Міжнародно-правове регулювання праці.

Серед великої кількості міжнародно-правових актів багатостороннього і двохстороннього характеру, що регулюють працю іноземців, основне значення належить Загальній декларації прав людини 1948 р. , яка визнає за кожною людиною право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі та сприятливі умови праці та на захист від безробіття (ст.23).

Держави – учасниці Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. визнають право на працю, що включає право кожної людини на отримання можливості заробити собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, та зроблять належні кроки до забезпечення цього права (ст.6). Ці ж держави визнають право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи, зокрема, винагороду, що забезпечувала б мінімум всім трудящим: справедливу зарплату та однакову винагороду за працю однакової цінності без будь-якої різниці; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни; однакову для всіх можливість просування на роботі на відповідно більш високі щаблі виключно на підставі трудового стажу та кваліфікації; відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу, оплачувану періодичну відпустку та винагороду за святкові дні (ст. 7).

Під егідою ООН була прийнята та схвалена Конвенція про захист прав працівників-мігрантів і членів їх сімей 1990 р. Основні положення Конвенції наступні: а) трудящі-мігранти і члени їх сімей мають право бути повністю інформованими державою походження або державою роботи про умови їх допуску до роботи, зокрема, про умови їх перебування і оплачуваної діяльності, якою вони можуть займатися, а також щодо вимог, яких вони повинні дотримуватися в державі роботи , і щодо можливого органу, до якого вони повинні звертатися з метою зміни цих умов; б) заборонена дискримінація мігрантів у сфері праці і трудових відносин, встановлено, що вони користуються не менш сприятливим ставленням, ніж громадяни держави роботи. Це стосується як до трудових відносин, так і колективних договорів та соціально-партнерських відносин; в) трудящі-мігранти і члени їх сімей користуються правом вільного пересування територією держави роботи та свободою вибору місця проживання в ній; г) трудящі-мігранти мають право створювати профспілки в державі роботи по найму; д) у країнах, де прийом на роботу трудящих-мігрантів пов'язаний з обмеженнями, останні повинні не застосовуватися до працівників-мігрантів, що прожили в країні працевлаштування більше п'яти років; е) трудящий-мігрант не позбавляється права на проживання або отримання роботи та не повинен висилатися з держави тільки на підставі невиконання зобов'язань, які випливають з трудового договору, якщо тільки виконання такого зобов'язання не було умовою для отриманням дозволу на роботу; є) після закінчення перебування в країні роботи по найму трудящий-мігрант і члени його сім'ї мають право перевести свій заробіток і заощадження на батьківщину і вивезти своє особисте майно та речі. Депортація з країни не позбавляє трудящого-мігранта заробітної платні та інших виплат, що належать йому; ж) у разі смерті трудящого-мігранта або розірвання шлюбу держава роботи по найму повинна позитивно розв’язати питання про надання членам сім'ї цього мігранта дозволу на проживання; з) щодо трудящих-мігрантів, які одержали обмежений у термінах дозвіл на роботу, держава роботи по найму може: надавати право вільного вибору діяльності за умови, що трудящий-мігрант законно проживав на території держави роботи по найму протягом передбаченого в його національному законодавстві періоду, який не повинен перевищувати двох років; обмежувати доступ трудящого-мігранта до трудової діяльності, зважаючи на надання пріоритету місцевим громадянам. Проте будь-яке таке обмеження не застосовується до трудящого-мігранта, який законно проживає на території країни прийому протягом передбаченого в національному законодавстві періоду, що не повинен перевищувати п'яти років. У разі законного проживання на її території протягом певного періоду, надається право вибору діяльності, протягом більш тривалого періоду - необмежений доступ до трудової діяльності.

Конвенція передбачає утворення міжнародного Комітету із захисту прав трудящих-мігрантів і членів їх сімей. Держави, що ратифікували Конвенцію, зобов'язані регулярно надавати в цей Комітет доповіді про виконання своїх зобов'язань. Комітет має право розглядати скарги, у тому числі - індивідуальні, щодо порушення державами положень Конвенції.

Найбільшу кількість нормативних актів , що регулюють умови праці та життя працюючих, розроблені під егідою спеціалізованої установи ООН - Міжнародної Організації Праці, що створена в 1919 р. у відповідності до Версальського мирного договору. На сьогоднішній день членами МОП є 174 держави . Відповідно до Статуту МОП від 28.06.1919 її членом може бути кожна держава – член ООН.

У даний час МОП повинна вирішувати такі завдання як: а)розробка узгодженої політики і програм, направлених на вирішення соціально-трудових проблем;б)розробка й прийняття міжнародно-трудових норм (конвенцій та рекомендацій) для проведення прийнятої політики в життя; допомоги країнам-членам МОП у вирішенні проблем зайнятості та скорочення безробіття та інші. МОП як міжурядова організація, є тристоронньою: в ній представлені уряди, представники підприємців і працівників. Її документи є результатом детального обговорення відповідних питань на щорічних сесіях Міжнародних Конференцій Праці (МКП), на яких присутні по чотири делегати від кожної країни – 2 від уряду, 1 від підприємців та 1 від трудящих (профспілок). Ці делегати мають однакові права, виступають і голосують окремо.

Міжнародні норми про працю набувають форми конвенцій і рекомендацій. Конвенції підлягають ратифікації державами, а тому зобов’язують держави-учасників нести певні юридичні зобов'язання. У разі ратифікації конвенції держава зобов'язана регулярно (раз на 2 роки або раз на 5 років) представляти в МОП доповіді щодо вжитих заходів для ефективного застосування ратифікованої конвенції. Якщо конвенція не ратифікована, держава все ж таки зобов'язана відповідати на запити Адміністративної Ради про стан національного законодавства і практики його застосування щодо не ратифікованої Конвенції і про заходи, які передбачається прийняти для надання їй сили.

Рекомендації ратифікації не підлягають. Вони є побажаннями, які держава може, але не зобов'язана використовувати під час здійснення правового регулювання праці. Рекомендація – джерело інформації і можлива модель для вдосконалення національного законодавства. Нині в МОП обговорюється питання про підвищення ролі рекомендацій як одного з джерел міжнародно-правового регулювання праці.

Норми МОП, як правило, по суті є виразом світового прогресивного досвіду в області праці на період їх ухвалення. Під час розробки прагнуть врахувати реальні можливості держав, з тим, щоб втілити їх якомога ширше. Отже, важливим є те, що в галузі міграції МОП ставить завдання розробки і здійснення партнерами низки заходів, спрямованих на ефективний захист працівників-мігрантів та вдосконалення механізму регулювання потоків мігрантів, а особливо - щодо зменшення випадків дискримінації, інтеграції легальних мігрантів у суспільстві країн, що приймають тощо.

Конвенції і рекомендації, прийняті Міжнародною конференцією праці носять загальний характер, це означає, що вони застосовуються до всіх працівників, незалежно від громадянства. Серед конвенцій можна назвати такі: «Про припинення трудових відносин» 1982р.[299], «Про оплачувані відпустки» 1970 р.[300], «Про рівноправність громадян країни та іноземців і осіб без громадянства в сфері соціального забезпечення» 1962 р.[301],

У звітах для Комітету експертів МОП серед причин, які заважають ратифікації конвенцій МОП з питань міжнародної трудової міграції урядом різних держав, як правило, називають такі: відсутність в їх законодавстві предмету міжнародної міграції , або його наявність в зародковому стані

На міжнародно-правове регулювання праці великий вплив має діяльність Всесвітня федерація профспілок (ВФП). У 50-60-і роки ВФП прийняла три найважливіших акти – Програму дії профспілок на сучасному етапі і захист інтересів та прав трудящих (1961 р.), Хартію профспілкових прав трудящих (1954 р.) і Хартію соціального страхування (1961 р.). Діяльність цієї організації продовжується і сьогодні, але це не єдина міжнародна профспілкова організація. Серед них – Міжнародна конференція вільних профспілок з її галузевою системою, Європейська конфедерація профспілок та ін.