Основні напрями економічної політики

Після завоювання політичної незалежності в економічній політиці країн, що розвиваються домінували зусилля на прискорення економічного зростання та забезпечення необхідних для цього внутрішніх і зовнішніх умов.

Прискорення економічного зростання. Найдавніші країни і народи, в житті яких до цього століття нічого не змінювалося, слідували гаслу «Нам слід бігти, поки решта світу може йти кроком». Концепція наздоганяючого розвитку передбачає формування економічного зростання шляхом збільшення національного доходу і підвищення норми і маси накопичення, заміщення імпорту і забезпечення припливу іноземного капіталу.

Відмінною рисою концепції наздоганяючого розвитку була недооцінка соціальних проблем, супутніх економічному зростанню. Передбачалося, що темпи розвитку економіки неминуче призведуть до розширення зайнятості, підвищення рівня життя всіх, у тому числі найбідніших верств населення.

На потреби швидкого промислового розвитку був орієнтований господарський механізм. Держава впливало на промисловий розвиток шляхом обмежувальних і заохочувальних заходів, причому заохочувальні заходи переважали над обмежувальними. Вони включали розширення поставок засобів виробництва, технічного досвіду, виробничого та постачальницько-збутового кредиту, розвиток системи державних закупівель, регулювання оподаткування.

Зміцнення національного підприємництва. Одним з напрямків економічної політики країн, що звільнилися була націоналізація іноземної власності. Тільки з 1960 по 1974 рр.. в 62 країнах, що розвиваються сталося 875 випадків націоналізації іноземних підприємств, головним чином гірничодобувних і плантаційний. Основна хвиля націоналізації припала на 70-і роки. Націоналізація, ліквідація концесійної форми підприємництва та екстериторіальності іноземних компаній, обмеження безпосередньої експлуатації природних і людських ресурсів означали крах позаекономічних методів експлуатації, відносний перехід до економічної експлуатації цієї підсистеми. Слід при цьому зазначити, що одержавлення підприємств часто не означало повного розриву з компаніями західних країн.

Зовнішньоекономічна політика переважної більшості держав була спрямована на стимулювання національного виробництва та огорожа внутрішніх ринків від конкуренції. Величезний розрив у рівнях економічного розвитку з промислово розвиненими країнами викликав необхідність проведення гнучкої протекціоністської політики для прискорення модернізації відсталих господарських структур. Зокрема, валютний курс нерідко підтримувався на завищеному рівні, що дозволяло національним підприємствам купувати необхідне обладнання за кордоном за заниженими цінами. Але подібна практика одночасно стримувала розвиток експорту.

Новий міжнародний економічний порядок. Однією з особливостей розвитку політичного процесу було переважання різних форм колективних дій при виробленні економічної політики з метою визначення спільної лінії щодо зміцнення країн, що розвиваються у світовій економічній системі - ідея колективної опори на власні сили. Продовженням цієї тенденції було висунення на початку 70-х років комплексних програм зміни характеру світогосподарських зв'язків і створення нової структури міжнародних економічних відносин. Новий міжнародний економічний порядок повинен був усунути економічну нерівність, дозволити ліквідувати збільшується розрив між розвиненими і країнами, що розвиваються.

Окремі елементи цієї концепції містилися в роботах відомих західних економістів Г. Мюрдаля, Г. Зінгера, С. Делла. Зокрема, Г. Мюрдаль підтримував протекціоністські заходи країн, що розвиваються, вважаючи, що без такого захисту вони не зможуть ефективно розвивати продуктивні сили. «Економічний розвиток, надане самому собі, є процесом циклічної і кумулятивної обумовленості, що мають тенденцію сприяти тим, хто вже забезпечений, і навіть перешкоджати зусиллям тих, хто живе в менш розвинених районах», - зазначав він.

В якості одного з ключових питань програми перебудови системи світогосподарських зв'язків були висунуті положення про відновлення рівноваги цін на сировинні та промислові товари з метою стабілізації доходів від експорту країн, що звільнилися, а також поліпшення умов доступу країн до передової техніки і технології, перерозподілу національних доходів між двома підсистемами світового господарства. Зусилля країн, що розвиваються підтримувалися соціалістичними державами.

Тенденція до регіональної інтеграції. Особливе значення надавалося господарським аспектам співробітництва між самими країнами, що розвиваються. Воно виражалося в тенденції до інтеграції їх національних господарств на регіональному рівні. На відміну від інтеграції розвинених капіталістичних країн тісне економічне співробітництво держав, що розвиваються не підготовлене в достатній мірі попереднім розвитком продуктивних сил, а викликалося потребами ліквідації техніко-економічної відсталості, можливістю використовувати економію на масштабах виробництва.

Дана концепція доповнювалася пропозиціями про створення за рахунок державних коштів великих спільних підприємств країн, що розвиваються, які могли б конкурувати на зовнішніх ринках. Однак подібні плани слабко втілювалися в життя і не зробили значного впливу на розширення торгівлі та прискорення економічного зростання. Слабкість молодої промисловості не сприяла досягненню первинних цілей. Причини відносно слабкою інтеграції країн, що розвиваються пов'язані також з присутністю іноземного капіталу в багатьох галузях їх господарств. Напрямок зовнішньоекономічних зв'язків відчуває потужний вплив інтересів західних країн.