- членів МВФ, статут яких передбачає валютний курс, що коливаєть-ся, зобов'язані не вживати таких заходів, як маніпулювання валют-ним курсом або міжнародною валютною системою, що можуть порушити існуючий стан платіжного балансу або надати недобро-совісні переваги в конкуренції проти інших країн-членів.
У той час, як інструменти грошової політики та політики валют-ного курсу тільки опосередковано, через відсоток і валютний курс впливають на зовнішню торгівлю та міжнародний рух капіталу, обмеження руху міжнародних платежів слід розглядати як безпо-середнє, пряме втручання держави в зовнішньоекономічні операції через монетарну сторону. Під обмеженнями міжнародного руху пла-тежів слід розуміти всі адміністративні постанови і заходи країни, які заважають вільній купівлі-продажу іноземної валюти, що озна-чає обмеження вільної конвертації однієї валюти в іншу.
Контроль міжнародного руху платежів може здійснюватися двома шляхами.
1. Міжнародні операції можливі, але купівля-продаж валюти, необхідної для їх оплати, підлягає державному контролю і обме-женням.
2. Купівля-продаж валюти не обмежена, але потрібні для цього юридичні угоди перебувають під контролем держави і лімітуються за певних обставин.
Який шлях із цих двох обере держава, залежить насамперед від методів обліку, тому що вони діють однаково як прямий контроль усіх міжнародних платежів, дозволених законодавством. Найчасті-ше обмеження руху платежів поширюються лише на певні части-ни зовнішньоекономічної діяльності, наприклад на міжнародний рух капіталу чи на валютні операції при міжнародному туризмі. Будь-які обмеження міжнародного руху платежів можуть застосо-вуватись також до резидентів і нерезидентів.
Організаційні засади зовнішньоекономічної політики визнача-ються національними законодавчими актами, міжнародними пра-вилами і звичаями, а також спеціальними міжнародними угодами та різноманітними актами міжнародного права. Оформлення цього правового порядку на національному рівні та його формування на міжнародному рівні через укладання відповідних міжнародних угод і вступ до відповідних міжнародних організацій та договорів є та-кож завданням зовнішньоекономічної політики.
Для України національні організаційні рамки у цій сфері окрес-лені Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. з наступними доповненнями, Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютно-го контролю" від 19 лютого 1993 р. та іншими законодавчими акта-ми. Зазначений закон регулює рух товарів, послуг, капіталу, плате-жів та інші зовнішньоекономічні відносини. Він визначає зміст, роз-мір та обсяг обмежень, які дійсні для зовнішньоекономічних зв'яз-ків України та можуть вводитись окремими нормативними актами.
Міжнародні організаційні засади для української зовнішньоеко-номічної політики витікають з міждержавних угод і правил, які Україна визнає через своє членство в міжнародних організаціях та як договірний партнер дво- та багатосторонніх договорів. Найваж-ливішими серед них є договори з країнами близького зарубіжжя як основними торговими партнерами України, країнами Східної Європи, Німеччиною, США та ін. З міждержавних угод слід зазна-чити передусім договори в межах СНД і документ про членство України в МВФ.
Важливим є вступ нашої країни до ГАТТ-СОТ. Ця організація має за мету лібералізацію світової торгівлі та регулює близько 90 відсотків її загального обсягу. Для досягнення зазначеної мети ГАТТ-СОТ встановив такі принципи міжнародної торгівлі.
1. Принцип торгово-політичної недискримінації, який зобов'язує учасників договору вводити режим найбільшого сприяння у взаєм-ній торгівлі.
2. Принципова заборона нетарифних торгових перешкод, відхи-лення від якої можливі лише в особливих випадках.
3. Принцип, за яким країна має захищати свою економіку тіль-ки через мито, а не через інші (нетарифні) торгові перепони.
4. Принцип взаємності при митних переговорах, а також при вирішенні спірних питань.
5. Право на рекламаційні та реторсійні, зворотні заходи при порушенні правил ГАТТ-СОТ однією з сторін договору.
Україна як самостійна держава використовує практично всі інструменти зовнішньоекономічної політики. Однак робиться це стохастично, без належного теоретичного обгрунтування необхід-ності введення того чи іншого торгового обмеження та прогнозу-вання його наслідків для вітчизняної економіки. Набагато складніша ситуація з організаційними засадами зовнішньоекономічної політики. Вони практично тільки формуються як на національно-му, так і на міжнародному рівні.

Частина VIII. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ І ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
Розділ 38. Податково-бюджетна політика держави
§1. Сутність і функції податків. Оптимальне оподаткування
§ 2. Класифікація податків
§ 3. Податкова політика держави
§ 4. Особливості податкової політики в Україні
§ 5. Бюджетна політика держави

Розділ 38 ПОДАТКОВО-БЮДЖЕТНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ
§ 1. Сутність і функції податків. Оптимальне оподаткування
Провідна роль у забезпеченні виконання державою функцій щодо регулювання економічних процесів належить податкам. Саме по-датково-бюджетна і кредитно-грошова політика є ефективними ме-тодами державного регулювання ринкової економіки, що застосо-вуються в більшості західних країн протягом багатьох десятиріч.
Податки - це обов'язкові платежі фізичних та юридичних осіб до центрального і місцевого бюджетів, здійснювані у порядку і на умовах, що визначаються законодавчими актами тієї чи іншої країни.
Найповніше сутність податків характеризують виконувані ними функції - фіскальна і регулююча.
В усіх державах на різних етапах їхнього історичного розвитку податки виконували передусім фіскальну функцію, тобто забезпе-чували централізацію певної частини ВНП в державному бюджеті з метою фінансування державних витрат.
Протягом останніх двох десятиліть значного розвитку набула регулююча функція податків. Сутність її полягає у впливі податків на різні аспекти діяльності платників їх. Ця функція заснована на тому, що, вилучаючи за допомогою податків певну частку доходів економічних суб'єктів, можна стимулювати або стримувати їх діяль-ність у відповідних напрямах, а отже, регулювати соціально-еконо-мічні процеси в країні. Використання регулюючої функції податків здійснюється через податкову політику.
Податки з'явилися у глибокій давнині разом з появою владних структур. У східних слов'ян першою формою податків були добро-вільні підношення своїх племен і данина з чужих.
З розвитком держави розвивалися і податки, адже вони є платою суспільства за виконання державою її функцій. Вже Монтеск'є, А. Сміт, Д. Рікардо розглядали податки як плату за ті вигоди, які платник подат-ків отримує від держави, наприклад за охорону особи та майна.
У стародавніх суспільствах існували такі види податків: майно-вий, податок на іноземців, податок з рабів, експортні та імпортні мита, ринкові збори (Стародавня Греція); податки на продаж, купів-лю, договори та комерційні угоди, на худобу, будівлі, греблі, мости, подушний податок на чоловіків, натуральний податок на землю, що належала державі (Стародавній Єгипет), тощо. В епоху мерканти-лізму податки починають використовуватись як засіб регулюван-ня певних соціально-економічних процесів. Так, уряд Кольбера у Франції (XVII ст.) застосовував посилене оподаткування споживачів предметів розкошу і водночас податкові привілеї для деяких га-лузей промисловості. Податки використовувались і в політиці за-охочення народжуваності. Так, від сплати їх звільнялися багатодітні сім'ї та особи, що брали шлюб у молодому віці.
У завершеному вигляді податки існують на досить високому рівні розвитку суспільства під впливом розвитку правових, демократич-них засад державного устрою, становлення цивілізованих відносин між державою та економічними суб'єктами, що передбачають під-порядкування останніх встановленим законам та нормам грома-дянської поведінки, з одного боку, та відповідальність держави пе-ред економічними суб'єктами - з іншого.
Становлення системи оподаткування неминуче пов'язане з пи-танням про її вдосконалення, оптимізацію. Основні принципи оп-тимального оподаткування розроблені ще А. Смітом в його праці "Дослідження про природу та причини багатства народів". Це пи-тання в умовах розвиненої ринкової економіки вивчали такі відомі сучасні економісти, як Р. Мардсен, Р. Стічліц, А. Лаффер та ін. Мож-на сформулювати такі принципи оптимального оподаткування.
1. Оподаткування не повинно бути надмірним. Якими б велики-ми не були потреби у фінансових засобах, необхідних для забезпе-чення витрат держави, податки не повинні підривати зацікавле-ність платників у господарській діяльності. Надмірні податки, по-перше, зумовлюють звуження податкової бази внаслідок зменшен-ня обсягів виробництва і доходів, отже, призводять до зменшення надходжень до державного бюджету; по-друге, породжують такі явища, як приховування доходів від оподаткування.
2. Один доход не повинен оподатковуватися більше одного разу, тобто треба запобігати подвійному і багаторазовому оподаткуван-ню. Прикладами такого запобігання може бути перехід розви-нених країн від податку з обороту до податку на додану вартість;
впровадження диференційованого оподаткування розподіленої і не-розподіленої частин прибутку корпорацій.
3. Система і процедура сплати податків мають бути простими, зрозумілими і зручними для платників і економічними для установ, що збирають податки. Це означає, що оподаткування повинно здій-снюватись з мінімальними адміністративними витратами.
Адміністративні витрати оподаткування поділяють на прямі (на утри-мання податкової служби; вони є тим більшими, чим більше число суб'єктів оподаткування) та непрямі (на ведення записів доходів, за-повнення податкових декларацій, консультації податкових адвокатів тощо; крім кількості суб'єктів оподаткування вони залежать також від складності податкової системи та розміру податкових ставок, які заохо-чують до пошуку офіційних шляхів індивідуалоного зниження їх, що зумовлює зростання витрат, наприклад, на консультації з адвокатами).
4. Податкова система має бути гнучкою, легко адаптованою до зміни економічних і суспільно-політичних умов.
5. Податкова система повинна відповідати критерію фіскальної достатності, тобто залучати до державного бюджету доходи, до-статні для задоволення розумних потреб держави.
6. Податкова система не повинна залишати сумніву у платника щодо неминучості сплати податку. Система штрафів і санкцій, гро-мадська думка мають бути такими, щоб несплата або несвоєчасна сплата податків були менш вигідними, ніж своєчасне виконання обов'язків перед податковими органами.
7. Податкова система має відповідати критеріям справедливості. Однак справедливість в оподаткуванні тлумачиться по-різному. Одні вважають справедливим, коли всі платники, незалежно від рівня їхніх доходів, сплачують податки за однією ставкою (пропорційне оподаткування). Інші вбачають справедливість в тому, щоб більші податки сплачували споживачі більшої кількості безплатних або піль-гових благ, створюваних за рахунок податків. Крайня точка зору щодо цього належить англійському економісту А. Селдону, який стверджує, що податки взагалі мають сплачувати ті особи, які одер-жують від держави суспільні товари і послуги. Трансферти насе-ленню з державного бюджету мають бути формою повернення по-датків. Податки, які сплачують підприємці, призводять до зростан-ня витрат виробництва, інфляції, зниження продуктивності праці. Тому, на думку Селдона, треба звільнити підприємців від держав-ного податкового тягаря.
Найбільш виваженою здається точка зору, згідно з якою спра-ведливість в оподаткуванні досягається тоді, коли платники, що от-римують більші доходи, сплачують і більші податки (прогресивне оподаткування), а платники, однакові в усіх аспектах, що стосу-ються оподаткування, оподатковуються за одними правилами.
Важливе місце в теорії оптимального оподаткування належить дослідженню впливу загального рівня податків на економічний роз-виток. Американський економіст А. Лаффер обгрунтував пряму залежність між прогресивністю оподаткування, національним ви-робництвом і доходами бюджету та відобразив цю залежність у так званій кривій Лаффера (рис. 47).
Згідно з теорією Лаффера підвищення податків до певного рів-ня сприяє зростанню доходів бюджету, оскільки воно не підриває стимулів до економічної діяльності та інвестиційної активності. За цією межею розпочинається так звана заборонена зона шкали опо-даткування. Податкові ставки, що належать до цієї зони, не стиму-люють підприємців до збільшення нагромаджень, інвестицій і об-сягів виробництва. Отже, звужується податкова база і зменшують-ся податкові надходження до державного бюджету.

рис.47

У Вплив зниження податків на економічні процеси Лаффер вба-чав: а) у зростанні податкової бази внаслідок збільшення кількості праці і капіталу, що пропонуються на ринок і розширюють обсяг виробництва; б) у переведенні праці та капіталу, що вже викорис-товуються ринком, з низькооподатковуваних у порівняно високо-оподатковувані сфери, що поліпшить розподіл капіталу за сферами економіки і сприятиме підвищенню її ефективності; в) у зменшенні випадків ухилення від податків.
Важливо встановити межу податкового рівня, перевищення якої мало б негативні наслідки для економіки та державного бюджету. Економісти вважають, що точно визначити її досить важко, але можна виділити явища, які свідчать про досягнення критичної точ-ки оподаткування:
1) падіння або непропорційно повільне зростання надходжень до державного бюджету при підвищенні податкових ставок;
2) зниження темпів економічного зростання і особливо погір-шення становища з інвестиціями, реальними доходами населення;
3) зростання тіньового сектора економіки, масове ухилення від податків.
§ 2. Класифікація податків
Податки можна класифікувати так:
за формою оподаткування - прямі та непрямі;
за об'єктом оподаткування - на доходи на споживання (спла-чуються не при отриманні доходів, а при їх використанні) і на майно;
залежно від рівня державних структур, які встановлюють подат-ки, - загальнодержавні та місцеві;
за способом стягнення - розкладні (вони встановлюються спо-чатку в загальній сумі відповідно до потреб держави в доходах, потім цю суму розкладають на окремі частини за територіальними одиницями, а на низовому рівні - між платниками) та окладні (передбачають встановлення спочатку ставок, а потім розміру по-датку для кожного платника; загальна величина податку формуєть-ся як сума платежів окремих платників).
Найбільшого значення набула класифікація податків на прямі та непрямі. Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників. Це податки на їхні доходи та майно. Непрямі податки - це податки на споживання, тобто на товари та послуги. Непрямі податки є частиною ціни реалізованих товарів. З підвищенням їх зростають ціни.
Прямі податки містять: особистий прибутковий податок, податок на прибуток корпорацій, на соціальне страхування і на фонд заро-бітної плати (соціальні податки), майнові податки, в тому числі по-датки на власність, тощо.
Особистий прибутковий податок (податок на особисті доходи). Вперше з'явився у Великобританії в 1793 р. як тимчасовий захід, а з 1842 р. остаточно увійшов в англійську податкову практику. Плат-никами цього податку є як наймані робітники, так і підприємці (у більшості податкових систем товариства не розглядаються як окре-мий об'єкт оподаткування, тому податки на доходи сплачують парт-нери, а не самі товариства). В країнах з розвиненою ринковою економікою 70-75 відсотків надходжень за цим податком до бюд-жету сплачують наймані робітники. Частка заробітної плати, яка у вигляді особистого прибуткового податку надходила до державно-го бюджету, на початку 90-х років XX ст. становила до 2 відсотків у Японії і більше 35 відсотків у Швеції та Данії.
У структурі податкових надходжень більшості країн особисто-му прибутковому податку належить провідне місце. Його частка у 1990р. по країнах Організації економічного і соціального розвит-ку- 28 держав (ОЕСР) коливалася від 11,4 відсотків у Франції до 51 у Данії, Це зумовлено переважанням індивідуальних доходів у створюваному валовому доході.
У два останні десятиліття у сфері особистого прибуткового опо-даткування в розвинених країнах відбуваються такі зміни.
1. Зменшується кількість ставок, за якими оподатковуються осо-бисті доходи. Так, у США замість 14 категорій доходів, що підляга-ли оподаткуванню за ставками від 11 до 50 відсотків у 1988 р. було введено дві федеральні ставки - 15 і 28 відсотків. У Японії в 1986 р. прибутковий податок стягувався за 15 ставками, а впродовж трьох етапів податкової реформи кількість їх скоротилася до 6.
2. Знижуються ставки особистого прибуткового податку. Так, в Японії максимальна ставка скоротилася з 70 відсотків у 1986 р. до 50. У 1993 р. максимальні ставки особистого прибуткового податку в розвинених країнах становили:
ф.58

Ці зміни свідчать про зниження рівня прогресивності особисто-го прибуткового оподаткування.
3. Розширюється база оподаткування як за рахунок оподатку-вання доходів, які раніше йому не підлягали (певні види соціальної допомоги), так і шляхом усунення деяких податкових пільг.
Податок на прибуток корпорацій стягується в тому випадку, якщо корпорація визнається юридичною особою. Оподаткуванню підлягає чистий прибуток, тобто валовий прибуток, зменшений на суму встановлених відрахувань і податкових пільг. Його було вве-дено на початку XX ст. у ряді країн, а значного поширення він набув після другої світової війни.
Частка податку на прибуток корпорацій у податкових надход-женнях до бюджету в більшості країн є невеликою, в середньому 10 відсотків.
Податкові реформи 80-90-х років внесли такі зміни в систему податків на прибуток корпорацій.
1. Знижено податкові ставки. Так, у США максимальну ставку податку зменшено з 46 до 34 відсотків (а з урахуванням ставки місцевого податку - з 51 до 39 відсотків), мінімальну - з 20 до 15 відсотків.
2. У ряді країн запроваджено заходи щодо усунення подвійного оподаткування розподіленого прибутку.
3. Скорочено пільги щодо цього податку (інвестиційний кредит, регіональні пільги).
На практиці в більшості компаній на сплату податків йде частка прибутку менша, ніж ставка оподаткування. По-перше, компанії можуть легальне зменшити обсяг оподатковуваної суми за рахунок збільшення відрахувань у неоподатковувані фонди (амортизацій-
ний, пенсійний тощо). По-друге, застосовуються різні податкові пільги. По-третє, компанії з невеликим оборотом обкладаються в багатьох країнах більш низьким податком (наприклад, у Вели-кобританії ставка податку для компаній з прибутком меншим 750 000 фунтів стерлінгів становить не 35, а 25-35 відсотків). По-четверте, в деяких країнах податок на прибуток корпорацій може сплачуватись не лише окремою фірмою, а й її материнською ком-панією (якщо фірма входить до групи компаній), що дає можли-вість знизити податкову базу компаній групи. По-п'яте, майже в усіх країнах є система покриття втрат компанії за рахунок її при-бутків кількох попередніх років або за рахунок її майбутніх при-бутків. В результаті відслідковується тенденція до зменшення час-тини податків в прибутку компаній. Так, в країнах ОЕСР ця частка зменшилась з понад 2/5 до менше ніж 1/3.
В Україні до 1995 р. підприємства сплачували податок не на при-буток, а на валовий доход. У 1993 р. було зроблено спробу перейти до оподаткування прибутку, але вона виявилась невдалою. Засто-сування податку на валовий доход призводило до подвійного опо-даткування заробітної плати: спочатку як частки у валовому доході підприємства, потім як особистого доходу працівників певного під-приємства. Крім того, заробітна плата частково входить до складу податкової бази податку на добавлену вартість.
У 1995 р. в Україні було здійснено перехід до оподаткування прибутку підприємств.
Соціальні внески (соціальні податки) справляються з метою формування фондів соціального страхування - пенсійного, з без-робіття тощо. Платниками цих податків є як працівники, так і під-приємці. Головну частку внесків на соціальне страхування в біль-шості країн сплачують підприємці (в країнах ОЕСР - понад 60 відсотків). У таких країнах, як Швеція, Фінляндія, тягар податків на соціальне страхування майже повністю лягає на підприємців.
У заробітній платі робітника обробної промисловості, що має сім'ю з двома дітьми, частка податків на соціальне страхування на початок 90-х років в середньому по країнах ОЕСР становила близь-ко 10 відсотків.
Роль соціальних податків у формуванні доходів державного бюд-жету зростає. Середній показник по країнах ОЕСР збільшився з 20, 6 відсотка у 1965 р. до 24,5 у 1990 р. Найвища частка податків на соціальне страхування в загальній сумі податкових надходжень у Франції, Німеччині, Австрії.
В Україні діє система обов'язкового соціального страхування та пенсійного забезпечення, що передбачає здійснення відрахувань до відповідних фондів в обсязі 37 відсотків від фонду заробітної плати. Є також інші нарахування на фонд заробітної плати: до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення (12 відсотків), до фонду сприяння зайнятості населення (2 відсотки).
Майнові податки - це податки на майно (землю, житлові бу-динки, гаражі, обладнання, машини, цінні папери тощо), спадщину і дарування.
Податкам на спадщину і дарування прихильники сильної соці-альної політики надають особливого значення. Вони вважають спра-ведливим перерозподіл багатства, яке людина отримала не завдяки своїй праці та здібностям, а за рахунок спадщини. Ставки цього податку можуть бути прогресивними (в США вони диференційо-вані від 18 до 50 відсотків) і пропорційними (40 відсотків у Вели-кобританії).
Фіскальне значення майнових податків у більшості країн не-значне. Так, у США частка податку на спадщину і дарування в загальній сумі податкових надходжень становить 1 відсоток.
Основними видами непрямих податків є: акцизи (специфічні та універсальні), фіскальні монополії, мита.
Специфічні акцизи включаються в ціни окремих товарів. Як правило, це товари, рівень споживання яких є малоеластичним щодо рівня цін, а також специфічні товари. Найзначнішими специфічни-ми акцизами є акцизи на спиртне, бензин, тютюнові вироби.
Відповідно до чинного законодавства в Україні акцизний збір - це непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари. Ставки цього податку є більш низькими на товари вітчизняного виробництва і більш високими на імпортні товари. Така диферен-ціація ставок зумовлена політикою держави на підтримку вітчиз-няних виробників. Основними підакцизними товарами є алкогольні, тютюнові вироби, відеотехніка, автомобілі, ювелірні вироби, нату-ральна шкіра, хутра тощо.
Універсальні акцизи містяться в цінах на всі товари. Роль їх у формуванні доходної частини бюджету на відміну від специфічних акцизів зростає. Так, якщо частка специфічних акцизів у сукупних податкових надходженнях країн ОЕСР скоротилася з 20,2 відсотка у 1965 р. до 12,4 у 1990 р., то відповідний показник для універсаль-них акцизів зріс з 13,5 до 15,5 відсотка.
Найпоширенішою формою специфічного акцизу в усьому світі є податок на додану вартість (ПДВ). Він застосовується в усіх краї-нах ОЕСР, крім Австралії, США, Швеції. Цей податок сплачують фірми-продавці товарів і послуг в обсязі від 5 до 38 відсотків вар-тості їхніх товарів. Як правило, застосовується основна (стандарт-на) ставка цього податку (Німеччина - 14, Франція - 18,6, середньоєвропейський рівень - 14-20 відсотків), а також підви-щена (Німеччина - 21, Франція - 28, Італія - 19 і 38) і занижена
(Німеччина - 7, Франція - 5,5 і 7, Італія - 4). Є й нульова ставка, яку застосовують до експорту товарів та послуг, а з окремих това-рів та послуг ПДВ не утримують. Нульова ставка передбачає повер-нення всієї суми податку, який включено до ціни купленого товару, тому вона є більшою пільгою, ніж звільнення від податку взагалі.
В Україні ПДВ стягується за ставкою 20 відсотків.
У деяких країнах збереглися фіскальні монополії, що являють собою податки на товари широкого вжитку, які є об'єктом державно-го виробництва і торгівлі. Монополізуючи виробництво та реалізацію цих товарів, держава продає їх за високими цінами, що містять податок.
Мито - податки на імпортні, експортні та транзитні товари. За-лежно від мети застосування розрізняють мито фіскальне (збіль-шення доходів бюджету), протекційне (захист внутрішнього ринку), антидемпінгове (різновид протекційного), преференційне (пільгове).
Значення мита як джерела бюджетних надходжень у розвине-них країнах постійно знижується внаслідок розвитку інтеграційних процесів. Так, у США на початку 90-х років частка мита в податко-вих надходженнях до федерального бюджету становила 1,6 відсотка.
В Україні мито певний час використовувалось для запобігання вивезенню товарів. Зокрема, в 1993 р. було запроваджено митне оподаткування експорту. Поступово все більшого значення набуло імпортне мито.
Слід зауважити, що в більшості розвинених країн переважають прямі податки (Німеччина, Канада, США, Японія), в деяких - не-прямі (Франція, Італія).
Переваги непрямих податків пов'язані з тим, що вони є надій-ним засобом мобілізації коштів до державного бюджету, тоді як прямі податки надходять далеко не в повному обсязі внаслідок при-ховування доходів від оподаткування.
Недоліки непрямих податків обумовлені тим, що вони підви-щують ціни товарів і важким тягарем лягають на малозабезпечені верстви населення.
§ 3. Податкова політика держави
Податкова політика - політика держави у сфері оподаткуван-ня, що передбачає маніпулювання податками для досягнення пев-них цілей - збільшення обсягу виробництва та зайнятості або зни-ження рівня інфляції. Податкова політика передбачає:
встановлення і зміну податкової системи (визначення видів по-датків, а також ролі кожного з них у формуванні доходів держав-ного бюджету);
визначення податкових ставок, їх диференціацію;
надання податкових пільг;
визначення механізму обчислення і зарахування податків до бюджету.
За допомогою певної податкової політики можна регулювати такі соціально-економічні процеси, як обсяг виробництва, зайнятість, інвестиції, розвиток науки і техніки, структурні зміни, ціни, зов-нішньоекономічні зв'язки, рівень життя населення, рівень спожи-вання певних товарів тощо.
Впливати на економічні процеси можна, визначаючи структуру податкової системи країни. Наприклад, податок з обороту, який широко застосовувався до впровадження податку на додану вар-тість, зумовлював посилення концентрації виробництва, порушен-ня принципів конкуренції, що й обумовило його заміну на ПДВ, адже обсяг податку з обороту залежав від кількості фаз, які прохо-див товар у процесі свого руху, - чим більше фаз, тим вищий податок. Якщо ж підприємець зміг об'єднати різні фази в межах однієї фірми, його податок з обороту суттєво зменшувався, оскіль-ки він не вилучався з обороту між підприємствами однієї фірми.
Іншим прикладом впливу структури податкової системи на еко-номічні процеси може бути перехід від оподаткування валового до-ходу до оподаткування прибутку підприємства. Такий перехід, з одного боку, може зменшити податкову базу, отже, податковий прес на підприємства і стимулювати їх до розвитку виробництва. З іншо-го боку, в умовах переважання колективної форми власності та ска-сування державного нормування заробітної плати стимулює підпри-ємства до збільшення фонду заробітної платні за рахунок прибутку і, отже, призводить до зменшення надходжень до державного бюд-жету від податку на прибуток і зменшення коштів для фінансуван-ня капіталовкладень.
Впливати на ділову активність, інвестиції, зайнятість можна за допомогою податкових ставок, їхньої диференціації. Механізм цього впливу відповідно до теорії Дж. Кейнса такий: підвищення подат-кових ставок зумовлює зменшення доходів, що залишаються після сплати податків, а це, в свою чергу, викликає зменшення витрат споживачів, а отже, і сукупних витрат (сукупного попиту). Під впли-вом зменшення сукупного попиту скорочуються обсяги виробництва та зайнятість населення.
Прихильники теорії "економіки пропозиції" вважають, що по-датки мають навіть більш сильні негативні наслідки. Підвищення їх скорочує суму доходів після сплати податків, які отримують і робіт-ники, і підприємці. Внаслідок цього праця, нововведення, інвес-тиції стають менш привабливими з погляду фінансової політики. Аргументуючи свою позицію, прихильники теорії "економіки про-позиції" стверджують, що тривалість та інтенсивність праці окре-
мих робітників залежать від того, які додаткові доходи після сплати податків вони зможуть отримати від додаткової праці. Для того щоб стимулювати працю - збільшити кількість годин, відпрацьованих за день, підвищити інтенсивність праці, стимулювати безробітних до активних пошуків роботи і тим самим протидіяти тривалим пе-ріодам безробіття тощо, - слід зменшити граничні ставки податку на доходи.
Високі граничні ставки податків не стимулюють також до за-ощадження та інвестування. Якщо, наприклад, домогосподарства заощаджують 1000 дол., то при 10 відсотках річних вони отриму-ють доход 100 дол. на рік. Якщо гранична ставка податку з цього доходу становить 30 відсотків, то після його сплати домогосподар-ства отримають 70 дол. доходу і відсоткова ставка дорівнюватиме лише 7 відсотків. Зменшення винагороди за заощадження не за-охочує до збільшення їх. Тому прихильники теорії "економіки про-позиції" доводять необхідність зниження граничних ставок подат-ків на заощадження. Вони пропонують також ввести більш низькі ставки податків на доходи від інвестицій, щоб стимулювати підприєм-ців до інвестування заощаджених коштів в економіку. Активізація ж інвестиційного процесу сприятиме зміцненню матеріально-тех-нічної бази виробництва і цим самим підвищенню продуктивності праці та економічному зростанню.
Американський економіст А. Мардсен проаналізував зв'язок економічного зростання та рівня податків у 70-х роках в двадцяти країнах. У десяти з них застосовувались високі податки, а в деся-ти - низькі. В країнах з низькими податками швидше зростали зайнятість, капітальні вкладення, продуктивність праці та в ціло