Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Фінансово-монополістичний капітал та сучасні проблеми йогофункціонування і розвитку.

Читайте также:
  1. Актуальні проблеми науки державного будівництва і місцевого самоврядування в Україні на сучасному етапі
  2. Амортизація і відтворення основного капіталу.
  3. Аналітичні та графічні варіанти викладання проблеми технологічного вибору в економіці. Крива виробничих можливостей та її аналіз.
  4. Визначення проблеми у науковому дослідженні
  5. Виробництво та продуктивність праці. Ефективність виробництва та чинники її збільшення. Ігрова технологія у викладанні проблеми: гра „Книжкова фабрика”.
  6. Вільний рух капіталу і платежів
  7. Державно-владних відносин у сучасній Україні
  8. Джерела фінансування капітальних вкладень
  9. Додаткові завдання за темою 2. „Облік капіталу банку ”.
  10. Еволюція та сучасний зміст категорії капітал

Пануючою формою власності монополій 20 ст. стала акціонерна (корпоративна) форма власності. Панування акціонерної форми власності і акціонерного капіталізму визначили утворення нової форми капіталізму – фінансового. Фінансовий капітал – це є монополістично-промисловий капітал, що злився з монополістично-банківським капіталом. Є формою існуваня і прояву реального капіталізму, але він існує у формі фіктивного капіталізму (цінні папери): відображає виробничі відносини між великими акціонерними товариствами і дрібними власниками акцій.

Організаційно-правовою формою існування фінансового капіталізму є фінансово-монополістичні групи, фінансова олігархія.

Фінансово-монополістична група – сою промислових, торгівельних та банківських монополістів з метою утвердження свого панування в різних сферах підприємницької діяльності.

Фінансова олігархія – це нечисленна група найбільших фінансових капіталістів, які володіяють промисловими і банківськими монополіями і фактично здійснюють економічне і політичне панування у найважливіших галузях господарства.

Методи панування фінансової олігархії :1.сис-ма участі. 2. особиста унія.

Розвиток монополістичного капіталізму передбачає перехід від монополістичного капіталізму до державно-монополістичного капіталізму. Це передбачає, що держава стає активним суб’єктом господарювання.

Форми державно-монополістичного капіталізму: 1. державна власність; 2. державна підприємницька діяльність; 3. державне регулюваня економіки і різні міжнародні форми

.Державно-монополістичний капітал – це новий, більш високий ступінь монополізації економіки. Це доповнення приватної монополії державною, їх органічне переплетіння. Це об’єднання сил приватних і державних монополій і виконання державним апаратом в значній мірі ролі центра всього економічного життя сус-ва.

Щоб послабити негативні наслідки монополістичної економіки в розвинутих державах світу приймаються антимонополістичні закони. Антимонополістична діяльність держави – комплекс заходів, розроблених і впроваджених в багатьох країнах світу, які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства. Перші антимонопольні закони були прийняті наприкінці 19-поч. 20ст. в США, Канаді, Австралії.



87. Змішана економічна ситсема та її структура.Ідеї змішаної економіки виникли ще у XIX ст. Основою їх по­яви була життєва необхідність розв'язання соціальних проблем, які, за переконанням ряду авторів, могла вирішити лише держава. Слід зазначити, що родоначальником теорії змішаної економіки був А. Вагнер, який розглядав існування функціонуючого народ­ного господарства як поєднання трьох різних господарських сис­тем: 1) приватногосподарської, що прагне до отримання найбіль­шого прибутку; 2) суспільно-господарської (державне господарс­тво), що керується принципом загальної користі; 3) благодій­ницької, що функціонує з альтруїстичних намірів. Ці три госпо­дарські системи Вагнер потім поєднував у сукупну організацію всього народного господарства.

Подальший розвиток теорія змішаної економіки дістала у пра­цях американських економістів, зокрема С. Чейза (йому належить і сам термін «змішана економіка»*), Дж. Кейнса, Е. Хансена, П. Самуельсона та ін. Близька за своїм змістом до цієї теорії і те­орія «соціального ринкового господарства», основоположниками якої в повоєнні роки стали західнонімецькі економісти Л. Ерхард, В. Ойкен та ін. Так, згідно з трактуванням П. Самуельсона змі­шана економіка — це використання в системі вільного підприєм­ництва держави та її інститутів.



Бідна країна не може мати змішаної економіки, оскільки остання є основою держави загального добробуту. Високорозви-нута економіка виступає підґрунтям для формування поліформі-чного суспільства, де основна форма політичної влади — демок­ратія, а також панує громадянський характер суспільного устрою, у центрі якого перебуває людина.

Все це гарантує економічні, політичні, духовні права і свободи особи. При цьому слід розуміти, що соціалізація економіки — це, з одного боку, перманентний процес, а з іншого — прогресую­чий. Він не є застиглим станом суспільства, а динамічно напов­нюється новим позитивним змістом як за формою, так і часовим виміром.

Таким чином, стосовно предмета нашого аналізу, тобто змі­шаної економіки, системоутворюючими її складовими є: високий економічний потенціал суспільства; забезпечення на його основі загального добробуту населення; раціональне поєднання держав­ного регулювання з ринковим саморегулюванням.

Функціонування цієї системи відбувається через органічний взаємозв'язок названих складових, а розвиток — через якісні та кількісні зрушення в самій системі.

88. Теорія та практика економічної системи соціалізму.Розподільні відносини пронизують усі компоненти, всі елементи виробничих відносин соціалізму. Основи теорії розподілу по праці закладені в працях основоположників марксизму. Суть принципу розподілу по праці зводиться, згідно К. Маркса, до досить простої по виду формулі: працівник обмінює відому кількість праці, віддану суспільству, в одній формі на відповідну кількість праці в іншій її формі. Уже з такого розуміння питання безпосередньо випливає, що проблема визначення кількості відданої суспільству праці здобуває принципову важливість. Потрібно також відзначити, що кількість праці, одержуваної працівником в обмін на його власну працю, залежить від двох обставин: по-перше, від кількості його власної праці, і по-друге, від того, скільки часу суспільство затрачає на виробництво продуктів, наданих даному працівнику як еквівалент його праці. Перша обставина зв'язана з інтенсивністю праці самого працівника, друга відбиває продуктивність суспільної праці. Ці два елементи суть основні, що впливають на хід розподілу по праці. Для того, щоб безпосередньо застосувати ці теоретичні положення до аналізу сучасного механізму розподілу при соціалізмі і до розгляду шляхів його удосконалювання, необхідно врахувати ті корективи, що внесені практикою в представлення основоположників марксизму про соціалістичне суспільство. У цьому відношенні є загальновизнаним, що найбільш істотною рисою, що відрізняє сучасну соціалістичну дійсність від Марксової моделі, є збереження товарно-грошових відносин. Наявність опосередкованого грошового обміну припускає, що механізм розподілу по праці здобуває два аспекти свого прояву: підсистему ціноутворення і підсистему заробітної плати. К. Маркс, визначаючи соціалізм, відзначав, що в цьому суспільстві буде присутній елемент нерівності, зв'язаний у першу чергу з індивідуальними особливостями в здібностях працівників, тобто фактично зі ступенем, у якій вони зможуть інтенсифікувати свою працю. Механізм планування, що зміг би забезпечити реальну дію системи розподілу праці, ні в якому разі не може бути заснований на вартісних методах регулювання.

89. Механізм функціонування соціалістичної адміністративно-командної економіки. На межі 80—90-х років майже в усіх соціалістичних країнах змінився політичний устрій. Для суспільних сил, що при­йшли до влади, постало завдання проведення глибоких економі­чних реформ. Суть їх полягала у трансформації адміністративно-командних національних економік у ринкові. сімдесят років у Радянському Союзі сформувалась і функціонувала адміністративно-командна економіка. Ця система базу- валась на засадах марксистських ідей соціа­лізму як першої фази комунізму. К. Маркс та його послідовники вважали, що капіталістична система на пе­вному етапі перестає бути прогресивною, тобто втрачає внутріш­ні стимули для подальшого розвитку. Головну причину вони вба­чали у приватній власності, яка зумовлює стихійний розвиток виробництва, загострює суперечностіміж працею і капіталом, породжує періодичні економічні кризи тощо. Оскільки все це не сприяє підвищенню ефективності суспільного виробництва, то на зміну капіталізму має прийти новий економічний лад — на їх думку, соціалізм. Соціалістичне виробництво, за Марксом, має грунтуватись на суспільній власності на засоби виробництва, централізованому плануванні, розподілі за кількістю та якістю праці та різнобічному розвитку людини. У такому суспільстві не буде експлуатації людини людиною, пануватиме соціальна спра­ведливість. Соціалістична теорія доводила, що соціалізм, який прийде на зміну капіталізму, позбудеться соціально-економічних недоліків та антагонізмів останнього. Але з часом, особливо у 70—80-х роках, динаміка прогресу іс­тотно уповільнилася: зменшилися темпи економічного зростан­ня; стало відчутним відставання від розвинутих країн у рівні та якості життя людей; посилювались деформації всього відтворювального процесу в суспільстві.

Основні причини негативних соціально-економічних явищ були очевидними. Вони крилися в самій адміністративно-командній сис­темі: тотальному одержавленні власності на засоби та умови вироб­ництва, абсолютизації централізованого планування, обмеженні то­варно-грошових відносин і витратному ціноутворенні, наявності елементів зрівнялівки в оплаті праці, глибоких диспропорціях сус­пільного виробництва і хронічному дефіциті, пануванні бюрократи­зованих відносин і залежності економіки від ідеології та політики.

Таким чином, адміністративно-командна система містила «ту­гий Гордіїв вузол» соціально-економічних суперечностей, які суттєво гальмували зростання ефективності всього суспільного виробництва. Найбільш загальні та очевидні з них такі. Це супе­речність, по-перше, між формально загальнонародною власністю і реальним правом розпорядження нею партійно-державним апа­ратом. По-друге, між необхідністю своєчасного і повного задово­лення платоспроможних потреб виробників і споживачів, з одно­го боку, та централізованим розподілом (виділенням фондів) ресурсів та благ — з іншого. По-третє, між необхідністю госпо­дарювання на підставі не лише прямого, а й зворотного зв'язку та політично-волюнтаристським підходом до розв'язання економічних проблем. По-четверте, між нагальною проблемою стимулювати високоякісну працю та переважно зрів­няльним розподілом благ за її результатами. Розв'язання всього комплексу суперечностей об'єктивно потребує переходу до ін­шої, нової системи господарювання.

90. Зміст перехідної економіки: загальне і особливе. Об”єктивні чинник перехідного стану.Час від початку реформування попередньої економіки до формування стійких та ефективних ринкових відносинназивають перехідним періодом. Економі­ка цього періоду зазвичай має назву перехідної'.

За своєю сутністю вона являє собою такий стан розвитку еко­номіки, коли у цей конкретний історичний момент суспільство (країна) переходить від однієї цілісної системи до іншої. Головна мета такого розвитку — не просто формування ринку. Ринкова економіка виступає лише як засіб досягнення ефективнішої еко­номічної системи. Досвід провідних країн світу стверджує, що такою системою, яка забезпечує високу ефективність господарю­вання, динамічний розвиток і високу якість життя, єсоціально орієнтована ринкова економіка, тобто змішана. Остання, як відомо, характеризується активною участю держави в підтримці балансу між ринковою ефективністю і соціальною справедливіс­тю та стабільністю. Тому завершення формування основ соціаль­ної ринкової економіки — кінцева мета ринкової трансформації у постсоціалістичних країнах.

Природно, що економічна трансформація є органічною скла­довою глибоких принципових змін у суспільстві — в політично­му, державно-адміністративному устрої, а також в ідеології, внут­рішній та зовнішній політиці. Така постсоціалістична транс­формація відбувається в країнах СНД, Східної і Центральної Європи та БалтіЇ.

У навчальній літературі також розрізняють посттоталітарну трансформацію — це кардинальні реформи в Китаї та В'єтнамі, де передбачається розширення ринкових відносин при збережен­ні влади комуністичних партій та інших суспільно-політичних атрибутів соціалізму.

В цілому особливість і складність такого переходу зумовлена тим, що переплітаються генетичне різнорідні (соціальні та економі­чні) елементи і відносини. З цього випливає як «заплутаність» са­мих відносин, так і складність їх дослідження. Це, по-перше. По-друге, перехідний стан будь-якого процесу, явища, в тому числі й економіки, характеризується постійними змінами, рухом, оновлен­ням і розвитком. Разом з тим це такий момент (етап), коли старе ще не відійшло, не зникло, а нове ще не утвердилося повністю.

Таким чином, перехідна економіка характеризує проміжний стан суспільства, переламну епоху економічних, соціально-полі­тичних перетворень. Звідси — особливий характер перехідної економіки, що відрізняє її від так званої звичайної, тобто устале­ної, цілісної, ринкової, адміністративно-командної чи змішаної економіки. Слід наголосити й на тому діалектичному принципі, що всі зміни в перехідній економіці є змінами розвитку, тоді як зміни у цілісній економічній системі випливають з безпосеред­нього її функціонування та вдосконалення.

Динаміка прогресу іс­тотно уповільнилася: зменшилися темпи економічного зростан­ня; стало відчутним відставання від розвинутих країн у рівні та якості життя людей; посилювались деформації всього відтворю-вального процесу в суспільстві. Адміністративно-командна система містила «ту­гий Гордіїв вузол» соціально-економічних суперечностей, які суттєво гальмували зростання ефективності всього суспільного виробництва. Найбільш загальні та очевидні з них такі. Це супе­речність, по-перше, між формально загальнонародною власністю і реальним правом розпорядження нею партійно-державним апа­ратом. По-друге, між необхідністю своєчасного і повного задово­лення платоспроможних потреб виробників і споживачів, з одно­го боку, та централізованим розподілом (виділенням фондів) ресурсів та благ — з іншого. По-третє, між необхідністю госпо­дарювання на підставі не лише прямого, а й зворотного зв'язку та політично-волюнтаристським підходом до розв'язання економічних проблем. По-четверте, між нагальною проблемою стимулювати високоякісну працю та переважно зрів­няльним розподілом благ за її результатами. Розв'язання всього комплексу суперечностей об'єктивно потребує переходу до ін­шої, нової системи господарювання.

91. Встановлення різних форм власності в перехідній економіці.Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність підприємств різноманітних форм власності : державних, колективних, змішаних, спільних, індивідуальних. Державна форма власності при нерозвиненій демократії приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного привласнення. Потрібне передбачення переходу від монополії держави на привласнення засобів виробництва, результатів виробництва та управління ним до різноманітних форм власності. Цей перехід ґрунтується на самостійності господарювання підприємств та широкому роздержавленні власності та приватизації. Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших, недержавних формах власності. Приватизація – це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій акціонерних, інших господарських товариств, а також підприємців, заснованих на змішаній або колективній власності. У західній економічній літературі, а в останні роки й у працях окремих вітчизняних економістів, визнається поділ економічних інтересів лише на суспільні та приват­ні, а колективні інтереси інколи розглядають як форму вияву приватних економічних інтересів. Щодо думки ба­гатьох західних учених, то вона відображає реалії не сьо­годення, а приблизно 200-річної давності, коли в еконо­мічній системі капіталізму тих часів існували переважно лише дві форми власності, а колективна (в той час вона була представлена акціонерними компаніями) була ви­нятком. У той період у багатьох країнах були прийняті конституції, в яких зафіксовано існування лише двох форм власності. Нині таке твердження перетворилося на стереотип, оскільки кожна крупна і навіть середня за розмірами компанія існує у формі акціонерних това­риств, які є колективними підприємствами, а властива їм форма власності — також колективна. Колективна власність — пріоритетна форма транс­формаційних процесів.В межах акціонерної (а отже колективної) власності колективні економічні інтереси поєднуються з індивідуальними (при­ватними), тобто колективна власність — з приватною. Остання представлена акціями в руках окремих осіб.

Проте домінуючим економічним інтересом залиша­ється колективний, оскільки величина дивіденду на кож­ну акцію залежить насамперед від результатів колектив­ної праці на підприємствах. Колективний характер пра­ці на сучасних колективних і народних підприємствах майже ніхто з науковців не заперечує. Якщо бути послі­довним у своїх твердженнях, то слід визнати, що колек­тивному характеру праці повинна відповідати колектив­на форма власності. Така вимога випливає із закону єдності праці та власності.

Акціонерна форма власності лише частково змінює природу приватної капіталістичної власності. Це означає появу нової якості в межах єдиної сутності, внаслідок чо­го ця сутність певною мірою модифікується. Якби цього не сталося, то колективна капіталістична власність не могла б забезпечити прогрес продуктивних сил. Адже цю роль вже неспроможна була виконувати індивідуальна капіталістична власність, що й стало головною причиною виникнення нової, розвинутішої форми капіталістичної власності.

Інтегрувати інтереси сусп-ва можеть лише колективна та державна (не бюрократична, а суспільна) форми власності. Приватна власність в сучасних умовах неспроможна забезпечити розвиток науки, базових, наукомістких галузей промисловості, освоєння космічного простору, атомної та ядерної енергетики, освіти у загальнонаціональному масштабі, культури, захист навколишнього середовища та інших важливих загальнонаціональних проблем.


Дата добавления: 2015-09-14; просмотров: 3; Нарушение авторских прав


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Концентрація і централізація виробництва та капіталу. Виникнення монополій та їх форми. | Міжнародна економічна інтеграція.
lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2019 год. (0.013 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты