Специфіка економічних стратегій країн, що розвиваються

Впровадження стратегій економічного розвитку країнами, що розвиваються, здійснюється в складних умовах. Значна їх частина знаходиться на аграрній стадії економічного розвитку; пересічний показник ВВП на душу населення майже вдесятеро поступається по­казнику розвинутих країн; у структурі промисловості більшості цих країн переважають легка й гірнича, новітні галузі або відсутні, або ще недостатньо розвинуті; їхня економіка знаходиться під сильним тис­ком ТНК й залежністю від ринків розвинутих країн.

У цілому ж група країн, що розвиваються, досягла певних успіхів у розвитку економіки за останні 50 років. Темпи їхнього економічно­го зростання за цей період у 2,5 разу перевищують відповідний по­казник розвинутих країн. Не в останню чергу це є наслідком рефор­мування економіки, реалізації обраних стратегій.

Одним з головних факторів, що сприяв економічному зростан­ню певної групи країн (особливо Східної й Південно-Східної Азії), є дешева робоча сила. На цей фактор зорієнтовані такі галузі про­мисловості, як швейна, текстильна, взуттєва, побутова електроніка. Іншим фактором стало використання сировинної бази (передусім, покладів мінеральної сировини). Екологічно шкідливі виробництва - нафтопереробна, виробництво мінеральних добрив, металургійна, целюлозно-паперова промисловість через високі витрати на приро­доохоронні заходи в розвинутих країнах були з них витіснені до кра­їн, що розвиваються.

Зміцнення господарської незалежності. Після досягнення незалежності економічна стратегія більшості колишніх колоній була спрямована на зміцнення їх самостійного положення в світі.

Країни, що розвиваються прагнули затвердити свій національний суверенітет і внести суттєві корективи у розвиток продуктивних сил, щоб змінити своє залежне становище у світовому господарстві. З цією метою проводилися глибокі соціально-економічні реформи, спрямовані на усунення перешкод у розвитку продуктивних сил, економічний простір звільнялося від феодальних пережитків, посилювалося використання природних ресурсів в інтересах національного розвитку, вироблялося законодавство, що регламентує діяльність іноземного капіталу і підкоряє його інтересам національного розвитку. Вживалися заходи з анулювання нерівноправних договорів, що обмежували національний суверенітет.

У соціальній області багато звільнилися країни ставили цілі більш рівномірного і справедливого розподілу доходів, що передбачало на практиці відмову від західних моделей «суспільства споживання», здатність запобігти концентрації економічної влади в руках вузького шару багатих.

Індустріалізація - імператив розвитку.

Стратегічним засобом ліквідації економічної відсталості країн світової периферії виступає індустріалізація. У вузькому сенсі слова вона є особливою стадією формування промислової системи продуктивних сил. Її зміст становить переклад всього господарства на машинну техніку, розвиток обробної промисловості, передусім галузей, що виробляють засоби виробництва, які забезпечують матеріально-технічні умови розширеного відтворення на національній основі.

Здійснення індустріалізації вимагало розгортання масової системи освіти та охорони здоров'я, розвиток транспорту та зв'язку. Ці цілі також були висунуті в якості пріоритетних напрямків розвитку.

У ході здійснення індустріалізації на початку 60-х років набули поширення концепції ендогенного розвитку, «нового внутрішнього порядку». Їх характерна риса - зосередження уваги на максимальному використанні внутрішніх ресурсів стосовно до специфічних умов окремих країн.

Ідеї ​​максимального використання наявних можливостей розвитку з початку 70-х років оформилися у вигляді концепції «опори на власні сили». Концепція передбачала проведення твердої політики в організації власного соціально-економічного розвитку. Це вимагало зміни господарських пріоритетів - замість обслуговування інтересів колишніх метрополій або світового ринку переважне задоволення основних потреб місцевого населення. У зв'язку з величезними масштабами бідності та голоду, що дісталися в спадок від колоніального минулого, були висунуті положення про задоволення основних потреб.

Метою індустріалізації, проведеної у відповідності зі стратегією «опори на власні сили», ставало створення галузей, здатних забезпечити основні внутрішні потреби. Ряд прихильників даної концепції пропонували вирішувати проблеми внутрішнього ринку, підвищення продуктивності на шляхах розриву з «багатою Північчю», господарського відокремлення країн, що розвиваються, але в цілому вважали за необхідне розвивати зовнішньоекономічні зв'язки відповідно до потреб національних економік.

Слабкість національної буржуазії, необхідність корінних перетворень соціально-економічної структури, форсована індустріалізація вимагали обмеження стихії ринкового механізму, значного розширення державного регулювання та розвитку державного підприємництва. Активізація діяльності держави вела, зокрема, до гальмування стихійно-ринкових тенденцій, до розвитку державного капіталу. Ці тенденції в ряді країн концептуально виразилися у вигляді ідей про некапіталістичному розвитку.

На функціонально-економічному рівні стратегія самодостатності виразилася в політиці імпортозаміщення, коли національна економіка є основою для регулювання та прийняття рішень. Виходили з того, що зовнішня торгівля відіграє невелику і, можливо, підпорядковану роль в економічному розвитку. Темпи зростання зовнішньої торгівлі тривалий час знижувалися - з 3,5% на рік за 1850 - 1913 рр.. до 0,5% за 1913-1948 рр.. Поряд зі зниженням міжнародних цін на сировинні товари це давало підстава не ставитися до зовнішньої торгівлі як до джерела економічного зростання. Крім того, створення обробної промисловості у відсталих господарствах вимагало імпорту машин і устаткування.

Імпортозаміщення було майже повсюдно прийнято в якості основного напрямку індустріального розвитку з початку 50-х років. У той період становлення обробної промисловості могло відбуватися на основі переробки сировини. Але тенденція до зниження цін на сировину робила подібний розвиток малоперспективним, а створення експортних галузей високої технології було не по силам більшості країн. Курс на заміну імпорту промислових виробів місцевим виробництвом супроводжувався захистом національної промисловості від впливу світового ринку. Імпортозаміщення являло собою початковий етап індустріалізаціі.В перший час, коли зазвичай замещался імпорт споживчих товарів, воно сприяло значній диверсифікації господарської структури країн, що розвиваються, самозабезпеченості з багатьох видів товарів, формуванню місцевих робітників і технічних кадрів. Для ряду країн Азії цей етап закінчився до кінця 60-х років, Африки - до середини 70-х. У ряді країн заміщення імпорту супроводжувалося відповідними аграрними перетвореннями, які усували перешкоди на шляху переходу сільського господарства до сучасних форм соціально-економічної організації, забезпечили приплив у промисловість дешевої робочої сили.

Частина обробної промисловості могла функціонувати лише завдяки обмеженням конкуруючого імпорту, податковим знижкам, прямим і непрямим державним субсидіям. Господарська віддача обробних підприємств нерідко виявлялася низькою, вироблена продукція поступалася за якістю аналогічним імпортним виробам.

Енергосировинні проблеми в світовому господарстві в 70-ті роки сприяли розвитку в країнах, що розвиваються матеріало та енергоємних галузей (хімії, металургії). Це зажадало різкого розширення ввезення машин і устаткування, так як підприємства цих галузей відрізняються великими розмірами, потребують значної виробничої інфраструктурі. У свою чергу підтримання та розвиток матеріальної бази цих галузей зажадало істотного збільшення експорту їхньої продукції. У малих і середніх країнах низька ємність внутрішніх ринків перешкоджала диверсифікації виробництва. У них імпульси заміщення імпорту швидко загасали, оскільки наступали вичерпання платоспроможного попиту і насичення внутрішніх ринків. Саме малі країни першими стали переходити до нарощування експортного виробництва в кінці 60-х років.