Розділ 16. Загальна жанрологія і журналістика

Поділ літературної творчості на роди. Визначення епосу, лірики й драми. Відношення до них прози, віршів і діалогу. Єдність змісту і форми в родовому поділі. Засади жанрового поділу. Поняття про жанровий різновид. Специфіка прози в журналістиці, злиття епічних, ліричних і драматичних елементів у журналістському творі. Поняття журналістського роду. Інформаційний рід та його жанри: замітка, звіт, репортаж, інтерв'ю. Аналітичний рід і його жанри: кореспонденція, стаття, рецензія, огляд. Художньо-публіцистичний рід і його жанри: замальовка, нарис, памфлет, фейлетон, есей. Індивідуальні жанри. Оновлення жанрової системи журналістики

Будь-який журналістський задум здобуває втілення у формі певного жанру. Щодня розкриваючи газету, читач зустрічається в ній не просто з текстами, а замітками, репортажами, статтями, нарисами, інтерв'ю, есе та іншими жанрами журналістики. Жанри - це комунікативні канали для певного роду інформації. Неправильно пов'язувати жанр лише з формою журналістського твору, хоча б і такою, що склалася в глибинах історії й стабілізувалася в своїх структурних ознаках. Жанр - це певним чином окреслений зміст, що "відшукав" найбільш зручну форму для свого втілення. Жанр - це змістовно-формальна єдність.

А відтак, журналіст мусить навчитися бачити дійсність очима жанру, оскільки зрозуміти цю саму дійсність можна лише у зв'язку з певними способами її вираження. Адже журналіст не втискує матеріал у готову площину твору, а жанровий погляд служить йому для відкриття, бачення, розуміння й відбору життєвого матеріалу.

Свою книжку про жанри періодичної преси О. О. Тертичний недарма розпочав слушними міркуваннями про важливість для журналіста дивитися на світ очима жанру. Справа в тому, що серед молодих журналістів існує зневажливе ставлення до категорії жанру, заґрунтоване, зрештою, на їхній недосвідченості, бракові життєвого й професійного досвіду. Від них іноді доводиться чути: байдуже в якому жанрі виконаний журналістський текст, головне створити цікавий, читабельний матеріал. Інші говорять: зміст поняття "жанр" недостатньо чітко окреслений, у одного автора можна побачити таку ієрархію, а в другого - зовсім іншу жанрову систему.

Насправді жанри в журналістській (і літературній) творчості існують об'єктивно, тобто незалежно від бажань практиків і думок теоретиків. Можна впевнено говорити, що жанри - це великі групи текстів, які наділені спільними ознаками, а жанрологія -це наука про типологію текстів.

Крім того, жанри відіграють самі по собі важливу комунікативну роль у внутрішньому й зовнішньому журналістському спілкуванні. Під внутрішнім середовищем ми розуміємо спілкування в середині журналістського колективу. Відомий журналіст, майстер сатиричних жанрів Ігор Лагоза у книзі "Сміхом душа лікується" розповів про те, як він став фейлетоністом. Якось тодішній редактор "Вечірнього Харкова" Валер'ян Єськов поскаржився йому на брак здібних до написання фейлетону авторів, а без цього жанру, на його глибоке переконання, не могла існувати газета, це був магніт, який притягав до себе увагу читачів. Ранком наступного дня Ігор Лагоза поклав на стіл редактора свій перший фейлетон і був негайно зарахований на посаду фейлетоніста.

У цій мемуарній історії прикметним є те, що журналісти спілкувалися між собою мовою жанру. Редактор шукав не просто абстрактний текст, яким би міг заповнити (чи прикрасити) сторінки своєї газети, а саме фейлетон. А журналіст його прекрасно зрозумів і приніс наступного дня текст, виконаний у цьому жанрі. Це й означає, що редактор і журналіст говорили однією жанровою мовою й добре розуміли один одного.

Спільною жанровою мовою розмовляє журналіст з читачами. Читач, щодня розгортаючи газету, сподівається побачити в ній не тільки імена улюблених журналістів, але й добре знайому йому систему жанрів: короткі інформаційні замітки, репортаж, проблемну статтю, портретний нарис про видатну людину, рецензію на нову книгу чи театральну виставу та ін. Ефект жанрового очікування є важливим фактором формування читацьких інтересів і задоволення читацьких потреб. Поза жанром неможливо вести мову про дієвість та ефективність журналістики. Таким чином, і з зовнішнім світом журналіст так само говорить мовою жанру.

Як не дивно це прозвучить, але, якби гіпотетично припустити, що раптом уявлення про жанр щезли з нашої свідомості, то журналісти перестали б розуміти один одного, а що найгірше -їх перестали б розуміти читачі.

Досвідчений дослідник художньої творчості, який свого часу належав ще до ОПОЯЗу, Віктор Шкловський дуже точно порівняв жанри із звичаєвим правом. "Постійно встановлені звичаї, - писав він, - етикети порядку огляду світу (як мені здається) - називаються жанрами" . Звичаєве право передує написаним законам - юриспруденції, хоча часто юриспруденція - лише записані звичаєві закони. Звичаєве право виникає в незапам'ятних глибинах тисячоліть і вже далеко не всі пам'ятають про первісні причини і навіть справжній зміст тих чи інших звичаєвих законів. Так само і жанри виникли тоді, коли людина почала говорити, адже існують, зрозуміло, не тільки жанри журналістики й літератури, але й жанри висловлювань, розмовні жанри (рос. "речевые жанры"). Спершу жанри склалися в усній народній творчості і лише потім з неї перейшли в літературу. На ґрунті літературних жанрів сформувалася журналістська жанрологія.

Звичаєве право діє стихійно, ніхто не наглядає за його здійсненням, і все ж воно неухильно виконується на підставі народної моралі. Так само й жанр. Ніхто не наглядає за його здійсненням, він сам прокладає собі шлях через стихію мовлення, усного чи писемного текстотворення. Так як вчинки людей регламентуються спочатку звичаями, а потім правом, так і висловлювання людей регламентуються спочатку стихійним, а потім усвідомленим вживанням жанрів. Адже ще М. М. Бахтін довів, що будь-який твір є нічим іншим, як висловлюванням письменника з певного приводу.

Що з цього випливає? Чим краще професіонал знатиме природу жанрів, чим глибше розумітиме їх закони, тим вищих професійних успіхів він досягне. Більше того, сьогодні можна сказати: журналіст - це людина, яка знає жанрові закони і свідомо створює тексти в рамках жанрових вимог. Якщо в правовій державі головним суб'єктом є законослухняний громадянин, то головним суб'єктом у журналістиці є жанровослухняний автор.

Конкретний текст стосовно жанру - це метонімічний прояв "постійно встановленого звичаю", втілення "етикету порядку огляду світу". Стосунки тексту і жанру метонімічні. Текст може бути лише репрезентацією певного жанру. Успіх журналіста залежить від того, наскільки свідомо вживає автор жанрові закони. Журналістика відрізняється від літературної творчості тим, що в ній вищий рівень ремісницької праці, більша питома вага належить ремісницьким прийомам. Такі особливості зумовлені умовами праці журналіста, адже він письменник на щодень, він не може витрачати дорогоцінний час на пошук креативних прийомів розв'язання тих чи інших творчих завдань. Тому для нього знання жанрових законів творення тексту є не просто важливим, а обов'язковим. Оволодіння жанровими законами пов'язане передусім з баченням структури тексту. Якщо майбутній журналіст буде добре розуміти й виразно бачити структурні елементи, з яких складається жанр, то він зможе на цій підставі успішно розв'язати завдання створення тексту.

Для журналіста є важливим як оволодіння конкретними інформаційними, аналітичними та художньо-публіцистичними жанрами, висвітлення структури й особливостей яких передбачене в спеціальних курсах, так і розуміння загальних жанро-логічних питань, яким і присвячений цей виклад. Незважаючи на теоретичну загальність даного матеріалу, він має важливе значення для розв'язання суто творчих конкретних завдань, що рано чи пізно виникають перед кожним автором, надто тоді, коли він залишає позаду період учнівства й виходить на шлях власної, самостійної творчості.

Під жанрологією розуміємо ту частину теорії журналістики (й літератури), що вивчає поділ текстів на роди і жанри. Слово "жанр" запозичене в українську мову з французької, де вживається в двох значеннях: "рід" і "вид". Це створило певну плутанину в жанрологічній термінологічній системі, де утворилося відразу кілька понятійних рядів для позначення одних і тих самих явищ. Не вдаючись до викладу подробиць дискусійних моментів, відзначимо, що найбільш поширеною є концепція, згідно з якою щодо літературних текстів застосовуються три рівні поділу, що називаються

1) рід,

2) жанр,

3) жанровий різновид.

У відповідності із загальнофілософським законом зміст і форма перебувають у діалектичній єдності, у якій пріоритет належить змістові. Це породжує іноді деяке скептичне ставлення до форми як до чогось другорядного, неістотного. "Дайте мені сенсаційний зміст, - говорить молодий журналіст, - а вже оформити його я як-небудь зумію". Насправді ж, форма не є другорядним чинником у журналістській праці, а досконале оволодіння нею є законом творчості. Зрештою, у творчому змаганні журналістів перемагає той, хто пише яскравіше, здійснює вичерпне збирання інформації, формує на її підставі переконливі концепції, вміє знайти нестандартні підходи до матеріалу, глибоко оволодів жанровими типами мислення.

Важливе значення форми розкрив свого часу великий німецький філософ Г. В. Ф. Геґель (1770-1831). "Форма є зміст, -писав він в "Енциклопедії філософських наук" (1817), - а у своїй розвинутій визначеності вона є закон явищ" . "Зміст не безформний, - продовжував він далі,- а форма водночас і міститься в самому змісті, і являє собою щось зовнішнє стосовно нього. (...) Зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма - перехід змісту у форму" (підкреслення Гегеля. - І. М.).

Наявність певних родів і жанрів, згідно з цим філософським законом, означає ні що інше, як існування певного змісту, який визначає адекватні способи свого оформлення, невіддільного від форми. У процесі історичного розвитку жанри інтенсивно розвивалися. Змінювалася дійсність, що була предметом відображення в творчості, змінювалися ідеологічні системи, які визначали сутність цього відображення. Часом дуже важко співвіднести два цілком різні твори і побачити в них наявність спільних жанрових ознак. Величезна часова дистанція між "Антігоною" Софокла і п'єсою Е. Іонеску "Король помирає". Але нерозв'язний художній конфлікт і відображення його крізь призму поважного величного пафосу об'єднує ці твори в жанр трагедії, встановлює тяглість історичної традиції між ними.

Літературні жанри - явище таке ж давнє, як і сама література. Жанри журналістики народилися тоді, коли народилася й сама журналістика. Сталося це порівняно недавно. Тому, згідно з історичною послідовністю, розглянемо спершу умови творення літературних жанрів.

Нагадаймо, що зміст складається з двох частин: 1) предмета відображення і 2) авторської оцінки відображуваного. Ці два боки змісту актуалізуються залежно від того, про який рівень жанрового поділу йдеться. Крім того, слід розуміти, що у випадку об'єднання безкінечного ряду одиниць в жанрову єдність неможливо враховувати в кожному випадку оригінальний предмет відображення чи своєрідну авторську концепцію, а необхідно знайти такі узагальнені способи їх вираження, які й дозволять сприйняти їх як приналежні до певного сталого типу художнього мислення.

Визначаючи зміст літературного роду, не можливо взагалі враховувати авторську оцінку, навіть знайшовши для неї певну формулу узагальнення. Своєрідність, родового змісту виявляється лише на рівні предмета відображення.

Головним предметом літератури віддавна вважається суспільна людина - явище розмаїте й багатогранне, що й диктувало потребу дальшої спеціалізації художнього пізнання. У силу цього з'явилися літературні роди, об'єктом кожного з них був предмет літератури (людина в цілому), але конкретний рід звужував сферу пізнання (предмет) до певних окремих сторін її життєдіяльності.

Так, предметом лірики є внутрішня людина, її свідомість, думки й почуття. Явища об'єктивної дійсності входять до предмета лірики як другорядні, як чинники інтелектуального та психічного життя індивіда. Реальне життя в ліриці завжди відображається крізь призму свідомості особистості, як факти її автобіографії.

Драма - рід літератури, предметом котрого є суспільні суперечності як сфера найвиразнішого вияву життєдіяльності людини.

І лише епос, об'єднуючи риси драми й лірики, практично тотожний самому художньому мисленню, має своїм предметом буття людини в цілому, в усій розмаїтості й багатогранності його виявів.

Окремим, яскраво вираженим змістом (предметом) літературного роду обумовлений той чи інший спосіб його оформлення.

Головним елементом лірики є образ ліричного героя, що формалізується в творі як "Я". У ній надзвичайно істотними є засоби відтворення людських емоцій: ритм, рима, тропіка, поетичний синтаксис. Тож не дивно, що вона найчастіше оформлюється у вірші, а якщо у деяких випадках послуговується прозою, то спричинює її якісні відмінності, привносить сюди ритмізацію, активізує тропіку тощо.

Драматургія ж, відтворюючи суперечності людського життя, засобом їхньої реалізації, має художні конфлікти, формалізовані як безпосередня дія та діалоги персонажів, що відбуваються в теперішньому художньому часі. Лише в ХХ столітті з'явилася драма для читання; головне ж призначення цього роду літератури від самого зародження до наших днів полягало в створенні творів для театру, де на сцені перед очима глядачів розігрувалася безпосередня дія і промовляли діалоги персонажі.

Головним елементом епосу є подія, формалізована в епічній прозі або епічному вірші, що передбачає обов'язкову наявність розгорнутого подієвого сюжету, представленого в розповіді стороннього, всебічно поінформованого спостерігача, так званої "третьої особи".

Чітко виражений зміст кожного літературного роду зробив можливим утворення певних абстрактних понять, що стали згодом естетичними категоріями - ліричне, драматичне й епічне - і вживаються сьогодні не лише для вказівки на приналежність до роду, але й на означення своєрідності художнього мислення чи певного письменника, чи літературної школи, чи стильового напрямку.

При аналізі жанру як конкретної складової роду треба йти таким же шляхом, намагаючись в першу чергу дослідити його зміст, а потім похідну від нього форму.

Жанр як представник літературного роду є завжди носієм певного родового змісту. Наприклад, і комедія, і трагедія, і драма (як представники драматургії) завжди будуть відображенням суспільних суперечностей, тоді як нарис, повість, роман (як представники епосу) - відтворенням людського життя в усій різноманітності й багатогранності його виявів.

Істотним для розуміння жанрового змісту є також предмет жанру. Предметом трагедії є нерозв'язні на даному етапі життєві суперечності, суспільні та міжособистісні антагонізми. Предметом байки є соціально-моральні відносини між членами суспільства. Гегелівське визначення роману як твору про конфлікт між поезією серця й прозою життєвих відносин та випадковістю зовнішніх обставин також враховує саме особливості жанрового предмета роману. Крізь призму жанрового предмета осмислюється як змістовна проблема обсяг твору. Адже від об'єму безпосередніх явищ і фактів дійсності, що стали предметом естетичного освоєння, залежить і розмір твору.

Предметом оповідання чи нарису є окрема подія суспільного чи індивідуального буття. Навіть коли вони присвячені долі людини, остання постає в них як окрема подія народної долі, національної історії. Предмет роману включає в себе загальні закономірності суспільного та індивідуального буття, зосереджується на процесах реальної дійсності.

Для розуміння жанрової специфіки надзвичайно істотним є другий бік художнього змісту, а саме - авторська оцінка відображуваних явищ дійсності. Проте - знову наголосимо - для розуміння жанрового змісту важливо враховувати не індивідуально-конкретну концепцію світу, а найзагальнішу позицію автора, виражену як пафос твору.

Найбільш яскраво пафос як жанротворчий чинник виявляється в ліриці й драмі. Закономірно жанр оди пов'язується з пафосом піднесеного, гімну - героїчного, елегії - драматичного тощо. У драматургії жанрові найменування трагедії й комедії завдяки сталому їх пафосу утворили абстрактні поняття комічного й трагічного, що теж збагатили арсенал естетичних категорій.

Найскладніше виділити домінанту естетичного пафосу в епічних творах, які в силу специфіки свого предмета (буття в цілому) схильні до концентрації в собі різних типів пафосу.

Отже, жанровий зміст виражається в

1) родовому змісті,

2) предметі жанру і

3) естетичному пафосі.

Від жанрового змісту залежить і жанрова форма конкретного твору.

Так, наприклад, роман для передачі свого жанрового змісту вимагає розлогого сюжету як відображення певних життєвих процесів, значної кількості персонажів, розгалуженої композиції. Ода - урочистої лексики, піднесених образів, чіткої строфічної будови.

Жанрова форма завжди залежна від жанрового змісту і є похідною від нього. Зміни останнього спричинюють, кінець кінцем, обов'язкові зміни першого, хоча формі й властиве певне відставання від змісту в процесі невпинного розвитку літератури.

У процесі історичного розвитку ускладнилася сама людина, суспільне середовище, у якому вона побутує, стала більш розмаїтою сукупність зв'язків особи із зовнішнім світом. Ускладнився сам предмет художньої творчості. Якщо раніше поділ на жанри цілком задовольняв теоретиків і практиків, то в XIX ст. вже знадобилися уточнення жанрової специфіки. Виникло поняття жанрового різновиду.

Жанровий різновид - це конкретна складова жанру, що виділяється на основі врахування

1) своєрідності проблемно-тематичного ядра твору,

2) специфіки його естетичного пафосу або

3) способу організації життєвого матеріалу.

Для виділення жанрового різновиду враховуються окремі сторони змісту твору, а саме:

1) тематика (історичний, родинно-побутовий, пригодницький і т. д. роман),

2) проблематика (філософський, політичний, публіцистичний тощо роман),

3) різновид естетичного пафосу твору (лірична чи сатирична комедія, гумористична новела, лірична чи епічна поема),

4) головна особливість поетики (роман у новелах, роман у листах тощо).

Основні поняття жанрології виникли в надрах літератури та науки про неї і лише потім були транспольовані в журналістику й використані її практикою й теорією. Зародившись у XVII столітті, журналістика спершу знала лише один жанр - короткої інформаційної замітки, новинарного повідомлення. Але в процесі історичного розвитку розширювала свої суспільні функції, ускладнювала способи відображення світу, вдосконалювала жанрову систему. Журналістика талановито й творчо використала принципи родового й жанрового бачення світу, створені в художній літературі.

Це не означає, що журналістика запозичила готовий жанрово-родовий арсенал літератури. Ні, вона створила свою жанрову систему, яка відповідала її завданням - інформувати й формувати громадську думку. Журналістика сприйняла найважливіші принципи літературної жанрології, як-от:

1) в основі формування розподілу творчості на роди й жанри лежать особливості людського пізнання, яке передбачає потребу володіти цілим набором жанрів для огляду й розуміння дійсності;

2) кожний жанр здатний оволодіти лише певними сторонами дійсності, і в цьому виправданість його існування;

3) жанр є складною системою засобів і способів розумного оволодіння дійсністю;

4) жанр - сукупність колективної орієнтації в дійсності і способах її осягнення, жанр належить не конкретному автору, а суспільній свідомості;

5) жанри живуть сучасністю, але пам'ятають минуле;

6) жанр - засіб зв'язку творчості зі споживачами і задоволення їхніх читацьких очікувань.

Сьогодні вже є цілком очевидним, що журналістика, зокрема на рівні художньо-публіцистичної творчості, синтезувала в собі родові ознаки літератури. Журналістика - це епос, оскільки це розповідь про певні події, це проза як найбільш зручна форма існування епосу. Але журналістика - це й лірика, бо немислима без образу автора, цілком конкретної особи-оповідача. Нарешті, журналістика - це драма, бо вона не мислима без конфлікту, пошуку й відкриття суперечностей, зіткнення поглядів, думок, діалогічного викладу матеріалу у формі інтерв'ю.

Унаслідок тривалого історичного розвитку в журналістиці утворилося три жанрові єдності: інформаційна, аналітична та публіцистична. Ми пропонуємо назвати їх журналістськими родами, бо рід - це не що інше, як група жанрів, об'єднаних спільними ознаками. Традиція використовувати поняття роду для характеристики усталених груп журналістських творів вже складається в надрах теорії журналістики. Так, наприклад, відомий журналістиколог В. В. Учонова стало вживає поняття роду стосовно публіцистики. "Публіцистичний рід творчості, - пише вона, - визрівав повільно і складно" . А відтак, пристосувати термінологічний апарат літературознавства до вивчення журналістики цілком правомірно і відповідає напрямкові руху новітньої наукової думки.

Першою такою єдністю є парадигма інформаційних жанрів до числа яких належать замітка, звіт, репортаж, інтерв'ю. Особливістю інформаційного журналістського роду є

1) обрання за предмет новини, важливої суспільної події,

2) оперативне представлення її в достовірному повідомленні,

3) зредукованість коментарів, суб'єктивних оцінок, аналізу.

Інформаційні жанри.

Замітка - найпростіший жанр оперативного газетного повідомлення. Його головні властивості: стислість у подачі новини, ощадливість тексту, який не повинен перевищувати 35-40 рядків, точність і зрозумілість його для масового читача. Замітку небезпідставно вважають найдавнішим жанром журналістики. Газети на ранньому етапі їх існування складися як листки з розташованими на них стовпчиками новинарними повідомленнями. Лише потім, з розвитком журналістики і друкарських технологій, повноправне місце в пресі зайняла публіцистика. Первісно ж газета складалася виключно із заміток.

У тесті замітки автор повинен бути особливо охайним у ставленні до кожного слова, яке мусить бути глибоко продумане, зважене. Буває так, що журналістові доводиться підраховувати не лише рядки, але й слова, а інколи й знаки у тексті своєї замітки. Необхідно первісно розуміти, що факт завдяки мисленій інтерпретації перетворюється на жанр замітки; оцінку події містять не тільки наші судження про неї, але й слова, якими ми її описуємо. Це дуже легко спостерегти, зіставляючи замітки про одну й ту саму подію в різних газетах, особливо, якщо ці газети різної політичної спрямованості. Звідси важлива вимога до тексту: вживайте нейтральну лексику, обирайте з синонімічного ряду такі слова, які передають значення, а не містять емоційного забарвлення.

Текст замітки найкраще збудувати за відомим законом перевернутої піраміди. Цей закон народився в середині ХІХ століття, коли для передачі стислих новинарних повідомлень журналісти все частіше стали використовувати телеграф. На самому початку телеграфної інформаційної революції зв'язок між кореспондентом і редакцією був нестійкий, електрична мережа часто розривалася, давала перебої. Часто траплялося так, що через неправильну побудову замітки до редакції надходив текст з другорядними деталями, а головна подія в ньому була відсутня. Редакція просто мусила викидати такі тексти в кошик. Тому дуже швидко в журналістиці була напрацьована стійка традиція - писати тексти за законом перекинутої піраміди. Цей закон проголошував: новинарне повідомлення мусить композиційно подавати спочатку максимально конкретно саму новину, а потім супроводжувати її подробицями й деталями. Так народилося уявлення про тверду і м'яку замітки.

Головним внутрішньожанровим типом є тверда замітка. Правила із створення твердої замітки є дотримання стандарту п'ятьох "W", який передбачає подавати опис новини як відповіді на п'ять запитань, які англійською мовою починалися літерою "w": "what?", "who?", "where?", "when?", "why?", що в перекладі означає "хто?", "що?", "де?", "коли?", "як?".

Сучасні практики додають до цих п'ятьох "w" ще два запитання: "чому?" і "навіщо?". Відповіді на них збагачують бачення події. Але в цілому стандарт п'ятьох "w" пройшов випробування часом. Після відповіді на ці запитання можна сміливо ставити крапку. Ваша замітка написана. Для молодого журналіста завжди виникає спокуса пожвавити жанр замітки якимись креа-тивними прибудовами. Його варто попередити: від цього краще заздалегідь відмовитися й свідомо залишитися в межах інформаційної сухості.

М'яка замітка передбачає, крім висвітлення п'ятьох нови-нарних питань, наявність у тексті супровідних подробиць, промовистих деталей, пожвавлення сухого інформаційного повідомлення образним рядом. У вигляді деталі може бути використана й цитата провідного учасника події. Щоб не вийти за межі жанру важливо не захопитися образами. Найкраще вибрати лише один з них, але красномовний, такий, що відображає сутність події. Важлива вимога: у замітці повинне бути відсутнє авторське "я".

Звіт - це інформаційне повідомлення про роботу та перебіг заходу, у якому брала участь певна група людей, що вирішували суспільно важливі питання. Таким заходом може бути сесія парламенту чи органу місцевого самоуправління, конференція трудового колективу, збори громадської організації, спортивні змагання, художні виставки. Звіт уже включає в себе елементи коментаря журналіста. Поруч з точним повідомленням про промови, репліки та інші виступи, у його тексті можуть міститися елементи аналізу, оцінки.

Репортаж - це жанр, який передбачає оперативну і яскраву розповідь про подію, ситуацію, явище. Репортаж - це розповідь очевидця або учасника події. Новина тут обростає суб'єктивними враженнями спостерігача та його співпереживаннями. Репортаж може бути коротким або значним за розміром. Різноманітність репортажів наштовхує на думку про те, що цей жанр мусить мати внутрішньожанрові різновиди, але вони ще недостатньо вивчені нашим журналістикознавством. Див. докладніше відповідну статтю в "Словнику молодого журналіста".

Інтерв'ю - це жанр, що подає суспільно вагому новину у вигляді відповідей особи на запитання журналіста. Сучасна журналістика все ширше використовує і жанр бесіди. Це такий різновид інтерв'ю, у якому журналіст не обмежується короткими запитаннями, а сперечається з співбесідником, коментує його відповіді і висловлює свою оцінку події. Внутрішньожанрова типологія інтерв'ю ставала предметом вивчення науки про журналістику. Найбільше відповідає парадигмі інформаційних явищ інтерв'ю-повідомлення. Однак у жанровому різновиді інтерв'ю-міркуванні до інформаційних завдань додаються аналітичні, викладається не лише подія, але й роздуми особи з її приводу, вивчається за допомогою співрозмовника певна проблема. Таким чином, цей тип інтерв'ю переступає межу аналітичних жанрів. Якщо ж ми врахуємо, що багато інтерв'ю мають на меті розкрити людину як особистість, створити її професійний портрет, висвітлити аспекти приватного життя, то зрозуміємо, що на цей жанр можуть покладатися й художньо-публіцистичні завдання. Можна прогнозувати, що з часом інтерв'ю все більше виявлятиме свою синтетичну природу, а його типологія включатиме в себе інформаційний, проблемний та портретний його жанрові різновиди.

Друга жанрова група може бути названа аналітичним журналістським родом. До його числа належать такі жанри, як кореспонденція, стаття, рецензія і огляд. Родовими ознаками аналітичних жанрів є

1) встановлення журналістом однотипності фактів і явищ і об'єднання їх в логічний ряд;

2) узагальнення їх, зіставлення з іншими, встановлення зв'язку між ними;

3) оцінка ситуації і явища;

4) постановка проблеми і виявлення всіх її аспектів;

5) висловлення пропозицій про своє бачення розв'язання проблеми.

Кореспонденція - жанр, у якому на обмеженому конкретному життєвому матеріалі розглядається певна тема, ставиться проблема та пропонується її розв'язання. Цей жанр хіба трохи молодший за жанр замітки. Його назва походить від латинського слова "соrrespondeo", що в перекладі українською мовою означає "повідомляю". Кореспонденціями первісно називалися повідомлені дописувачами новини з місць. А кореспондентами стали називати повідомлювачів новин. Зараз це слово використовується для найменування важливої рольової спеціалізації в журналістиці. Кореспондент - той, хто повідомляє новини. Внутрішньожанрова типологія кореспонденції включає в себе інформаційну, аналітичну й проблемну кореспонденцію.

Стаття - найважливіший аналітичний жанр журналістики, що на підставі розгляду та зіставлення значної групи фактів чи ситуацій ґрунтовно й глибоко, з науковою точністю трактує, осмислює й теоретично узагальнює проблеми соціальної дійсності. Кореспонденція ще будується на фактах, стаття - на аналізі проблем. Факти в ній відіграють ілюстративну, службову роль. Предметом статті є проблема. Звідси головним її внутрішньо-жанровим типом є проблемна стаття, хоча історія журналістики знає й такі її різновиди, як передова (директивна), пропагандистська, науково-популярна статті. Типологія статті у новітній журналістиці ще чекає на своїх дослідників.

Рецензія - жанр, у якому передбачається інтерпретація та оцінка сучасного художнього або наукового твору. Типологізу-ється за видами мистецтва (літературна, театральна, художня, музична) та за глибиною осмислення явищ (анотаційна, аналітична, дискусійна, відкритий лист). Див. докладніше відповідну статтю в "Словнику молодого журналіста".

Огляд - жанр, метою якого є ознайомити читачів з перебігом подій за тривалий проміжок часу чи рядом однорідних подій чи фактів за стислий хронологічний період. Жанр огляду вимагає глибоких знань і вміння аналітично зіставляти факти. Від назви жанру походить ще одне найменування рольової спеціалізації в журналістиці - оглядач. Місія оглядача - розглядати події в часі, найкраще від зародження до завершення.

Третя жанрова група - публіцистичний журналістський рід. До нього належать такі жанри, як замальовка, нарис, есей, фейлетон, памфлет. У журналістикознавстві прийнято досі вживати для назви цієї групи творів термін "художньо-публіцистичні жанри". Це не зовсім справедливо, оскільки художня публіцистика є лише одним з її різновидів. Не меншу роль у журналістиці відіграють політична та наукова публіцистика. "Вечірні розмови" Максима Рильського є класичним зразком саме художньої публіцистики, але "Ментальність орди" Євгена Гуцала - то приклад публіцистики політичної, а твір Івана Франка "Що таке поступ?" - то приклад публіцистики наукової. Родовими ознаками публіцистичних жанрів є

1) вихід на перший план вражень автора від розглянутих фактів, його оцінки їх;

2) домінантне значення суб'єктивних міркувань, авторської думки;

3) організаційна роль образного ряду, у якому пріоритетне значення набуває образ автора-публіциста, поданий з ліричною прямолінійністю як "я";

4) проведення певної філософської (ідеологічної, моральної) концепції, яка має самодостатнє значення і використовує різні типи аргументів, включно з фактичними.

Замальовка - найбільш компактний жанр художньої публіцистики, у якому висловлені враження автора від події, поєднані інформаційність і образність, ескіз з натури. Часто замальовка розповідає про незначну одиничну подію, наділяючи її визначною семантикою, підносячи (звичайно ж, суб'єктивно) її значення.

Нарис - центральний жанр публіцистики, що передбачає оперативний відгук на суспільно важливу подію, розкриття образу цікавої особи, створення портрету колективу, розповідь про побут, звичаї й людей певного регіону своєї й чужої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у журналістиці: автори нарисів тут називаються "нарисовці". Внутрішньожан-рова типологія нарису включає в себе портретний, проблемний, подорожній, науково-популярний та інші його зразки.

Предметом нарису може бути будь-який факт чи явище реальної дійсності, узятий як проблема, у площині своєї суспільної, моральної, загальнолюдської значимості. Арматурою нарису є авторська думка, доведення певної концепції взятої до вивчення проблеми, пропонування шляхів її розв'язання.

Особливість нарису - широке використання в ньому елементів художнього мислення: створення портретів героїв (причому не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії, за допомогою розгорнутої мовної характеристики, використання вимислу й домислу, зображення пейзажів, інтер'єрів та екстер'єрів, наведення красномовних деталей і подробиць. Автор створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдається до психологічного аналізу. Усе, що може наблизити героїв до читача, запліднити його авторським баченням подій і проблем, активно використовує нарисовець. Нарис споріднений з оповіданням і найближчий його родич. Часто нарисом називають оповідання, в основі якого лежить документальний сюжет, Жанр нарису, крім самостійного значення, відіграє величезну роль у справі літературного навчання, надзвичайно корисний для молодого письменника, який тільки-но пробує сили й вигострює перо.

Есей (есе) - жанр, у якому вільно, не обов'язково вичерпно, але виразно індивідуально трактується певна подія, явище, проблема чи тема, а публіцистична суб'єктивність сягає апогею. Див. докладніше про цей жанр у "Словнику молодого журналіста".

Фейлетон - сатиричний жанр публіцистики, що виявляє комічну сутність негативних фактів і явищ дійсності. Головним засобом фейлетоніста є художній образ. Автор обов'язково повинен створити образ негативного явища, події, героя, в осмисленні яких виявити дві найважливіші особливості: показати їх соціальну шкідливість, з одного боку, і розкрити їх комічну сутність, з другого боку. Цілком самобутній вид цього жанру створив Остап Вишня, назвавши його "усмішка".

Памфлет - сатиричний жанр публіцистики різко викривального характеру, у якому сатира переростає в сарказм, цілковите заперечення предмета відображення. Для памфлету характерні такі риси, як злободенність, документалізм, обрання для викриття значного суспільного явища (важливої соціальної події, видатного державного або громадського діяча). Надзвичайна ефективність памфлету засвідчена історією: Даніель Дефо (1660-1731) за памфлет "Найкоротший шлях розправи з дисентерами" (1702) був поставлений до ганебного стовпа, Дені Дідро (1713-1784) за трактат "Лист про сліпих для повчання зрячим" (1749) був кинутий до в'язниці, а П. Чаадаєв (1794-1856) за "Філософічні листи" (власне, не за весь цикл з восьми листів, а лише за перший лист, надрукований у 1836 році в № 15 журналу "Телескоп") був оголошений божевільним. Див. про памфлет також статтю у "Словнику молодого журналіста".

Через публіцистичні жанри журналістика вростає в літературу. Це її, так би мовити, найвищий поверх. У публіцистиці охоче працюють письменники й науковці. У ХХ столітті спостерігається зрощення публіцистики й філософії. Але завжди слід пам'ятати, що фундаментом журналістики є її інформаційний рід, а аналітичні жанри складають міцні стіни її будинку. На відміну від літератури, де літературні роди рівнозначні, журналістські роди мають ієрархічну підпорядкованість.

У вигляді жартівливої схеми ієрархію журналістських родів можна зобразити так:

Описані нами жанри належать до числа найважливіших, але це не означає, що засадничо неможлива поява нових жанрів, створення проміжних міжжанрових утворень чи навіть авторських модифікацій існуючих варіантів. Так, кілька об'єднаних новинарних заміток, що відстежують події в часі, можуть складати хроніку. У межах портретного нарису деякі журналісти виконують твори під назвою "силует", що є дальшим поглибленням внутрішньожанрової типології і передбачає не просто створення портрета героя, а портрета контурного, однобічного, спрямованого не на всебічне розкриття характеру, а на поглиблене висвітлення його окремих сторін. Відповідь опонентові називається "реплікою". Цей список можна продовжувати. Існують і авторські жанри. Неможливо заперечувати, що Максим Рильський створив свій жанр "вечірніх розмов", а Остап Вишня "усмішок".

Категорія жанру є найбільш консервативною в журналістиці, найбільш стійко утримує сталі, вироблені в процесі історичного розвитку ознаки. Про це свідчить те, що жанрова система з паперової спокійно перекочувала в електронну журналістику. І все ж під тиском мінливої, еволюціонуючої соціальної дійсності відбувається поступове оновлення і жанрової системи в цілому, і внутрішньої конституції кожного жанру зокрема. У практичній роботі журналіста важливе значення має його орієнтація як у загальних жанрологічних проблемах, так і знання вимог і особливостей того чи іншого жанру. Це дозволить йому досягти максимальної реалізації свого творчого потенціалу. Ставлячись з повагою до надбань багатьох поколінь своїх попередників, журналіст повинен прагнути не тільки якомога ефективніше використати наявний арсенал жанрових засобів, але й продовжити безперервний пошук нових підходів до вирішення творчих завдань.

Адже колись і традиції були новаторством.