Установчі договори Європейського Союзу.

Вони утворюють найважливішу групу джерел права ЄС. За способом підготовки, укладення і введення в дію вони відтворюють відповідний порядок і процедури, прийняті при укладенні міжнародних договорів і угод. Підготовка всіх установчих договорів має місце в результаті переговорів між зацікавленими сторонами, проведених в рамках міжурядових конференцій або у випадку підготовки їх Комісією за дорученням Ради при вступі нових членів. Погоджений текст скріплюється підписами уповноважених на те офіційних представників держав. Вони вводяться в дію за умови одноголосної ратифікації цих актів усіма державами-учасниками.

Але, якщо з погляду процедури укладення і введення в дію ці акти нагадують звичайний міжнародний договір, то з погляду їхньої спрямованості і кола суб'єктів, яким ці акти адресовані, а також з погляду їхнього змісту і значення, вони багато в чому нагадують таке джерело національного права, як конституція.

Оцінюючи значення установчих актів, Суд ЄС у своєму висновку № 1/91 від 14 грудня 1991р. щодо проекту договору між ЄЕС і ЄАСТ про створення Європейського економічного простору дав дуже цікаву правову характеристику Договору про ЄЕС: "Договір про ЄЕС, хоча й укладений у формі міжнародної угоди, утворює все ж таки конституційну хартію правового Співтовариства".

Однак використовувати термін "конституція" по відношенню до норм первинного права можна тільки в переносному значенні. Установчі акти дійсно є конституційними за своїм значенням, але навряд чи буде доцільно проводити аналогію між ними і національними конституціями. За своїм походженням - це все-таки міжнародно-правові акти, хоча вони і володіють певною специфікою. Це чітко простежується в правовому режимі даної групи джерел права ЄС. Всі інші норми права ЄС повинні відповідати положенням установчих договорів, а інститути Європейського Союзу покликані стежити за тим, щоб всі інші нормативно-правові акти не суперечили установчим договорам. Наявність такого протиріччя є безумовною підставою для порушення в Суді ЄС справи про анулювання такого акту. В силу своєї юридичної природи установчі акти займають вищу сходинку в ієрархії джерел права ЄС.

До числа установчих актів відносяться, в першу чергу, Паризький договір 1951 р. про створення ЄОВС (Європейське об'єднання вугілля та сталі), Римські договори 1957 р., що поклали початок існуванню Євроатому і Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), а також акти, що доповнюють і змінюють дані договори і яким держави-члени Європейського Союзу надають характер установчих актів. До їхнього числа належать насамперед Єдиний європейський акт 1986 р., Маастрихтський договір про створення Європейського Союзу 1992 р. і Амстердамський договір 1997 р., що вступив в силу з травня 1999 р.

До числа установчих актів відносять угоду, що стосується прямих виборів у Європейський парламент, бюджетні договори, що визначають порядок формування бюджету Європейського Союзу в цілому, а також всі договори про приєднання до Європейського Союзу. Кожна нова держава, вступаючи до Європейського Союзу, підписує угоду про приєднання. Важливість цих актів про приєднання полягає в тому, що кожна держава, яка вступає в Союз приймає на себе не тільки всі зобов'язання, що випливають з установчих договорів, але в певній мірі поширює на свою територію дію нормативно-правових актів ЄС, що були розроблені, прийняті і введені в дію не з моменту вступу, а з моменту утворення ЄС, тобто до входження даної держави до складу Європейського Союзу.

До основних установчих договорів додається, як правило, значна кількість різноманітних додатків, протоколів і декларацій. Нерідко вони стосуються дуже важливих й істотних питань. Такі, наприклад, додатки до Маастрихтського договору, що регулюють порядок створення Економічного і валютного союзу та функціонування його інститутів. За загальним правилом, такі акти утворюють невід'ємну складову частину самих установчих договорів.

Складнішою є справа з різного роду деклараціями, які також інколи додаються до установчих актів. Можна припустити, що декларації багатостороннього характеру, особливо ті з них, які роз'яснюють чи тлумачать норму установчого договору, повинні розглядатися як його складова частина. Що ж стосується односторонніх декларацій, які містять застереження або викладають національну позицію чи розуміння того чи іншого пункту установчих актів певною державою чи групою держав, то питання про їх правовий режим залишається відкритим. Значна кількість авторів вважає, що такі декларації не є невід'ємною складовою частиною установчих договорів.

Установчі договори прийнято вважати актами прямої дії в тому значенні, що їх положення діють незалежно від прийняття національних актів імплементації. Однак, як роз'яснив Суд ЄС, пряма дія норм, джерелом яких є установчий договір, підпорядкована таким загальним вимогам, як ясність, незалежність, несуперечливість і відсутність необхідності в спеціальних актах застосування, без яких дана норма не може породжувати юридичних наслідків.