Тема 3.2 РЕГІОНАЛІЗАЦІЯ СВІТУ

План

1. Протиставлення процесів регіоналізації і глобалізації

2. Регіональні і субрегіональні торгово-економічні блоки

Використання карт: фізична та економічна карти світу, атласи

1.Серед дослідників феномену глобалізації є прибічники протиставлення процесів регіоналізації і глобалізації. Представником такого підходу можна вважати директора Центру з вивчення американського бізнесу професора Вашингтонського університету М. Вайденбаума, який дослідженню цих процесів присвятив книгу «Регіоналізація проти глобалізації світової торгівлі».

Автор намагається довести, що дві конфліктуючи тенденції — регіоналізація і глобалізація — тягнуть у різні боки загальноприйняту міжнародну торговельну політику, а кінцевий результат поки не проглядається. У книзі Вайденбаум посилається на розвиток регіональних угруповань.

2.Інтеграційні процеси в останні роки поширились на всі континенти і привели до утворення регіональних і субрегіональних торгово-економічних блоків, кількість яких зараз перевищує 10. Історично першим виникає Європейський Союз. Початком його формування вважається 18 квітня 1951 року, коли шість європейських країн: Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург підписали у Парижі угоду про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі.

У грудні 1991 р. в Маастрихті було підписано союзну угоду, яка проголошувала створення Європейського Союзу, куди включалися 15 країн Західної і Центральної Європи. Наступним кроком у поглибленні інтеграційних процесів було рішення 12 держав ЄС про організацію валютного союзу і перехід до спільної валютної одиниці «євро».

На іншому континенті у 1994 р. стала чинною угода між США, Канадою і Мексикою про Північноамериканську асоціацію вільної торгівлі (НАФТА). У межах асоціації поступово ліквідуються обмеження на шляху пересування товарів, капіталу, робочої сили. Гармонізується законодавство щодо захисту інтелектуальної власності, технічних і санітарних стандартів.

У листопаді 1989 р. створюється організація Азіатсько-Тихоокеанського економічного співтовариства (АТЕС), яке включає 18 країн, зокрема Японію, США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію, Південну Корею, країни АСЄАН, а також Росію (з 1997 р.). На це регіональне угруповання припадає майже 60% світового ВВП, 40% світової торгівлі і майже 60% торгівлі країн Тихого океану. Планується, що до 2020 р. тут буде створена найбільша у світі зона вільної торгівлі, яка грунтуватиметься на економіці США, Японії, Китаю.

У 1991 р. між Аргентиною, Бразилією і Уругваєм був підписаний договір, згідно з яким з 1 січня 1995 р. на території країн-учасниць створюється спільний ринок Півдня. Згодом до договору приєднався Парагвай, асоційованими членами стали Чилі і Болівія. Угруповання охоплює майже 60% території Латинської Америки, 46 % населення і виробляє 50% ВВП.

У 1989 р. виникає Союз арабського Магрибу за участю Алжиру, Лівії, Мавританії, Марокко, Тунісу. Проводиться робота щодо створення Африканського економічного співтовариства.

На Середньому Сході з 1981 р. активно функціонує Рада співробітництва арабських держав Перської затоки, що об'єднує Саудівську Аравію, Кувейт, Катар, Бахрейн, ОАЕ, Оман. З 1960 р. існує ОПЕК. З 1 січня 1998 р. почалась реалізація програми створення Арабської зони вільної торгівлі (АФТА). Угоду про організацію такої зони підписали 18 країн, на які припадає 95% торговельного обороту всього арабського світу.

З першого березня 1993 р. стає чинною Центрально-європейська угода про вільну торгівлю, яка об'єднує країни Вишсградської четвірки: Угорщину, Польщу, Словаччину. Чехію.

У вересні 1993 р. країни СНД підписали угоду про стороння економічного союзу. Згідно з цим документом передбачалося послідовне поглиблення інтеграційних процесів, перехід до більш зрілих форм інтеграції. У березні 1996 р. була підписана угода між Білоруссю, Казахстаном, Киргистаном і Росією про поглиблення інтеграції в економічній та гуманітарній сферах. З 1997 р. створюється Союз Білорусії й Росії. П'ять країн: Грузія, Узбекистан, Україна, Азербайджан, Молдова створили організацію співробітництва (ГУУАМ).

Тенденцією, яка суперечить регіоналізації, на думку Вайденбаума, є розвиток глобальних фірм. Технологічний прогрес, особливо в галузі телекомунікацій та транспортування, уможливили реалізацію багатьох ділових нововведень, які дозволяють долати перепони, зведені орієнтованими на протекціонізм урядами. Саме тому роль відокремлених держав як рушійної сили у торговельній політиці зменшується, світ все частіше бачить надихаючі зразки міжнародної комерції. Яскравий приклад глобалізації — створення Світової організації торгівлі (СОТ), спрямованої на суттєве скорочення або скасування більшості торговельних бар'єрів у світовій торгівлі.

Однак, зазначимо, що не варто протиставляти одне одному — регіоналізацію та глобалізацію економіки. Це взаємодоповнюючі, різномасштабні і різноякісні інтеграційні процеси. Можна стверджувати, що регіональні інтеграційні процеси є сходинками на шляху до глобалізації економіки. Відомо, що кожна сучасна країна може бути учасницею багатьох регіональних угруповань. Це ще один аргумент на користь цієї тези, бо не тільки окремі корпорації, а економіка кожної країни стає транснаціональною, частиною планетарної економіки.