Основні колізії у спадкуванні за МПП

Спадкове право – це сукупність норм, які регулюють відносини пов’язані із переходом прав та обов’язків померлого до інших осіб.

У результаті міграції населення в усьому світі кількість спадкових справ, які ускладнені наявністю іноземного елементу, постійно збільшується. Переселенці часто пов’язані родинними стосунками з громадянами країни свого походження, що і стає підставою для виникнення спадкових справ з іноземним елементом. Різноманітність практики у цій області та складнощі, які виникають при вирішенні конкретних спадкових справ, пояснюється значними розбіжностями, які існують у матеріальному праві різних держав.

Інститут спадкування в системах загального та континентального права розглядається по-різному: у першому випадку – як система норм, які регулюють відносини пов’язані з виконанням адміністратором (або виконувачем заповіту) функцій «особистого представника» померлого; у другому випадку – як система норм, які регулюють правонаступництво, де права та обов’язки померлого переходять безпосередньо до спадкоємців. Правові системи Англії та США не передбачають правонаступництва: майно померлого спочатку переходе за правом довірчої власності до так званого «особистого представника» – адміністратора, який передає спадкоємцям ту частку майна, що залишається після розрахунків з кредиторами, або навпаки вимагає повернення боргів з боржників померлого, а потім вирішує усі питання із спадкоємцями. Адміністратор, а не спадкоємці несе відповідальність за своєчасні та вірний розрахунок за борги спадкодавця. Спадкоємці отримують від адміністратора свої долі майна після того, як усі борги будуть повернуті.

Спадкові відносини у системі континентального права базуються на універсальному правонаступництві, що за своєю природою є близьким інституту спадкування, якій закріплений в законодавстві України. Майно померлого без «посередників» переходе до спадкоємців за законом, або за заповітом. Спадкоємці вже самі несуть відповідальність за зобов’язаннями спадкодавця.

Спадкування за заповітом є одним із видів спадкування. Заповіт являє собою волевиявлення спадкодавця, яке спрямоване на визначення юридичної долі його майна після смерті, що складене у формі, яка прописана законом.[321] Метою регулювання спадкових відносин на законодавчому рівні є встановлення такого порядку та вимог до заповіту, які б виключали будь-які сумніви стосовно останньої волі заповідача. За законодавством майже усіх країн світу заповіт, який був складений з порушенням формальних вимог, передбачених законом, може бути визнаний недійсним.

У законодавстві кожної держави встановлюються власні вимоги до порядку складання заповіту та його форми. Для законодавства більшості країн континентальної Європи характерними є такі форми заповіту:

1) власноручний (олографічний) заповіт – документ, текст якого складається, датується та підписується спадкодавцем власноруч, при цьому друковані машинописні тексти не допускаються (Нідерланди, Іспанія, Італія, Швейцарія, Німеччина).

2) заповіт у формі публічного акту – укладається згідно із встановленою законодавством процедурою при участі офіційної посадової особи, найчастіше, нотаріуса. При участі двох нотаріусів, або одного, але в присутності двох свідків укладається заповіт у Франції. Законодавством Швейцарії закріплюється, що заповіт повинен укладатися при участі одного нотаріуса та двох свідків. Залучення свідків при укладанні забезпечує гарантії справжності заповіту і подальшого його виконання, як того бажав спадкодавець.

3) таємний заповіт – заповіт складений спадкодавцем та переданий у закритому вигляді на зберігання нотаріусу в присутності свідків (Франція, Німеччина, Швейцарія). Заповіт у таємній формі має як позитивні риси, так і негативні. Позитивним є те, що така форма заповіту гарантує забезпечення конфіденційності та збереження документа. В свою чергу, негативним є те, що заповіт складається самостійно спадкодавцем без допомоги фахівців та компетентних посадових осіб. Таємний заповіт може містити розпорядження з подвійним тлумаченням або взагалі протизаконні, що у подальшому призведе до не можливості їх виконання.

4) усна (спрощена) форма заповіту – спадкодавець висловлює свою останню волю усно, але обов’язково в присутності свідків. Така форма заповіту передбачена законодавством Англії, Німеччини і можлива при виникненні надзвичайних життєвих ситуацій, наприклад: військовими, які знаходяться на військових завданнях; моряками, які знаходяться у плаванні.

Законодавством України (ст. 1247 ЦК) закріплюється, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання, має бути особисто підписаний заповідачем і посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами у встановленому Цивільним Кодексом порядку. Законом гарантується таємниця заповіту або його скасування (яке може бути зроблене заповідачем у будь-який час).

При складанні заповіту важливу роль відіграє питання здатності особи на його складання. Заповіт не мають права складати недієздатні та неповнолітні особи. Визнаються недійсними заповіти складені психічнохворими особами, а також ті, які були складені внаслідок погроз та здійснення насильницьких дій.

Спадкове право іноземних країн містить різний віковий ценз з набуттям якого особа має право складати заповіт. З 18 років мають право складати заповіт у Франції, Швейцарії, Англії, більшості штатів США, а також в Україні. Однак, французьким законодавством передбачається, що неповнолітня особа 16 річного віку має право скласти заповіт стосовно половини належного їй майна, а за відсутності родичів до шостого ступеня родинності, на рівні з повнолітньою особою. З 16 років мають право складати заповіти громадяни Німеччини[322].

У ст.72 Закону України «Про міжнародне приватне право» закріплено, що здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форми заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно. Отже українське законодавство до форми заповіту та здатності особи його складати застосовує колізійну прив’язку – право держави постійного місця проживання спадкодавця, але в момент складання акту або в момент смерті.

Заповіти, у яких відображена воля двох чи більше осіб, найчастіше між подружжям – це спільні заповіти, які дозволяються законодавством Німеччини, Англії та США і заборонені у Франції, Польщі, Італії, Іспанії. Українське законодавство закріплює (ст. 1243 ЦК), що подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності (так званий спадковий договір). Запроваджується своєрідне двоступеневе спадкування: після смерті одного з подружжя спадщина переходе до другого, а після його смерті – до тих, хто визначений у заповіті.

Для захисту інтересів членів сім’ї у законодавстві багатьох держав закріплюється різна ступінь свободи заповіту. Спадкодавець має право розпоряджатися власним майном тільки в межах, дозволених законом, а інша частина майна переходе до членів його сім’ї, які мають право на обов’язкову частку (резерв) у спадку. Коло осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадку у різних країнах визначається неоднаково, як правило, до таких осіб відносяться один із подружжя, неповнолітні діти та батьки померлого. У кожній країні по-різному визначається розмір самої обов’язкової долі. Обов’язкова доля в Іспанії складає ⅔ для дітей та ½ для батьків частки, яку вони б отримали у разі спадкування за законом. Згідно із законами Сербії, Чорногорії, Хорватії, Словенії, незалежно від змісту заповіту діти померлого отримують половину, а батьки й один з подружжя ⅓ тієї частки, яку вони отримали б у разі спадкування за законом. Мусульманське право значно обмежує свободу заповіту; основним тут є спадкування за законом: спадкодавець не має права змінити встановлений правом порядок спадкування і в змозі розпоряджатися лише ⅓ спадкового майна на користь осіб, які не входять до спадкоємців за законом.[323]

Згідно з правом Англії чоловіку тому з подружжя, хто пережив, незалежно від заповіту надається право на отримання у довічне використання половини майна спадкодавця.[324]

У Цивільному кодексі Російської Федерації (ст.1149) закріплюється, що право на обов’язкову долю у спадку мають неповнолітні діти, непрацездатний чоловік або жінка, батьки та непрацездатні утриманці спадкодавця. Розмір обов’язкової долі складає не менш ніж половини доля, яка була б кожному з них, якщо вони спадкування проходило за законом.

Згідно з українським законодавством (ст. 1241 ЦК) право на обов’язкову частку у спадщині мають неповнолітні, повнолітні але непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Обов’язкову частку складається із половини частки, яка належала кожному б з них у разі спадкування за законом.

Спадкове право іноземних країн стосовно змісту заповіту допускає можливість зробити в його тексті не тільки розпорядження майном, але й визнання позашлюбної дитини, призначення опікуна неповнолітній особі або виконавця заповіту.

Стосовно спадкування за законом, то в праві різних країн існує велике різноманіття у визначенні кола осіб, які мають право на отримання спадку. Історично склалися дві базових системи спадкування за законом: романська система та система парантелл.

1. Романська система – яка заснована на поділі спадкоємців за низхідними, висхідними та боковими лініями, класами, чергами та розрядами. Так, у Франції є чотири розряди спадкоємців за законом: перший – низхідні родичі спадкодавця (діти, онуки та інші); другий – батьки спадкодавця його брати, сестри та їх низхідні родичі; третій – усі інші висхідні родичі спадкодавця (дід, бабка, прадід та ін.); четвертий інші родичі за боковою лінією (двоюрідні брати, сестри та дядьки та ін.). Спадкувати за законом в Італії можуть: 1) родичі спадкодавця по низхідній лінії – батьки, брати, сестри спадкодавця; 2) висхідні родичі – дід, бабка, прадід та ін.) родичі за боковими лініями. За законодавством Румунії, спадкують діти, їх низхідні, якщо дітей немає тоді спадкують батьки, брати, сестри померлого, у разі їх відсутності – дід, бабка та інші родичі. Той з подружжя, хто пережив, спадкує самостійно й одноособово тільки в тому випадку, якщо не залишилося родичів ближче четвертого ступеня.

2. Система парантелл. Парантелла – група кровних родичів зі спільним предком і його низхідними родичами. За законодавством Німеччини спершу спадкують низхідні спадкодавця, а потім батьки, їх низхідні, дід і бабка, їх низхідні, прадід, прабабка, їх низхідні. Всередині першої і другої парантелли майно ділиться порівну між дітьми спадкодавця та відповідно його батьками. У третій та інших парантеллах висхідні родичі усувають від спадкування низхідних, майно ділиться порівну між родичами по батьківській та материнській лініях, а у разі відсутності родичів у одній з парантелл усе майно розподіляється всередині іншої, низхідні родичі спадкують за правом представництва. Отже, у Німеччині кількість парантелл не обмежена, тому при відсутності заповіту навіть дальні родичі можуть стати спадкоємцями. У Швейцарії коло спадкоємців за законом обмежено першими трьома парантеллами, родичам четвертої парантелл надається право користуватися майном спадкодавця (узуфрукт).[325]

У законодавстві багатьох країн світу існує інститут негідного спадкоємця. За законодавством Ірану спадкових прав позбавлені особи іншого віросповідання та особи, які здійснили навмисне вбивство спадкодавця (окрім необхідного самозахисту), позашлюбні діти. Не можуть бути спадкоємцями подружжя, якщо у судовому порядку один із них звинуватив іншого у подружній зраді.[326]

Законом Іспанії про спадкування (1981 р.) визначається коло осіб, які не мають права на спадкування ні за заповітом, ні за законом: батьки, які покинули власних дітей або вимагали від них займатися проституцією; особи, засуджені за дії, вчинені проти спадкодавця або його подружжя; особи, які неправдиво звинуватили спадкодавця у здійсненні злочину, внаслідок чого його було засуджено та ін.[327]

Отже, внаслідок існування великих розбіжностей у матеріальному праві різних країн, на практиці для врегулюванні спадкових відносин, традиційно використовують слідуючи колізійні прив’язки: особистий закон спадкодавця (як закон громадянства, так і закон доміцилію); закон звичайного місця перебування спадкодавця (на момент складання заповіту або на момент смерті); закон місця знаходження майна (в основному застосовується у випадках спадкування нерухомого майна); закон місця складання заповіту.