ВІТАЛІЙ ЧИГИРИН

Чигирин Віталій Єлисейович народився 11 травня 1908 р. в бідняцькій сім’ї у с. Липове Новогеоргіївського повіту. Замолоду наймитував, вчився на друкаря в Золотоноші, пробував себе на комсомольській роботі. Після закінчення курсів робкорів у Лубнах став професійним газетярем. Редагував багатотиражку на заводі ім. Дзержинського, секретарював у дніпропетровському журналі «Зоря», в 1935 р. перейшов на працю до редакції «Літературної газети».
В літературу Чигирин входив із Анатолієм Шияном, Костем Гордієнком, Олексою Десняком, Олександром Копиленком, Миколою Трублаїні і зупинив свій вибір на літературному угрупованні ВУСПП.
Дебютував у «Дзержинці» новелою «Катя-фрезерувальниця», яку помітив Валер’ян Поліщук і сказав про неї в пресі добре слово. Невзабарі побачила світ і перша збірка його оповідань «Під кавперами». Потім одна за одною з’являються друком прозові книжки: «Фрагменти доби» (1932), «Світання» (1934), «Перший гарт» (1935), «Дівчата» (1936). Найпомітніший і найдовершеніший у творчому доробку Чигирина є роман «Квітень» (1937). Проте він виявився лебединою піснею цього обдарованого, але рано згаслого автора.
22 квітня 1937 р. оперуповноважена секретно-політичного відділу УДБ НКВС УРСР Гольдман випродукувала за вказівкою свого начальства постанову, в якій Чигирин був звинувачений в приналежності до української націоналістично-фашистської терористичної організації, яка замишляла вчинити розправу над тодішніми «вождями» республіки. Того ж дня він був заарештований на своїй квартирі в присутності неодмінного при таких акціях двірника ролітівського будинку в Києві Івана Низельського.
У єжовських застінках Віталій Єлисейович поводився на подив мужньо і стійко. На «конвейєрах» і очних ставках рішуче відкидав усі звинувачення й наклепи. Протоколи його допитів рясніють твердженнями: «Ніякою контрреволюційною діяльністю я ніколи не займався!», «Контрреволюційних зв’язків не мав і не маю!», «Винним себе не визнаю!», «Про існування троцькістських організацій не знав і не знаю...».
В одному чистосердечно зізнався Чигирин: у день самогубства Миколи Хвильового (13 травня 1933 р.) він відправив до Харкова Івану Кириленку таку телеграму: «Разом із тобою ридаємо над могилою Хвильового». Проте цього виявилося досить, щоб 14 липня 1937 р. виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР під головуванням диввійськю-риста Ричкова на закритому засіданні ухвалила: застосувати до Чигирина найвищу міру покарання — розстріл без права оскарження.
Наступного дня, 15 листопада 1937 р., життя його насильно було обірване в київській тюрмі, а ім’я надовго забуто.
Лише 27 вересня 1956 р. президія Правління Спілки письменників України вустами Олеся Гончара і Юрія Смолича порушила перед прокуратурою республіки клопотання про перегляд справи Віталія Чигирина і його цілковиту реабілітацію. І рівно через п’ять місяців, 27 лютого 1957 р., Військова колегія Верховного Суду СРСР на підставі матеріалів, що заново відкрились, винесла ухвалу: вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 14 липня 1937 р. стосовно Віталія Чигирина скасувати і справу про нього припинити за відсутністю складу злочину.
Віталій Чигирин реабілітований посмертно.

БОРИС ЧИЧИБАБІН

Полушин Борис Олексійович (літ. псевдонім — Борис Чичибабін) народився 3 січня 1923 р. у Кременчуці на Полтавщині в сім’ї військовослужбовця. В червні 1941 р. закінчив Чугуївську середню школу. З літа сорок першого працював токарем ремонтних майстерень Батайського авіаучилища. В листопаді 1942 р. призваний до армії. Після закінчення школи молодших командирів служив в авіаційних частинах Закавказького військового округу. Б серпні 1945 р. був демобілізований за станом здоров’я і одразу ж поступив на навчання в Харківський університет на філологічний факультет. Проте закінчити його не пощастило.
«В червні 1946 р. я був арештований за брехливим звинуваченням,— стверджує Борис Олексійович у своїй автобіографії.— Слідство велося в столиці нашої Батьківщини — Москві, де я близько року провів у камерах лубянської тюрми. Одного разу мене від-конвоювали в якийсь бокс і дали прочитати «бомагу», з якої я збагнув, що так званою «трійкою» Особливої наради, яку я, природно, в очі не бачив, засуджений до п’яти років ув’язнення за антирадянську пропаганду. Свій строк я повністю відбув у таборах Вятлагу. В 1957 р. мене викликали куди слід і вручили «бомажку», в якій було сказано про припинення мого «діла» за відсутністю складу злочину».
«Роки із дня звільнення (червень 1951) по день реабілітації були найтяжчими і найстрашнішими в моєму житті,— з гіркотою згадує поет.— 3 величезними труднощами мені вдалося прописатися в Харкові, де жили мати й вітчим. Друзів не було, роботи не було, про поновлення в університеті годі було й думати. Якийсь час я працював чорноробом сцени в Харківському російському драматичному театрі, завдяки чому переглянув весь його тодішній репертуар. Закінчив бухгалтерські шестимісячні курси і став працювати бухгалтером». І потай писав вірші, не сподіваючись, що вони коли-небудь побачать світ.
Дебют опального поета в літературі відбувся за хрущовської «відлиги», 1958 р., коли на сторінках листопадового номера ж. «Знамя» була опублікована добірка із 4 віршів, підписана дівочим прізвищем його матері Наталі Миколаївни Чичибабіної. Відтоді поезіям Бориса Чичибабіна надали свої шпальти журнали «Новьій мир», «Юность», «Радуга». А 1963 р. вийшли друком майже одночасно в Москві і Харкові дві збірки його віршів «Молодость» і «Мороз и солнце». Затим до читача дійшли книжки «Гармония» (1965) і «Пльївет «Аврора» (1967). А після цього в долі поета настала двадцятирічна вимушена мовчанка.

В червні 1973 р. під тиском впливових інстанцій, де добре пам’ятали «плями» в біографії поета, він був виключений із Спілки письменників, як записано в протоколі № 12 засідання Президії Правління СПУ, «за дії, які суперечать вимогам Статуту СП СРСР, що проявилися в антигромадських вчинках і написанні антирадянських віршів». А точніше: за написання віршів, в яких поет бив на сполох, спостерігаючи, як вражає суспільство саркома неосталінщини.
Після цього перед Чичибабіним наглухо зачинилися двері редакцій і видавництв. Працюючи майстром у Харківському міському тролейбусно-трамвайному управлінні, він стійко зносив новий удар долі, продовжував писати вірші і чекав свого часу.
Друге народження поета Бориса Чичибабіна відбулось в 1987 р., коли на сторінках «Огонька», «Нового мира», «Литературной газетьі» були опубліковані цикли його віршів. Того ж року він був поновлений у Спілці письменників. А 1990 р. удостоєний Державної премії СРСР у галузі літератури.