Розділ 2. "Основи журналістики" як наукова дисципліна про теоретико-методологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

Предмет, структура та завдання курсу. Стан журналістикознавства в Україні та джерела курсу. Загальні поняття про журналістику. Визначення журналістики. Журналістика як соціальний інститут. Журналістика як історія сучасності. Журналістика як бізнес. Епістемологічна сутність журналістики. Об'єкт і предмет журналістики. Журналістика як наука (журналістикознавство) та її найважливіші складові: теорія та історія журналістики. Медіа-критика. Методологія наукових досліджень та методика навчання журналістики. Мова масової інформації. Теорія та методика журналістської творчості. Соціологія масових комунікацій. Журналістська деонтологія. Бібліографія

007 року освітня спеціальність "Журналістика" стала предметом загалом очікуваної реформи. Вона була вилучена із напрямку "Філологія" і разом з іншими спеціальностями ("Видавнича справа та редагування", "Реклама" і "Зв'язки з громадськістю") віднесена до нового напрямку "Журналістика та інформація". Приблизно тоді ж було реформовано й наукову галузь, у якій здійснювалися кваліфікаційні наукові студії з журналістики. Знову ж таки спеціальність "Журналістика" була вилучена з сфери філології і під назвою "Теорія та історія журналістики" включена до нового напрямку "Соціальні комунікації". Це потягло за собою трансформацію журналістської освіти, де в навчальному плані посилилася частка дисциплін, пов'язаних з репрезентацією в ньому нової галузі.

Від сучасного журналіста вимагається від початку навчання чітко уявляти структуру журналістикознавства (медіа-студій) у цілому, оскільки усі навчальні дисципліни, які він вивчатиме, належать до тієї чи іншої галузі наук про журналістику. Під найзагальнішим поглядом будь-яка гуманітарна наука має в своєму складі щонайменше дві найголовніші дисципліни: теорію та історію. Не є винятком і журналістикознавство.

Теорія журналістики репрезентована курсами "Теорія журналістики", "Основи журналістики", "Теорія публіцистики", окремі її положення висвітлюються і в курсах "Етика журналістської творчості", "Психологія журналістської творчості", "Правові основи діяльності ЗМІ" та ін., вивчаються також і в спецкурсах та дисциплінах спеціалізації. Історія репрезентована курсами "Історія української журналістики", "Історія зарубіжної журналістики", "Зарубіжна журналістика".

В університетах України активно вивчається практика журналістики - у курсах "Теорія та методика журналістської творчості", "Інформаційні жанри", "Аналітичні жанри", "Публіцистичні жанри", "Проблематика газетних виступів", "Журналістський маркетинг і менеджмент", "Сценарна майстерність", "Журналіст у кадрі" та деяких інших, а також набувається в творчих майстернях.

Особливість курсу "Основи журналістики" полягає в його пропедевтичному значенні. "Основи журналістики" - головна навчальна дисципліна, предметом якої є найважливіші теоретико-методологічні проблеми явища. Водночас цей курс є своєрідним вступом до спеціальності, містить первинні знання й положення, які ще будуть при потребі розгортатися й поглиблено висвітлюватися в інших дисциплінах журналістського профілю. Завдання курсу - дати студентам знання з головних теоретико-методологічних проблем журналістики, підготувавши їх тим самим до практичної діяльності.

Джерела курсу наведені в кінці нашого підручника. Тут же зробимо деякі коментарі:

1. У старих навчальних планах підготовки журналістів, що діяли в Радянському Союзі, дисципліни під назвою "Основи журналістики" чи "Теорія журналістики" не існувало. Це не значить, що був відсутній взагалі теоретичний курс. Але підготовка журналістів у партійно-радянській політичній системі, де ЗМІ розглядалися як спосіб виховання мас у потрібному для компартії ідеологічному напрямку, була вкрай політизована. В основі радянської теоретичної концепції журналістики лежала ідея партійності, тобто думка про те, що не існує преси як такої, преси взагалі, а є лише або соціалістична, або буржуазна преса. Усі теоретичні питання в цій концепції, навіть питання журналістської майстерності, зводилися передусім до засвідчення вірності партійним ідеалам і вірнопідданства тому партійному комітету, чиїм органом був засіб масової інформації.

А відтак не бракувало підручників і навчальних посібників типу: Рубан В. А. "Предмет, завдання і метод курсу "Теорія і практика партійно-радянської преси". К., 1966; "Теория и практика советской периодической печати". М., 1980 тощо. [Підкреслення наші. - І. М.]. У самих заголовках цих навчальних книжок було підкреслено, що радянська (партійна) журналістика не може мати нічого спільного з своїм буржуазним аналогом.

У меншій мірі позначилася партійність на працях, створених наприкінці 1980-х років, в епоху так званої Перебудови, а саме: Прохоров Е. П. "Ввдение в журналистику: Ученик" (М., 1988) чи "Теорія і практика радянської журналістики: Основи майстерності, проблеми жанрів" (Львів, 1989).

Найкращими джерелами нашого курсу є книжки, які вийшли вже в нових умовах незалежної України, як-от: Москаленко А. З. "Основи журналістики: Тексти лекцій" (К., 1994); він же. "Вступ до журналістики" (К., 1997); він же. "Теорія журналістики"

(К., 1998); "Масова комунікація" (К., 1997); Владимиров В. М. "Основы журналистики" (Луганск, 1998), Ворошилов В. В. "Журналистика: Ученик" (СПб., 1999), Корконосенко С. Г. "Основы журналистики" (М., 2002), Ахмадулин Е. В. "Основы теории журналистики" (2009) тощо. Але незначні тиражі, а ще більше відсутність надійного комунікативного каналу навчального кни-гопостачання в Україні роблять ці книжки малодоступними для наших студентів.

2. За безпосередні джерела курсу, отже, нам правлять:

а) сучасні, створені в 1990-2000-х роках підручники, навчальні посібники з курсу "Основи журналістики" або "Теорія журналістики";

б) сучасні теоретико-методологічні дослідження з проблем журналістики, як монографічного типу, так і статті в періодичних виданнях, як-от: "Збірник праць науково-дослідного центру періодики", що його видає Національна Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника; "Наукові записки інституту журналістики", "Українське журналістикознав-ство", "Вісник Київського університету. Серія: Журналістика", що видається Інститутом журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка; "Вестник Московского университета. Серия 10: Журналистика" та аналогічні видання Львова, С-Петербурга та інших університетів, де традиційно існують факультети журналістики;

в) вічно жива класика журналістики, до якої в українській культурі належить відповідна частина творчості П. Кулі-ша, М. Костомарова, І. Франка, М. Драгоманова, С. Подо-линського, С. Єфремова, М. Трублаїні, О. Гончара, М. Рильського, І. Дзюби, Є. Сверстюка, М. Шестопала та багатьох інших; у російській культурі - М. Ломоносова, М. Новикова, М. Карамзіна, П. Чаадаєва, В. Бєлінського, О. Герцена, М. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Горького, В. Ко-роленка, М. Кольцова, В. Овечкіна, К. Симонова, Б. Полє-вого та ін.; у білоруській культурі - це публіцистика Алеся Адамовича, Василя Бикова, Світлани Алексієвич.

3. Журналістикознавство є молодою галуззю гуманітарного знання. Настільки молодою, що досі триває становлення його категоріального й поняттєвого апарату та формування проблемного ядра та його периферії. Щодалі то все більш виразно виявляється інтердисциплінарний характер цієї науки. Журналістська освіта, яка власне й викликала її до життя, - набуток ХХ століття. Саме відкриття факультетів журналістики в провідних університетах світу зумовило розвиток науки про масово-інформаційну діяльність. Незважаючи на нагромаджений у цій галузі досвід, існує все ж стале переконання, що журналістика як наука перебуває у пелюшковому стані.

"Як уже мовилося, - зазначають автори авторитетного дослідження, - науку про журналістику слід вважати доволі молодою галуззю знань - настільки молодою, що на Заході до сьогодні відсутнє навіть загальновизнане визначення її предмета" . Приблизно ж таку думку мало не через тридцять років висловив російський учений Є. В. Ахмадулін. "Категоріально-понятійний апарат теорії журналістики, - підкреслив він, - має багато витлумачень і різночитань. Це свідчить про молодість і великий потенціал науки про журналістику" . Прикметну оцінку знаходимо в праці польського дослідника Войцеха Цісака. "У польській науковій теорії дотепер журналістика не отримала статусу окремої науки, - твердить він. - Питання про пресознав-ство (журналістикознавство) як і раніше, залишається предметом дискусії. Останнім часом під впливом західних наукових розробок все частіше ці терміни заміняються поняттям "масова комунікація". І хоча журналістика як наукова дисципліна не виробила ще властивих тільки їй методів наукових досліджень, усе-таки щодо журналістики як навчальної спеціалізації існує консенсус. Більшість дослідників визнають інтердисциплінарність журналістики" .

Однак ці твердження фіксують не стільки реальну відсутність досліджень з журналістикознавства в украънськый та зарубіжній науці (їх якраз не бракує), скільки наявність у цій галузі значної кількості суб'єктивних, зроблених на рівні публіцистики спостережень, неможливість звести позиції дослідників до спільного знаменника. Войцехом Цісаком висловлена також важливе спостереження про інтердисциплінарний характер журналістикознавства. Так як і сама журналістика є професією професій, так і наука про неї є наукою наук, об'єднуючи тут зусилля філологів, істориків, політологів, соціологів, філософів, психологів, правознавців та представників інших наук.

Україна потрапила в розвитку журналістикознавства в специфічні умови, що мусять бути охарактеризовані в трьох аспектах:

а) по-перше, виникнення журналістської освіти припало в нас на 1920-ті роки, тобто на радянський час, коли журналістика розвивалася на Східній Україні лише під знаком комуністичної партійності, а на Західній Україні взагалі не існувало центрів підготовки журналістів. Радянське журналістикознавство з сучасного погляду виглядає, за рідкісними виключеннями, в цілому як псевдонаука, непридатна для використання в умовах гуманітарного громадянського суспільства;

б) по-друге, політичним і культурним центром Радянського Союзу була все ж Москва. Київ у цій державі виглядав уже як провінція, яка в готовому вигляді мусила сприймати всі навчальні документи з журналістської освіти, виготовлені в центрі. Навчальні плани, програми курсів, підручники й навчальні посібники створювалися в Москві і в готовому вигляді спускалися в провінції для виконання і вивчення. Таким чином, на момент проголошення незалежності України в українській освіті не виявилося своїх надбань у галузі методики журналістської освіти й методології наукових досліджень;

в) по-третє, світовий досвід у справі розвитку журналістико-знавства залишився довгий час несприйнятим Україною унаслідок перебування її за радянською "залізною завісою", тобто в цілковитій ізоляції від решти світу. У нас не перекладалися й не видавалися класичні зарубіжні праці, присвячені проблемам масової комунікації, не передплачувалися найбільш масові західні газети, що нагромадили значний досвід масово-інформаційної діяльності, а також не перекладалася класика світової журналістики й публіцистики, бо, заґрунтована на загальнолюдських цінностях, вона була здебільшого ворожою комуністичній ідеології тоталітарного спрямування.

Унаслідок цих обставин, проголосивши в 1991 р. державну незалежність, Україна опинилася фактично без науки про журналістику. Склалася ситуація, за якої практично вся робота мала розпочатися спочатку, досвід радянської науки мусив бути майже цілком відкинутий як непридатний для використання в демократичному громадянському суспільстві, а натомість необхідно було створити нову науку про журналістику, причому в обсязі усіх її можливих компонентів. Це завдання й розв'язують зараз українські науковці, що працюють на факультетах і відділеннях журналістики вищих навчальних закладів. Слід сказати, що розв'язують успішно і працюють досить інтенсивно.

Саме слово "журналістика" багатозначне. Цієї багатозначності не вдається уникнути і в його термінологічному вживанні, що часом створює негативний ефект і призводить до втрати порозуміння між співрозмовниками. Існує багато визначень журналістики. З певною мірою умовності їх можна звести в такі рубрики:

Журналістика - це

1) форма громадської та літературної діяльності по збиранню, обробці та поширенню інформації через канали масової комунікації, під якими розуміються передусім преса, радіомовлення, телебачення, інформаційні агентства, електронні канали зв'язку;

2) періодичні видання в цілому, а останнім часом і всі засоби масової інформації, включаючи ефірні та електронні;

3) наукова дисципліна, що вивчає різноманітні проблеми даного фаху; це значення виразно простежується в такому словосполученні, як "кафедра журналістики"; більш точними для вираження цього значення нам уявляються терміни "журналістикознавство" або "журналістикологія", які починають входити в ужиток нашої науки; але їхня конструктивна незграбність перешкоджає широкому використанню цих слів, а відтак автори воліють за краще лишатися в межах традиційного слововжитку;

4) професія журналіста; це значення простежується у висловах "займатися журналістикою", "навчатися журналістиці" .

Теорія журналістики в пострадянському просторі перебуває у стадії становлення. Після десятиліть однобічного функціонального погляду на журналістику як на засіб реалізації певної політики (що відбилося й в усталеному терміні "Засоби масової інформації", вживаному синонімічно до терміну "Журналістика") прийшов час замислитися над тим, чим є періодична преса для суспільства і навіщо вона йому, а відтак і переглянути визначення основного поняття масової комунікації.

І щоглибше науковці замислюються над цим питанням, тим послідовніше й категоричніше заперечують погляд на журналістику лише як на вид певної діяльності, засіб досягнення якихось цілей. Усе виразніше проступає головна мета, на реалізацію якої та громадська й літературна діяльність спрямована. Усе сміливіше лунають голоси дослідників, які твердять: журналістика сьогодні мусить розглядатися не як засіб досягнення чогось і не лише як певного роду діяльність, а як самодостатня цінність. А відтак мусить бути запропоноване й нове визначення журналістики, зорієнтоване на осягнення її самостійної ролі в суспільному житті, у якому б не була заперечена, але розширена попередня концепція журналістики як певного виду діяльності.

Як відомо, життя суспільства як саморегулівної системи забезпечується різними соціальними інститутами. Соціальний інститут - продукт розвитку людської культури, що становить собою сукупність норм, які регулюють стосунки між людьми в тій чи іншій галузі суспільних відносин. Так, на конкретних етапах історичного розвитку людства виникли соціальні інститути шлюбу, власності, держави, права, церкви та ін. У відповідності до своїх інформаційних потреб суспільство утворило на порівняно недавньому, високому етапі історичного розвитку наймолодший соціальний інститут - журналістику. Її призначення - забезпечувати всю суспільну вертикаль і горизонталь всебічними й точними повідомленнями про навколишню дійсність, передусім про сферу соціальних відносин.

Таким чином, можна запропонувати нове визначення журналістики, яке виходить із самодостатнього її значення, констатує не її функції чи вказує на вид діяльності, а спрямоване на осмислення її конститутивних ознак. Отже:

Журналістика - це соціальний інститут, створений з метою забезпечення всебічного й об'єктивного інформування всіх суб'єктів суспільного життя про соціальну дійсність, що необхідне для оптимального функціонування всіх інших соціальних інститутів і суспільства в цілому як саморегулівної системи.

Соціальна місія журналістики полягає у формуванні громадської думки та управлінні масовими емоціями. Функціонування журналістики забезпечується в сучасному світі через її інфраструктуру, яка складається з технічних, інформаційних, організаційно-управлінських та навчальних закладів та установ .

Під суб'єктами суспільного життя розуміються органи влади, організації й установи, заклади й підприємства, політичні партії та громадські організації, а також окремі громадяни. Суб'єкти суспільного життя розташовані на всій території інформаційного простору України; повідомлення, виготовлені в столиці, негайно розходяться в регіони, а виготовлені в регіонах так само негайно досягають столичних реципієнтів. У такий спосіб здійснюється горизонтальна (географічна) організація інформаційного простору держави.

Усі суб'єкти суспільного життя неспроможні функціонувати й реалізувати свої завдання без вичерпної й точної інформації.

А відтак журналістика мусить розумітися як вертикальний соціальний інститут, який інформаційно обслуговує все суспільство: від Президента до учня молодшого класу. "Своєрідність журналістики як соціального інституту, -відзначено в авторитетному дослідженні, - полягає в тому, що вона вторгається в усі соціальні процеси, у всі сфери дійсності" Ч Об'єктивна й всебічна інформація потрібна всім суб'єктам суспільного життя для прийняття правильних рішень, віднаходження оптимальної поведінки чи шляху розвитку, уникнення конфліктних ситуацій та антагоністичних зіткнень, гармонійного існування різних соціальних та національних спільнот. Іншими словами, інформація, яку в сучасному світі постачає споживачам журналістика, є найважливішим чинником функціонування демократичного суспільства, існування окремої особи зокрема і людства в цілому.

Якщо здійснити розумовий експеримент і на мить припустити, що з якоїсь причини виявилися зруйнованими канали масової комунікації й інформація припинила вільно поширюватися в світі, то не важко зрозуміти, що це відкине людство на століття назад, у часи середньовічної темряви, роз'єднаності й герметичної замкнутості окремих країн і регіонів; людство зупиниться в своєму розвиткові, настане цілковитий колапс цивілізації.

За чотири століття існування журналістика довела свою спроможність забезпечувати саморегулювання суспільства, міцно увійшла до механізмів суспільного самоуправління, стала щонайважливішим суб'єктом соціального управління. У тоталітарному суспільстві роль журналістики зводиться до агітації і пропаганди, тобто передавання готової, створюваної в партійних комітетах інформаційної продукції споживачам. У вільному демократичному суспільстві роль журналістики незмірно зростає, вона сама перетворюється на "фабрику новин", її працівники самі збирають, обробляють і виготовляють інформацію, без якої неможливе існування жодного іншого суб'єкта суспільної дійсності. Таке велике значення журналістики як соціального інституту сьогодні.

Серед запропонованих визначень поняття "журналістика" є більш важливі й менш важливі. Зрозуміло, що розуміння журналістики як сукупності періодичних видань чи професії істотні, але не містять у собі наукової сутності поняття. Тому слід підкреслити: визначення журналістики як соціального інституту є найголовнішим і найважливішим з наукового погляду; усі інші визначення мають розглядатися як доповнення до нього. Вони розширюють наші уявлення про журналістику, але мусять розглядатися як допоміжні до головного визначення.

Таку ж функцію розширення поняття відіграють і наступні роз'яснення. Запропонуємо ще два визначення терміну "журналістика", поширені в сучасній літературі. Вони так само факультативні, зорієнтовані на образне розкриття змісту поняття. Але без них наші уявлення про журналістику були б збіднені, недостатньо повні й точні.

Журналістика - це історія сучасності.

З самого початку свого існування журналістика заявила про себе як про могутній спосіб впливу на читацькі маси, чинник формування суспільної свідомості, тобто могутню політичну силу. Знаменитому засновникові французької періодики Теофра-сту Ренодо належить постановка питання про журналістику як історію сучасності. "Якщо острах не сподобатися сучасникам, -писав він у зверненні до читачів першого числа своєї "Ля газетт" 30 травня 1631 р., - перешкоджав багатьом писати історію свого століття, то настільки небезпечнішим для письменника є задум писати історію того самого тижня, навіть того самого дня, коли його будуть читати?"

Як на приклад плідного використання журналістики в наукових історичних працях пошлемося на блискуче дослідження австрійського історика Максиміліана Баха "Історія австрійської революції 1848 року". Середина ХІХ століття в Європі вже відзначалася розвинутою мережею періодичних видань, які докладно відбивали події сучасності. Розпочинаючи виклад, науковець зізнається: "Події трьох березневих днів детально описані у багатьох брошурах, що з'явилися в безпосередньо слідуючий за цими подіями час, а також у газетах" . А сам виклад початкового періоду революції містить такі подробиці, що не можна сумніватися в їхньому походженні з численних газетних репортажів, написаних під свіжим враженням від подій.

Сприймаючи щодня інформацію через різні канали комунікації, ми не завжди відчуваємо історичний зміст подій, які, відходячи в часі, стають надбанням минулого; а відтак, відколи існує журналістика, преважна більшість істориків звертається до неї як до невичерпної джерельної бази для своїх наукових праць. Прикметно, що в радянські часи серед істориків існувало зневажливе ставлення до партійної журналістики як до джерела правдивих історичних повідомлень. Дисертація, написана лише за газетними матеріалами, не вважалася поважним дослідженням. Представники цієї науки, як ніхто інший, розуміли дозованість і цілеспрямованість інформаційної діяльності радянської держави, викривленість картини дійсності, відбитої в партійній журналістиці.

Важливий аспект цієї теми полягає в тому, що в тоталітарному суспільстві можливості журналістики бути історією сучасності обмежені, бо обмежений доступ працівників мас-медіа до інформації. Тому за таких обставин має місце поверхове, тенденційне відображення подій в журналістиці, свідоме чи не свідоме приховування справжніх мотивацій вчинків історичних героїв та персонажів. Часто винні в цьому не самі журналісти, а їхні інформатори, зацікавлені в приховування історичної правди. Зі сторінок радянської преси 1933 року неможливо довідатися про жахливий голод в Україні, організований більшовицькою Москвою для придушення волелюбного українського селянства, яке не хотіло йти в колгоспи. Але чим демократичнішим є суспільство, у якому функціонує журналістика, тим повніше вона відіграє роль історії сучасності, відбиваючи всі боки суспільного життя, проводячи самостійні журналістські розслідування складних ситуацій, здобуваючи приховувану інформацію й оприлюднюючи її.

Не позбавлене слушності зауваження С. Б. Пархоменка, який відзначив, що в радянський час зовсім не існувало найважливішої для сучасного журналіста проблеми - доступу до інформації. "Аграновському не потрібно було ніколи, для жодного тексту безпосереднього доступу до інформації, - загострив він свою думку. - Йому потрібний був доступ до людей, характерів, обставин і до чого завгодно ще. Уся інформація, яка міститься в його текстах, опосередкована. Ніколи у своєму житті він не з'ясовував нічого. Він нічого в своєму житті не встановив. Він вів блискучі розмови з надзвичайно цікавими людьми і чудово їх описував. Це - інша професія" . Навряд чи варто скидати з пароплава сучасності ту частину нашої спадщини, яка з якихось причин у контексті сьогоднішнього дня не виглядає актуальною. Саме історичний досвід навчає протилежному: і нарисова творчість В. Овечкіна, і А. Аграновського і полемічна публіцистика М. Костомарова й М. Драгоманова - це все увіходить в обсяг журналістики, як і сучасний її тип з актуалізованою проблемою доступу до інформації. Це все - журналістика. Журналістика - дзеркало суспільства не тільки в тому значенні, що відбиває події сучасності, але і в тому, що несе на собі відбиток суспільних відносин, політичної системи.

І ще один важливий аспект слід висвітлити, даючи первинні уявлення про журналістику. Журналістика - це бізнес. Від перших днів свого існування журналістика була способом торгівлі новинами, інформацією, тобто сферою бізнесових інтересів, справою, що приносить прибуток.

У демократичному суспільстві, щоб повідомлення органів масової інформації були насправді об'єктивними, вони не повинні підлягати втручанню або контролю уряду, якої-небудь однієї громадської організації (партії) або приватної особи (грипи осіб). Така незалежність можлива лише за умов самофінансування; тому в демократичному суспільстві інформаційні установи в основному є комерційними чи бізнесовими структурами. Подібно до інших комерційних структур, успіх або занепад організації, що постачає новини, залежить від ринкової ситуації, від ставлення до неї споживача новин.

На відміну від інших комерційних структур, залежність між задоволенням споживача та вигодою органу масової інформації непряма. Новини мають бути укладені так, щоб продаватися; прибуток повинен підвищуватися не безпосередньо від конкретного читача чи глядача, а через збільшення кількості читачів чи глядачів, кожен з яких не витрачає більших, за інших, коштів на придбання газети.

Завойовуючи дедалі більшу аудиторію за допомогою підвищення журналістської майстерності, дизайнерської якості видання, правдивості й точності пропонованих читачам повідомлень, орган масової інформації здійснює другий економічний крок: продає на цей раз рекламодавцю залучену до свого видання читацьку аудиторію. Шляхом посилення обігу новин ЗМІ можуть привабити більше осіб, що дають рекламні оголошення і повідомлення, і брати з них більші грошові суми за рекламні послуги, оскільки їхню рекламну інформацію читатиме або бачитиме більша аудиторія. Таким чином, продаж реклами субсидує продаж новин, а відтак і всю журналістику.

Отже, журналістика є складною сферою духовної, інтелектуальної та економічної діяльності людини, що має передусім гносеологічний (епістемологічний) характер. Адже саме пізнання у сучасній філософії розуміється як "сукупність процесів, завдяки яким людина дістає, переробляє і використовує інформацію про світ і про саму себе" . Будь-яка пізнавальна діяльність викликана потребами доцільної практичної діяльності людини, спрямована на задоволення історично сформованих її матеріальних і духовних потреб.

Те, чого людина не знає (а ще більше - не розуміє) здається їй хаосом. З погляду теорії комунікації хаос може бути поданий як "стан відсутності інформації" . Долати хаос у процесі пізнання світу - іманентна властивість людини. В історії земної цивілізації не завжди існувала практика суспільного використання інформації. Більше того, у порівнянні із загальним віком людського суспільства пізнавально-інформаційна активність людини - риса порівняно молода. Властивість людини пізнавати світ, отримувати, переробляти і поширювати інформацію формувалася історично. Існували цілі епохи (Стародавній Єгипет, Середньовіччя), у які традиційним було приховування знань певними групами осіб (жерцями, монахами) від широкого загалу.

Але внаслідок внутрішнього саморозвитку біологічна людина поступово перетворилася на соціальну істоту, для якої пізнання себе і світу стало іманентною потребою. Можна сказати, що пізнавальна діяльність сьогодні є невід'ємним атрибутом людини. Журналістика виникла на певному етапі розвитку людства, а саме: тоді, коли оволодіння різноманітною за змістом і формою інформацією стало необхідним для практичної діяльності суспільної людини. Таку інформацію відтоді й донині постачають людині журналістика.

Епістемологія розрізняє об'єкт, суб'єкт і предмет пізнання. Ті конкретні явища, процеси, предмети і речі, на які безпосередньо спрямована пізнавальна активність людей, прийнято називати об'єктом пізнання. Той, хто здійснює пізнавальну діяльність, називається суб'єктом пізнання. У ролі суб'єкта може виступати як окремий індивід чи суспільна група (наприклад, колектив науковців, що вивчають певну проблему), так і суспільство в цілому. Об'єкт зазвичай володіє безкінечними властивостями, внутрішніми зв'язками і зовнішніми відношеннями. Тому, окрім нього, прийнято виділяти у сфері пізнання ще й предмет - певні цілком визначені властивості, аспекти, структури об'єкта.

Об'єкт журналістики - уся дійсність без будь-яких обмежень чи винятків, уточнень чи застережень. Немає такої сфери життя - у політиці, науці, культурі, побуті, - якої б не торкалося слово журналіста. Щоправда, в кожній країні є поняття державної таємниці, тобто такої сфери, куди навіть журналістам проникати заборонено. Але попри це запропонована нами формула зберігає принципову правильність, оскільки державна таємниця - поняття релятивне, відносне, а потяг журналістики писати про все абсолютний, вічний.

Разом з тим у структурі журналістики доцільно виділяти її предмет - вужчу сферу дійсності, конкретну частину об'єкта, яка відіграє провідну роль у гносеологічному спрямуванні даної діяльності. У цьому сенсі журналістика спрямована на повідомлення про конкретні зміни в дійсності, нові явища в ній. "Відповідно предметом пізнання для журналіста, - вважають автори спеціального дослідження, - виступають конкретні ситуації життя, у яких виявляють себе її нові моменти -позитивні чи негативні, але обов'язково значущі для багатьох" [підкреслення авторів. - І. М.]. У вигляді дефініції можна запропонувати таку формулу: предмет журналістики - суспільно значима новина.

Розглянувши систему визначень журналістики як гносеологічної категорії, склавши попередні уявлення про об'єкт і предмет журналістики, ми можемо, озброївшись цими знаннями, повернутися до питання про структуру науки про журналістику. Журналістика як наука (журналістикознавство) має дві найважливіші складові: теорію журналістики та історію журналістики. Між ними існує якнайтісніший зв'язок. Це суміжні, взаємозалежні дисципліни, кожна з яких може розвиватися лише на ґрунті іншої.

Історія журналістики - це наука про процес розвитку масово-інформаційної діяльності від зародження до наших днів, включаючи всю множинність явищ друкованих, аудіовізуальних, електронних органів та організацій масової інформації. Але праця історика журналістики неможлива без використання основних положень, термінологічного апарату, головних засад теорії журналістики, вироблених у межах цієї дисципліни наукових засад вивчення і оцінки історичних явищ.

Теорія журналістики - це наука про сутність і специфіку журналістики, її місце в структурі суспільства і суспільної свідомості, її функції та засади, природу журналістської творчості, метод журналістики та її загальні жанрологічні проблеми, шляхи аналізу окремих явищ та журналістського процесу в цілому. Теорія журналістики виростає на ґрунті вивчення її історії і є узагальненням безкінечного числа явищ до кінцевого числа найважливіших законів.

Що таке журналістика? Яке її місце в сучасній суспільній дійсності та в історичній ретроспективі та перспективі? Ось

питання, на які відповідає теорія журналістики як наука. Ці питання виникають постійно перед кожним свідомим читачем і журналістом-практиком. А тому глибоко помиляються ті, хто вважає наукову теорію зібранням сухих, умоглядних положень, набором хитромудрих понять і навмисне вигаданих термінів. Які б не були складні ідеї цієї науки, сам її предмет -журналістика - завжди незмірно складніший і розмаїтіший.

Теорія дає ключ до розуміння журналістики і оцінюється передусім за тим, якою роз'яснювальною силою вона володіє.

Теорія журналістики - порівняно молода наукова дисципліна. Вона почала розвиватися лише в XX столітті разом з виникненням журналістської освіти, була на теренах СРСР вкрай заполітизована в радянську добу і в комплексі нинішніх проблем постала в нас лише в новітні часи. На Заході створено чимало цікавих теоретичних концепцій журналістики, але через відсутність комунікаційних каналів між двома взаємовиключними ідеологічними системами у нас ці концепції або ж були невідомі, або ж сприймалися лише із знаком "мінус", цілковито заперечувалися. А відтак, теорія журналістики в Україні постала сьогодні перед необхідністю вироблення нових підходів до традиційних проблем, вивчення західного досвіду їхнього розв'язання, адаптації цього досвіду до української дійсності, створення такої наукової дисципліни, яка б відповідала реаліям демократичної правової держави, що нею прагне стати наша Батьківщина.

Поруч з цими двома найголовнішими дисциплінами журна-лістикознавства важливо також у її структурі бачити й інші складники, які вже сьогодні виокремлюються в окремі галузі чи напрямки досліджень, незважаючи на молодість науки в цілому.

Ще професор А. З. Москаленко висловив свого часу думку про необхідність виокремлення в журналістикознавстві дисципліни під назвою "журналістська критика". "Уся система ЗМІ, яка досліджує явища дійсності, - переконливо доводив він, - сама потребує дослідження, журналістської критики, перевірки тією дійсністю. Вивчаючи сучасну пресу, ми можемо відзначити дальше розширення і поглиблення її тематики, позбавлення від надмірного однобокого інтересу до окремих галузей за рахунок інших, відображення сьогоднішніх подій в історичній закономірності, зростаючу увагу до питань духовного формування сучасного покоління, відхід від поверховості, абстрактного моралізаторства, декларативності, нудної дидактичності" [підкреслення моє. - І. М.].

З наведеного висловлювання професора А. З. Москаленка видно, що під журналістською критикою він розумів ту частину журналістикознавства, предметом якої є сучасна масово-інформаційна ситуація, як-от: особливості й закономірності розвитку журналістики в сучасну епоху, процеси становлення органів масової інформації в ринкових умовах, трансформація завдань, функцій, змісту, поетики та стилістики світових та українських медіа, вплив нових інформаційних технологій на якість повідомлень і загальний стан журналістики.

Варто заакцентувати важливість цієї галузі журналістико-знавства, яка в сучасному професійному лексиконі все частіше кваліфікується як медіа-критика. Вона синтезує в собі не тільки історичні, але й теоретичні знання. Осмислюючи нові явища соціальних комунікацій, медіа-критика є першопрохідцем в дослідженні тих процесів, які пізніше стають предметом вивчення теорії та історії. Вона першою пропонує термінологічний апарат для позначення новітніх явищ, визначає пріоритетні напрямки розвитку журналістики, формує уявлення про корпус класики. Актуальність медіа-критики посилюється ще й тим, що сама журналістика за предмет відображення має сучасне життя. А відтак, і наука про неї вбирає в себе особливості предмета свого дослідження. Медіа-критика зовсім не маргінальна наукова дисципліна, а цілком самостійна, повноцінна, самодостатня.

Ще один напрямок у структурі журналістики як науки слід виокремити, хоча він лише починає зароджуватися в нашій Україні - методологія наукових досліджень з журналістикознавства та методика навчання журналістики. Предметом цієї дисципліни є процеси, що відбуваються в самій науці, пошук оптимальних шляхів розв'язання тих чи інших проблемних ситуацій у науковому мисленні, а також способів навчання такій унікально складній і творчій професії, якою є журналістика.

Теорія і методика навчання журналістики розвивалася лише в найбільших центрах журналістської освіти в Радянському Союзі: Москві й Ленінграді, - де нагромаджувався найкращий досвід у цій галузі . "Педагогічна практика журналістських відділень і факультетів (як і журналістська наука), - підкреслював один з авторів, - ще перебувають у стадії становлення, розвитку" . Відтоді мало що змінилося по суті на теренах цієї дисципліни. Але з розширенням журналістської освіти методологія наукових досліджень у галузі журналістики та методика навчання журналістики має велике майбутнє і повинна залучити нові сили найбільш досвідчених учених, які мають багатий досвід викладання журналістики передусім у вищій школі.

Оскільки будівельним матеріалом для всіх типів масової інформації було й залишається слово, то слід визнати, що на роль важливої наукової дисципліни в межах журналістикознавства претендує вивчення мови масової інформації. І скільки б у сучасному світі не говорилося про дефілологізацію журналістики, це завжди слід сприймати в метафоричному сенсі, як свідчення того, що самого знання мови і вміння писати сьогодні замало. Професія журналіста вимагає ще й ґрунтовних знань у галузі політології, історії, економіки, соціології, філософії та ін. гуманітарних дисциплін. Але ця вимога не перекреслює необхідності глибоко й досконало знати мову - першооснову журналістської творчості. Над збагаченням мовного інструментарію журналіст мусить працювати все життя, а журналістикознавство вивчати мовний арсенал масово-інформаційної сфери.

Як окрему дисципліну слід також розглядати теорію і методику журналістської творчості. Хоча вона й виростає з потреб освітньої журналістської науки, її значення неможливо недооцінювати. До цієї частини журналістикознавства належать не тільки навчальні посібники, присвячені навчанню творчості, але й праці журналістів-практиків, які містять опис їх діяльності, починаючи з пошуку теми, збирання інформації й завершуючи створенням тексту.

Варто відзначити, що лише в незалежній Українській державі почали розвиватися такі напрямки журналістикознавства, як соціологія масових комунікацій і журналістська деонтологія.

У СРСР, де панувала оголошена єдино правильною певна ідеологія, не існувало ні урядових, ні громадських програм, спрямованих на об'єктивне висвітлення економічного становища народу чи стану громадської думки. У сучасній Україні при популярності різноманітних соціологічних опитувань, не буде помилкою сказати, що все ще залишається слабким розвиток медійних соціологічних досліджень і методик кількісного аналізу. Головною перешкодою тут є висока вартість такого роду досліджень. У суспільстві ще відсутні сили, які були б зацікавлені в створенні об'єктивної картини діяльності журналістики й фінансуванні тривалих соціологічних програм.

Журналістська деонтологія так само не розвивалася в радянській державі, оскільки медіа-сфера не потребувала ні журналістської етики, ні права. Колізії розв'язувалися за допомогою партійної дисципліни. Медіа-право не існувало взагалі. Перший закон про масово-інформаційну діяльність був прийнятий в СРСР в 1991 р., у рік, коли ця тоталітарна держава перестала існувати.

Сьогодні Україна серед інших країн пострадянського професору має найбільш розгалужене право в галузі комунікаційної діяльності. Воно є предметом вивчення в курсах "Правові засади діяльності ЗМІ", який входить як обов'язковий до навчальних програм підготовки журналістів. Етика по відношенню до права - все одно що звичаєве право по відношенню до закону. У ситуації свободи слова виникла потреба в створенні етичних кодексів журналістів, які регламентують їх професійну діяльність у різноманітних ситуаціях, взаємини з джерелами інформації, між собою, із засновниками. Досвід сучасних дослідників медіа-етики свідчить про те, що чим детальніше прописані в етичному кодексі ситуації професійної діяльності, тим краще для журналіста, особливо молодого, складати алгоритм своєї професійної поведінки.

Не можна не сказати про такий важливий складник журналістикознавчих студій, як бібліографія. Вона особливо важлива в тих випадках, коли йдеться про історію журналістики, але кожний дослідник добре знає, що гарний бібліографічний покажчик (довідник) у будь-якій темі - надійний помічник науковця. Приємно відзначити, що в Україні працює чимало кваліфікованих упорядників бібліографічних видань.

Як уже мовилося вище, при знайомстві з новою структурою освітньої галузі "Журналістика та інформація", складається вона з чотирьох спеціальностей: "Журналістика", "Видавнича справа та редагування", "Реклама" та "Зв'язки з громадськістю". Поки що ми говорили про спеціальність "Журналістика". Але виокремитися новим напрямкам освіти і науки в окремі спеціальності дозволило те, що вони вже склалися як окремі галузі науки про комунікативну діяльність. Названі спеціальності, які раніше розвивалися в межах журналістики, усамостійнилися, вийшли з-під наукового покровительства медіа-студій, перетворилися на самостійні комунікаційні науки.

Знання в галузі журналістикознавства і наук про комунікацію продовжують стабільно зростати: пишуться нові монографії й підручники, виходять збірники статей і наукові часописи, скликаються наукові конференції, матеріали яких друкуються в збірниках доповідей. Найважливіша особливість розвитку знання - це його зростання не у вигляді механічного нагромадження, а у вигляді розгалуження, тобто утворення нових (часом численних) напрямків і спеціальностей у межах кожної попередньої традиційної галузі науки. Образ дерева із стовбуром і гілками, які від нього відходять, листочками і плодами пропонує виразні, хоч і символічні, уявлення про реальні процеси розвитку наукового знання.

Наука про журналістику - одна з наймолодших галузей (гілок) на древі науки. Але поява нових спеціальностей передбачає зрілість наукової галузі, набуття нею певного віку, нагромадження досвіду, бібліотеки досліджень, створення уявлень про класику. Професор А. З. Москаленко назвав журналістику "професією професій" , за аналогією журналістикознавство може сміливо вважатися наукою наук, конкуруючи в боротьбі за цю назву з філософією. Широка тематична спеціалізація, охоплення всього соціального життя без будь-яких виключень і обмежень - ці якості журналістики потребують осмислення в журналістикознавстві. Дослідження економічних аспектів діяльності органів масової інформації, політичної, соціальної, культурної, економічної проблематики мас-медіа, участь журналістів у політичних компаніях, функціонування художньої літератури і літературної критики в літературно-художніх журналах і газетах, - все це і ще багато іншого стає предметом вивчення в журналістикознавстві. Ця наука справді розширюється до таких меж, що її кордони вислизають від сприйняття. Цю науку, безперечно, чекає велике майбутнє, поява не тільки нових наукових праць, але й нових напрямків.