В чому вбачав Л.Фейєрбах вихідний недолік філософії Гегеля?

8. Визначить, які із наведених нижче термінів використовуються в культурології структуралізму та постструктуралізму:

а) медіація;

б) деконструкція:

в) морфологія;

г) архетип;

д) сублімація.

ІІ блок.

Поясніть, який логічний зв’язок існує між ведійськими визначеннями початків буття та вченням про сансару.

Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є “Веди” (із їх назвою споріднено наше слово “відати”, “знати”), записані на листках пальми приблизно за 1,5 тис. років до н. е. До “Вед” входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. У текстах “Вед” зафіксовано:

• найдавніші версії виникнення світу;

• трактування першооснови буття;

• певне бачення життєвої долі людини;

• позитивна оцінка ролі пізнання;

• думка про можливості та умови здійснення людської свободи;

Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське “Я” стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" — повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм. Найважливішим з погляду розвитку філософської думки рухом такого напряму постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сідхарта з роду Шак'їв (563—483 рр. до н. е.). Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ("діамантові") істини:

- життя — це страждання;

- причиною страждань є бажання і жага життя;

- існує шлях подолання страждань;

- він полягає у приглушенні бажань і жаги жити.

Здавалося б, перед людиною, яка щиро приймає думки буддизму, відкривається легкий шлях до вирішення життєвої долі: покінчити із життям. Проте йдеться зовсім не про це; самогубство – це тяжкий злочин, який не лише не звільняє душу від нескінченних перевтілень, а, навпаки, прирікає такого роду перевтілення на обтяжені лихами та негараздами через обтяження карми. Вдумаємося у тези буддизму: все в світі прагне бути, жити, діяти, але саме такого роду прагнення й веде до страждання. Боротися із жагою життя – це значить постати проти законів цього світу, власним зусиллям відмінити закон, що панує над усім. Фактично це значить, що людина, яка здатна це зробити, підноситься над світом, перевершує його. А це свідчить про те, що вона сама стає богом; тому буддизм інколи називають релігією без бога, оскільки тут немає наперед заданого бога, але кожна людина може піднестися над силами та законами світ. Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану "нірвани" — повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

Серед власне філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Капілу (VII ст. до н.е.). На першому плані в судженнях школи — питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:

• "пракріті", або "прадхана" (природа)

• та "пуруша" (свідомість, споглядання).

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між “пракріті” та “пурушею” нагадує союз сліпого та кульгавого: “перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Пуруша (чиста душа) не здатний діяти сам собою, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею” (див.: Антология мировой философии. Т.1, кн.1. – М., 1969. – С.146—147). Цікаво зазначити, що давньоіндійський образ поєднання двох найперших початків буття використовував у своїх творах Г.Сковорода.

Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII—VI ст. до н. е.) відносять до натуралістичних: представники локаята вважають, що “не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми (первинних енергетичних сутностей), ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя...” (Цитоване джерело, с.152). Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям (“лока”), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть — людську душу: “...як від змішування частин напоїв виникає сила сп'яніння, так із поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і “Я” (атмата)”. (див. цит. джерело, с.153). Зі смертю людини елементи роз'єднуються, і зникає те, що називають душею. Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним — земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники “черваки-локаяти” вважали вміння правильно будувати життя та уникати страждань.

Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама — III ст. до н. е.); деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада, (VI—V ст. до н. е.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму.

Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: початок буття, будова світу, особливості та можливості людини, роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.

САНСАРА - зафіксовані в текстах «Вед» давньоіндійські уявлення про переселення душі з тіча в інше при його смерті; душа, на відміну від тіла, вважається безсмертною. Подальше для душі втілення може підносити або знижувати статус попереднього життя залежно від добрих або поганих вчинків людини. Вже в давні часи сансара була усвідомлена скоріше в негативних оцінках, ніж: позитивних: нескінченне блукання душі поставало як лише накопичення страждань. Тому в середині І тисячоліття до Р.Х. у Стародавній Індії виникли духовні течії (або рухи), що шукали шляхів подолання сансари (Деякі загальні особливості філофософії Індії)