Розділ XII. Міжнародний цивільний процес.

§ 1. Поняття міжнародного цивільного процесу та його джерела

У «Загальній частині» міжнародного приватного права зазначалося, що основною проблемою МПП – є проблема вибору між правовими системами декількох країн, які «стикаються» одна з одною при виникненні приватноправових відносин з іноземним елементом. Проблема вибору стосується не лише матеріального права, а правопорядку в цілому, включаючи вибір судової юрисдикції певної країни. Слід зазначити, що в деяких державах саме розв’язання колізії юрисдикцій розглядається, як головне, першочергове завдання МПП. Так, англійські науковці зазначають, «якщо виникає міжнародний спір, першим кроком, який слід зробити в міжнародному приватному праві, – це визначити судові органи, що мають компетенцію його розглядати. Наступним кроком суду має стати вирішення інших процесуальних питань – як має бути повідомлений відповідач, про початок судових процедур, які форми доказування будуть прийнятним для суду…»[334]. В багатьох державах включення процесуального елементу до сфери дії МПП відображено в чинному законодавстві, і це характерно не лише для країн англо-американської системи права, але й Австрії, Чехії, Угорщини, Монголії, країн Латинської Америки. Наприклад, сфера дії закону Швейцарії «Про міжнародне приватне право» включає: 1) компетенцію швейцарських судів та відомств; 2) належне до застосування право; 3) підстави визнання та виконання іноземних судових рішень; 4) арбітраж та підсудність.

Враховуючи тісний зв'язок колізійних питань про вибір права з процесуальними питаннями, в Україні запроваджене комплексне регулювання проблеми колізії законів та колізії юрисдикцій в одному нормативному акті – Законі України «Про міжнародне приватне право», отже в навчальному курсі МПП традиційно розглядаються питання міжнародного цивільного процесу (МЦП).

При визначенні поняття міжнародного цивільного процесу необхідно враховувати, що воно збігається з поняттям цивільного процесу, але в ньому присутній іноземний елемент. Крім того, МЦП регулюється не тільки внутрішнім законодавством кожної країни, але й міжнародними договорами.

Отже міжнародний цивільний процес – це сукупність і система правових норм, що містяться у внутрішньому праві держави і в міжнародних договорах за участю цієї держави, які регулюють цивільно-процесуальні відносини між іноземними судами та учасниками процесу, один з яких є іноземною особою (іноземці, особи без громадянства, іноземні підприємства, установи, організації, іноземні держави та міжнародні організації), при здійсненні правосуддя з цивільних справ і наданні міжнародної правової допомоги.

До МЦП найчастіше відносять питання щодо:

а) міжнародної підсудності (юрисдикції) з цивільних справ;

б) цивільного процесуального становища іноземців, осіб без громадянства, іноземних підприємств і організацій, іноземної держави та її дипломатичних представників, міжнародних (міждержавних) організацій;

в) судових доказів у цивільних справах з іноземною особою;

г) порядку встановлення змісту іноземного закону, що підлягає застосуванню;

д) іноземних судових доручень;

є) визнання та примусового виконання іноземних судових рішень з цивільних справ.

На підставі ст. 2 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Перш за все це означає, що участь іноземців у цивільному процесі як позивачів чи відповідачів не змінює загального порядку розгляду справ у суді України. Провадження ведеться за загальними правилами цивільного судочинства, встановленими ЦПК України.

Отже, згідно з чинним законодавством та домінуючою в міжнародному приватному праві доктриною суд, розглядаючи справу з іноземною особою, повинен застосовувати, як правило, процесуальне право своєї країни - закон місця розгляду спору (lex fori). Вказівки про застосування в процесуальних питаннях лише власного права країни суду, виражені в тій чи іншій формі, є в багатьох міжнародних договорах.

Особливість джерел МЦП полягає в їх подвійному характері. З одного боку, до них належать норми внутрішнього законодавства окремих держав, а з іншого – міжнародні договори.

Головним внутрішнім джерелом МЦП є Конституція України. Стаття 26 Основного Закону гарантує іноземцям та особам без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, ті ж самі права і свободи та покладає на них такі самі обов’язки, як і на громадян України, за деякими винятками. Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції кожний, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, мають гарантоване державою право оскаржити в суді рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Закон України «Про міжнародне приватне право» містить розділи ХІ –ХІІІ, присвячені провадженню у справах за участю іноземних осіб, підсудності та виконанню іноземних судових доручень, визнанню та виконанню рішень іноземних судів. Також спеціальні розділи - про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні (VIII) та провадження у справах за участю іноземних осіб (Х) містяться в ЦПК України. Слід зазначити, що процесуальні норми вказаних нормативних актів певним чином дублюють та доповнюють один одного. Так, ст.414 ЦПК містить відсилочну норму щодо врегулювання питань підсудності справ за участю іноземних осіб, а ст.ст. 70-77 Закону України «Про міжнародне приватно право» детально регулюють ці відносини. У той же час Закон про МПП у ст.ст. 81-82 встановлює лише загальні засади визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні, детальний порядок розгляду таких справ регламентується ст.ст. 390-401 ЦПК.

Цивільні процесуальні норми вміщуються і в Законах України від «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»[335], «Про біженців»[336], «Про нотаріат»[337] та ін.

Враховуючи, що іноземні держави, її дипломатичні представники і деякі інші особи користуються судовим імунітетом, до джерел МЦП слід віднести затверджений Указом Президента України від 25 червня 2002 р. Порядок здійснення захисту прав та інтересів України під час розгляду справ у закордонних юрисдикційних органах, Консульський Статут[338] від 2 квітня 1994 р., Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні[339], затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 р., а також Положення про дипломатичне представництво України за кордоном[340], затверджене розпорядженням Президента України від 22 жовтня 1992 р.

Друга група джерел МЦП – міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Важливим актом є Віденська конвенція від 23 серпня 1978 р. «Про правонаступництво держав відносно договорів»[341]. Стосовно міжнародних договорів, в яких Україна самостійно не брала участі, діють загальні положення конвенції, викладені в ч. IV «Об’єднання та відокремлення держав», і зокрема ст. 34 «Правонаступництво держав в разі відокремлення частин держави». Згідно з цією статтею, якщо частини території держави відокремлюються і утворюють нові держави, будь-який договір, що діє на момент правонаступництва держав, продовжує діяти по відношенню до кожної утвореної таким чином держави-наступника. Норми міжнародного цивільного процесу містяться і у Конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р., яка встановила умови та межі дії міжнародних угод.

Важливими джерелами, що надають необхідні засоби для вручення за кордоном судових або позасудових документів у належний строк, є конвенції, до яких приєдналася Україна: «Про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах»[342], укладеної 18 березня 1970 року, та «Про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах»[343], укладеної 15 листопада 1965 року в м. Гаага. Ці конвенції доповнюють положення статей Гаазької конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 року[344].

Після приєднання України до Статуту Ради Європи 31 жовтня 1995 р. з’явилася нові джерела МЦП, насамперед, це Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р.[345], та протоколи № 1, 2, 4, 7, 11 до Конвенції, які були ратифіковані Україною 17 липня 1997 р.

До джерел міжнародного цивільного процесу належать також норми Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року, в яких брав участь СРСР, і які є чинними для України.

Цивільні процесуальні норми вміщуються також в укладених Україною Консульських конвенціях та договорах про правову допомогу. На сьогодні є чинними, зокрема, такі міжнародні договори з цього питання:

а) Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена державами – членами Співдружності Незалежних Держав у Мінську 22.01.1993 р.[346];

б) Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав у Києві 20.03.1992 р.[347];

в) Конвенція про визнання й виконання іноземних арбітражних рішень, укладена у Нью-Йорку в 1958 р.[348];

г) двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах: з Республікою Грузія (підписано 09.01.1995 р.), з Естонською Республікою (підписано 15.02.1995 р.), з Республікою Молдова (підписано 13.12.1993 р.), з Республікою Польща (підписано 24.05.1993 р.), з Китайською Народною Республікою (підписано 31.10.1992 р.), з Литовською Республікою (підписано 07.07.1993 р.), із Латвійською Республікою (підписано 23.05.1995 р.), із Монголією (підписано 27.06.1995 р.), з Республікою Узбекистан (підписано 19.02.1998 р.), із Соціалістичною республікою В’єтнам (підписано 06.04.2000 р.); з Республікою Македонія (підписано 10.04.2000 р.); з Турецькою Республікою (підписано 23.11.2000 р.); з Угорською Республікою (підписано 02.08.2001 р.); з Чеською Республікою (підписано 28.05.2001 р.); Республікою Куба (підписано 27.03.2003 р.); з Корейською Народно-Демократичною Республікою (04.06.2004); з Республікою Кіпр (ратифіковано 22.09.2005); з Республікою Болгарія (22.09.2005); з Румунією (ратифіковано 07.09.2005); з Ісламською Республікою Іран (ратифіковано 07.09.2005);

е) двосторонні договори про взаємну правову допомогу, які були укладені СРСР та є чинними для України: з Народною Республікою Албанія, з Алжирською Народною Демократичною Республікою, з Народною Республікою Болгарія, із Грецькою Республікою, із Іракською Республікою, з Народною Демократичною Республікою Ємен, з Республікою Кіпр, з Корейською Народною Демократичною Республікою, з Румунською Народною Республікою, з Туніською Республікою, з Фінляндською Республікою, а також Конвенція між СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в цивільних справах.