Спадкові права іноземців в Україні

В Україні іноземні громадяни можуть на загальних засадах із українськими громадянами бути суб’єктами спадкових відносин. Надання іноземцям національного режиму у сфері зазначених відносин ґрунтується на положеннях Конституції України, Закону України «Про правовий статус іноземців», Цивільного кодексу України, а також консульських конвенцій та міжнародних договорів про правову допомогу. Національний режим носить безумовний характер, тобто надається іноземному громадянину без вимоги про взаємність.

Іноземці – спадкодавці, як і українські громадяни можуть заповідати майно, призначаючи спадкоємців шляхом складання заповіту; на власний розсуд розподіляти між спадкоємцями спадкове майно, майнові права та обов’язки; не вказуючи причин позбавляти права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом; включати до заповіту інші розпорядження, передбачені ЦКУ; скасовувати чи змінювати складений заповіт тощо. Іноземці – спадкоємці в Україні можуть спадкувати майно за законом і заповітом або відмовитись від прийняття спадщини; закликатися до спадкування у порядку черговості.

Із принципу рівності громадян і іноземців виходять також багатосторонні та двосторонні угоди про правову допомогу, в яких зазначається, що громадяни кожної з Договірних Сторін можуть спадкувати на території інших Договірних сторін майно або права за законом або за заповітом на рівних умовах і у тому ж обсязі, як і громадяни даної Договірної Сторони (ст.44 Мінської конвенції).

Надаючи іноземцям національний режим щодо спадкування Україна не ставить умови про взаємність. Разом із тим, прирівнюючи іноземців до громадян України у правах і обов’язках держава може встановити певні обмеження, закріпивши їх у Законі або міжнародному договорі. Так, спадкування громадян однієї держави на території іншої допускається лише відносно таких видів майна, які за законом цієї держави можуть бути об’єктами спадкування його власних громадян.

В Україні до спадкової маси не можуть входити об’єкти вилучені із цивільного обігу. Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України затверджений постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992р. «Про право власності на окремі види майна»[331].

Земельний кодекс України обмежує право власності іноземців на землі. Так, п.4 ст.81 встановлено, що землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню іншій фізичній або юридичній особі, яка згідно із законодавством України має право на набуття земельних ділянок у власність.

До складу спадщини при спадкуванні на території однієї держави громадянами іншої не можуть входити об’єкти, які не передбачені законом держави перебування для її власних громадян. Стаття 1219 ЦКУ визначає перелік прав то обов’язків особи, які не входять до складу спадщини.

Кошти, що підлягають виплаті в рахунок спадщини іноземним спадкоємцям переводяться з України безперешкодно, за наявності взаємності щодо таких переводів з боку протилежної сторони, що відображається у відповідних міжнародних угодах. Переміщення через кордон спадкового майна здійснюється з урахуванням обмежень щодо ввезення та вивезення предметів через митний кордон, встановлених чинним українським законодавством.

Відповідно до ст.70 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано у заповіті право держави, громадянином якої він був (закон місця проживання спадкодавця). Тобто, в разі смерті іноземного спадкодавця, останнім місцем проживання якого була Україна, спадкові відносини мають бути врегульовані українським законодавством. Поняття місця проживання фізичної особи міститься у ст.29 ЦКУ, згідно з якою місцем проживання є місце, у якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Норми спрямовані на врегулювання питань спадкування з іноземним елементом містяться у міжнародних конвенціях і угодах, укладених Україною. Ці питання підлягають колізійному врегулюванню на основі спеціальних прив’язок: для спадкування рухомого майна застосовується особистий закон спадкодавця (lex domicilli), а для нерухомого – закон місцезнаходження майна (lex rei sitae). Переважно на таких самих засадах визначається держава, органи якої здійснюють діловодство у справах про спадкоємство. При спадкуванні рухомого майна компетентними є установи тієї держави, на території якої мав місце проживання спадкодавець в момент смерті, при спадкуванні нерухомого майна – установи тієї держави, на території якої знаходиться майно. Окремими міжнародними договорами може бути встановлено інший розподіл компетенції провадження по справам про успадкування рухомого майна. Так, договором про правову допомогу між Україною та Литовською республікою[332] встановлено, що якщо все рухоме майно знаходиться на території Договірної Сторони, на якій спадкодавець не мав останнього місця проживання, то за заявою спадкоємця чи відмовника, коли з цим згодні всі спадкоємці, провадження по справі про успадкування провадять установи цієї Договірної Сторони.

Якщо йдеться про спадкування за заповітом, то згідно зі ст.46 Мінської конвенції здатність особи до складання і скасування заповіту, а також форма заповіту та його скасування визначаються за правом тієї країни, де заповідач мав місце проживання в момент складання акта. Але заповіт або його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недотримання форми, якщо остання задовольняє вимоги права місця його складення.

Нотаріус повинен повідомити про відкриття спадщини дипломатичне представництво або консульську установу держави, громадянином якої є спадкодавець або спадкоємець.

Українське законодавство для прийняття спадщини встановлює строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (моменту смерті спадкодавця). Однак міжнародними договорами може бути встановлено його відлік з моменту повідомлення дипломатичного чи консульського представництва про смерть спадкодавця.

Іноземні спадкоємці у зазначений строк повинні особисто або через представників подати в нотаріальну контору за місцем останнього проживання спадкодавця заяву про прийняття спадщини. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме – за місцезнаходженням нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – за місцезнаходженням основної частини рухомого майна (Ст.1221 ЦКУ). Якщо спадкоємці – іноземці відсутні за місцезнаходженням спадщини, вони подають заяву про прийняття спадщини до посольства чи консульства України за кордоном. Спадкоємці, які у встановлений строк не подали до нотаріуса заяву про прийняття спадщини, вважаються такими, що не прийняли її. Проте, за заявою спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини (від’їзд, хвороба) зі згоди інших спадкоємців або у судовому порядку строк для подачі заяви в нотаріальну контору може бути продовжений.

До прийняття спадщини спадкоємцями охорона спадкового майна здійснюється нотаріусом за місцем відкриття спадщини.

На майно, що переходить у порядку спадкування до спадкоємців і знаходиться в Україні нотаріусом видається свідоцтво про право на спадщину.