Загальні принципи права Європейського Союзу.

До числа джерел права ЄС, активно використовуваних Судом ЄС, належать загальні принципи права.

Загальні принципи права являють собою концентроване вираження найважливіших сутнісних рис і цінностей, властивих даній системі права. У них знаходять своє вираження найбільш важливі демократичні цінності, властиві правовим і демократичним державам чи їх Співтовариствам.

У доктринальному плані необхідність виокремлення загальних принципів права пов'язують звичайно з тим, що суд не може відмовити в праві на правосуддя, навіть якщо відсутня відповідна правова норма, що регулює відповідні відносини чи спірну ситуацію. Цей підхід особливо характерний для англосаксонського права. У ряді континентальних країн прийнято проводити розмежування між принципами права і фундаментальними основами права. Причому у Франції, наприклад, принципи права – це, по суті справи, принципи судочинства, а фундаментальні основи права – це насамперед права і свободи, що лежать в основі існування будь-якого демократичного суспільства. Суд ЄС у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що він спирається на загальновизнані принципи права, наприклад, такі, як принцип недискримінації, принцип пропорційності чи адекватності, і цілий ряд інших. Однак, мабуть, найбільше значення має та обставина, що саме поняття загальних принципів права розкривається тепер в установчих актах, що не тільки проясняють розуміння загальних принципів права, але вказують і на деякі конкретні правові акти, у яких ці принципи формулюються.

Згідно ст. 6 Договору про Євросоюз він заснований на принципах волі, демократії, поваги прав людини й основних свобод, а також принципах правової держави, принципах, що є загальними для всіх держав-членів Європейського Союзу. Пункт 2 цієї ж статті уточнює, що під загальними принцами права ЄС розуміються основні права і свободи в тому вигляді, як вони закріплені в Європейській конвенції про захист прав людини й основних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 р., і як вони випливають із загальних конституційних традицій держав-членів.

Звичайно, визначеністю відрізняється в даному випадку тільки перша частина п. 2 даної статті, у якій говориться про Європейську конвенцію 1950 р. Остання являє собою дуже конкретний нормативно-правовий акт. Конвенція містить у розділі 1 постатейний виклад основних прав і свобод, доповнених у ряді протоколів до Конвенції і рішеннях Європейського Суду з прав людини. Що стосується принципів правової держави і загальних демократичних традицій, то мова може йти, мабуть, про загальноприйняті і загальновизнані положення, які виступають скоріше як звичаї. У даному випадку установчий договір практично залишає їхнє з'ясування на розсуд безпосередньо Суду. Проте, надзвичайно важливо, що за допомогою писаного акту, яким є установчий договір, що відсилає до Європейської конвенції 1950 р., визначається дуже конкретно, що саме розуміється під загальними принципами права. Ними зобов'язані керуватися Суд ЄС і Суд першої інстанції при розгляді конкретних спорів і винесенні судових рішень.

Проте, не зовсім зрозумілим залишається питання про місце загальних принципів права в ієрархії джерел права ЄС. Однак, з огляду на практику Суду ЄС і національну судову практику, можна прийти до висновку, що дійсність нормативно-правових актів ЄС у вирішальній мірі визначається тим, чи відповідають ці акти за своїм змістом не тільки установчим договорам, але і загальним принципам права. Наявність такої невідповідності у випадку порушення справи про анулювання в Суді ЄС буде слугувати безперечною підставою для скасування відповідних нормативно-правових актів, прийнятих інститутами Європейського Союзу.