Провадження у справі за участю іноземної особи

Коли у провадженні суду знаходиться цивільна справа за участю іноземного елемента, особливе значення мають підготовчі дії, оскільки в таких справах може бути застосоване право іноземних країн.

Судові органи мають можливість належним чином застосовувати іноземне право завдяки інституту правової допомоги, що функціонує на міждержавному рівні.

Під правовою допомогою розуміють здійснення певних процесуальних дій, передбачених законодавством держави, що звертається за допомогою, зокрема, надання інформації про чинне законодавство; складання, направлення та вручення документів, проведення експертиз, допиту учасників, свідків, експертів та інших осіб, а також виконання рішень органів юстиції

Питання правового регулювання процесу отримання інформації про іноземне законодавство детально розглядалося § 6 Розділу 3 даного підручника. В даному параграфі мова йтиме про особливості підготовки до судового розгляду справ з іноземним елементом щодо подання доказів, звернень судів України з дорученнями до іноземних судів і виконання судових доручень іноземних судів тощо.

Як докази одна із сторін може подавати документи, що видані іноземними органами влади. Але треба мати на увазі, що такі документи приймаються державним органами України до розгляду лише при наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнародним договором, учасниками якого є України і відповідна держава перебування. Це загальне правило випливає з Консульського Статуту України. Відповідно до нього консул легалізує документи і акти, складені за участю владних органів консульського округу. Консульська легалізація полягає у встановленні і засвідченні справжності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала документ чи акт або засвідчила попередній підпис на них, справжності відбитка штампа, печатки, зразки яких отримано консулом офіційним шляхом від компетентних органів держави перебування (ст. 54).

Правило про консульську легалізацію міститься також у Консульських конвенціях. Розглянуті правила про дійсність документів (їх легалізацію) діють, якщо інше не передбачено договорами про правову допомогу. Так, у ст. 29 Договору між Україною і КНР говориться, що документи, які були складені або засвідчені судом чи іншою компетентною установою однієї Договірної Сторони, дійсні при наявності підпису та офіційної печатки. У такому вигляді вони можуть прийматися судом або іншою компетентною установою другої Договірної Сторони без легалізації. Офіційні документи, які складені на території однієї Договірної Сторони, можуть мати доказову силу офіційних документів і на території другої Договірної Сторони.

По суті аналогічним чином вирішено питання про дійсність та доказову силу офіційних документів у Конвенції держав – членів СНД, а також в угодах про правову допомогу та правові відносини між Україною та Литовською Республікою, Республікою Грузія, Республікою Польща, Латвійською Республікою, Естонською Республікою, Республікою Молдова, Монголією.

Разом з тим, слід зазначити, що 10 січня 2002 р. Верховною Радою України прийнято Закон[349], відповідно до якого Україна приєдналася до багатосторонньої Конвенції, що скасовує вимоги легалізації іноземних офіційних документів, укладеної в м. Гаага 5жовтня 1961 р[350]. Конвенція набула чинності для України 22 грудня 2003 року і застосовується у відносинах з державами, що не висловили заперечень проти приєднання України до Конвенції. Починаючи з 22 грудня 2003 р. документи, які мають бути представлені на території однієї з Договірних держав, звільняються від консульської легалізації. Єдиною формальною вимогою, що матиме місце при застосуванні Конвенції, - це проставлення апостиля компетентним органом відповідної держави. Апостиль – це спеціальний штамп, який проставляється на офіційних документах, що надходять від держав – учасниць Конвенції. Він засвідчує справжність підпису особи під документом і автентичність відбитку печатки або штампа, яким скріплено відповідний документ.

Заперечення проти приєднання України до Конвенції висловили Бельгія та Федеративна Республіка Німеччина. Відповідно до статті 12 Конвенції це означає, що на території України не прийматимуться документи, виконані на території цих країн і завірені апостилем, а продовжує застосовуватись вимога дотримання процедури консульської легалізації.

Відповідно до вимоги статті 6 Конвенції Постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 року[351] повноваження на проставлення апостиля на документах, виданих на території України, надано:

- Міністерству юстиції – на документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України;

- Міністерству освіти і науки – на офіційних документах, виданих навчальними закладами, державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що стосуються сфери освіти і науки;

- Міністерству закордонних справ – на всіх інших видах документів.

Таким чином, розглянуті правила про дійсність (легалізацію) документів діють, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, відповідно до яких вони можуть прийматися судом чи іншою компетентною установою договірної сторони без легалізації.

Витребування і отримання доказів від іноземних установ можливе у порядку надання правової допомоги. Оскільки суд може діяти в межах території своєї держави виконання процесуальних дій у такому випадку можливо лише шляхом його звертання за сприянням до судів інших держав. У широкому розумінні слова міжнародна правова допомога – це сприяння, яке надається судами та іншими установами юстиції однієї держави судам та іншим установам іншої держави у зв’язку з розглядом цивільних справ. Виходячи із змісту міжнародних угод про правову допомогу, можна виділити такі види міжнародної правової допомоги у цивільних справах: складання і пересилання документів, вручення документів, проведення дій по забезпеченню доказів – огляд, призначення експертизи, допит сторін, третіх осіб, свідків, експертів, видача речових доказів; розшук осіб, визнання і виконання іноземних судових рішень.

Договорами про правову допомогу передбачений по суті єдиний порядок вручення документів. Так, в ст. 9 Договору між Україною та Естонською Республікою визначено, що запитувана установа здійснює вручення документів відповідно до правил, які діють в її державі, якщо документи, що підлягають врученню, складені мовою держави або забезпечені засвідченим перекладом. У тих випадках, коли документи складені не мовою запитуваної Договірної Сторони або не забезпечені перекладом, вони вручаються одержувачу, якщо він згоден їх прийняти. У проханні про вручення повинні бути вказані точна адреса одержувача та найменування документа, який підлягає врученню. Якщо вказана у проханні про вручення адреса виявилась неповною або неточною, запитувана установа згідно із своїм законодавством вживає заходів до встановлення точної адреси.

Безумовно, велике значення для підготовки справи до судового розгляду за участю іноземних осіб має приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, укладеної 15 листопада 1965 року в місті Гаага[352].

Крім прохання до іноземного суду про вручення та витребування документів судам часто доводиться звертатися до них з дорученням виконати й інші процесуальні дії. Таким чином, у міжнародному цивільному процесі під судовим дорученням розуміють звернення суду однієї держави до суду другої держави з проханням про виконання процесуальних дій на території другої держави. Відповідно до ст. 415 ЦПК суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи і огляду на місці тощо). Порядок зносин судів України з іноземними судами визначається законами України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, зокрема , двосторонніми міжнародними договорами України про взаємну правову допомогу, Конвенцією про вручення за кордон судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.1965 р. (далі – Гаазька Конвенція від 15.11.1965 р.) та Конвенцією про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18.03.1970 р., до яких Україна приєдналася 19 жовтня 2000 р. .

Практичне значення має питання про зміст та форму доручення про надання правової допомоги. Аналіз міжнародних договорів дозволяє зробити висновок, що в дорученні (клопотанні) про надання правової допомоги з цивільних справ повинні міститися такі реквізити: 1) найменування запитуючої установи; 2) найменування запитуваної установи; 3) назва справи, з якої запитується правова допомога; 4) імена і прізвища сторін, місце їх постійного або тимчасового проживання, громадянство, заняття, а щодо юридичних осіб – їх назва і місце знаходження; 5) імена і прізвища, адреси представників сторін; 6) зміст клопотання і необхідна для його виконання інформація, зокрема, імена, прізвища і адреси свідків, якщо вони відомі,докази, які можуть бути отримані або інша процесуальна дія, яку потрібно провести, запитання, які потрібно поставити особам в ході опитування, документи або інше нерухоме чи особисте майно, що підлягають огляду і т.д.

Клопотання про надання правової допомоги повинно бути засвідчене підписом компетентної посадової особи і скріплене гербовою печаткою запитуючої Договірної Сторони. Договірні Сторони можуть застосовувати двомовні бланки для клопотань про надання правової допомоги .

При виконанні клопотань про надання правової допомоги запитувана установа застосовує законодавство своєї держави. Проте на прохання установи, від якої виходить доручення, вона може застосовувати процесуальні норми Договірної Сторони, від якої виходить доручення, якщо вони не суперечать законодавству її держави. Якщо запитувана установа не компетентна виконати клопотання, вона пересилає клопотання компетентній установі, повідомивши про це запитуючу установу. Якщо точна адреса особи, відносно якої складене клопотання, невідома, запитувана установа вживає відповідних заходів щодо її встановлення. На клопотання запитуючої установи запитувана установа повідомляє у відповідний час безпосередньо запитуючу установу і сторони про місце і час виконання клопотання. Після виконання клопотання запитувана установа пересилає документ запитуючій установі. У випадку, коли клопотання не може бути виконане, запитувана установа повертає клопотання запитуючій установі, повідомляючи про підставу невиконання клопотання.

У порядку виконання судових доручень суди повинні вжити заходів до забезпечення своєчасної явки в судове засідання всіх учасників процесу. Судові виклики і повідомлення проводяться шляхом вручення повісток. Разом з тим, відповідно до Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 року судові працівники повинні направляти центральному органу запитуваної Держави прохання про вручення судового документа згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей. Порядок вручення повісток такий самий, який встановлено для вручення інших документів. При необхідності установи юстиції Договірних Сторін надають за клопотанням допомогу при встановленні адрес осіб, які перебувають на їх території. Слід підкреслити, якщо адреса особи, якій необхідно вручити документ, невідома, Конвенція від15 листопада 1965 р. не застосовується (ст. 1 Конвенції). Запитувана установа здійснює вручення повісток відповідно до правил, які діють в її державі. Підтвердження вручення повісток також оформлюється відповідно до правил запитуваної Договірної Сторони. Але згідно з договорами про правову допомогу у підтвердженні повинно бути зазначено час, місце, спосіб вручення. Формуляр підтвердження про вручення документа також додається до Конвенції від 15 листопада 1965 р.

Слід мати на увазі, що розгляд справи у відсутності будь-якої з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, є підставою для скасування рішення, а також для відмови у визнанні та виконанні судових рішень (останнє передбачено міжнародними договорами про правову допомогу).

Відповідно до внутрішнього законодавства України та правил міжнародних договорів при зверненні українських судів до іноземних та під час виконання судами України доручень іноземних судів застосовується, як правило, два способи направлення доручень:

1) дипломатичний порядок зносин установ юстиції України з установами юстиції держав, з якими не укладені договори про правову допомогу або міжнародні угоди з якими передбачають дипломатичний порядок зносин;

2) безпосередній порядок зносин (зносини установ юстиції через свої центральні органи). Такий порядок визначений в міжнародних договорах про правову допомогу,Гаазькими конвенціями від 15 листопада 1965 р. та від 18 березня 1970 р., а також інструкцією Міністерства юстиції СРСР «Про порядок надання судами та органами нотаріату СРСР правової допомоги установам іноземних держав і про порядок звернення за правовою допомогою до цих установ» від 28 лютого 1972 р.(далі – Інструкція від 28.02.1972 р.).

3) змішаний порядок зносин установ юстиції.

Згідно з дипломатичним порядком зносин суд запитуючої держави надсилає доручення своєму Міністерству закордонних справ, яке через своє посольство або консульство звертається в Міністерство закордонних справ держави, що звертається із запитом, а вже Міністерство закордонних справ цієї держави надсилає доручення у відповідний суд з проханням про його виконання.

Дипломатичний порядок зносин передбачений у таких, що зберігають силу для України, двосторонніх договорах про правову допомогу, укладених СРСР з Грецькою Республікою, Іракською Республікою, Народно-Демократичною Республікою Ємен, Республікою Кіпр, Туніською Республікою, Фінляндською Республікою, а також в Конвенції між СРСР та Італійською Республікою.

Гаазька Конвенція від 18 березня 1970 р. також передбачає можливість отримання доказів дипломатичними службовцями або консульськими агентами. Згідно із ч. 1 ст. 15 цієї конвенції “у цивільних або комерційних справах дипломатичний службовець або консульський агент Договірної Держави на території іншої Договірної Держави і в межах округу виконання своїх функцій може без застосування примусу отримувати докази від громадян держави, яку він представляє, з метою сприяння провадженню, розпочатому в суді Держави, яку він представляє».

При безпосередньому порядку зносин суд однієї сторони надсилає доручення центральному органу юстиції своєї країни, який, у свою чергу, передає його центральному органу юстиції іншої країни. а той надсилає доручення органу, компетентному його виконати. Доручення надсилаються Центральному органу держави виконання без посередництва будь-якого іншого органуцієї держави. Порядок виконання судових доручень встановлюється в кожній країні її внутрішнім законодавством та міжнародними договорами. Більшість двосторонніх договорів про правову допомогу, а також Гаазька Конвенція від 18 березня 1970 р. передбачають надання допомоги у цивільних справах судам через свої центральні установи, якщо договорами не встановлене інше. До центральних установ, як правило, належать Міністерства юстиції. І тільки за договорами, укладеними між Україною і Китайською Народною Республікою, Україною та Монголією, до центральних установ Сторони відносять не тільки Міністерство юстиції, але й Верховний Суд. Доручення іноземних установ юстиції, що надіслані безпосередньо до судів, виконуються тільки за указівкою Міністерства юстиції України (п. 2 Інструкції від 28.02.1972 р.).

Дещо інакше вирішене питання про порядок зносин в Конвенції держав – членів СНД. Згідно із ст. 5 цієї Конвенції в редакції 28 березня 1997 р. компетентні установи юстиції Договірних Сторін зносяться одна з одною через свої центральні, територіальні та інші органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлено інший порядок зносин. Договірні Сторони визначають перелік своїх центральних, територіальних та інших органів, уповноважених на здійснення безпосередніх зносин, про що повідомляють депозитарію. Таким чином, Конвенція передбачає і змішаний порядок зносин судів різних держав.

Разом з тим, як виняток із загального правила, деякі договори, які закріплюють порядок зносин через центральні установи, передбачають і можливість вручати та допитувати власних громадян через свої дипломатичні представництва або консульські установи. Проте при цьому не можуть застосовуватися заходи примусового характеру, оскільки дипломатичні та консульські представники не мають ніяких судових функцій.

При наданні правової допомоги Договірні Сторони користуються державною мовою своєї країни з доданням завіреного перекладу всіх документів державною мовою іншої сторони або російською чи англійською якщо це передбачено міжнародним договором.

Внутрішнє процесуальне законодавство, а також міжнародні договори про правову допомогу передбачають підстави для відмови від надання правової допомоги. Із ст. 415 ЦПК випливає, що суди України не виконують передані їм у встановленому порядку доручення іноземних судів у випадках, коли: 1) виконання доручення порушувало б суверенітет України або загрожувало б національній безпеці України; 2) виконання доручення не належить до юрисдикції цього суду.

По суті, такі ж підстави для відмови у наданні правової допомоги містяться в договорах про правову допомогу. Так, згідно з Конвенцією держав – членів СНД в проханні про надання правової допомоги може бути відмовлено повністю або частково, якщо надання такої допомоги може заподіяти шкоду суверенітету чи безпеці або суперечить законодавству запитуваної Договірної Сторони. У випадку відмови у проханні про надання правової допомоги запитуюча Договірна Сторона негайно повідомляється про причини відмови (ст. 19 Конвенції в редакції від 28 березня 1997 р.). Крім того, у Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18.03.1970 р. підкреслено, що у виконанні судового доручення не може бути відмовлено лише на тій підставі, що відповідно до внутрішнього законодавства запитувана Держава заявляє про свою виключну юрисдикцію щодо справи, якої стосується доручення, або що її законодавство не передбачає порушення справи з даних підстав (ч. 2 ст. 12 Конвенції).