Особливості правового регулювання шлюбно-сімейних відносин у праві різних держав

При вивченні будь-якого розділу особливої частини міжнародного приватного права стає очевидним, що кожна держава у межах своєї юрисдикції встановлює власні правила регулювання однакових відносин. Сфера шлюбно-сімейних відносин у цьому сенсі є унікальною, оскільки ні процес уніфікації, ні існування міжнародних звичаїв не можуть нівелювати ту специфіку в регулюванні, що зумовлюється національними нормами. На регулювання шлюбно-сімейних відносин дуже сильний вплив справляють історичні традиції, релігійні настанови, місцеві звичаї, соціально-економічні та побутові особливості тощо, що й породжує специфічну регламентацію даних відносин. Відмінним у різних державах є і співвідношення норм різного характеру. Так, однакова за змістом норма у різних спільнот може бути закріплена як норма етична, релігійна чи правова, окрім того, різні нормативні фактори набувають різного значення у різних культурах (наприклад, у мусульманських державах переважним є вплив релігійних норм, в інших (Японія, Китай) – етично-світоглядних традиційних норм, у європейських державах – правових норм).

До шлюбно-сімейних відносин у міжнародному приватному праві належить вирішення колізій щодо: укладання та розірвання «шлюбу з іноземним елементом», тобто шлюбу між особами різної державної приналежності або здійснення вказаних дій за кордоном; регулювання відносин подружжя у шлюбах з іноземним елементом; «міжнародне усиновлення», тобто усиновлення дитини особами з іншою державною приналежністю; аліментні зобов’язання батьків і дітей та ін. У сучасних умовах у сфері правового регулювання сімейних відносин також набуває гостроти проблема регулювання так званих «нових» відносин, пов’язаних з науковими досягненнями та змінами ціннісних орієнтирів у деяких суспільствах (наприклад, відносини щодо «цивільних» шлюбів, одностатевих шлюбів, сурогатного материнства тощо).

Підставою виникнення колізій у галузі шлюбно-сімейних відносин є застосування у різних державах різного правового регулювання до однакових фактичних обставин. Правова система кожної держави закріплює такий інститут сімейного права, як укладання шлюбу. При цьому національне законодавство звичайно містить як власне поняття шлюбу (шлюб-договір, шлюб-статус, шлюб-партнерство)[309], так і власні вимоги щодо його дійсності. Дані вимоги можна поділити на окремі групи:

1. Вимоги до осіб, які укладають шлюб (шлюбний вік, стать, наявність й ступінь споріднення, добровільна згода на шлюб сторін, їх батьків чи інших осіб, відсутність попереднього нерозірваного шлюбу, стан здоров’я та ін.). Такі вимоги ще називають матеріальними. Недотримання матеріальних вимог тягне за собою визнання шлюбу недійсним. Разом із тим наявність у кожній державі власних матеріальних вимог до осіб, які укладають шлюб, сприяє виникненню «кульгаючих відносин» - таких відносин, які отримали неоднакову оцінку у праві різних держав, тобто в одній державі визнаються юридично дійсними, а в іншій – вважаються нікчемними і не породжують жодних правових наслідків.

Так, в Україні до матеріальних умов укладання шлюбу відповідно до статей 21-26 СК України належать досягнення шлюбного віку (для жінок – 17 років, чоловіків – 18 років), добровільна згода, одношлюбність, різна стать сторін, а також відсутність обставин, що перешкоджають укладанню шлюбу (наприклад, наявність прямого споріднення у осіб, що укладають шлюб та ін.).

У законодавстві різних держав містяться великі розбіжності щодо шлюбного віку осіб, які укладають шлюб. Наприклад, за законодавством Франції шлюбний вік для чоловіків становить 18 років, жінок – 15 років, в Японії – відповідно 18 і 16, в Іспанії – 14 років і 12, у США в різних штатах шлюбний вік може коливатись від 15 до 21 для чоловіків і від 14 до 18 для жінок. У деяких державах взагалі не встановлено вікового цензу для осіб, які укладають шлюб: зокрема, шлюбний вік не передбачено законодавством Ємену. В кожному конкретному випадку він визначається індивідуально: 10-річний юнак і 9-річна дівчина можуть бути визнані повнолітніми і отримати право на шлюб (за умови досягнення ними статевої зрілості)[310]. За законодавством більшості держав шлюбний вік може бути знижений за наявності поважних причин відповідним компетентним органом (наприклад, за законодавством Італії у виняткових випадках шлюбний вік може бути знижений на два роки відповідно до постанови державного прокурора при суді). Згоду законних представників на шлюб неповнолітніх передбачає законодавство Франції та Англії (до 21 року), Німеччини (до 18 років) та деяких інших держав.

Взаємна згода сторін на укладання шлюбу є обов’язковою у більшості європейських держав (Франція, Англія) та США, проте у мусульманських державах така умова укладання шлюбу не передбачена. Відповідно до сімейного законодавства Ємену, Ірану, Пакистану від імені нареченої шлюбний договір укладає її батько або опікун, який може видати заміж неповнолітню дівчину без її згоди.

Різностатевість сторін за законодавством окремих держав не є обов’язковою умовою укладання шлюбу. Так, за законодавством Швеції, Голландії, Франції, Італії одностатеві шлюби є дозволеними.

Одношлюбність – обов’язкова умова укладання шлюбу в Україні, США, країнах Європи та Латинської Америки. У мусульманських країнах шлюби залишаються полігамними (чоловік може мати до чотирьох дружин). Звичаєве право окремих африканських племен взагалі не містить обмежень полігамії щодо кількості жінок або чоловіків.

Відсутність між сторонами прямого споріднення чи відносин свояцтва є обов’язковою умовою укладання шлюбу за законодавством більшості держав. Забороняються також шлюби між двоюрідними братами і сестрами, племінниками і тітками (дядьками) та між усиновителями та усиновленими ними дітьми. У деяких державах шлюб припиняє відносини з усиновлення (Німеччина, Франція), а у деяких державах (Україна) такий шлюб можливий при скасуванні усиновлення.

У сімейному законодавстві різних держав можуть міститися й інші матеріальні вимоги до осіб, які укладають шлюб: задовільний стан здоров’я (у деяких державах необхідним є проходження спеціального медичного огляду до укладання шлюбу (Іспанія)); відсутність тимчасової заборони на укладання шлюбу – «жалобний строк» після смерті чоловіка або строк «після розлучення» встановлюється для жінок з метою уникнення можливих спорів про батьківство (300 днів у Франції, Швейцарії, 302 дні у Німеччині); інші заборони (у мусульманських країнах заборона шлюбів з іновірцями (Ірак), обітниця ченця тощо).

2. Вимоги до процедури укладання шлюбу - формальні вимоги - також є досить різними за законодавством різних держав: а) визнається лише цивільна форма реєстрації шлюбу у компетентних органах держави (Україна, Росія, Франція, Німеччина, Японія та ін.); б) дозволеною є як цивільна, так і релігійна форма шлюбу у таких державах, як Англія, Італія, Бразилія тощо; в) лише релігійна форма шлюбу є правомірною і породжує правові наслідки у більшості мусульманських держав (Ірак, Іран) та Ізраїлі, Греції, Ліхтенштейні; г) дозволяються юридично не оформлені шлюби, тобто шлюби за загальним або звичаєвим правом, «common law marriage» (відомі у деяких штатах США, ряді провінцій Канади). У цьому випадку достатніми є наявність добровільного волевиявлення стати чоловіком і дружиною та існування фактичних шлюбних відносин. Як порівняння – за правом Об’єднаних Арабських Еміратів спільне проживання чоловіка і жінки без укладання шлюбу, і навіть поцілунок на людях караються тюремним ув’язненням.

Загальним правилом за законодавством більшості держав є обов’язкова особиста присутність обох сторін при укладання шлюбу. Лише в окремих державах допускається шлюб через представника (Перу, Іспанія, Мексика). Різними є вимоги щодо присутності повнолітніх свідків (від двох до шести у Німеччині та Швеції; трьох свідків-мусульман за правом Іраку). У законодавстві деяких державах передбачено обов’язкові процедури, що передують укладанню шлюбу: публічне повідомлення про шлюб є обов’язковим у Франції, Італії; отримання спеціального дозволу (ліцензії) на шлюб – у США, Англії; заручини тощо. Іноді встановлюється необхідність отримання попереднього дозволу компетентного органа державної влади на шлюб з іноземцями (Ірак, Індія, Норвегія, Італія, Швеція).

Суттєвими у праві різних держав є і відмінності, що стосуються припинення шлюбу. Ще й досі існують держави, у яких розірвання шлюбу не допускається (Ірландія, Андорра, деякі держави Латинської Америки, де має місце значний вплив католицизму). Не схвалюється розірвання шлюбу й у мусульманських країнах, проте є можливим. Наприклад, за правом Об’єднаних Арабських Еміратів жінка може вимагати розірвання шлюбу, якщо чоловік забезпечує її гірше за батька. Чоловіку ж достатньо тричі вимовити слово «розлучення», щоб шлюб було розірвано. Проте норми шаріату вимагають суттєвих підстав для цього, окрім того, дружина має залишатися під одним дахом з чоловіком протягом трьох місяців, щоб він переконався, що вона не вагітна.

Різними є й підходи щодо визначення підстав розірвання шлюбу: у деяких державах воно є можливим лише за умови винної поведінки одного із подружжя, при чому у законодавстві цих держав, як правило, міститься вичерпний перелік підстав розірвання шлюбу, до яких взаємна згода подружжя не відноситься (Англія, деякі штати США); закони інших держав є більш ліберальними і дозволяють розірвання шлюбу за різними підставами, включаючи і взаємну згоду подружжя. Наприклад, за законодавством Швеції допускається можливість негайного розірвання шлюбу без будь-яких додаткових умов, підстав чи доказів розпаду шлюбу у випадку наявності взаємної згоди подружжя. Виключення складають випадки, коли у подружжя є діти, які не досягли 16-річного віку. У такому випадку розірвання шлюбу є можливим лише після закінчення 6-місячного строку. Проте дана умова не застосовується, якщо подружжя жило окремо протягом двох років.

В окремих державах обов’язковим етапом, що передує розірванню шлюбу, чи окремою підставою такого розірвання виступає сепарація - роздільне проживання подружжя протягом певного проміжку часу (Англія, Італія, більшість держав Латинської Америки, деякі штати США, Франція). Так, за законодавством Франції однією з підстав розірвання шлюбу, поряд зі взаємною згодою подружжя, винною поведінкою одного із подружжя та ін., є окреме проживання протягом останніх шести років.