Розділ 14. Збирання зовнішньої інформації

Спостереження як метод збирання інформації та його види: відкрите і приховане, включене і невключене. Зовнішнє вивчення і бачення зсередини при методі спостереження. Вивчення документів і джерел як метод збирання інформації. Листи читачів як джерела інформації та робота з ними в редакціях газет. Інтерв'ю як метод збирання інформації. Типи інтерв'ю. Підготовка до інтерв'ю. Правила інтерв'ю

Як було вже встановлено, журналістика - це передусім збирання інформації. Лише на підставі зібраної зовнішньої інформації можливе виготовлення внутрішньої інформації, тобто створення власної концепції подій. У переважній же більшості випадків журналістика займається пошуком новин у інформаційних джерел і оприлюдненням, публікацією (тобто, донесенням до публіки) повідомлень про них. Методам збирання зовнішньої інформації і присвячено цей розділ.

Усе життя, а особливо на початку кар'єри, журналістові доводиться виконувати роль репортера - почесне амплуа в галузі масово-інформаційної діяльності. "Журналіста ноги годують", - недарма існує така професійна приказка. Зрозуміло, в даному випадку мова йде про збирання зовнішньої інформації, нагромадження фактів, а не про вироблення внутрішньої інформації, зміст якої полягає в узагальненні й поясненні фактів.

Навряд чи справедливо, однак, стверджувати. Що журналіст, досягнувши статусу нарисовця, оглядача чи фейлетоніста звільняється від важкої професії збирання інформації і переходить тільки до її узагальнення, отримуючи її в готовому вигляді з інших джерел. Досвід провідних журналістів, приклад, того ж А. Аграновського, а ще К. Симонова, С. Алексієвич і багатьох інших свідчить про те, що журналіст ніколи не припиняє збирання інформації; можуть змінюватися лише його індивідуальні підходи в залежності від персональних завдань, жанру, характеру матеріалу.

Праця журналіста може бути порівняна з айсбергом. Лише 1/9 його визирає над поверхнею океану. Це видима для сприймачів частина масово-інформаційної діяльності - написаний або усний текст. Але 8/9 маси крижаної гори ховається під водою. Це величезна підготовча робота журналіста по збиранню інформації, яка й лягає в основу матеріалу. Як правило, слабкі журналістські твори виходять не внаслідок поганого вміння працювати зі словом, опрацьовувати вербально вже зібраний матеріал, а внаслідок поверхового уявлення про саму проблему, що обрана за предмет статті чи нарису, недостатньої діяльності в справі збирання інформації, утворення ситуації інформаційної недостатності, що негайно позначається на якості кінцевого результату журналістської праці - тесті.

Професійний журналіст не поспішає завершити процес збирання інформації, розуміючи, що це вирішальна частина його роботи. Наприклад, Анатолій Аграновський у листі до колеги В. К. Четкарьова від 1 липня 1980 року розповів: "Деякі статті я готую півроку, а одну (про офтальмолога Федорова) "збирав" п'ять років. Але це зовсім не означає, що нічим іншим журналіст у цей час не зайнятий. Пишуться інші статті, а "заповітна" виношується" .

Необхідність нагромадження великого обсягу інформації, різного роду даних і точок зору з проблеми як засада масово-інформаційної діяльності стосується стратегічних жанрів журналістики, зокрема основи художньо-публіцистичної творчості - нарису. "Гарні речі - свідчить видатний публіцист Юрій Черниченко, - вони, на жаль, робляться повільно, тим більше якщо робить визнаний майстер, що несе відповідальність за все, під чим стоїть його ім'я. Нарис Ф. Абрамова і А. Чистякова у восьмому числі "Москви" за 1978 рік - названий "Нива жива і мертва" - робився дев'ять років. Так, у всякому випадку, випливає з самого нарису" . Зрозуміло ж, під авторським терміном "робився" слід розуміти не час написання тексту, а час збирання матеріалу для нарису.

Враховуючи оперативність як вагому засаду інформаційної журналістики, варто зважити й на принцип, проголошений щодо нарису Ю. Черниченком: "Повільно робиться - довго живе" . За приклад для нього правила творчість видатного прозаїка, майстра "сільської прози" Федора Абрамова (19201983). "Для мене, наприклад, - писав Ю. Черниченко,- абра-мовський нарис "Навкруги та навколо" живий до сих пір. З того нарису, думається мені, і абрамовський "Дім" виникнув, і - у великій мірі - уся північна історія Прясліних". Тут іде мова про художньо-публіцистичну повість "Вокруг да около" (1963), яка була присвячена проблемам російського північного села, і наступну романічну творчість Ф. Абрамова: трилогію "Прясліни", що складалася з романів "Брати і сестри" (1958), "Дві зими і три літа" (1968), "Дороги-роздоріжжя" (1971) і була відзначена Державною премією СРСР 1975 року, і приєднаний до неї роман "Дім" (1978). У даному випадку Ю. Черниченко загострив увагу на тому, що письменник опанував спочатку тему як нарисовець, публіцист, а вже потім як художник.

Класичний зразок в українській культурі: написання Панасом Мирним спочатку подорожнього нарису "Від Полтави до Гадячого" (1872, опублікований 1874 року в журналі "Правда"), а потім створення на його тематичній підставі і за його мотивами роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1872-1875, у співавторстві з Іваном Біликом, опублікований 1880).

Наведені історичні приклади засвідчують тісний зв'язок журналістики й художньої літератури, між якими постійно перетікає творча енергія. Література і журналістика нагадують сполучені судини: рівень одного виду творчості негайно позначається на другому. А відтак не лише для журналістики, але й навіть для художньої літератури актуалізується проблема збирання інформації, вивчення життя. Нагадаймо: від цього етапу залежить загальний успіх журналістського й літературного твору.

Існує лише три методи збирання зовнішньої інформації:

- спостереження,

- вивчення документів і джерел,

- інтерв'ю.

І. Спостереження - пасивний метод збирання інформації. Сутність його полягає в тому, щоб, дивлячись, помічати кого- чи що-небудь, звертати увагу на когось, щось.

Кожен журналіст мусить бути пильним, уважним до деталей спостерігачем. У багатьох випадках спостереження є початковим етапом підготовки матеріалу, є поштовхом, який народжує потім обширний задум статті чи нарису, приводить до журналістського розслідування. Але, як правило, завжди в значному журналістському матеріалі наявні елементи, джерелом яким є метод спостереження. Це все те, що побачене власними очима журналіста: портрети, інтер'єри, пейзажі тощо. А відтак, спостереження, відіграючи ніби другорядну роль у збиранні інформації, займає значне місце в журналістській творчості, наявне в кожному розлогому матеріалі.

Журналіст - це щоденний, вічний Спостерігач. Він ніколи не пройде повз цікаву подію, свідком якої став мимоволі, випадково. Він ніколи не пропустить нагоди познайомитися з цікавою людиною. Він спостерігає по дорозі на роботу й по дорозі додому, у будень, у свято і у вихідний день. Усе спостережене він збирає у скарбничку свого журналістського досвіду, якщо не для негайного, то для майбутнього використання.

Журналістика знає такі типи спостережень, як відкрите і приховане, включене і невключене. Сутність їх полягає в тому, що журналіст (а часто до такого вдаються й письменники) стає на певний час членом якого-небудь колективу, організації, закладу, установи, щоб досконало, впритул, з близької відстані вивчити їх діяльність, настрої людей, умови праці, механізми здійснення фінансових чи бартерних операцій. Відкрите спостереження передбачає обізнаність навколишніх з тим, що їх вивчають, приховане - відсутність такої обізнаності. Приховане спостереження дає авторові майбутнього журналістського твору більше можливостей для ознайомлення з дійсним станом справ, гарантує неупереджене ставлення до нього членів колективу. Включене спостереження передбачає зарахування журналіста на штатну посаду й виконання ним самим певних службових обов'язків. Невключене дає можливість вивчення ситуації іззовні, але забезпечує більш широке ознайомлення журналіста з об'єктом вивчення, можливість побувати в різних структурних підрозділах великої фірми чи установи.

Кожний тип спостереження має свої переваги в певних умовах. Для вивчення праці великого підприємства чи навчального закладу більш зручним буде відкрите невключене спостереження, яке дасть можливість журналістові скласти стереоскопічну картину діяльності установи. Якщо ж іде мова про вивчення прихованих механізмів руху товарів чи капіталу, з'ясування того, що є таємницею й приховується установою, найкраще використати метод прихованого, включеного спостереження.

Методом включеного спостереження (інші назви: "метод маски", "метод перевдягання", "метод зміни професії") широко користувалася радянська журналістика. Автор майбутнього нарису за направленням редакції або Спілки письменників (журналістів) вирушав у творче відрядження на підприємство вивчати робітничий клас і писати нариси про Героїв Соціалістичної

Праці. Часто ініціатива таких акцій виходила від обкомів. У кінці 1970-х років тільки в Харкові з'явився колективний збірник нарисів "Ранкові зустрічі" (1976), документальні повісті Бориса Силаєва "Круг света" (1976) і Радія Полонського "Крила мого міста" (1977). Відверта ідеологічна заданість праці письменників у ролі журналістів у цьому і в багатьох інших випадках скомпрометувала метод включеного спостереження. Деяким авторам здавалося, що метод гри і "маски" мало не був штучно винайдений для обслуговування сумнівних ідеологічних зав дань влади. Але це далеко не так.

Метод маски виник стихійно, у глибинах журналістського ремесла. Як вказує журналіст і науковець Людмила Васильева, яка присвятила цьому методові немало цікавих сторонок своєї книги "Робимо новини!", першовідкривачем методу маски в російській журналістиці був легендарний Володимир Гіляровський. Цей метод відродив Михайло Кольцов у 1930-ті роки, а в 1960-ті -репортер "Экономической газеты" Анатолій Гудимов, що написав цілу книжку нарисів "Таємниця чужої професії. Сім днів у таксі. Віч на віч" (1965). Сама Людмила Васильєва в додатках до названої книжки вмістила свої нариси 1990-х - початку 2000-х років, які первісно друкувалися в газеті "Комсомольська правда" (Далекосхідне представництво) . Інформація для них зібрана методом маски, включеного спостереження.

Зовсім недавно Галина Сапожнікова нагадала (прикметно, що теж з метою висвітлення журналістського розслідування), що німецький журналіст Гюнтер Вальраф у середині 1970-х років використав метод включеного спостереження, прикинувся турком-гастарбайтером і в серії нарисів розповів про всі "красоти" емігрантського життя, ткнувши носом німців у їхню ж ксенофобію .

Відтак неможливо пов'язувати цей метод з тоталітарною маніпулятивною журналістикою, він іманентний для журналістської творчості в цілому, служить для пошуку істини, розкриття правди.

Молодому журналістові все ж слід мати на увазі таке: сьогодні, коли журналістика керується не партійною, а загальнолюдською мораллю, а організації масової інформації, підприємства, установи належать різним приватним власникам, і "приховане спостереження" опинилося поза етичними нормами журналістики. У підручнику з журналістської етики (а це обов'язковий курс, без знання якого неможливо сьогодні увіходити в професію) майбутній фахівець прочитає, що етичною нормою сьогодні є "повідомляти про свою належність до певного мас-медіа" . Згідно із етичними кодексами провідних інформаційних корпорацій журналістам заборонено "приховувати своє ім'я, коли представляються", "фіксувати розмови на диктофон без дозволу співрозмовника", "зумисно вводити співбесідника в оману" . Беззастережна перевага віддається чесним методам збирання інформації. "Приховане спостереження", зрозуміло, до таких не належить, передбачає навмисний обман, не сполучуваний з етичними стандартами сучасної журналістики.

У наших університетах викладається навчальна дисципліна під назвою "Журналістське розслідування". Є вже низка підручників під такою назвою. Але це дисципліна, так би мовити, "на виріст", на майбутнє, для забезпечення всебічності академічної підготовки журналіста. Насправді жоден педагог не пошле студента на практиці робити справжнє журналістське розслідування. Це невиправданий ризик. До журналістського розслідування автор повинен дорости, прийняти самостійне рішення про роботу в цьому жанрі. З нього не варто розпочинати свій шлях у журналістику, так само, як у змаганні важковаговиків не варто розпочинати піднімати найбільшу вагу без розминки, попередньої підготовки.

Якщо ж вам довелося все ж робити журналістське розслідування, зважте на деякі правила безпеки:

1) намагайтеся освоїти нову професію якомога швидше й краще і виконувати свої обов'язки бездоганно;

2) не ставте забагато питань, усе, що потрібно зумійте побачити, а не почути;

3) не кваптеся: часто те, про що з ризиком намагаєшся довідатися сьогодні, досить легко виявляється завтра;

4) не намагайтеся довідатися більше, ніж належить; ваша обізнаність у будь-якому випадку має свої межі, перешагнути через які не можна, не міняючи свого становища в установі;

5) не прагніть бути особливо "цікавим": намагайтеся звести дружні бесіди на поточні проблеми, плани, випадки з життя і т. п. своїх співбесідників, а не власні;

6) не обдумуйте на дозвіллі майбутню публікацію до закінчення збирання інформації: часу поглянути на загальну картину очима журналіста ще буде достатньо.

Окрім правил безпеки при збиранні інформації, є такі правила і для створення тексту. Отже, як розповісти про бачене, щоб уникнути підозрінь? Дотримуйтеся таких рекомендацій:

1) уникайте опису тих деталей, штрихів і дрібниць, які мають яскраво виражений індивідуальний характер, а також точних цифр, замінюючи їх на приблизні;

2) змінюйте, по можливості, ті деталі, які, не маючи принципового значення, можуть вказати саме на вас;

3) уникайте навіть приблизної подібності побудови фрази у вашому усному мовленні і на папері, не кажучи вже про використання виразів, зворотів, словечок і т. п., які часто використовуються вами в щоденних розмовах;

4) ваш псевдонім не повинен містити ніяких біографічних вказівок, під якими розуміються місце або місяць народження, дівоче прізвище матері тощо, тим більше не перегукуватися якимось чином з справжнім іменем;

5) і, зрозуміло, коло осіб, що знають про ваше завдання, повинне бути скорочене до мінімуму, незалежно від міри довір'я і спорідненості (останнє особливо важливе -не створюйте своїм близьким і рідним зайвого мотиву для тривог) .

Цілком очевидно, що побудувати журналістський твір лише на спостереженні майже неможливо. Найчастіше йому сусідять інші способи збирання інформації, серед яких друге місце займає вивчення документів і джерел.

ІІ. Вивчення документів і джерел - важливий етап роботи журналіста над складними, не репортерськими, а аналітичними матеріалами. Як відомо, однією з найважливіших ознак журналістики як масово-інформаційної діяльності є документалізм. Якщо спостереження (так само, як і інтерв'ю) постачає журналістові суб'єктивні знання, то документи, навпаки, дають точну, об'єктивну інформацію. За виключенням, звичайно ж, тих випадків, коли це псевдодокумен-ти, тобто спеціально, на організаційному рівні, створені для дезінформації.

Під документом сьогодні розуміється усякий матеріальний носій, який створений людиною для закріплення будь-яким способом соціальної інформації з метою передавання її в просторі й часі.

Матеріальними носіями інформації сьогодні є папір, магнітофонна стрічка, кіноплівка, фотографія, електронний накопичувач інформації тощо. З цього погляду джерела - це різновиди документів, а саме: письмові тексти, рукописні чи друковані, аудіо- та відеозаписи розмов та подій, фотографії, дискети з цифровими, текстовими матеріалами, на основі яких створюються журналістські (а також наукові) твори. С. Г. Кор-коносенко у своєму підручнику "Основи журналістики" послався на висловлювання колишнього собкора "Комсомольської правди", який, зупинившись на збиранні інформації, писав: "Цікавими є книги обліку та інші документи... аж до журналу телефонограм" .

Насамперед слід сказати, що, працюючи в межах певної теми, журналіст мусить весь час її вивчати, поглиблювати свої знання з певної галузі життя, ознайомлюватися з новинками літератури й періодики, бувати в бібліотеках, знати правила бібліографічного пошуку, звертатися до необхідних джерел у разі потреби. Без роботи з книжкою, журналом, газетою не мислимий сучасний журналіст. Книга, газета, журнал - ось найважливіші джерела оперативної і фундаментальної інформації. З ними в першу чергу повинен працювати співробітник мас-медіа.

Головна засада при роботі журналіста з документами й джерелами - неупередженість. Він не повинен шукати в них підтвердження наперед придуманої концепції, а, навпаки, концепцію будувати на документально підтверджених фактах. Бувають випадки, коли вже після завершення формування концепції виявляється новий факт, що цю концепцію руйнує; тоді підлягає не відкиданню новий незручний факт, а переглядові й уточненню сама вже готова концепція.

У спеціальному дослідженні сформульовані такі правила роботи з документами:

Переконайтеся в тому, що

документ створений компетентною (за службовим становищем) або спеціально уповноваженою для цієї мети особою;

обстановка, у якій створювався документ, не вплинула на його зміст;

у ньому не спотворені прізвища службових осіб; зміст документа відповідає відбиткові печатки та кутового штампу;

документ підписаний уповноваженою для цієї мети особою .

Майстерність журналіста вимірюється, окрім інших чинників, ще й тим, наскільки глибоко він може осмислити джерельну базу майбутнього твору, скористатися нею, дати в самому тексті необхідні посилання на документи, які стануть вагомим аргументом і переконають читача в правильності позиції автора.

Нарешті, є такі сфери журналістики, де знання документів і джерел є обов'язковим, домінує в матеріалі. Такими є, наприклад, виступи на історичні теми, кримінальна хроніка т. д.

Розпочинаючи роботу над будь-яким матеріалом для ОМІ, журналіст зобов'язаний поцікавитися, чи є з даної теми якісь документи і джерела. У багатьох випадках ознайомлення з ними складає початковий етап осмислення теми. Так буває, коли йдеться про вивчення певного промислового об'єкта, будівництва, розгляд скарги.

Важливим джерелом тем і проблем для журналіста є листи читачів. Традиційною є думка, що в сучасному світі сталося відчутне збідніння епістолярної творчості в цілому. Ця форма індивідуальної, міжособистісної комунікації, яка впродовж тривалого часу історії залишалася єдиним засобом зв'язку між людьми в просторі, мовляв, сьогодні витіснена телефоном, електронними засобами зв'язку. У "старі добрі часи" Микола Гоголь писав Олександру Пушкіну на інший кінець С.-Петербурга: "Якби ви знали, як я шкодував, що застав замість вас одну записку вашу на моєму столі. Хвилиною б мені повернутися раніше, і я б побачив вас ще в себе" . Тепер такий лист просто неможливий - усе це особа скаже іншій по телефону, а друг не стане наносити візит, не переконавшись за допомогою все того ж телефону, що господар вдома. Якось Павло Загребельний сказав: "Дев'ятнадцяте століття - в листах, як двадцяте - у телефонах". Отже, для скорочення кількості листів у редакції існують об'єктивні причини.

Незважаючи на це, періодичні видання продовжують отримувати листи. Головний редактор "Комсомольської правди" В. Н. Сунгоркін відзначив у спеціальному інтерв'ю: "У нас велика пошта. Біля 30 тисяч листів щотижня, до ста тисяч щомісяця, і це не враховуючи відзивів на публікації на нашому сайті в Інтернеті" . Сама Людмила Васильєва, з передмови до книжки якої взяте наведене висловлювання, так само відзначає величезну важливість редакційного епістолярію: "Але листи, - вигукує вона, - це захоплюючий інформаційний Клондайк!" . Далі, однак, вона зводить усе розмаїття листів до одного їх жанру: "крику про допомогу". І навіть пропонує резюме: "Якщо листа до редакції написали, значить, автора "дістали"" .

Навряд чи ситуація з листами в сучасній журналістиці може бути так просто пояснена. Тридцять тисяч листів щотижня не можуть бути настільки одноманітними. Думається, джерело листів при вагомих причинах їх усунення з інформаційного поля в іншому. У сучасному світі триває відчуження людини від своєї сутності. Сучасна людина самотня й часто розгублена перед світом абсурду. Вона шукає тепла й співучасті, часто просто однодумців, тих, хто думає й почуває так, як вона, і така ж самотня, як і вона. Ось головна причина, чому редакційна пошта не вичерпається ніколи. У молодіжній газеті "Артмозаїка" (Харків) зі щотижневим накладом 334 тисячі примірників багато років уперто продовжує існувати рубрика "Самописка". У кожному числі газети подається дві сторінки листів. Проблематика їх найрізноманітніша, така, що не піддається узагальненню. Але от мотиви - самовиразитися, розповісти про свій життєвий досвід і його уроки, довірити паперові те, що не розкажеш публічно усно - це відстежується чітко. А тому логічно припустити, що в основі епістолярної творчості лежать причини психологічні, і редакційна пошта буде існувати завжди. Отже, з нею слід уміти працювати.

Через листи в редакцію надходить важлива інформація про суспільні суперечності, назрівання конфліктних ситуацій, рух громадської думки в тому чи іншому напрямку. Люди звертаються до газети, як правило, у складних випадках свого життя, шукаючи підтримки, соціальної справедливості, захисту від сваволі урядовців. За радянських часів у редакціях практично всіх (включаючи районні) газет були відділи листів, в обов'язки яких входило лише працювати з поштою, систематизувати й узагальнювати епістолярну інформацію, перевіряти скарги, готувати до публікації листи або уривки з них. У газетах існували рубрики "Хоча листа й не надруковано", де редакція повідомляла читачів про вжиті нею заходи з приводу звернень громадян та про дії урядових органів у справі розв'язання порушених у листах проблем.

Молодому журналістові слід знати, що листи читачів можуть правити за джерело лише попередньої інформації, яка ще потребує ретельної перевірки. Робота з листами будується на таких засадах:

1. Ретельний облік усіх листів, надання кожному свого номера чи шифру, згрупування листів за темами чи проблемами.

2. При ухвалі рішення про публікацію потребує перевірки авторство листа. Співробітник редакції мусить обов'язково зв'язатися з автором листа і від нього особисто дістати підтвердження його авторства. Якщо такого підтвердження домогтися не вдається, лист вважається анонімним і не розглядається. Особливо необхідною така перевірка є у випадках, коли йдеться про компрометуючі факти, оприлюднення яких може так чи інакше вплинути на долі людей.

3. При намірі опублікувати лист потребують перевірки наведені в ньому факти. Це також складає обов'язок співробітників редакції. Для цього в автора листа слід поцікавитися джерелами його інформації й самому журналістові пройти цим шляхом, зіставити різні точки зору на подію чи явище тощо.

У багатьох редакціях старих газет існує традиція, згідно з якою усю пошту, що надходить на загальну адресу видання, читає спочатку головний редактор, він же накладає потрібні резолюції й передає листи у відділи для подальшого використання чи вжиття заходів.

Листи правлять за канал зворотного комунікаційного зв'язку редакції з читачами, дають журналістам відчути пульс громадської думки, а разом з тим ефективність власної праці.

Через зубожіння значної частини населення України, що стало наслідком економічної кризи в усьому пострадянському просторі, потік листів до редакцій газет значно скоротився. Але правильно зробили ті редакції, які не захотіли втрачати зв'язків з аудиторією. Вони запропонували читачам телефонувати до редакції, опублікували номер телефону й виділили спеціального співробітника для прийому таких повідомлень.

Унаслідок цього зв'язок "газета - читач - газета" не був зруйнований остаточно, видання зберігало важливу можливість мати діалог з читачами, знати про їхні оцінки власної праці. Був від цього комунікативного каналу й ще важливіший наслідок: ніщо так не підвищує престиж видання та його наклад, як ефективність публікацій, дієва допомога конкретним громадянам у розв'язанні їх безпосередніх проблем, пов'язаних з різними сферами життя: побутом, комунальними службами, виплатою заборгованих зарплат та пенсій тощо.

Багаторічний журналістський досвід підказує, що робота з налагоджуванню діалогу з читачами (листовного, телефонного) повинна ввійти в коло щоденних турбот кожної редакції, а його активність є мірилом авторитету видання, його популярності.

III. Інтерв'ю. Це головний метод збирання інформації в журналістиці, сутність якого полягає в здобутті новин і повідомлень шляхом усного спілкування суб'єкта (журналіста) з об'єктомньюзмейкером (політичним діячем, науковцем, митцем чи просто цікавим співрозмовником). Вважається, що цей метод дає від 80 до 90 відсотків потрібної журналістові інформації. Зрозуміло, що метод інтерв'ю слід відрізняти від журналістського жанру під такою ж назвою, сутність якого полягає в драматургічній (діалогічній) побудові матеріалу за формою: запитання - відповідь. Жанр інтерв'ю не відіграє такої вагомої ролі в журналістиці, як метод, хоча його питома вага на шпальтах сучасних газет зростає.

З певною метафоричністю, можна сказати, що праця журналіста - це вічне інтерв'ю, а сам журналіст мусить бути гарним комунікатором. Його діяльність складається з розмов з людьми і описування почутого. Причому до проблем творчості й майстерності журналіста входить не лише безпосереднє створення тексту, але (й передусім) мистецтво збирати матеріал для нього. Журналістика - це мистецтво спілкування, а з розвитком аудіовізуальних медіа - також і мистецтво публічного спілкування перед мікрофоном чи телекамерою.

Сучасна журналістика за типом спілкування знає такі типи інтерв'ю:

Інтерв'ю на робочому місці. Вважається таким, що надає особливо плідні можливості для журналіста. Зустрівшись з об'єктом на його робочому місці, він може не тільки поставити запитання, що намічені для інтерв'ю, але й підключити інші методи збирання інформації: спостереження й вивчення документів і джерел, а в майбутньому матеріалі описати обстановку робочого місця, атмосферу установи, навести якісь красномовні деталі, що характеризують співрозмовника, крім того, під час бесіди журналіст може зажадати від об'єкта документально засвідчити ті чи інші факти, про які пролунала усна інформація. Журналіст повинен завжди домагатися проведення інтерв'ю в найзручніших для себе умовах, а такими є бесіди на робочих місцях об'єктів.

Інтерв'ю вдома в об'єкта. Особливо виграшне тоді, коли журналіст зустрічається з приватною людиною. Тоді не робоча обстановка на посаді, а побут, домашнє оточення можуть відіграти провідну роль і дати переваги такі ж самі, як і зустріч із службовцем на його робочому місці, і гарантувати використання як додаткових методів спостереження та вивчення документів і джерел.

Ознакою демократичного суспільства є проведення днів відкритих дверей вдома у значних політиків. Кілька таких днів були проведені в 2005 році відразу після Помаранчевої революції для демонстрації журналістам відкритості й прозорості нової влади.

Інтерв'ю в редакції. На нього слід погоджуватися в крайньому випадку, коли об'єкт відмовляється від усього іншого. Ви приймаєте співрозмовника на своєму робочому місці, і вже не ви спостерігаєте за ним, а він за вами. Ви позбавлені можливості спостерігати, зажадати документального підтвердження його слів, вам залишається лише запитувати і занотовувати відповіді.

Інтерв'ю по телефону. До нього слід вдаватися з метою домогтися особливої оперативності, перевірити окремі деталі в уже існуючій в редакції інформації. Повноцінне інтерв'ю по телефону неможливе, але для довідки, уточнення певних фактів, консультації з окремих питань воно може бути продуктивно використане. Більшого ефекту досягає журналіст, коли телефонує знайомому урядовцеві чи діячеві, з яким вже зустрічався раніше. Тоді легше, нагадавши про себе і пояснивши скрутні обставини, що спричинюють користуватися телефоном, а не просити про особисту зустріч, домогтися потрібного результату - отримати потрібну інформацію.

А втім, у сучасному житті, у нового покоління журналістів, телефон, у тому числі й мобільний, стає предметом все ширшого вжитку. У пресі вже давно з'являються повноцінні інтерв'ю, узяті по телефону, так само на радіо чи в телепрограмах з метою досягти максимальної оперативності звучать передавані в ефір з підключених до студії телефонів повідомлення кореспондентів, свідчення ньоюзмейкерів, коментарі незалежних експертів тощо.

Інтерв'ю в інтер-ситуаціях. Пояснимо запропонований нами термін. Слово "інтер" (inter) у перекладі з латинської мови означає "між, поміж" і вживається як префікс у складних словах для позначення проміжної ситуації, перебування поміж чимось. У сучасному напруженому світі, де розклад дня відомих осіб розписаний не за годинами, а за хвилинами, журналістові часто відмовляють в інтерв'ю не тому, що засадничо не бажають зустрічатися з представником преси, а тому що насправді не мають для цього вільного часу. Тоді журналіст пропонує зустрітися в якій-небудь інтер-ситуації: за обідом чи вечерею у ресторані, у перукарні, просто на вулиці й пішки провести особу додому, сполучивши прогулянку з бесідою.

Важко уявити українського журналіста за взяттям інтерв'ю в ресторані, але на Заході це поширений метод усного збирання інформації, а відтак, хотілося б, щоб про нього знали й наші майбутні журналісти. У великих газетах Заходу інтерв'ю в ресторані оплачується коштом редакції, так високо там цінують свіжу, конкурентноспроможну інформацію, що підносить престиж видання.

Тим більше, що інтерв'ю в інтер-ситуаціях все ширше увіходить у практику сучасного українського журналіста. Так, у газеті "Україна молода" 16 червня 2000 року було опубліковане інтерв'ю журналістки Майї Орел з відомою телеведучою Ольгою Герасим'юк під назвою "Жінка, яка виграє у чоловічому світі". Цей журналістський твір є типовим зразком інтерв'ю в інтер-ситуації. "Ольга Герасим'юк запропонувала мені зустрітися в салоні-перукарні, - так починає Майя Орел знайомити читачів з ситуацією розмови. - Куафер чаклуватиме над її зачіскою, а я братиму в неї інтерв'ю".

Бесіда, проведена в такій обстановці, виявилася повноцінною з інформаційного боку, навіть по-своєму глибокою, нічим не поступалася за змістом високоефективним типам інтерв'ю, яким є, наприклад, інтерв'ю на робочому місці. А сама екзотичність ситуації, що на ній час від часу наголошувала Майя Орел, присутність мовчазного, але із загадковою усмішкою, куафера, який репрезентує у загаданій для бесіди проблемі ("тендерні особливості досягнення успіху"), чоловічий світ, додає інтерв'ю особливої свіжості й принадності, працює на втілення головної ідеї журналістського твору.

Інтерв'ю не для запису. Часто використовується тоді, коли журналіст має справу з криміногенними колами. Об'єкт не проти, щоб журналіст розповів про нього, але боїться, що записані матеріали можуть бути якимсь чином використані проти нього. Тому він дає згоду на інтерв'ю, але без запису. Таке інтерв'ю слід негайно записати після зустрічі, поки враження свіжі, або ж негайно створити матеріал в іншому, планованому вами жанрі. Головне полягає в тому, що інформація, отримана на допомогою інтерв'ю не для запису, все ж таки може бути використана в майбутньому матеріалі.

Інтерв'ю не для запису й використання. На нього слід погоджуватися в крайньому випадку, бо інформацію, отриману таким шляхом, ви не зможете використати в своєму журналістському творі. Але ви можете скористатися нею з внутрішньою метою. Існують два аспекти її можливого використання:

а) самому розібратися в питанні, що вас турбує, зрозуміти дію прихованих механізмів;

б) вийти на інші джерела інформації, якими ви зможете скористатися легально, публічно, з посиланнями на них.

На цей тип інтерв'ю слід погоджуватися тоді, коли в процесі журналістського розслідування вичерпані відкриті, легітимні шляхи пошуку інформації. Головним правилом поведінки журналіста в умовах цього інтерв'ю є неухильне дотримання ним усіх вимог об'єкта. Слід виразно зрозуміти, що йому погодилися видати небезпечну інформацію, від публікації якої залежать долі людей.

Підготовка до інтерв'ю включає в себе такі складники:

Загальна підготовка. Триває все професійне життя журналіста і полягає в створенні власної особистості, набутті загальної ерудиції, необхідної для спілкування з людьми високого інтелектуального рівня, засвоєнні головних правил мистецтва спілкування й технології прийомів "розв'язувати язики" Ч

Конкретна підготовка. Полягає у вивченні питання чи комплексу проблем, які ви прагнете з'ясувати шляхом інтерв'ю. Передбачає вивчення спеціальної літератури, новітніх підходів і поглядів на проблему, ознайомлення з можливими документами і джерелами, особою об'єкта; коротше - в набутті спеціальних знань, які потім будуть використані вами безпосередньо в цьому інтерв'ю.

Знання предмета майбутньої розмови й попередня орієнтація в проблемі - не лише обов'язкова умова, але й гарантія успішної роботи журналіста. У сучасних умовах на ринку праці й майстерності журналістів лідерство захоплює той, хто виявляє у розмові з об'єктом інтерв'ю найбільшу компетентність у своїй галузі, найглибше розуміння явищ. У такому випадку сам журналіст стає цікавим співбесідником для об'єкта, йому з ним цікаво спілкуватися, він починає ставитися до нього як до свого колеги, який працює в журналістиці і може принести своїми публікаціями багато користі загальній справі.

Проведімо розумовий експеримент. До обласного управління Міністерства внутрішніх справ призначений новий начальник. Зрозуміло, що навіть після прес-конференції (вона може розглядатися як тип колективного інтерв'ю) з'являється багато працівників мас-медіа, що прагнуть опублікувати ексклюзивні матеріали про нового начальника.

Генерал - демократ за світоглядом, з повагою ставиться до преси. Він приймає першого журналіста... Але розчарований розмовою з ним, вона не вийшла за коло загальних тем і зводилася до питань: "Що б ви хотіли розповісти нашим читачам? Що ви побажаєте читачам нашої газети?" Витративши дві години робочого часу, генерал на наступний день уже з меншою охотою погодився на зустріч з іншим кореспондентом. Він також виявився некомпетентним у проблемах УМВС області і для нього розповідь довелося почати з нуля, довго вводити його самого в курс справ. Начальник зробив висновок, що журналісти лише заважають йому працювати, виконувати безпосередні службові обов'язки.

Цілком уже випадково редакторові найбільш авторитетного в місті видання вдалося умовити генерала прийняти ще кореспондента його газети. Це була зовсім інша зустріч. Журналіст відразу виявив компетентність у справах УМВС, цілий пласт найменш важливої проблематики відхилив, запитання ставив лише про найголовніше: про роботу Управління по боротьбі з організованою злочинністю, корупцію всередині апарату міліції, що, власне, й спричинило зміну керівництва УМВС області. Журналіст поцікавився, як просувається слідство в "голосних" справах, про які писали газети раніше; як захищаються права людини при проведенні слідства.

Генерал відразу відчув високий професійний рівень даного журналіста, вирізнив його з-поміж інших, охоче розмовляв з ним три години, наказав ад'ютантові завжди з'єднувати цього кореспондента з собою в разі телефонних дзвінків, а, коли йому було потрібно дати для преси особисто ексклюзивну інформацію, то він запрошував саме цього автора як найбільш компетентного й обізнаного в справах галузі.

Безперечно, мета інтерв'ю - "розкрутити", розговорити співбесідника, а не наговоритися самому. Але успішне виконання цього завдання можливе лише за умови адекватності співрозмовників. Це складно й нелегко - кожного разу входити в коло нових проблем, але професійна діяльність журналіста неможлива без даного етапу його роботи. Сьогодні урядовці все частіше цікавляться в журналістів, про що хочуть вони побесідувати, і, почувши загальну відповідь: "Ну, там... про новинки у вашій галузі", категорично відмовляються зустрічатися з такими авторами.

А відтак конкретна підготовка набуває все більшої значимості при застосуванні методу інтерв'ю в масово-інформаційній діяльності.

Психологічна підготовка. Полягає у вашій внутрішній налаштованості на розмову, призначенні для неї найзручнішого часу і місця, виборі одягу й створенні певного іміджу журналіста, що повинне забезпечити для об'єкта найкращі умови для саморозкриття. Журналіст повинен бути професійним комунікатором, володіти в цій галузі необхідними знаннями і навичками.

Слід з самого початку первісно розуміти, що здебільшого люди внутрішньо влаштовані надзвичайно хаотично. Для успішного отримання від них необхідної для вас інформації ви повинні мобілізувати усі свої зовнішні і внутрішні ресурси. Тут немає дрібниць, починаючи від деталей одягу й закінчуючи обраним вами тембром голосу, різновидами якого, безумовно, теж слід володіти.

Йдучи на завод розмовляти з робітниками, слід одягтися як робітник. Ідучи на інтерв'ю до директора банку, слід мати й відповідний зовнішній вигляд, аби вас не виставили без розмови з порогу, не заглянувши в журналістське посвідчення.

Журналістові слід завжди бути налаштованим на гнучкість власної поведінки, а також володіти сенсорним досвідом, аби усвідомити для себе, яка модель поведінки дає найбільш відчутний результат при комунікації. Готуючись до інтерв'ю, слід визначитися з моделлю поведінки, обрати одну як головну, але обов'язково мати ще два-три запасні варіанти на той випадок, коли перша модель не спрацює. Ведучи інтерв'ю, слід швидко налаштовуватися на комунікаційну хвилю об'єкта і гнучко реагувати на його поведінку, шукаючи найбільшої відкритості.

Журналіст - це одночасно актор і режисер, а кожне його інтерв'ю - це маленька одноактна вистава, яку він розігрує наодинці з об'єктом.

У найзагальнішому вигляді правила інтерв'ю можуть бути сформульовані так:

Передусім, слід знати, про що саме ви хочете довідатися; виокремити для себе головне чи групу головних запитань, здійснити чітке цілепокладення й неухильно рухатися до нього в процесі розмови.

Журналіст повинен виходити з уявлення про самодостатню цінність своєї професії. Він мисливець за інформацією. Він полює за нею. Вона, як дичина, ховається від нього. Журналіст мусить знати, що інформацію від нього можуть приховувати навмисне, але можуть і просто не розуміти змісту поставлених запитань; нарешті, деякі об'єкти можуть виявитися просто недостатньо поінформованими й самі для вичерпного роз'яснення ситуації чи проблеми. А відтак глибоке усвідомлення своїх завдань, з'ясування для себе того, про що саме він мусить довідатися, є обов'язковою умовою масово-інформаційної діяльності.

Будьте скрупульозні у використанні вами мови. Знайте, що лише вона забезпечить вам отримання того результату, який ви хочете досягти. Запам'ятайте правило: якщо ви точні у формулюванні запитань, то ви отримаєте й точну інформацію.

Брати коментар з проблеми вашого майбутнього матеріалу слід лише в першої за компетенцією особи в даній галузі. Уявімо собі конференцію, на якій присутні 200 науковців. Журналіст, що пише статтю чи навіть дає інформаційне повідомлення про неї, повинен звернутися з проханням про інтерв'ю не до молодих аспірантів, присутніх на ній, не до доцентів чи професорів, а до академіка Х., який виступив організатором конференції, виголосив на пленарному засіданні при її відкритті програмову доповідь. Лише такий коментар першої на цій події особи буде найбільш продуктивним з інформаційного боку, найглибше розкриє подію, викличе інтерес читачів.

Візьміть за правило користуватися гаслом, що дійшло до нас ще від стародавніх римлян: "Audiator et altera pars!" ("Вислухаймо й протилежну сторону!"). Його застосування є обов'язковим у ситуаціях журналістського розслідування, вивчення конфліктної ситуації, у якій сторони будуть звинувачувати перед журналістом одна одну і намагатися схилити його на свій бік. Якою б на перший погляд не здавалася вам переконливою позиція першої сторони, візьміть за правило обов'язково вивчати аргументи опонентів. Лише таке всебічне вивчення може вважатися достатнім для складання власної концепції подій.

Не соромтеся свого незнання. Краще бути профаном у розмові й щиро зізнатися об'єктові в своєму нерозумінні тих чи інших проблем, ніж виявитися профаном у публічному виступі, допустити прикрі неточності, за які потім буде соромно й журналістові, і самому виданню.

Підготувавшись до інтерв'ю в бібліотеці, прочитавши наявні з даної проблеми джерела, вичерпавши Інтернет-ресурси, журналіст повинен, однак, дати зрозуміти об'єктові свій рівень компетентності. Слід розуміти, що чим вищий рівень компетентності працівника мас-медіа, тим більшу довіру він викликає в об'єкта інтерв'ю, породжує бажання висвітлити проблему глибоко і всебічно. Цілком заборонено йти на інтерв'ю без попередньої підготовки, не вивчивши докладно проблеми. Заборонено під час інтерв'ю вживати вербальні формули типу: "Я, звичайно, у цьому нічого не тямлю, але ви мені розкажіть..."

Однак, зустрівшись з маловідомим або й незрозумілим матеріалом, не треба соромитися свого незнання чи нерозуміння його, а послідовно й наполегливо домагатися роз'яснень і коментарів.

Сперечайтесь з об'єктом, будьте актором, примушуйте його викладати нові й нові аргументи на свою користь.

Якщо об'єкт уникає відповіді на запитання, що здаються вам істотними, повторіть їх кілька разів в іншому формулюванні і він обов'язково десь розкриється. Якщо наводяться сенсаційні дані, обов'язково запитуйте: "Звідки це вам відомо?" Так ви вийдете на нові джерела інформації й зможете перевірити свідчення об'єкта.

Ставте лише по одному запитанню, дотримуючись правила: одне запитання - одна відповідь. Коли ви ставите кілька запитань одразу, об'єкт починає відповідати на останнє і, закінчуючи відповідь, вже не пам'ятає інших запитань, відчуває психологічний дискомфорт від необхідності витрачати сили на їх пригадування. Усі запитання, крім останнього, однаково доведеться ще раз повторити. Отож не поспішайте.

Використовуйте ті ж слова, вирази й інтонації, що й ваш об'єкт інтерв'ю. Цим ви викличете його довіру й засвідчите перед ним, що ви добре розумієте його. З другого боку, і йому буде легше розмовляти з вами. Не користуйтеся малозрозумілими термінами, намагайтеся звести до мінімуму використання іноземних слів. Говоріть просто, короткими реченнями. У здійсненні цього правила полягає дотримання важливої психологічної засади приєднання до співрозмовника під час бесіди, входження до його моделі світу.

Якщо ви збираєте матеріал для статті чи нарису, намагайтеся використати й інші методи збирання інформації, поєднати інтерв'ю з репортажем, взяти інтерв'ю на місці події, походити по ньому разом з об'єктом, попросивши показати розташування предметів та персонажів події. Це дасть можливість отримати не просто суму фактів, а побудувати сюжет.

Слухайте мовчки, не перебивайте співрозмовника. Пам'ятайте: ви зустрілися для того, щоб вислухати, а не для того, щоб самому наговоритися. Люди, як правило, навіть не знають, як багато вони знають, ви повинні провести їх стежкою їхньої пам'яті. Підходьте до співрозмовника, як до джбана, повного інформації, і намагайтесь спорожнити його.

Не бійтеся гострих запитань. Нема питань, що бентежать, є лише відповіді, які бентежать. Перечитуйте свої записи, швидко орієнтуйтеся в прогалинах, що залишаються й у разі потреби домагайтеся повторного інтерв'ю.

Наприкінці інтерв'ю обов'язково запитайте, що цікавого міг би співрозмовник ще повідомити читачам поза темою, окресленою вашими запитаннями. Часто у людей буває немало історій, гідних газетної публікації. Так ви намацаєте не одну тему для майбутньої творчості.

Поводьтеся з гідністю, відчувайте себе офіційним представником свого ОМІ. Візьміть за правило не тільки дякувати за інтерв'ю, але й приносити об'єктові газету з матеріалом, що постав за його участю чи допомогою. Люди цінують добре ставлення до них, запам'ятають вас і будуть і надалі охоче погоджуватися на бесіди.

Написаний унаслідок інтерв'ю текст слід перед опублікуванням показати об'єктові, попросити його уважно прочитати, виправити можливі помилки в цифрах, прізвищах, фактах, якщо такі були допущені. Попросіть об'єкт завізувати ваш матеріал. У сучасних редакціях візування здійснюється шляхом підписування об'єктом на звороті кожного аркуша тексту інтерв'ю.

Однак у поглядах на це правило існують деякі розбіжності між вітчизняними та зарубіжними джерелами. А. З. Москаленко до "вчинків, що обмежують право громадян на свободу висловлення думок" відносив таку ситуацію: "якщо журналіст усупереч проханню автора матеріалу чи людини, у якої брав інтерв'ю, не узгоджує з нею підготовлений до публікації остаточний текст, або ж допускає у тексті суттєві зміни без згоди і публікує його" Відтак, уже навіть у вітчизняній журналістиці це правило не діє категорично, а допускає вибірковість у застосуванні. Воно застосовується на вимогу об'єкта.

Західні ж методики взагалі не вимагають від журналіста погодження з об'єктом тексту його матеріалу. "Інтерв'ю має своїм завданням отримати більше інформації, ніж хоче надати співбесідник, - зазначено в складеному за французькою методикою підготовки працівників для мас-медіа посібнику "Гід журналіста". - Краще уникати погоджень тексту інтерв'ю з тим, хто його давав. Інтерв'ю має бути побудованим у чіткій згоді з його основним повідомленням та ключем подачі" .

Як розуміти цю суперечність? Її джерела в різному статусі журналістики в нас удома й у демократичних країнах Заходу. Наше законодавство в інформаційній галузі настільки недосконале, що журналіст повсякчас стоїть перед загрозою судового позову навіть у випадку безвинної помилки, не говорячи вже про гострий критичний матеріал, спрямований проти урядовця чи установи. У такому випадку, зрозуміло, краще заздалегідь узгодити публікацію з джерелом інформації. Годі й говорити, що в такому випадку практично будуть усунуті всі критичні оцінки й навіть не лишиться місця для конструктивних пропозицій. Адже авторитет газети прямо залежить від того, наскільки послідовно вона перебуває в опозиції до влади, наскільки сміливо критикує бездіяльність або неправильні дії урядовців чи державних структур. Західна журналістика вже пройшла складний шлях боротьби за свободу слова, завоювала собі право за умов відповідальності безоглядно критикувати органи влади й урядовців, аж до президентів включно. Тому в західних методиках зустрічаються вимоги, які в наших умовах здаються неконструктивними. Насправді ж вони не позбавлені змісту, і наша журналістика буде з часом наближатися й до їх запровадження в практику.

Сучасна техніка ставить журналіста перед вибором записувати інтерв'ю в блокнот чи фіксувати його на диктофон. Тут не можна дати якихось однозначних рекомендацій, тим паче втримати українського журналіста від спокуси покористуватися технічним засобом. Але при цьому слід мати на увазі таке:

по-перше, розшифровка інтерв'ю, записаного на диктофон, займає набагато більше часу, ніж записаного в блокнот. Диктофон дає лише послідовне відтворення розмови, тимчасом як записи в блокноті охоплюються зором одночасно, це створює гарні можливості для композиційних перестановок, згрупування матеріалу за рубриками;

по-друге, диктофон передбачає багаторазове використання магнітофонної плівки. Як правило, записані на диктофон інтерв'ю стираються невдовзі після публікації журналістського твору. Це робить неможливим повернення до раніше опублікованого матеріалу, повторне його використання. Але ж кожний досвідчений журналіст знає, що далеко не весь обсяг інформації, що отриманий з інтерв'ю, потім використовується в журналістському творові. Переглядаючи старі записи, можна віднайти не одну тему для нового виступу. Працюючи з диктофоном, журналіст починає кожного разу ніби з нуля і не залишає нічого в своєму архіві від своєї праці.

На користь записаного на магнітофонну стрічку інтерв'ю говорить те, що об'єктові буде неможливо відмовитися від своїх слів, якщо навіть він захоче це зробити згодом; плівка правитиме за документ у разі скарги на неточність публікації.

Найкращим варіантом технічного забезпечення інтерв'ю є поєднання записів у блокноті найголовніших тез і положень із записом повного тексту розмови на диктофон. Це дозволить сполучити переваги кожного методу і усунути деякі їх вади.

Нехай ці міркування будуть враховані молодими журналістами в їхній подальшій професійній діяльності.