Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Висновки. 12 страница




Читайте также:
  1. D. Қолқа доғасынан 1 страница
  2. D. Қолқа доғасынан 2 страница
  3. D. Қолқа доғасынан 3 страница
  4. D. Қолқа доғасынан 4 страница
  5. D. Қолқа доғасынан 5 страница
  6. D. Қолқа доғасынан 6 страница
  7. D. Қолқа доғасынан 7 страница
  8. D. Қолқа доғасынан 8 страница
  9. D. Қолқа доғасынан 9 страница
  10. Hand-outs 1 страница

У давньогрецькій філософії були зроблені перші спроби теоретичного осмислення феномена трагічного. Суть його полягає в зображенні раптово виникаючих страждань і загибелі героя, що відбулися як результат дії якоїсь незалежної від людини зовнішньої могутньої сили, досить часто – невідворотної дії долі, фатуму. Герой трагедії, як правило, робить спроби боротися з фатальною неминучістю, повстає супроти долі і гине або терпить муки і страждання, демонструючи цим акт або стан своєї внутрішньої свободи по відношенню до тієї сили. Глядачі трагедії, активно співпереживаючи герою, відчувають естетичний катарсис, очищення, що має яскраво виражений характер естетичного. Аристотель приділив пильну увагу явищу трагедії, оскільки воно в прямому сприйнятті поставало парадоксальним: чому та як може людина набувати естетичних вражень від споглядання жахливих подій? У своєму визначенні трагедії філософ акцентує увагу на трьох моментах: 1) трагедія - це наслідування не людям, а "дії і життю, щастю і нещастю"; наслідування подібною ж дією, а не її описом. Це наслідування дією закладене у фабулі трагедії, одним з основних композиційних прийомів якої є перипетія - неочікувана "переміна подій на протилежне, згідно закону вірогідності або необхідності"; 2) до інших істотних елементів фабули Аристотель відносить "упізнавання" і "страждання", що відбувається в процесі трагічного дійства. У поєднанні з перипетією вони і створюють власне трагедію; посилюють трагічний ефект декорації і музична композиція, ритм, гармонія, спів. 3) В результаті у глядача виникають почуття "страху", "страждання" і "співчуття", які разом і приводять до катарсису: очищенню душі шляхом страху і страждання. При цьому глядач усвідомлює, що трагедія відбувається на сцені театру, а не в житті, тобто глядач розуміє, що він присутній при мистецькому дійстві.

Уся подальша історія естетики в розумінні трагічного так чи інакше оберталася навколо аристотелівського визначення трагедії, розвиваючи або переосмислюючи ті або інші його положення. Ф.Шиллер в статті "Про трагічне мистецтво" роз´яснює за яких умов можуть виникнути "трагічні емоції": "По-перше, предмет нашого співчуття повинен бути спорідненим нам в повному розумінні цього слова, а дія, якій належить викликати співчуття, повинна бути моральною, тобто вільною. По-друге, страждання, його джерела і ступені повинні бути повністю повідомлені нам у вигляді низки зв´язаних між собою подій, тобто, по-третє, воно повинно бути чуттєво відтворене, не описане в оповіданні, але безпосередньо представлено перед нами у вигляді дії. Всі ці умови мистецтво об´єднує і здійснює в трагедії". Для Ф.Шеллінга трагічне виявляється в боротьбі свободи в суб´єкті та необхідності в дійсності. В результаті такої боротьби обидві сторони конфлікту постають водночас і переможцями, і переможеними, оскільки свою свободу суб´єкт протиставляє необхідності обставин, а коли останні його перемагають, то він все одно не підкорюється і зберігає свою свободу. У Г.Гегеля джерелом трагічного постає конфлікт, що закладений в самій природі мистецтва: всезагальні (божественні) закони буття проявляють себе у русі природи до все більш високих та досконалих форм, але повною мірою реалізується це лише в мистецтві, де геніальні митці створюють те, що найбільше наближене до естетичного ідеалу. Але мистецтво звертається до ситуацій життя, де всезагальні закони набувають виразу окремих дій (або воль) окремих героїв. Кожний із цих героїв постає носієм якогось прояву всезагального закону, проте в обмеженій і частковій формі. Тому герой постає свідомим своєї правди, але ця правда входить у непримиренне зіткнення із іншою правдою (такою ж святою і також зумовленою всезагальними законами). Результатом трагічного конфлікту виявляється смерть героя, яка й приводить до торжества всезагального у відкритій формі. Отже, корені трагедії – в особливостях засад людського буття, яке торкається божественних засад світу, проте нездатне виявити їх повно.





Ф.Ніцше в своїй відомій праці "Народження трагедії з духу музики" (1871) вбачає сенс трагедії в антиномічному поєднанні діонісійного і аполонівського начал грецької культури: аполонівське начало є таким, що обмежує, впорядковує, індивідуалізує, а дійнісійне начало постає своєрідним виявленням невпорядкованого безмежного буяння сили життя. Заради збереження індивіда повинно перемагати аполонівське начало, проте сила життя неминуче руйнує обмежене, що й веде до трагічного конфлікту та його не менш трагічного вирішення. Інший передвісник некласичної естетики 3. Фрейд, звертаючись до трагедії Софокла "Цар Едіп", нівелює естетичний сенс трагічного, зводячи його до психофізіологічного.

Починаючи з книги Мігеля де Унамуно "Трагічне відчуття життя" (1913) у філософії підвищується інтерес до вихідного трагізму людського буття в цьому світі. У екзистенціалізмі і в арт-практиках того ж спрямування на перший план висуваються трагічний розлад людини із самою собою, із суспільством, Богом, трагізм воєн і революцій, абсурдність життя. Проте у ХХ ст. трагічне здебільшого виходить за рамки власне естетичного досвіду, стає просто констатацією трагізму життя, а тому воно вже не орієнтоване на відновлення гармонії людини з Універсумом або його засадами. Сучасна некласична естетика, звівши майже на рівень категорій такі поняття, як абсурд, хаос, жорстокість, садизм, насильство і їм подібні, практично нівелює як категорію, так і феномен трагічного.



Комічне хоч і ставиться традиційно в пару до категорії трагічного, проте не є ні її антиподом, ні якоюсь модифікацією. Споріднює їх тільки те, що історично вони ведуть своє походження від двох стародавніх жанрів драматичного мистецтва - трагедії і комедії. Комічне мають естетичне значення не тільки в мистецтві, але й в житті. Комічне збуджує сміх, але не чисто фізіологічну реакцію на роздратування спеціальних нервових центрів, а сміх, викликаний інтелектуально-смисловою грою. Жарти, висміювання людських недоліків, безглуздих ситуацій, нешкідливі омани здавна супроводжували життя людини, полегшуючи її біди і негаразди, допомагаючи знімати психічні стреси. У тому випадку, коли смішне доставляє задоволення, радість, ми можемо говорити про естетичний феномен комічного. Вже гомерівський епос пронизаний елементами комічного. При цьому з гумором описується передусім життя богів; ці описи пронизані жартами, лукавством, нешкідливими хитрощами, "гомеричним" реготом. Цьому ідеальному життю протистоїть життя людей (героїв його епічних поем), пов´язане з труднощами, небезпеками, загибеллю, і тут, як правило, не до жартів та гумору.

У греко-римській античності сформувалося багато жанрів комічних мистецтв: від класичної театральної комедії до всіляких розважальних вистав типу міма - напівбалаганного комічного видовища, що використовує всі хитрощі і технічні досягнення пізньоантичного театру і розрахований на невимогливі смаки натовпу.. З античності почалося і теоретичне осмислення комедії. Аристотель, показавши в своїй концепції мимезису, що наслідування потворному цілком доречне в мистецтві і носить естетичний характер (приносить задоволення), комічне пов´язує з потворним; але не глобально порочним і огидним, а помірно потворним, таким, що викликає сміх, а не огиду. Багато уваги питанням комічного, смішного, жартівливого в промовах приділяли теоретики ораторського мистецтва, в тому числі можна навести Цицерона. Християнство в цілому негативно відносилося до комічних жанрів мистецтва, тому комічне зберігається і розвивається в низовій непрофесійній народній культурі, яку М.Бахтін в своєму дослідженні "Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу" (1965) позначив як "сміхова культура". В епоху Просвітництва зростає інтерес до комічних жанрів мистецтва, до смішного і сміху, як дієвим прийомам впливу на недоліки людей, їх незліченні помилки, аморальні вчинки. Найбільший комедіограф XVII ст. Мольєр був переконаний, що завдання комедії полягає в тому, щоб "виправляти людей, забавляючи їх". Немало цікавих думок на цю тему можна знайти у Шефтсбері, Дідро, Лессінга та інших мислителів XVII—XVIII ст.

І.Кант хоч і не відносив сферу сміху і веселості до витончених мистецтв, проте їх значення не заперечував: "сміх є афект від раптового перетворення напруги очікування у ніщо" шляхом особливого ігрового прийому. Він наводить приклад жарту: один купець, повертаючись з Індії, потрапив в бурю і вимушений був викинути весь свій товар за борт, щоб врятуватися. Він до того горював про нього, що у нього... (тут ми напружено чекаємо якогось дуже серйозного наслідку горя купця і несподівано чуємо) в одну ніч посивіла перука. Сміх викликає несподіваний смисловий хід розповідача, що вдало обдурив наші очікування. "Комічному ,- читаємо у Гегеля, — властива нескінченна доброзичливість і упевненість в своєму безумовному підвищенні над власною суперечністю, а не сумне його переживання: блаженство суб´єктивності, яка, будучи упевнена в самій собі, може перенести розпад своїх цілей і їх реальних втілень". Очевидно, що тут йдеться про цілі, які тільки видаються на якомусь конкретному етапі істотними. Сміхом, на думку Гегеля, в комедії руйнується не дійсні цінності, але тільки їх спотворення, наслідування. В комічному він бачить дієву силу в боротьбі з псевдоідеалами, або, використовуючи постмодерну термінологію – із симулякрами. За характером змісту, який може стати предметом комічної дії, Гегель виділяє три основні випадки. По-перше, коли дрібні і нікчемні цілі реалізуються з великою серйозністю і величезними приготуваннями; по-друге, коли люди намагаються підносити свої цілі до рівня субстанційних цілей, але на це просто неспроможні і, по-третє, коли зовнішні обставини створюють шляхом дивних хитросплетень ситуації комічного контрасту між внутрішнім характером і формою його зовнішнього прояву. У всіх цих випадках виникає дійсне комічне вирішення конфліктів, що становить суть комічного.

Отже, категорією комічного в естетиці позначається специфічна сфера естетичного досвіду, в якій на інтелектуально-ігровій основі здійснюються доброзичливе заперечення, викриття, засудження якогось фрагменту буденної дійсності (характеру, поведінки, претензії тощо), що претендує на щось вище, значне, ідеальне, чим дозволяє його природа. з позиції цього ідеального (етичного, естетичного, релігійного, соціального). Реалізується цей процес звичайно шляхом створення або спонтанного виникнення штучної опозиції між ідеалом і конкретною спробою його актуалізації, що несподівано лопається як мильна бульбашка і викликає у суб´єкта сприйняття реакцію сміху. Очищення сміхом, зняття психічних, емоційних, інтелектуальних, етичних напружень в естетичному катарсисі - суттєва функція комічного.

Живильним середовищем комічного як в житті, так і в мистецтві є буденне життя людини, де незліченні дрібниці постійно сприяють виникненню комічних ситуацій. Тому комічне реалізується в тих видах і жанрах мистецтва, де є можливим образотворчо-описове представлення буденного життя, - в літературі, драматургії, театрі, образотворчому мистецтві (особливо в графіці), в кіно. Численні види конкретної реалізації комічного в житті і мистецтві відрізняються один від одного ступенем і глибиною осміяння, доброзичливості, критицизму, хоча механізм їх дії в принципі є той самий: ігровий принцип створення опозиції і несподіване її вирішення, що викликає сміхову реакцію суб´єкту сприйняття.

У ХІХ - ХХ ст. поширення одержали гротеск і іронія. Вони стали в якійсь мірі захисною естетичною реакцією культури на кризові процеси в суспільстві. При цьому необхідно відмітити, що вони охоплюють феномени, які нерідко виходять за рамки традиційно комічного. Особливо це стосується гротеску, який далекий від доброзичливого висміювання. Суть гротескового образу (від франц. grotesque — химерний) полягає в гіпертрофії, граничному загостренні, фантастичному перебільшенні окремих негативних рис персонажу або явища, що зображуються, при нівеляції позитивних сторін. В результаті виникають парадоксальні образи, що викликають найчастіше не сміх, а почуття гіркоти, різкого неприйняття, відрази, презирства, інколи навіть страху, бо в них концентрується і виражається ніби сама негативність людського характеру. Такими є деякі образи М.Гоголя, Ф.Гойі, Ф.Кафки. У окремих авторів ХХ в. гіперболізування і концентрація негативності досягає такого ступеню, що гротеск перетворюється на абсурд (у сюрреалізмі, театрі абсурду, у письменників-екзистенціалістів). Іронія, на відміну від гротеску, є своєрідною формою прийняття чогось, але через відсторонення та незлостиве кепкування, тому досить поширеним явищем постає самоіронія – жартівливе ставлення до певних своїх вад або недоліків.

Висновки.

- Естетика як філософсько-теоретичне осмислення сфери людських почуттєвих реакцій, пов´язаних із красою, прекрасним, піднесеним та іншими явищами, що складають вагомий елемент людського становища в світі, входить у численні стосунки із різними конкретними науками та науковими напрямами, що так чи інакше причетні до вивчення означених явищ. Серед таких наук в наш час дуже важливе значення для естетики мають мистецтвознавство, філософія мистецтва, психологія, інформатика, семантика, семіотика, математичні науки, етнографія, історія, різні напрями когнітивних досліджень.

- Естетичні явища і процеси, будучи важливою стороною людського відношення до дійсності, мають величезний діапазон своїх можливих проявів, проте їх якісна особливість як явищ саме естетичного плану фіксується категоріями естетики, тобто її найбільш важливими та загальними поняттями. Внаслідок цього естетична обізнаність передбачає знання того змісту, що ними фіксується.

- Серед категорій естетики на першому плані перебувають поняття краси, прекрасного, піднесеного, естетичного, потворного, низького, ницього, трагічного, комічного та ін. Важливість звернення до змісту означених категорій зумовлена тим, що саме через їх зміст ми здатні зрозуміти складність та суперечливість проявів естетичного в житті людини, здатні краще побачити особливості співвідношення естетичних явищ як спрямувань людського духу із тими естетичними характеристиками, які ми приписуємо реальності.

- Розкриваючи зміст категорій естетики ми не лише збагачуємо свої уявлення про світ людського життя, а й починаємо краще осмислювати історичні зміни, що відбуваються не лише в спрямуваннях людського творчого генію, а й в процесах людського життя, в тому оточенні – природному та соціально-культурному, в якому людина і проявляє себе власне як людина. Поза увагою до сутності естетичного останнє буде поставати перед нами або неповним, або спотвореним.

 

Тема 6. СФЕРИ ПРОЯВІВ ЕСТЕТИЧНОГО В ЖИТТІ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА

 

Естетичне, як це випливає із попередніх тем, постає універсальною характеристикою людського чуттєво-емоційного відношення до дійсності. Саме перегляд основних сфер життєдіяльності сучасного суспільства дозволяє конкретніше окреслити, де та як саме діє естетичне, яких форм воно набуває та який вплив чинить на ті чи інші складові суспільного життя. Ядром естетичного постає художня культура суспільства, яка спеціально продукується різними видами та напрямами мистецтва. Саме аналіз естетичний особливостей мистецтва, його засобів, функцій та особливостей відношення до дійсності дозволяє з найбільшою повнотою та виразністю побачити як впливи художньої культури на суспільство і особистість, так роль мистецтва у формуванні специфічно людського способу буття у світі.

 

1. Естетична діяльність і сфери її проявів в сучасному суспільстві

2. Мистецтво як соціальний та культурний феномен. Художній образ та художнє сприйняття дійсності

3. Види та жанри мистецтва. Поняття художньо-мистецького стилю. Провідні стилі класичного та некласичного мистецтва

4. Естетика людської поведінки та людських стосунків. Мода як феномен культури

1. Естетична діяльність і сфери її проявів в сучасному суспільстві

 

Розглянуті раніше особливості естетичного відношення людини до дійсності проявляються в трьох основних формах людської діяльності: в матеріально-практичній діяльності, в духовній (або інтелектуальній) діяльності та в духовно-практичній діяльності. Оскільки естетичне (принаймні, в його людському прояві) базується на свідомості, то перш за все увагу дослідників і всіх, кого задаровує явище краси, викликає явище естетичної свідомості. Джерелом естетичного відношення постають глибини людського духу, людські враження, людська здатність сприймати дійсність на ситуативно, а цілісно та дещо відсторонено. Якщо людина опиняється в ситуації, що вимагає від неї активних дій практичного плану, їй, як правило, не до естетики. Отже, естетична свідомість – це свідомість споглядальна, але водночас чуттєво-емоційна. Це значить, що в естетичній свідомості важливу роль відіграють: естетичні ідеї, естетичні сприйняття, естетичні почуття та емоції. Загальним знаменником для єдності елементів естетичної свідомості потає естетичне переживання, яке є унікальною здатністю людини до ототожнення (хоча б на певну мить!) із своїм предметом. Внаслідок такого характеру естетичного переживання людина наділяє будь-які явища і предмети своїми власними рисами; наприклад, в естетичному сприйнятті дерева постають замріяними, вечір – журливим, джерельце – веселим та ін. Отже, перша форма прояву естетичного – це духовна (інтелектуальна) діяльність.

Але духовні естетичні переживання та споглядання знаходять свій зміст в певних реальних явищах та предметах, які в сфері естетичного сприйняття набувають незвичних рис: естетичне сприйняття відкриває в речах особливі форми, що постають в окресленнях гармонії, величності, повноти та ін. Коли ми, наприклад, дивимося на дерево практичним поглядом, ми можемо побачити в ньому ті риси, що характеризують його придатність до якихось життєвих функцій, проте в естетичному переживанні дерево постає як прояв сили пробудженої природи, стійкості, злагодженості своїх частин. Отже, естетичне сприйняття та переживання перетворює дійсність, а тому виникає нездоланна потреба виразити те в предметі, що нас задаровує та не є, водночас, саме собою очевидним. Звідси виникає процес переведення духовного в матеріально-речове, предметно виражене та зафіксоване. Тобто, естетична свідомість перетворюється в естетичну матеріально-практичну діяльність: написання картини або вірша, виконання музичного твору, спорудження архітектурного об´єкту, театральну виставу та ін. Але коли ми кажемо про матеріально-практичну форму реалізації естетичних ідей, образів та переживань, то в буквальному смислі слова йдеться про роботу із певним матеріалом: із фарбами, глиною, мармуром, мовою та ін. Тобто матеріально-практична діяльність в сфері естетичного постає як вміння працювати із певними речами, використовувати їх природні властивості, намічати план дій та досягати мети. Зрозуміло, що без такого роду діяльності ніколи не зможуть реалізуватись естетичні надбання свідомості. Тобто, окрім почуттів, емоцій, переживань, образів, ідей митець повинен бути вмілим діячем, виконавцем, майстром, інженером. Вже внаслідок того навряд чи можна приймати серйозно запевнення деяких людей стосовно того, що, мовляв, у мистецькій діяльності чим менше раціонального елементу, тим краще.Абсолютно неможливо уявити собі вибудовування, наприклад, храму поза ретельними розрахунками, написання партитури твору для оркестру поза вмінням розбиратись в особливостях різних музичних інструментів, зйомки кінофільму на одному інстинкті чи інтуїції. Отже, реалізація естетичного задуму вимагає хоч якогось варіанту матеріально-практичних дій.

Хоча останній момент в естетичному процесі в цілому є зрозумілим, проте не менш зрозумілим постає й те, що не фізичні дії чи навички таких дій, не інженерні розрахунки створюють явище та диво естетичного твору, але лише підпорядкування матеріально-практичних дій художньому проекту, наміру, задуму, своєрідному художньому баченню. Саме в такому баченні може і повинно відбутись злиття фізичного матеріалу із духовним естетичним переживанням, саме таке злиття й породжує диво людського художньо-мистецького генію. Андрій Тарновський казав про те, що кінорежисера можна навчити технічній стороні кінозйомок за рік, але не можна навчити художньому баченню естетичного процесу. Деякі музиканти наполягають на тому, що певний твір можна виконати лише на певному музичному інструменті, а це свідчить про те, що вони не бачать окремо музику, окремо – її виконання, а ще окремо – певний музичний інструмент. Художнє бачення дійсності, естетичного процесу, його результатів постає ядром духовно-практичної діяльності, оскільки це є діяльність, де злиті матеріальні дії та їх духовне спрямування. Результати духовно-практичної діяльності володіють такою особливістю: оскільки їх сутність визначається їх духовним змістом, зрощеним із фізичним матеріалом, остільки адекватно їх може сприйняти лише та людина, що здатна проникнути через їх матеріальну форму до духовного ядра. І навпаки, якщо людина не може цього зробити, для неї предмети духовно-практичної діяльності можуть поставати або безглуздими, або якимись зовсім іншими. Наприклад, для мухи, що повзає по поверхні геніальної картини, остання буде лише нерівною поверхнею; для людини, що не має і не розуміє релігійних почуттів, мощі якихось святих будуть лише нікому непотрібними кістками.

Отже, естетичне в житті людини і суспільства набуває реальності через єдність духовної, матеріально-практичної та духовно-практичної діяльності. Але ця єдність також не є простою та однорідною: вона по-різному виявляється в різних сферах суспільного життя, має різні пропорції проявів в різних видах та напрямах людської життєдіяльності.

Активність людини, її творча свідома діяльність спрямовані на естетизацію довколишнього середовища. Естетична діяльність універсальна; вона включає як життєво необхідні сфери суспільного життя (виробництво, побут, етикет, поведінка, мода, традиції, обряди), так і ті сфери, де людина заявляє себе вільною від прямих життєвих потреб , - перш за все - художньо-творчу сферу (створення творів мистецтва, технічний дизайн, різні види самодіяльної художньої творчості, художньо-теоретична діяльність, ужиткове мистецтво, прикрашення побуту та житла, та ін). Естетичне, яке по-суті є результатом „матеріалізації” сутнісних сил людини, є явищем соціальним, бо пов’язане не лише із трудовою та перетворювальною діяльністю, але також із спілкуванням, історичними естафетами різних поколінь, із намаганням людини у будь-який спосіб виразити у зовнішніх формах свій внутрішній духовний потенціал, із проведенням різних громадських, спортивних заходів, державних свят та церемоній. Естетичне, не маючи, як вже зазначалось, емпіричної, фактичної зовнішньої окресленості, пронизує всю різноманітність людської діяльності і поведінки. За своєю суттю естетичне є щось ідеальне, а тому невловиме щодо якісного визначення, бо безпосереднім суб’єктом і носієм естетичного є людина (як правило, вже сформована, із розвиненою свідомістю). Тому можна впевнено стверджувати, що естетичне проявляється не лише у формах людської діяльності, у різноманітних сферах людської життєдіяльності, а в конкретній людині: в її поглядах, переживаннях, способі житя та поведінки.

Естетична діяльність хоча й пов´язана із матеріальним виробництвом, лише у мистецтві набуває самостійної цінності. Естетичне знаходить своє втілення в художньому, коли мистецьки створена форма спроможна викликати естетичні емоції. Виникають ці емоції під впливом всього змісту психічного і духовного досвіду людини, всіх компонентів мистецького твору як нерозривної єдності естетичного і художнього. У зазначених положеннях ми стикаємося із відмінностями між поняттями "художнє" та "естетичне". В повсякденному житті ми не зробимо нічного ганебного, якщо будемо вживати ці поняття або як синоніми, або залишаючи поза увагою певні нюанси в їх змісті. В естетиці та мистецтвознавстві все ж звертають увагу на їх відмінності. У більшості випадків під художнім розуміють перетворену людською свідомістю - сприйняттям та переживанням - дійсність, а також подальше втілення образів такої зміненої дійсності в предмети, явища та речі. Тому коли ми кажемо про художню літературу, то розуміємо, що мова йде про щось вигадане, створене, а не про занотовані факти. Так само в кіно чи на телебаченні ми відрізняємо художні твори від, скажімо, документальних. З іншої сторони, ми кажемо також про художнє виробництво, маючи на увазі, що при тому відбувається матеріальне втілення якихось творчих уявлень. Отже, художній процес – це процес активного перетворення дійсності на основі творчої уяви, фантазії, інтуїції, а також процес втілення результатів такого перетворення в матеріал.Естетичний же процес – це скоріше процес сприйняття будь-якої дійсності в аспектах краси, прекрасного, потворного, гармонії та ін. Тому частіше ми кажемо саме про естетичні переживання та сприйняття, а не про художні; при тому об"єктами естетичного переживання можуть бути природні речі та явища, а не лише художні твори. Але відмінності між художнім та естетичним не повинні закрити для нас їх єдність: очевидно, що естетичне і художнє, не зважаючи на свою нетотожність, все ж становлять певну нерозривну цілісність. Всі соціальні і духовні явища, весь спектр людських переживань, взаємостосунків, входить у зміст мистецтва завдяки естетичному почуттю, а естетичне, в свою чергу набирає конкретності і змістовності, чи то предметності, наочності, а отже і емоційної впливовості шляхом втілення у художні форми. Художність як компонент духовно-практичної діяльності не зводиться до мистецтва, бо з дерева, каменю, металу, глини, текстилю, пластику виготовляються ужиткові речі, які відзначаються художніми якостями, але не є витворами „чистого” мистецтва, до якого ми відносимо літературу, музику, живопис, театр, кіно тощо. Адже ці види мистецтва складають лише частку тієї художньої культури, яка наповнює усе наше життя – і одяг, побуту, виробництво, свята і обряди тощо. Художнє як і естетичне охоплює весь життєвий простір людського буття. Художня і естетична культура є поняттями універсальними. Їх треба розуміти як сукупний продукт різних видів людської діяльності. Естетична діяльність, як стверджує один із найвідоміших дослідників естетики М.Каган, реально, як щось окреме, не існує; саме по собі естетичне ("естетичне як таке") не є метою і сенсом якогось самостійного творчого акту, який може створювати „чисто естетичне”, як створюється інструмент, машина, твір мистецтва. Естетичне локалізоване, сконцентроване у мистецтві, проте, звичайно, їм не вичерпується, а розлите у всьому тілі культури, відіграючи в кожній із її складових певну роль. Коли ми говоримо про естетику виробництва, естетику поведінки, естетику гри, тощо, то маємо на увазі, що естетичне виконує при цьому свою специфічну функцію.

Сфери проявів естетичного безумовно пов´язані із тим, що творить людина, спираючись на унікальні властивості і можливості власного інтелекту. Проте, як відомо, естетичне стосується не лише соціальних та культурних явищ: естетичне поширюється і на природу, космос. Останні відіграють таку колосальну роль не лише в існуванні людини і суспільства, а в усьому спектрі людських відносин до дійсності, що, звичайно, вони не можуть лишитися ні поза духовними спрямуваннями, ні поза проявами естетичного. Природа є першоосновою людського буття, тим „материнським лоном”, з яким людина міцно пов’язана всім своїм єством, а тому, будучи джерелом життя, скарбницею життєвих ресурсів, вона постає: а) предметом художньо-естетичного відношення; б) джерелом художнього натхнення; в) неперевершеною своєрідною "майстриньою", що творить неймовірну кількість форм, "технологій", істот та різновидів сущого. З найдавніших часів в своїй художній творчості люди сповідували тезу "Наслідуй природі!", "Вчись у природи!", "Живи згідно природі!", та ін. Давайте лише замислимося над тим, яке місце посідає природа в історії всіх жанрів та видів мистецтва! – Адже її присутність в мистецтві можна назвати тотальною: поети оспівують природу, природні явища, стани; улюбленим сюжетом письменників постає зображення людини у природі, в діалозі чи сперечанні із природою; живописці приділяють природі настільки велике значення, що створили кілька жанрів живопису, присвячених зображенню виключно природних явищ; в архітектурі існує напрям під назвою "ландшафтна архітектура", і т.п. Природа є одвічною супутницею людини і одвічною темою її художньої творчості та естетичної насолоди. Всі чудово розуміють, що в природі є не лише приємне, і що природна гармонія не вичерпує її реальних станів, проте масштаби природи, її невичерпна винахідливість, примхливість її форм та проявів, - усе це не може не викликати в людини естетичних переживань та зачарувань. Існують спеціальні дослідження, присвячені, наприклад, лише описам проявів естетичних впливів на людину видів зоряного неба. В епоху Відродження та Просвітництва мислителі небезпідставно вважали, що людина в своїй творчості наслідує природу "дорозвиває" її далі у відповідності із своїми естетичними ідеалами. В наступні епохи за умов колосального розростання інженерно-технічної діяльності природу досить часто стали сприймати як дещо естетично нейтральне, тобто стали стверджувати, що природа само по собі позбавлена естетичних якостей, і лише людина нашаровує на неї свої естетичні марення та уявлення. Природу подавали переважно як пасивну стихію, яку людина повинна переборювати, змінювати та покращувати. Після усвідомлення помилковості такого ставлення до природи почало поступово відновлюватись шанобливе ставлення до природи, ґрунтоване на розумінні нашої глибинної із нею спорідненості. Проте поставимо пряме запитання: чи можна стверджувати, що природа є носієм естетичних характеристик? Чи таким носієм є лише людина з її свідомістю? – В естетиці сперечання на цю тему спостерігається протягом усієї її історії; воно отримало назву сперечання між "природниками" та " соціологістами". "Природники" стверджували, що природа несе в своїх формах та змісті естетичні властивості, які існують незалежно від того, сприймає їх хтось або не сприймає. "Соціологісти" наполягали на тому, що лише досвід соціального перетворення природи дозволяє людині сформувати і розвинути в собі здібності сприйняття естетичного та його створення. З давніх часів існувала (і продовжує існувати) ще одна позиція щодо оцінки естетичних якостей природи: представники релігійної філософії стверджують, що лише Бога можна вважати єдиним джерелом естетичного; саме сяяння божественної енергії, що пронизує усю світобудову, постає причиною та носієм краси. Відповідно, краса є і в людині, і в природі. В наш час досить поширеною є позиція, що намагається синтезувати "природників" та "соціологістів": стверджується, що оскільки природа не є хаосом, оскільки в ній існують форми, пропорції, різного типу впорядкування, то вона безумовно наділена естетичними якостями. Проте це не значить, що всі істоти, що живуть в природі, сприймають її естетично. Фактично такою здатністю володіє лише людина саме тому, що вона не інтегрована у природні процеси, не є їх частиною, а здатна перебувати у відношенні до природних явищ. Людина живе і діє не в ситуаціях, а в світі, тобто вписує все, з чим вона стикається, у деяку цілісність, що є неодмінною характеристикою естетичного. А оскільки здатність перебувати у відношенні до природи людина набуває лише в процесах соціального, культурного, історичного буття, то можна стверджувати: світ є носієм естетичних якостей, проте відкриваються вони лише людині як суб´єкту та продукту соціально-культурної історії.


Дата добавления: 2014-11-13; просмотров: 13; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2022 год. (0.017 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты