Міжнародно-договірна уніфікація комерційного арбітражу

По мірі розповсюдження міжнародного комерційного арбітражу зростала необхідність його правової регламентації. В першу чергу це знайшло своє відображення в укладенні двохсторонніх договорів й угод, що містять положення про арбітраж. Особливо ж слід відмітити колективні зусилля держав в плані міжнародно-договірної уніфікації питань арбітражу в багатосторонніх угодах на регіональному або універсальному рівні.

Двохсторонні договори та угоди давали можливість здолати відмінності в практиці виконання рішень іноземного арбітражу в різних державах, враховуючи те, що внутрішнє законодавство по-різному визначало умови визнання і примусового виконання його рішень.

В міжнародно-правовій практиці вперше норми про визнання та приведення до виконання арбітражних рішень були включені у Конвенцію про компетентність судів і про приведення до виконання рішень з цивільних справ, укладену між Францією і Швейцарією 15 червня 1869 р.

Норми про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень були передбачені у Договорі про міжнародне процесуальне право 1889 р., Договорі про приведення до виконання іноземних актів, підписаних або ратифікованих незначною кількістю держав (Аргентиною, Болівією, Колумбією, Парагваєм, Перу, Венесуелою, Еквадором).

У 1925 р. в Гавані на шостій конференції американських держав був прийнятий Кодекс міжнародного приватного права (кодекс Бустаманте), який передбачав умови виконання іноземних арбітражних рішень. У порівнянні із зазначеними вище договорами, Кодекс застосовувався у багатьох державах (Бразилія, Куба, Коста-Ріка, Гаїті, Нікарагуа, Панама та ін.).

Найбільш масштабною спробою міжнародно-договірної уніфікації питань арбітражу стали Женевські угоди, про які вже йшлося (Протокол про арбітражні застереження 24 вересня 1923 р. і Конвенція про визнання приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 26 вересня 1927 р.).

Наступна уніфікація правового регулювання питань арбітражу відбулась в Нью-Йоркській Конвенції про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р.

Конвенція 1958 р. містить норми про визнання арбітражної угоди і про виконання іноземних арбітражних рішень. Сфера її розповсюдження закріплена в ст. 1, в якій передбачено, що Конвенція застосовується у відношенні визнання і приведення до виконання арбітражних рішень, винесених на території держави іншої ніж та держава, де одержується визнання і приведення до виконання таких рішень, по спорах, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Вона застосовується також до арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми рішеннями в тій державі, де одержується їх визнання й приведення до виконання.

Підвищенню ефективності правової регламентації функціонування арбітражу сприяла та сприяє Європейська Конвенція про зовнішньо-торгівельний арбітраж 1961 р., яка є прикладом регіональної уніфікації інститутів арбітражного провадження. В преамбулі Конвенції передбачено, що вона покликана сприяти розвитку європейської торгівлі шляхом усунення, по мірі можливості, деяких ускладнень у функціонуванні зовнішньоторговельного арбітражу при розгляді спорів у відносинах між фізичними та юридичними особами різних європейських країн. Згідно зі ст. 1 вона застосовується: а) до арбітражних угод як фізичних, так і юридичних осіб, які на момент укладення такої угоди мають постійне місце проживання або відповідно своє місце проживання в різних державах, що домовляються, про вирішення в порядку арбітражу спорів, що виникають при здійсненні операцій із зовнішньої торгівлі; б) до арбітражних процесів і рішень, що ґрунтуються на даних угодах.

У зв’язку з формуванням в останні роки економічного простору в рамках Співдружності Незалежних Держав досить актуальною стала проблема міжнародної підсудності спорів між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності країн СНД. У правовому забезпеченні зовнішньоекономічних зв’язків країн СНД виключне значення має механізм вирішення правових спорів, які, як свідчить практика, виникають достатньо часто. При цьому найбільш принциповими питаннями є питання про компетенцію судів, інших органів, що вирішують ці спори та про визнання та виконання відповідних іноземних рішень.

Першою спробою міжнародно-правового регулювання в цій сфері стала Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав – учасників СНД 20 березня 1992 р. в м. Києві. В угоді передбачено, що господарюючі суб’єкти кожної з держав СНД користуються правовим та судовим захистом своїх майнових та законних інтересів, рівним з господарюючими суб’єктами даної держави правом безперешкодно звертатись до судів, арбітражних, господарських судів, третейських судів та інших органів, до компетенції яких відноситься вирішення господарських спорів (ст. 3). Передбачено також взаємне визнання та виконання рішень компетентних судів (ст. 7), що набули законної сили.

Крім зазначених Конвенцій та угод, заслуговує на увагу і Міжамериканська Конвенція про міжнародний комерційний арбітраж 1975 р. Незважаючи на регіональне походження та найменування, приєднатися до даної Конвенції може будь-яка держава. Конвенція передбачає остаточність рішення арбітражу та порядок його визнання і виконання, який діє відносно рішень, винесених місцевими або іноземними загальними судами у відповідності з процесуальним законодавством країни, де воно повинно бути виконане, та положеннями міжнародних договорів (ст. 4).