Саморух. Художній образ володіє своєю логікою, він розвивається по своїх внутрішніх законах, вловлюваних інтуїцією художника.

Багатозначність і незавершеність. Образно-чуттєва сторона художніх образів невичерпна в тому сенсі, що вона не може бути без залишку переведена у міркування, а також тому, що вона викликає нескінченні асоціації із реально наявним.

Індивідуалізоване узагальнення (типологізація). Художній образ постає узагальненням в тому сенсі, що митець ніколи не задовольняється його зовнішніми проявами, а намагається схопити дійсність в її внутрішній необхідності та в необхідності її індивідуальних форм. Як правили, в літературі це подається так, що образ розкриває в конкретно-чуттєвій формі суттєве для низки явищ. У мистецтві ця єдність виражена не в своїй загальності, а в своїй одиничності: загальне виявляється в індивідуальному і через індивідуальне.

Єдність думки і відчуття. Художній образ — єдність раціонального і емоційного.

Оригінальність. Образ мистецтва повинен бути неповторюваним, принципово оригінальним в силу того, що дійсність в ньому постає в її унікальному ракурсі, в індивідуальному художньому осмисленні. Навіть освоюючи один і той же життєвий матеріал, розкриваючи одну і ту ж тему на основі загальних ідей, різні творці створюють різні твори. На них накладає свій відбиток творча індивідуальність митця.

Художньо-образний характер мистецтва вимагає й особливого його сприйняття. Художнє сприйняття — вид естетичної діяльності, що виражається в цілеспрямованому і цілісному сприйнятті витворів мистецтва як естетичній цінності, яке супроводжується естетичним переживанням. Й.Гете виділив три типа художнього сприйняття: 1) насолоджуватися красою, не міркуючи; 2) судити, не насолоджуючись; 3) судити, насолоджуючись, і насолоджуватися, міркуючи. Саме ті, хто здатний до останнього типа художнього сприйняття, на думку Гете, і відтворюють твір наново: тільки вони здатні засвоїти все багатство художньої думки. Цей тип художнього сприйняття адекватний природі художнього твору.

В естетиці склалися три типа трактування художнього сприйняття. Перший тип запропонований класичною естетикою: твір рівний самому собі, його онтологічний статус незмінний, художнє сприйняття більш менш точне відтворює укладений в творі незмінний зміст, осягає раз і назавжди даний смисл.

Другий тип запропонований сучасною рецептивною естетикою: твір не рівний собі, він історично рухливий, його зміст по-різному розкривається залежно від характеру діалогу тексту з історично змінним типом читача. Сприйняття реципієнта має історичну, групову, індивідуальну і ситуаційну обумовленість. Проте мінливість смислу твору загрожує перерости в твердження "усяке сприйняття вірно", що відкриває дорогу суб´єктивізму та свавіллю в прочитанні твору.

Третій тип виходить з концепції рецептивної естетики, але підкреслює межі варіативності смислу твору. Так, твір не рівний собі, його смисл історично мінливий завдяки "діалогу" тексту і читача. Мінливість смислу твору визначається історичним, груповим і індивідуальним досвідом читача. Однак не усяке прочитання тексту автентичне: у тексті міститься стійка програма ціннісних орієнтації і смислу. Ця програма при широкій варіативності її засвоєння інваріантна і забезпечує рухоме, але не довільне прочитання смислу, яке змінюється відносно типу реципієнта, але залишається в стійких рамках, заданих самим твором. Різноманітність трактувань твору має межі розгортання і єдину вісь — "програму", закладену в художньому тексті. Пропонована концепція об´єднує класичну і рецептивну естетичну точки зору на художнє сприйняття і затверджує діалектику мінливості і стійкості, варіативності і незмінності, відвертості і закритості художнього твору, відкидає абсолютизацію як його мінливості, так і стійкості.

В структурі художнього сприйняття виділяють дві його форми: 1) власне сприйняття (розшифровка знакової системи і розуміння смислу тексту); 2) реакція на сприйняття (стрій відчуттів і думок, що пробуджуються в душі реципієнта). Моментом художнього сприйняття є "перенесення" реципієнтом образів і положень з твору на власну життєву ситуацію, ідентифікація героя із своїм «я». Ідентифікація поєднується з протистоянням сприймаючого суб´єкта герою і відношенням до нього як до "іншого". Завдяки такому поєднанню реципієнт знаходить можливість програти в уяві, в художньому переживанні одну з невиконаних в житті ролей і знайти досвід цього не прожитого, а програного в переживаннях життя. Ігровий момент в художній рецепції спирається на ігрові аспекти самої природи мистецтва, яке народжується як наслідування діяльності людини, копіювання її і в той же час підготовка до неї.

Допоміжний момент механізму художньої рецепції (сприйняття) — синестезія — взаємодія зору, слуху і інших відчуттів в процесі сприйняття мистецтва. Художньому сприйняттю властива також асоціативність. Коло художніх асоціацій величезне: аналогії з відомими фактами художньої культури, життєвими переживаннями, мріями та випадками із життя та ін. Асоціації суттєво збагачують сприйняття творів, вводять зміст твору у життєвий контекст особистості. Асоціативний ряд в художньому сприйнятті може базуватись на образах, враженнях, уяві, інтуїції, логічних зв´язках.

Важливим психологічним чинником сприйняття творів мистецтва є певна установка, що спирається на попередні культурні цінності, стереотипи, загальноприйняті чи престижні позиції, на певну настроєність на сприйняття, емоційний настрій. Важливу роль при цьому відіграє позитивна настроєність або прийняття; досить часто митці стверджують: якщо ви приймаєте твір, то ви його зрозумієте. Художнє сприйняття спирається також і на уявлення, збагачене розумовою активністю. Уявлення постає як перехідна між сприйняттям і поняттям форма свідомості, яка передбачає узагальнення на основі досвіду сприйняття. Уявлення містить в собі як образно-чуттєві характеристики предметів, так і певні елементи смислу освоюваного явища, тобто воно постає певною єдністю чуттєвого та розумового, поняттєвого. Поняттєве начало присутнє в художньому сприйнятті деколи в прихованому, а іноді і в явному вигляді, але в будь-якому варіанті саме воно вводить сприйняте у єдине поле життєвого досвіду людину, перетворює сприйняте на предметно визначене, смислове та певним чином інтелектуально засвоєне. Звичайно, поняттєве начало діє тільки в єдності із емоціями, почуттями, асоціаціями. Емоції бувають буденними (реакціями на певні життєві події та ситуації) і художніми. Мистецтво несе не буденні, а художні, "розумні" (Л.Виготській) емоції, що виражають і закріплюють історичний досвід людських відношень до дійсності, її культурного освоєння.

Отже, мистецтво окреслюється перед нами як доволі складна, проте справді людська форма освоєння дійсності, в яку задіяні фактично всі психічні та інтелектуальні здібності людини. Мистецтво не стільки зображує дійсність, скільки виражає її сутнісні риси, відкриті людському до неї відношенню. При тому дійсність, як і людське життя, постають в мистецтві в чомусь виразніше та істотніше, ніж в їх повсякденному плині. Чому це так? – Тому, що митець вибирає серед пере6плетених в житті явищ свій предмет і подає його більш чітко, контрастно, яскраво; при тому фактично відбувається очищення явища від того, що видається митцю неважливим, а то й зайвим. Через це життя в мистецтві розкривається швидше таким, яким воно повинно було би бути у людському сприйнятті та розумінні. Навіть тоді, коли митець постає прихильником реалізму, він подає не все, що може впасти в око, а лише те, що на його думку виражає найбільш важливе, гідне уваги. Звідси стає зрозумілим, чому певні люди, або більшість людей у певні періоди життя люблять мистецтво більше, ніж саме життя; останнє їм часто видається нецікавим, сірим, невиразним. При більше виваженому підході ми повинні сприймати мистецтво як засіб, що допомагає нам побачити в житті дещо не помітне, або помітне не відразу, краще сприйняти багатоманітність та яскравість життя.

Нарешті, слід відзначити, що художня творчість відбувається в певному етно-національному просторі з його традиціями, цінностями, культурними пріоритетами, навіть – із традиційними видами мистецтва. Тому вона несе на собі відчутні "сліди" національного колориту. Проте, справа цим не обмежується, оскільки художня творчість постає національною за змістом, формою і за складом мислення, але цим не обмежується. Оскільки всьому людському родові притаманні певні спільні властивості як тілесного, так і духовного планів, то при тому художня творчість містить в собі і загальнолюдський елемент: це ціннісні зв´язки мистецтва з досвідом людства як суб´єктом історії. Розуміння загальнолюдських цінностей постає історично і національно обумовленим. І чим більш самобутнє національне бачення дійсності, тим більше воно несе в собі неповторної загальнозначущої художньої інформації про людину, світ, життя та духовний світ людини. Внаслідок того, що ця інформація є унікальною, своєрідною, вона і постає тим самим цінною для інших культур та націй, оскільки вони самі такого бачення дійсності не продукують. Саме в поєднанні міжнаціонального і національного вбачають найважливішу умову високої художності і загальносвітового звучання твору. Але варто звернути увагу на те, що саме спроможність певних національних мистецьких здобутків зацікавити будь-яку людину і подарувати їй миті зустрічі із якимись унікальними проявами людини робить ці здобутки справді визнаними. Тому лише загальнолюдський або міжнаціональний контекст вводить художній твір у гідний йому статус буття. Пріоритет загальнолюдських цінностей важливий для багатьох сторін нашого життя і особливо суттєвий для мистецтва, де він є безумовним. Загальнолюдське в мистецтві має наступні джерела: 1) художнє освоєння життєвого матеріалу по законах краси вимагає розгляду всіх явищ з погляду їх естетичної цінності, їх значення для людства; 2) істинно великий твір ставить загальнозначущі проблеми; 3) загальнолюдські початки є в самій особистості митця. Як можна визначити, що саме із продуктів художньої творчості набуває рівня світового мистецтва? Як правило, тут визнається один реальний критерій: саме ті здобутки певних національних мистецтв, які приймаються в інших культура та націях, набувають в них поширення та визнання, й постають явищами світового мистецтва.

Отже, наше звернення до мистецтва, як до вирішальної складової художньої культури, дозволяє виявити та осмислити як його найважливіші риси та особливості, так і цінність самої художньої культури. Навіть такий короткий огляд суттєвих характеристик мистецтва свідчить, що воно володіє такими унікальними характеристиками, які дозволяють нам глибше та повніше осмислити можливості людини в її ставленні до світу, побачити людину не лише в якості істоти, що пізнає світ, а й такої, що його перетворює; в мистецтві людина набуває характеристик істоти, що постає глибоко спорідненою із світом, здатною його переживати, чуттєво-емоційно заглиблюватись в його приховані властивості і в цілому набувати риси суб´єкта, що перебуває у повноцінному та багатогранному діалозі із світом.

3. Види та жанри мистецтва. Поняття художньо-мистецького стилю. Провідні стилі класичного та некласичного мистецтва

Мистецтво в силу його універсальності та багатоманітності поділяється на види та жанри, і з´ясування їх особливостей хвилювала науковців з давніх часів. Перші спроби виділити види мистецтва, які здійснили Платон і Арістотель, не виходили за рамки вивчення специфіки окремих видів мистецтва. Цілісну класифікацію видів мистецтва запропонував І.Кант, але не в практичній, а в суто теоретичній площині. Вперше системного характеру викладу взаємозв´язку конкретних видів мистецтва (від скульптури до поезії) надав Г.Гегель в лекції "Система окремих мистецтв"; у фундамент цієї системи він поклав співвідношення ідеї і форми. Після Г.Гегеля були створені різноманітні класифікації видів мистецтва, серед яких на сьогоднішній день не існує єдино визнаних та усталених; підходи до них залежать від тих завдань, які намагається вирішити науковець.

Різні види мистецтва складалися історично як вираження багатства проявів дійсності та індивідуальних особливостей її сприйняття людиною. Виділяючи який-небудь вид мистецтва, приймають до уваги форму і матеріал певного прояву мистецтва, що склався історично, його основні функції та предметні класифікаційні одиниці. Наприклад, формою літературної творчості є єдність та завершеність певного мовного повідомлення, відповідно, мова є її матеріалом, воно призначене для індивідуального причитування та сприйняття на основі уяви, а в якості її олениць постають його окремі жанри: романи, оповідання, поеми та ін. В конкретних видах мистецтво представлене так: література, театр, графіка, живопис, скульптура, хореографія, музика, архітектура, прикладне і декоративне мистецтво, цирк, художня фотографія, кіно, телебачення, тощо. Інколи види мистецтва подають у більш узагальненому варіанті: вербальні (словесні) мистецтва (1), музичні мистецтва (2), театральні мистецтва (3), пластичні мистецтва (ті, що втілюють у певний матеріал більш-менш конкретні образи – живопис, скульптура, графіка) (4), монументальні мистецтва (комплексне урочисте мистецтво, як-от архітектура, будівлі театрів, пам´ятні комплекси та ін.) (5), умовні мистецтва (декоративні або символічні) (6).

Поділ мистецтва на види обумовлений кількома чинниками:

1) естетичним багатством і розмаїттям дійсності;

2) духовним багатством естетичних потреб і здібностей людини;

3) багатством і різноманіттям культурних традицій, художніх засобів і технічних можливостей мистецтва.

Оскільки множинність видів мистецтва дозволяє естетично більш-менш повно освоювати світ у всій його складності і багатстві, то не існує головних і другорядних мистецтв. Кожний вид має свої сильні та слабкі сторони порівняно з іншими мистецтвами, але всі вони перебувають у відношеннях взаємного доповнення (що особливо яскраво проявляється у певних видах синтетичного мистецтва, наприклад, в телевізійному мистецтві або у певних сучасних інсталяціях). Торкнемося коротко характеристик основних видів мистецтва.

Архітектура як вид мистецтва проявляє себе як формування дійсності за законами краси при створенні будівель, архітектурних комплексів, монументів, ландшафтних споруд, промислових та спортивних споруджень, покликаних обслуговувати потреби людини в житлі та приміщеннях різного призначення. Архітектура створює відмежований від природи утилітарно-художній світ, що протистоїть стихійному середовищу і дозволяє людям використовувати олюднений простір відповідно до їх матеріальних і духовних потреб. Архітектурний образ виражає не лише призначення будівлі (ми легко можемо відрізнити храм від звичайного житла), але й художню концепцію світу і особи, навіть сутність своєї епохи. Архітектура — це вид мистецтва, метою якого є створення споруд і будівель, необхідних для життя і діяльності людей. Проте архітектура як мистецтво зовсім не є обов´язковою для вирішення прагматичних завдань, наприклад, захисту людини від природних лих. В основі архітектурного образу лежать певні фундаментальні схеми людського впорядкування простору: відокремлення порядку від хаосу, вертикального виміру або напряму від горизонтального, запровадження ритмів та циклів певної розмірності, та ін. Архітектура як вид мистецтва є просторовою і статичною. Художній образ тут створюється за допомогою співвідношення масштабів, мас, форм, кольору, декору, зв´язку з навколишнім пейзажем, тобто за допомогою специфічно виразних засобів. Архітектура – це яскраво історичне явище, тобто різні історичні епохи представлені тут у досить відмінних художньо-архітектурних формах і вирішеннях. Архітектура є водночас і мистецтво, і інженерія, і будівництво, що вимагає величезного зосередження колективних зусиль і матеріальних коштів, проте архітектурні пам´ятки переживають віка. Ще в давні часи архітектура вступала у взаємодію зі скульптурою, живописом, мозаїкою, іконою, різними видами декоративного оздоблення, перетворюючись на монументальне мистецтво.

Прикладне (ужиткове) мистецтво — це художнє оздоблення речей, що оточують і обслуговують нас, обставляють наш побут, створюють душевний затишок. З давніх часів люди, в міру розвитку естетичного смаку, створювали побутові речі не тільки корисними, але й прекрасними, такими, що виражають певний стиль художнього засвоєння дійсності, який підкреслює та виражає їх призначення, несе узагальнену інформацію про спосіб життя, епоху, про світобачення та життєві пріоритети народу. Естетична виразність прикладного мистецтва діє на людину щоденно і в тому полягає його важливість та незамінність. Витвори прикладного мистецтва можуть підніматися до вершин мистецтва, а деякі напрями ужиткового мистецтва історично набули характеру окремих видів мистецтва; маються на увазі конструювання одягу, ювелірне мистецтво, вироби із скла, певні види керамічних виробів та ін. Існує точка зору, згідно якої те, що ми сьогодні називаємо ужитковим мистецтвом, передувало усім розвиненим пізніше напрямам мистецької діяльності. Прикладне мистецтво є національним за самою своєю природою, воно народжується із звичаїв, звичок, вірувань народу і безпосередньо наближено до його виробничої діяльності, світоглядних та релігійних уявлень і побуту.

Декоративне мистецтво — естетичне освоєння середовища, що оточує людину, художнє оздоблення створеної людиною "другої природи": будівель, споруд, приміщень, площ, вулиць, доріг. Витворами декоративного мистецтва можуть бути дверна ручка, огорожа, вітражне вікно, світильник, розписані стіни. Досить часто твори декоративного мистецтва майже зливаються із предметами ужиткового мистецтва, із оформленням будівель, вступаючи в синтез з архітектурою. Декоративне мистецтво вбирає в себе досягнення інших мистецтв, особливо живопису і скульптури.

Живопис — зображення фарбами (барвниками) на площині предметів та явищ реального світу, перетворених творчою уявою художника. Вплив живопису базується на найбільш ефективному естетичному відчутті — відчутті кольору, перетворюючи його в один із найважливіших засобів художнього освоєння світу. Основним образотворчим та естетичним засобом живопису є система кольорових поєднань (колорит). Ефект живопису зумовлений тим, що він яскраво, виразно, барвисто передає явища і події, що досить часто не доступні прямому спостереженню (наприклад, батальні сцени, історичні події). Проте йому притаманна така риса, яку водночас можна розглядати як його і ваду, і перевагу: він фіксує дійсність у якусь мить, яка далі вже не змінюється. Ясно, що ця мить є досить умовною, оскільки в реальності все пливе і змінюється в часі. Живопис розділяють на монументальний і станковий. Основними його жанрами є пейзаж, натюрморт, сюжетно-тематичні картини, портрет, мініатюра і т.д. Сучасний (або авангардний) живопис суттєво відрізняється від класичного, оскільки відмовляється від натуралістичних форм дійсності, від її наочних виявлень. Такий живопис має цілу низку напрямів, які вимагають тою чи іншою мірою вміння підходити до дійсності концептуально, тобто вміння сприймати дійсність через певні ментальні конструкції.

Графіка заснована на однотонному малюнку і використовує в якості основних образотворчих засобів контурну лінію, крапку, штрих, пляму. Залежно від призначення вона ділиться на станкову, прикладну і друкарську: малюнок, гравюра, літографія, офорт, ілюстрація, карикатура тощо.

Скульптура — просторово-образотворче мистецтво, що освоює світ в пластичних образах, які відображаються в матеріалах, здатних передати життєву зовнішність явищ. Скульптура відтворює дійсність в об´ємно-просторових формах. Основними матеріалами скульптури є камінь, бронза, мармур, дерево. За своїм змістом ділиться на монументальну, станкову, скульптуру малих форм (статуетки, рельєф, барельєф, ліпка). За формою зображення розрізняють об´ємну трьохмірну скульптуру, рельєфно-опуклі зображення на площині. Рельєф в свою чергу підрозділяється на барельєф, горельєф, контррельєф. Всі основні жанри скульптури склалися ще в період античності. У наш час розширилася кількість матеріалів, придатних для скульптури: виникли твори із сталі, бетону, пластмаси.

Література — письмова форма мистецтва слова. Вона за допомогою слова створює реальне живе буття. Літературні твори за різними ознаками поділяють на окремі роди: 1) проза, поезія, драматургія; 2) епос, лірика, драма; 3) художня література, художня публіцистика, есеїстка; 4) змішані жанри (наприклад, сатура як поєднання поезії, діалогу та прози). До епічної літератури відносять жанри романа, повісті, оповідання, нарису. До ліричних творів відносять віршовані жанри: елегія, сонет, ода, мадригал, вірш. Драма призначена для сценічного втілення. До драматичних жанрів відносяться: драма, трагедія, комедія, фарс, трагікомедія та ін. У цих творах розкриття сюжету йде через діалоги і монологи. Основним виразним і образотворчим засобом літератури є слово. Слово володіє особливими виразними властивостями, зокрема, воно володіє надзвичайно високою пластичністю, тобто здатне передавати зміст дуже широкого спектру, при тому як явищ, що можуть бути спостережуваними, так і навпаки. Більше того, за допомогою слова можна передати щось невизначене або й не існуюче. Тому слово передбачає розвинену уяву та здатність абстрактного мислення. В цьому плані у порівнянні, наприклад, із кіно та живописом література постає мистецтвом не конкретним, оскільки кожний читач може уявляти собі героїв чи події літературних творів досить довільно. Саме тому література припускає великий ступінь індивідуальності її сприйняття. Окрім того, вона здатна передавати людині щось глибоко інтимне та індивідуальне, а оскільки читання літературних творів у більшості випадків є справою індивідуальною, то й передбачається внутрішня увага читача, його зосередженість не стільки на зовнішніх, скільки на внутрішніх явищах та рухах. Тому слову належить вирішальна роль у релігійному відношенні людини до Бога, а Бог саме словом творив світ. Отже, слово апелює до внутрішнього досвіду та внутрішнього світу людини, передбачає можливість фіксації фактично будь-якого змісту. Воно виконує роль провідної форми у фіксації історичного досвіду людства у будь-яких формах та сферах його здійснення. Проте слід не забувати, що мова є продуктом історичного розвитку певних етносів та народів, тому вона може бути цілком "закритою" для людини, що не знає цієї мови. Науці відома ціла низка мов давно зниклих народів або цивілізацій, які ще ніхто не зміг дешифрувати, а тому ї зміст, який ними занотований, залишається недоступним. Умовно кажучи, мова слова неоднорідна і умовна стосовно змісту, в той час як, наприклад, мова живопису, архітектури, скульптури або музики є відкритою і доступною всім.

Театр — вид мистецтва, що художньо освоює дійсність через дію, що її виконують актори на очах у глядачів: ефект "живої дії", присутності на сцені реальних людей з усіма їх властивостями та характеристиками надзвичайно високий, тому театр захоплює людей настільки, що існує ціла низка так званих "театралів", що не уявляють свого життя без театру. Театр — особливий вид колективної творчості, об´єднуючий зусилля драматурга, режисера, художника, композитора, акторів. Через актора втілюється задум спектаклю. Акторська майстерність вимагає особливого таланту — спостережливості, уваги, уміння відбирати і узагальнювати життєвий матеріал, фантазії, пам´яті, темпераменту, володіння засобами виразності (дикція, інтонаційна різноманітність, міміка, пластика, жест). У театрі акт творчості (створення образу актором) протікає на очах у глядача, при тому кожного разу унікально та неповторно, на відміну, наприклад, від книги чи фільму, які можна передивлятись та перечитувати знову; ця миттєвість надає театру особливої близькості до реалій життя.

Музикальне мистецтво володіє своїми досить своєрідними художніми засобами: воно базується на змінах різного роду звучання, а тому постає достатньо абстрактним щодо змісту, який воно несе та виражає. Суттєва особливість музики полягає в тому, що вона намагається передати не якісь явища, що існують поза або перед людиною, а динаміку змін людського чуття. Тому основою музики є інтонація, а її структура музики складається на основі ритму і гармонії, що в своєму поєднанні дають мелодію. Знакову, смислотворчу роль в музиці грають також гучність, тембр, темп, ритм і інші елементи. З цих знаків складається музична фраза, музичний образ, а їх система утворює музичний текст. Динамічна природа музики є найбільш адекватною психічним процесам людини, тому музика чинить надзвичайно сильний вплив на людину, і це частково пояснюється ще й тому, що в такому впливі окремо не виділяються воля, мислення, емоції та почуття: все це присутнє разом та в злитті. Відомо також, якою силою художнього впливу володіє поєднання музики та слова у піснях, опері, хоровому мистецтві, різних жанрах народного пісенного мистецтва. Музичний образ позбавлений безпосередньої видимості живопису і конкретності слова. Він не передає точних понять, не створює зорово відчутних картин, не переказує подій. Музика близька архітектурі і величезною значущістю в ній ритму, і формою, далекою від форм самого життя, а також високим ступенем художнього абстрагування від конкретного життєвого матеріалу і можливостями віддзеркалення не стільки окремих сторін і частковостей життя, скільки саме її серцевини і духу.

Хореографія є водночас мистецтвом танцю, поєднаним із музикою. Танець – це мелодійний і ритмічний рух людського тіла, що, підсилений музичними тональностями та ритмом, розкриває характер людських взаємин, їх відчуття, темперамент та певні аспекти взаємин із світом. В танці емоційний стан людини виражається не тільки в голосі, але і в жестикуляції, характері рухів (хода людини може бути стрімка, радісна, сумна, грайлива). Рухи людини в повсякденному житті і в праці завжди так чи інакше емоційно інтоновані, виразні і підпорядковані певному ритму. Історично танець споріднений із певними ритуальними діями, а в подальшому він століттями шліфував і узагальнював виразні людські рухи, і в результаті виникла ціла система символічних рухів, своєрідна художньо виразна мова пластики людського тіла. Танець як правило яскраво національний, він в узагальненій формі виражає характер, темперамент народу, провідні форми його життєдіяльності.

Циркове мистецтво належить до так званого "веселого жанру" і включає в себе акробатику, еквілібристику, гімнастику, пантоміму, жонглювання, фокуси, клоунаду, музичну ексцентрику, кінну їзду, дресирування тварин та ін. Мистецтво цирку - це у певному сенсі мистецтво ювеліра. Цирковий артист також є ювеліром не тільки тому, що від нього потрібна така ж майстерність, така ж точність і філігранність в роботі, але і тому, що по самому своєму змісту і значенню його робота схожа з роботою людини, що шліфує алмаз, але в даному випадку мова йде про майстерність володіння такими здібностями, що виходять за межі звичайних здібностей людини. Дресирувальник підкоряє своїй волі царя звірів і тим самим розкриває необмежену владу людини над всім царством тварин. Той же принцип лежить і в роботі акробата, який своїм запаморочливим польотом розкриває вільне володіння людини простором, своїм тілом, відчуттям рівноваги. Клоун відверто глузує з приводу людських звичок, простої інерції життя, змушуючи нас подивитись на звичні речі відсторонено та із гумором.

Фотомистецтво базується на точності та миттєвості відтворення хіміко-технічними і оптичними засобами образу, що вихоплює із потоку життя якісь явища або події, роблячи їх предметами нашої спеціальної уваги. Засобами фотомистецтва постають контраст, незвичний ракурс бачення, фіксація унікальних ситуацій, яскравість, виразність та масштабність зображення дійсності, вміння майстра побачити те, на що звичайна людина не звертає уваги.

Кіномистецтво володіє низкою характерних особливостей: це є синтетичне мистецтво, що поєднує фотографію, живопис, драматургію, музику, хореографію, декор, подані в динаміці, в русі. Саме цим в значній мірі й пояснюється впливовість кіномистецтва: воно, як ніякий інший вид мистецтва здатне створювати ефект реальності того, що відбувається на екрані. Історично кінематограф постає дітищем науково-технічного прогресу, а тому продовжує змінюватись разом із революційними змінами у сучасних технологіях: з´явились нова оптика, нові принципи запису та збереження зображень, нові форми відтворення кінофільмів. Кіно здатне переносити нас в інші історичні епохи і навіть інші світи, дозволяє суттєво розширювати горизонти наших уявлень про дійсність, а завдяки синтетичній дії воно впливає майже на всі наші інтелектуальні здатності – на чуття, інтуїцію, уяву, інтелект, підсвідоме і несвідоме. Кіномистецтво включає в себе кілька різних напрямів: художнє кіно, документальне кіно, науково-популярне кіно, анімаційне кіно, просвітницько-пропагандистське кіно. В жанровому плані розрізняють епічне кіно (масштабні історичні події), історичне кіно, мелодраму, кінокомедію, музичне кіно, пригодницьке кіно, фантастичне кіно, кінофарси, сатиричне кіно, кіноновели та ін.

Телебачення постає перед нами перш за все як засіб масової інформації, здатний передавати відео та аудіо інформацію на відстань, тобто постає інформативним в тому плані, що подає дійсність максимально реалістично. Як мистецтво телебачення покликане транслювати на масову аудиторію естетично оформлені враження від подій, заходів, незвичайних явищ буття. Цей відносно новий вид мистецтва забезпечує інтимність, домашню комфортність сприйняття, ефект присутності глядача (актуальність), хронікальність і документальність художньої інформації. Масштабами масовості телебачення сьогодні перевершило кіно. На землі зараз діють тисячі передавальних і ретранслюючих телестанцій. Телепередачі здійснюються із землі, з-під землі, з-під води, з повітря, з космосу. "Краще один раз побачити, чим сто разів почути", - ця старовинна приказка сьогодні несподівано розкриває переваги телевізора перед радіо і частково відповідає на питання, чому телебачення знайшло статус нового виду мистецтва.

Окрім названих існують ще й інші види мистецтва; деякі з них є традиційними, а деякі новітніми. Це, наприклад, естрадне мистецтво, мистецтво карнавальних свят, піротехніки, паркове та садове мистецтво, красномовство, мистецтво написання ієрогліфів в Японії, та ін.

У сучасному мистецтві простежуються дві суперечливі тенденції: до синтезу різних видів мистецтва (наприклад, в масових дійствах) і збереження суверенності окремих видів мистецтва з їх поглибленням та деталізацією. Обидві тенденції плідні і сприяють розвитку мистецтва в цілому. На розвиток сучасного мистецтва відчутно впливають досягнення науково-технічного прогресу, поза яким було би неможливим кіно, голографія, світломузика, електронна музика, рок-опери, тощо.

Багатогранність мистецтва проявляється в його жанровому поділі та стилістичній різноманітності. Жанр (франц. genre - рід, вид) - історично сформований внутрішній поділ, що притаманний всім видам мистецтва; тип художнього твору в єдності специфічних властивостей його форми і змісту. Поняття жанр узагальнює риси, властиві певній групі творів якоїсь епохи, нації чи світового мистецтва взагалі. Пошлемося на конкретний приклад: в живопису жанри розрізняються насамперед за предметом зображення: зображення природи породило пейзаж, сукупності речей - натюрморт, людини - портрет, подій життя - сюжетно-тематична картина. Водночас жанр може мати свій внутрішній поділ або жанрові різновиди (їх інколи теж називають жанрами). Так, пейзаж може бути сільський, міський, індустріальний, натюрморт - квітковий, з побутовими речами; портрет - парадний, інтимний, груповий. Жанрові різновиди сюжетно-тематичної картини -історична, батальна, побутова, анімалістична, інтер´єр. Не рідкісними є явища, коли в одному творі поєднуються кілька жанрів (так, картина може поєднувати риси і пейзажу, і портрета, і натюрморта).

В історичному плані багатство мистецтва яскраво виразилося в художніх стилях; це поняття широко використовується в естетиці та мистецтвознавстві, проте сказати чітко, що саме є стиль, поки що не спромігся ніхто. Це засвідчує складність самого явища художнього стилю, але також і певну його умовність (не рідкісними є ситуації, коли визначити стиль художнього твору неможливо). Але при тому все ж існують ознаки, за якими можна характеризувати художній стиль. Це є: 1) особливі форми художніх образів, присутність в них деяких характерних елементів та способів їх поєднання; 2) ті ідеали та смисли, що їх намагаються досягати митці в своїй творчості, тобто – смислове спрямування художньої творчості; 3) типовий набір засобів художньої виразності; 4) виділення тих людських якостей, на які перш за все та переважно покликане впливати мистецтво. В сучасній естетиці існують досить складні визначення художнього стилю, що фактично позбавляє звичайну людину, що цікавиться мистецтвом, можливості використовувати це поняття. Наприклад, відомий російський дослідник історії естетики О.Ф.Лосєв визначав стиль як "принцип конструювання всього потенціалу художнього твору на основі його тих чи інших конструктивних та позахудожніх детермінантів та його первинних моделей, що відчуваються як іманентні самим художнім структурам твору". Ясно, що таке визначення стилю не просто навіть зрозуміти, а тим більше проблематично його використовувати. Тому варто зупинитись на наведених вище ознаках художнього стилю, пам´ятаючи про те, що стиль дає можливість побачити історичні зміни в художньому мисленні та в художньому освоєнні світу, виявити провідні мотиви та ідеали мистецтва, втілені в своєрідно подані ритм, гармонію, художні образи, теми художніх творів.

Вважається, що художньому стилю передувало таке явище, як художній канон – жорстко закріплені правила та взірці створення певних творів або зображень. Явище канону було зумовлене тісним зв´язком мистецтва із релігією та інтересами певних держав; оскільки і релігія, і держава найбільше цінували стабільність, усталеність, то канон передбачав точне повторення тих форм і пропорцій, що були прийняті як належні та взірцеві. Канонізоване мистецтво спостерігається в давніх цивілізаціях (Єгипет, Шумер, Вавилон, Хетське царство), частково в античному світі, частково в середні віки. Канон не дозволяє індивідуальних пошуків митця, в той час як художній стиль це припускає і дозволяє. Тому вважається, що художній стиль виникає пізніше, коли мистецька діяльність набуває характеру достатньо автономної сфери людської творчої діяльності. Мистецький канон, який сьогодні часто сприймається як форма обмеження вільного творчого пошуку, мав своїх певні переваги: оскільки в ньому чітко і однозначно пов´язувались між собою зміст, смисл та зображувальні елементи, то канонізований твір легко "прочитувався" тими, хто знав та розумів канон. Наприклад, найбільші фігури людей на єгипетських барельєфах однозначно зображували фараонів, а на християнських іконах Ісуса Христа або святих. Так само канонізувались кольори, які символізували певні якості або реалії. Деякі мистецтвознавці використовують поняття художнього стилю і для характеристики канонічного мистецтва, називаючи, наприклад, мистецтво Стародавнього Єгипту символічним, а мистецтво античного світу героїчним. Коли виникають і утверджуються художні стилі, то спостерігається явище пріоритетних напрямів мистецтва у запровадженні та виразі певних стилів: на перший план виходять то архітектура (наприклад, в Середні віки), то живопис (в епоху Відродження), то література (в романтизмі).

Власне поняття художнього стилю починають вживати для характеристики середньовічного мистецтва перш за все у відношенні до архітектурних споруд. Першим стилем вважають романський (від слова "Романус" – римський; мається на увазі Римська імперія) стиль храмів, храмових комплексів, палаців та фортець: цей стиль характеризується домінуванням масивних форм, що тяжіють до прямокутників або сфери. Як правило, в романських спорудах мало вікон і вони є вузькими, а стіни товстими. Відповідно, і меблі, архітектурний декор також відповідали даним особливостям. У ХІІ – ХІІІ століттях в Європі утверджується новий стиль – готичний. Походження самого терміну є проблематичним (часто вважають, що він вказує на місцевість, де був поширений цей стиль, - це є Німеччина, де переважали готські народи), а поява його була зумовлена суттєвими зрушеннями в будівництві: було відкрите хрестоподібне та стрільчасте перекриття стелі, що суттєво спрощувало та полегшувало загальну конструкцію храму. В романських храмах несучими конструкціями були стіни, а в готиці ними постали саме перекриття, а стіни відразу ж стали тоншими та легшими, в них стали вміщувати високі стрункі вікна. Проте така конструкція передбачала винесення назовні храму його певних підкріплюючих елементів, так званих контрфорсів (дослівно – "протисил"). Ще однією особливістю готичного стилю в архітектурі постала системна єдність всіх елементів конструкції: навіть окремі деталі повинні були бути співвіднесеними із усіма іншими і відповідати їм за формою та розмірами. Готичні споруди справляють враження чогось стрункого, примхливого, динамічного, навіть нервового, на відміну від романських, що навіювали стабільність, спокій, рівновагу. Типовою формою в плані споруди для романських храмів був хрест, а для готичних – корабель, що символізував небезпечну та непевну подорож людини в цьому житті. Готичний стиль утвердився в декоративному мистецтві, в літературі, навіть в особливому написанні літерів латинської абетки.

В епоху Відродження виник новий стиль – ренесанс. Готика була рухливою, примхливою, утаємниченою, а ренесансний стиль протиставив їй чіткість переважно прямих або геометрично правильних ліній та форм, квадратні чи прямокутні вікна, декоративно оформлені, як правили відкриті та ритмічно розташовані на стіні. В живописі Відродження також переважали ясні форми, лінії, сюжети, фарби. Більше того, ця епоха вперше "відкриває" і починає активно використовувати просторову перспективу, яка засвідчувала, що відправним пунктом художнього сприйняття тепер поставав не всевидячий Творець, а людина. Характерними для цього часу є також різноманітні прояви авторської індивідуальності митця як в архітектурі, так і в живописі, літературі та декоративному мистецтві. У пізньому Відродженні (ХVI ст.) разом із загальною кризою гуманістичного світогляду виник стиль маньєризму, для якого поставали характерними інтерес до екзотичних зображень, дещо деформованих витончених форм.

В епоху Нового часу художні стилі починають виникати, розвиватись та змінюватись особливо інтенсивно: тут водночас існували та конкурували різні стилі. Утвердження раціоналізму в філософії та громадській думці сприяло виникненню класицизму – стилю в архітектурі, живописі, літературі, декоративному мистецтві, що вирізнявся ясними і чіткими формами, правильними геометричними сполученнями елементів, наслідуванням взірцям античного та ренесансного мистецтва. Дещо пізніше виникає бароко – стиль, що активно запроваджує принципи овальних форм, спіралеподібних композиційних рішень, а головне – невпинний динамізм. Барокальне сприйняття дійсності є занепокоєним, суперечливим, плюралістичним, в ньому поєднується реальне та фантастичне. Архітектура бароко вирізняється також овальними формами та багатим декором, що носить переважно рослинний характер. В літературі бароко домінують жанри, що вирізняються риторичною витонченістю, словесними прикрасами та навіть пишнотами. Бароко виникає у ХVII ст., хоча віком бароко вважається ХVIII століття; теоретичні засади бароко добре корелюються із вченням німецького філософа Г.Лейбніця. Цей стиль широко представлений в українській архітектурі; прикладами можуть бути Андріївська церква в Києві, домініканський костел у Львові. Більше того, в Україні винило своєрідне сполучення бароко із елементами народної архітектури, що породило стиль українського народного бароко. Яскраві барокальні вірші писал Г.Сакович та Г.Сковорода.

Перехідним між класицизм та бароко є стиль рококо, що вирізнявся ще більшою декоративною пишнотою, але був переважно стилем архітектури та внутрішніх приміщень, що тяжів до інтиму, а у живопису – до прославляння любовних втіх. Улюбленим образом рококо були троянди, кольорами – білий та золотий.

Наприкінці ХVIIІ ст. виникає романтизм як стиль літератури, живопису, музики. Цей стиль зосереджується на виразі душевних переживань людини, її неясних але нестриманих емоцій, поривань і прагнень. Романтизм свідомо протиставляє внутрішній світ зовнішньому, намагаючись переконати, що духовні багатства скоріше розквітають у чомусь невиразному та навіть потворному, ніж у правильному та злагодженому ззовні (досить згадати роман В.Гюго "Собор паризької богоматері"). Яскравими представниками романтизму є Дж.Байрон, М.Лермонтов, Т.Шевченко (в ранній період творчості). Духовні зацікавлення романтизму проявились також у його інтересі до історично минулого, до пошуків перлин духовної мудрості в народних звичаях та народній культурі.

У ХІХ ст. художні стилі розвиваються ще більш стрімко; при тому тут виникають і перші художні стилі некласичного мистецтва. В різні часи тут виникали та певною мірою співіснували символізм, стиль ампір (запроваджений в імператорській Франції; від фр. – імперія), вікторіанський стиль (переважно в Англії). Напевно, найбільш впливовим все ж тут тривалий час був реалізм, який закликав найбільше цінувати правду життя і подавати її такою, якою вона є, уникаючи штучного декоративізму та надмірного милування "народною справжністю" життя. Реалісти у літературі, живописі, музиці намагались не просто зображувати дійсність, а збагнути її сенс, її приховані засади, мотиви та імпульси людських дій, провідні типажі героїв творів, що їх народжувало саме життя. Реалісти були переконані в тому, що мистецтво повинно виховувати людину і своїми потужними засобами сприяти покращенню життя і моральному вдосконаленню суспільства. Реалістами були П.Мирний, І.Франко, М.Коцюбинський, Л.Толстой, хоча засновником його вважають М.Гоголя, який після своїх перших яскраво романтичних творів перейшов до іронічно-гіркого зображення дійсності, що, на його думку, вимагала виправлення та покращення. Реалізм, попри його добра наміри, до певної міри вів мистецтво у безвихідь, оскільки його ідеалом поставало як можна точніше та ретельніше зображення дійсності, проте таке зображення вже могло бути копією реальності і втрачати сенс мистецької творчості.

В другий половині ХІХ ст. у живописі формується перший стиль некласичного мистецтва – імпресіонізм. Слово походить від французького слова, що перекладається як "враження", оскільки імпресіоністи вважали головним завданням мистецтва не відтворення дійсності, а вираз, зображення тих вражень, які людина отримує в своїх контактах із дійсністю. Вони закликають живописця залишити майстерню, вийти на відкрите повітря (на "пленер") і зображувати те, якою видається дійсність в нашому сприйнятті, як ми її переживаємо. Імпресіоністи порушили класичні правила живопису, запровадили нові сполучення кольорів, намагаючись передати рухливість, неостаточність та непевність наших сприйняттів дійсності. Дещо пізніше виникає стиль модерн, який досить довільно сполучає геометричні форми із рослинним декором, свідомо працює на підсилення вражень від сприйняття своїх творів, запроваджуючи примхливі витончені форми, спираючись при цьому на певні образи давньоєгипетського мистецтва. Для багатьох представників модерну Єгипет стає свого роду "культурною Меккою", тобто місцем паломництва. В подальшому художні стилі некласичного (авангардного) мистецтва починають бурхливо примножуватись: виникають абстракціонізм, футуризм, супрематизм, кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, функціоналізм, сецесія (змішаний еклектичний стиль), поп-арт, постмодернізм. Для всіх цих стилів постає характерним довільне експериментування із формою та виражальними засобами мистецтва. З однієї сторони, вони максимально звільняють свої твори від людського начала, з іншої сторони, перетворюють глядача (чи слухача) на активного співтворця художнього твору. Оскільки про особливості сучасного мистецтва мова у нас вже йшла, то ми обмежимось цією короткою характери скою, відзначивши, що було би доцільним під час опрацювання питання та підготовки до практичних занять звернутись до словників та енциклопедій для більш докладного ознайомлення із тими чи іншими стилями сучасного мистецтва.

Таким чином, завдяки ознайомленню із видами та різновидами мистецтва і мистецьких напрямів, історично сформованими стилями мистецтва ми можемо належною мірою сприйняти та оцінити невичерпні можливості мистецької діяльності та осмислити мистецтво як незамінну складову людського буття.

4. Естетика людської поведінки та людських стосунків. Мода як феномен культури

Розвинута особистість повинна поєднувати в собі як високі морально-етичні якості, так і відповідний рівень естетичної культури. Естетичне в людській поведінці проявляється в культурі взаємовідносин з іншими людьми, вмінні виявити і застосувати на практиці загальноприйняті етикетні норми і правила спілкування. Естетична культура особистості відображає рівень набутих протягом життя естетичних знань, смаків, уподобань. Адже естетичне виховання у всій сукупності своїх методів, форм, засобів триває протягом усього життя, будучи невід’ємним компонентом духовного світу людини. Рівень естетичної культури залежить від загального духовного розвитку людини, ступеня отриманих естетичних знань, художнього навчання і своєю чергою позитивно впливає на них. Кожне суспільства, кожна нова епоха вносять свої корективи у розуміння сутності естетичного компоненту поведінки особи, але у найбільш широкому сенсі естетичну культуру розуміють як наявність сформованого естетичного смаку, естетичного ідеалу, розвинутих естетичних почуттів, здатність до безпосередньої естетично-перетворювальної діяльності. Естетична культура відтворюється в потребах, поглядах, ставленні до навчання, праці, відпочинку, спорту, побуту, суспільного життя, навколишньої природи тощо. Структура естетичної культури є багатомірною і співвідноситься із суспільною культурою в цілому. Естетична культура забарвлює і емоції, і волю, і розум людини здатністю відчувати красу і її відтворювати. Тому естетична культура виступає як міра універсальності і гармонійності особистості, яка відчуває власну унікальність і відповідно сприймає інших як самобутніх індивідів. Для естетично розвинутої особистості світ стає більш відкритим, цікавим і зрозумілим. А зміна ставлення до зовнішнього світу передбачає і позитивне ставлення до самого себе, що відображає універсальну людську сутність: „Все в мені, та я в усьому” (Ф.Тютчев).

Естетична культура найяскравіше проявляється у взаємостосунках з іншими, у безпосередній повсякденній поведінці людини, її вмінні керувати власними емоціями, стримувати гнів, образи, виявляти повагу, гідність, ввічливість. Це ті ознаки, які підносять якість міжлюдських взаємин. Естетика зовнішньої культури поведінки формує перше враження від людини, а воно є дуже важливим. Це і зовнішній вигляд – одяг, взуття, зачіска, аксесуари, а також вміння триматись, жестикулювати, висловлювати думки. Як писав великий російський письменник А.Чехов: „В людині все має бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки”.

На зовнішні естетичні риси людини суттєво впливає таке явище, як мода. Мода – феномен, який у найбільш концентрованому вигляді відображає стан естетичної культури суспільства в межах певного історичного часу. Мода, будучи квінтесенцією естетичної свідомості конкретного соціуму, яскраво віддзеркалює духовні потреби суспільства. Модою у широкому сенсі називають панівне на певному етапі і загальноприйняте ставлення соціуму до зовнішніх форм культури: способу життя, норм спілкування, стилю одягу, предметам побуту, тощо. Поняття моди визначає критерії краси людської поведінки, які є актуальними саме для даного часу. Ці критерії стають загальноприйнятими в межах якоїсь соціальної групи, а то й суспільства в цілому і на їх основі оцінюється спосіб життєдіяльності індивіда. Сьогодні цей момент моди часто позначається словом „культовий” (культові пісні, книги, кінофільми, а також співаки, актори, а ще предмети одягу, аксесуари, автомобілі тощо”). Мода стосується мовленнєвої культури, способів і манери триматися на людях і спілкуватись. Існує мода і на певні професії, на спосіб праці і відпочинку.

У вузькому значенні поняття моди вживають передовсім стосовно вбрання, призначення якого надати людині більшої краси і привабливості. Хоча основне призначення одягу від часу його виникнення є суто утилітарним, все ж ідея краси і привабливості становить найбільший стимул для розвитку моди. Історичний розвиток одягу невіддільний від моди, тому здебільшого ці поняття ототожнюють. Ще до винайдення тканин і одягу людина прагнула прикрасити своє тіло татуюванням, малюнками вохрою, шкірами тварин, пір’ям, різними прикрасами. Чоловіки пишались рубцями і шрамами на тілі, які свідчили про їх ратні подвиги, мужність і силу. Жінки задля чоловіків прикрашали обличчя гримом, вигадували хитромудрі зачіски, носили громіздкі прикраси. Іноді мода була жорстокою, „вимагала жертв”, коли калічили ноги заради маленької ступні, металевими обручами видовжували шиї, тісними корсетами звужували талію, проколювали губи, вуха, брови тощо.

В стародавні часи мода носила становий характер і представники кожного спільного прошарку змушені були одягатись згідно строго визначених норм. Але і в ті далекі історичні часи знаходились сміливці, які порушували „норми пристойності” і шокували сучасників екстравагантністю. Наприклад, Римський імператор Максиміліан І обурювався: „Людське шаленство не має меж! Носять такі короткі плащі, які не закривають ні переду, ні заду”. Це стосувалось коротких чоловічих плащів, які стають модними у рицарську добу. Середньовічні франти, коли була відсутня мода на кишені, носили різні гаманці, сумочки, які кріпились до пасків. Тоді чоловіки носили і не дуже зручне взуття із довгими носами. Відомо, що граф Анжуйський, намагаючись приховати свої негарні ноги, прив’язував носок вузьких мештів до колін. Його піддані змушені були й собі наслідувати цю звичку. При королівських дворах, в середовищі аристократів і формувались нові модні віяння. Як кажуть: „Де розкіш, там і вибагливі смаки”. Якщо до моди схильні були чоловіки, то що вже говорити про жінок! Їх фантазія завжди вражала уяву. Ідеал жіночої краси історично змінювався. Антична скульптура доносить зразки божественно прекрасних жіночих фігур із надзвичайно гармонійними пропорціями. Якщо античність оспівувала красу оголеного тіла, то Середньовіччя заховало „гріховне” тіло під пишний одяг. Вбрання середньовічної жінка щільно закриває усі частини жіночого тіла, яке згідно християнської догматики є „посудиною гріховною”. Але Ренесанс, реабілітуючи земну красу, знаменує сміливий переворот у одязі, який вже не скриває жіночих принад, а констатує прагнення до гармонії чуттєвості і тілесності. Сукня стає більш зручною і м’якшою, а декольте – сміливішим. У наступні століття тенденція до більшої відкритості і легкості у жіночому вбранні є домінуючою. Щоправда, в іспанській моді уподобання залишаються жорсткими і строгими, що перешкоджало жінкам показувати тіло. Високі гофровані і гаптовані комірчики пишно прикрашають і жіночий, і чоловічий одяг. В добу бароко і рококо посилюється тенденція до елегантності і вибагливості. Сукні вражають пишними оздобами, різноманіттям крою, поєднанням різних тканин. Фасони стають іноді дуже сміливими, відкривають груди і спину, але довжина сукні залишається незмінною.

В цілому протягом довгих століть загальні норми одягу були незмінними. Звичайно жіноча мода була більш мінливою, хоча історія чоловічого костюму є не менш цікавою. У різні часи основними законодавцями європейської моди були Італія, Іспанія, Англія, Франція. Від ХVШ століття саме Франція утверджує свою авторитетну першість у світовій моді. Англія і Франція як конкуруючі центри моди, репрезентують два різних напрями – строгий (класичний) – у Лондоні і вільний, розкріпачений, більш сексуальний – у Парижі. До сьогодні поняття „класичний костюм”, або „англійський стиль” представляє більш консервативну тенденцію. А Париж асоціюється із надто вибагливим і екстравагантним смаком. Поняття французької моди як унікального феномену складається у добу правління короля Людовіка ХІV, якого називали „Королем – Сонцем”, який був справжнім диктатором. Саме йому належить гасло: „Держава – це Я”, а всі піддані покликані були догоджати його волі і примхам. При Версальському дворі життя аристократії підпорядковується строгим етикетним приписам як у сфері „пристойної поведінки”, так і вбрання. Придворне життя того часу уподібнюється до театру, коли придворна знать від ранку до вечора грала відведені ролі. Королівські фаворитки диктували нові смаки, аби сподобатись королю інші жінки їх наслідували в усьому. Своєрідною стає чоловіча мода. Це була „епоха париків, пудри, рум’ян”. Мода на парики виникла тоді, коли король Людовік ХІV почав лисіти. Наступні королі - Людовік ХV і ХVІ продовжували дотримуватись сформованого „королівського” етикету, який зобов’язував придворних одягатись згідно стандарту. Регламент передбачав усі найдрібніші деталі. Найвідомішими провідниками французької моди були – Рішельє, мадам Помпадур, її наступниця мадам Дюбарі ( Марія Антуанетта, котру стратили у часи революції .Збереглось 500 малюнків з нею, котрі демонструють все різні сукні). Вже від цього часу про французьку моду говорять як про світову, коли „Версальський диктат” захопив усі європейські країни. Новинки французької моди популяризував журнал „Галантний Меркурій”, де поміщались картинки з моделями і коментарями що і як необхідно носити, а що є ознакою „поганого смаку”. Аристократи з усіх провідних європейських дворів посилали до Парижа своїх кравців, аби перейняти модні взірці. Поступово це призводить до усунення яскравих відмінностей у національному крої, стираються згодом і разючі соціальні відмінності. ХVШ століття в історії європейської моди називають „галантним”. В цей час підноситься „культ елегантної жінки”, яка відзначається вишуканими манерами, витонченістю і граційністю. Галантний флірт, придворні інтриги стають основним заняттям. Чоловіча мода носить ознаки жіночості (костюми, парики, рум’яна, білила).

В наступні часи мода видозмінюється, хоча й надалі з Парижем пов’язана історія високої моди – „від кутюр” – вузького кола найавторитетніших модельєрів, які зосереджені в одному районі на Єлісейських полях. Засновником моди високого стилю вважається Чарльз Фредерік Ворт, який у 60-х р.р. ХІХ століття здобув славу „некоронованого короля” паризької моди. З його ім’ям пов’язані перші покази мод, коли моделлю стала його дружина. Справу батька згодом продовжили сини. Високі стандарти паризької моди утверджували Поль Пуаре, мадам Віонне, Скьяпареллі, знаменита Коко Шанель, яка вже орієнтувалась на широке коло споживачів і прагнула завоювати прихильність простих верств. У післявоєнний час шаленого успіху досягнув Крістіан Діор, котрий понад усе прагнув якнайкраще „одягати жінок і робити їх більш красивими”.

Сьогоднішня індустрія моди тримається на творчій фантазії величезної кількості модельєрів і дизайнерів, професійність яких набуває справжнього мистецького рівня. Покази мод перетворюються у захоплюючі шоу. Але висока мода із властивими їй ознаками елітарності визначає основні тенденції повсякденного вбрання найширших верств споживачів. Адже модельєри в кінцевому рахунку працюють на споживача.

Мета моди – завоювати якнайбільшу кількість прихильників, досягнути всепоглинаючого панування. Ця основна тенденція моди скриває в собі її кінець. Коли виникає загроза перетворення модного одягу в одноманітну уніформу, стандартне обмундирування, то по-суті, мода і перестає бути модою. Кожен модний цикл включає такі фази: 1). Виникнення оригінальної моделі; 2). Визнання її модною у вузьких елітарних колах; 3). Перехід на серійне виробництво і здешевлення; 4). Перенасичення ринку споживання, що веде до знецінення і втрати попиту. Модні ексклюзивні новинки, коли отримують визнання у широких верствах споживачів набувають категорії стандарту.

Мода передбачає щось абсолютне нове, унікальне і оригінальне. Бути модним – це іти попереду, а не наслідувати усіх. Іноді в моді зустрічається інші тенденція, коли звичайна робоча річ, елемент повсякденного одягу підноситься на вищий щабель, завойовує популярність у вибраних колах. Показовими в цьому плані є джинси, які із розряду звичайного робочого одягу перетворились у невід’ємний атрибут не лише молодіжної моди, але й всезагальної.

Якщо окреслювати основні тенденції сучасної моди, то в цілому її характеризує мобільність, свобода, зручність. Провідною є тенденція на практичність і омолодження, коли не надто різко відрізняється стиль повсякденного і ділового одягу й не відчутним є бар’єр між формою вбрання представників різних вікових категорій. Очевидним є і відсутність колись неперехідної грані між чоловічим і жіночим стилем одягу. Брюки, коротка стрижка, коротка спідниця – ці кардинальні завоювання емансипованої жінки ХХ століття залишаються актуальними і для моди ХХІ століття. Усе помітнішим стає прагнення чоловіків до творчої фантазії як в сфері вбрання, так і зачісок, візажу. Стиль чоловічого одягу набуває більшої свободи й екстравагантності. Мода останніх десятиліть в цілому вражає сміливістю і відкритістю з надто підкресленим акцентом на сексуальній розкріпаченості. Сексуальність завжди було невід’ємним атрибутом моди, що по-суті і стимулює її розвиток. Бажання подобатись і бути привабливим спонукає врешті-решт кожного дбайливіше ставитись до зовнішнього вигляду. Але сучасне жіночого вбрання іноді шокує своєю „лаконічністю” і „прозорістю”. Жіноча мода в порівняні із чоловічою є більш емоційною і фантазійною. Тут гостро відчувається прагнення до свіжості і новизни. Як кажуть дизайнери „жінка – це сама мода, бо нема моди без жінки і нема жінки без моди”.

Чоловіки дотримуються більшої стриманості. Чоловічий стиль формують такі важливі атрибути, як суперсучасні мобільні телефони, престижні марки автомобілів із різними „наворотами”. Це як фетиші чоловічої успішності і діловитості. В сучасних умовах вони виконують роль тих колишніх лицарських обладунків, які підкреслювали суто чоловічі якості – мужність, рішучість, спритність, геройство.

Мода піддається швидкій зміні у відповідності до ритму самого життя. Хоче людина, чи ні мода все рівно затягує її у свій вир, бо вона всеохоплююча і всепоглинаюча. Мода існує як на демонстраційних подіумах, так і на вулицях і у повсякденності. Через екрани телевізорів, з обкладинок популярних журналів мода елітних кіл проникає до широких мас. Іноді те, що викликало нарікання і несприйняття, дуже швидко наслідується усіма. Мода дуже швидкоплинна і змінюється від сезону до сезону. Естетичні смаки і уподобання постійно змінюються, аби не набридати одноманітністю і стандартністю. Мода завжди націлена на майбутнє і мінливість становить її сутність.

Висновки.

- Естетичне, як суттєва характеристика людського відношення до дійсності, має універсальний характер, тобто його прояви не обмежуються окремими формами присутності, а так чи інакше наявні в усіх основних сферах людської життєдіяльності, тому існують естетика виробництва, сфери побуту та дозвілля, естетика людського спілкування, соціально-політичних процесів та явищ, естетика духовних та духовно-практичних процесів.

- Проте в найбільш інтенсивних формах естетичне проявляється у сферах духовно-практичної діяльності суспільства: в пізнанні, релігії, мистецтві, де духовний зміст визначає матеріальну форму та способи функціонування продуктів духовно-практичної діяльності. Але лише мистецтву належить роль прямого творчого продукування та історичного нарощування естетичних цінностей та естетичної діяльності.

- Уважне дослідження явищ естетичного плану дозволяє виділити та розрізняти поняття естетичної культури та художньої культури або просто естетичного та художнього. Вони відрізняються переважно тим, що художнє передбачає діяльність втілення в матеріал таких образів свідомості, які є результатом перетворення дійсності на основі уяви, фантазії, естетичного довершення, типізації та індивідуалізації реальних явищ, в той час як естетичне має місце й там, де людина просто впорядковує дійсність у відповідності із уявленнями про зручність ат приємність.

- Універсальний характер художньо-естетичного освоєння дійсності людиною проявляється у надзвичайно широких проявах мистецької діяльності: за відому нам історію людства мистецтво набуло колосального розгалуження. Його прояви фіксуються в поняттях видів мистецтва, його жанрів та в тих художніх стилях, що історично вироблені в межах людської культури.

- Однією із найважливіших для людини сфер проявів естетичного постає людське спілкування, яке, будучи заплідненим естетичним відношенням, робить його не лише приємним, а й багатим за змістом. Серед різних аспектів людського спілкування в наш час інтерес та увагу (особливо у молоді) викликає феномен моди, що носить поліфункціональний характер.

ТЕМА 7. ПРОМИСЛОВЕ МИСТЕЦТВО І ТЕХНІЧНА ЕСТЕТИКА

Технічна естетика становить окрему галузь естетичних знань, яка торкається процесу трудової діяльності людини, сфери виробництва матеріальних благ. Вся суспільно-історична практика людства засвідчує прагнення людини перетворювати довколишній світ за законами краси і гармонії. Виникнення промислового мистецтва було безпосередньо пов’язане із бажанням людини прикрасити побут і оточуюче середовище. Кожна річ матеріального виробництва, предмети вжитку, знаряддя праці, виготовлені людиною неодмінно поєднують чисто утилітарну функцію із естетичною, що відображає гармонію краси і користі.

1. Поняття промислового мистецтва, технічної естетики і дизайну

2. Історична динаміка промислового мистецтва. Проблема гармонії краси і користі

3. Промислова естетика ХІХ – ХХ століття

4. Естетична цінність техніки і новітніх інформаційних технологій. Духовність людини в умовах сучасної техногенної цивілізації

1. Поняття промислового мистецтва, технічної естетики і дизайну

Естетика як наука про „досконале” і „прекрасне”, про закони творчого освоєння довкілля, спрямована передовсім на спосіб буття людини, сенс якого полягає у виробничо-практичній діяльності.

В процесі трудової діяльності людини намагалась пристосувати природу до своїх потреб, але процес цей відбувався не стихійно і не лише у відповідності до практичних потреб, а згідно естетичних законів, тобто у відповідності із духовними запитами людини, вищою метою яких була довершеність і краса. Мета естетичної діяльності знаходиться не зовні, а в самій людині, яка завжди творчо підходить до процесу праці і організації свого життєвого середовища. Тому існує діалектичний взаємозв’язок між естетичним і творчим характером людської діяльності. Естетична діяльність є невід’ємним компонентом трудової діяльності, тому естетичний аспект притаманний будь-якому різновиду соціальної практики. Естетичне ставлення людини до оточуючого світу і трудової діяльності визначає основний зміст і призначення промислового мистецтва.

Результатом естетичної діяльності є не тільки світ предметів та навколишнє середовище, преображені згідно ідеї прекрасного, але й сама людська суб’єктивність, яка удосконалюється завдяки творчому досвіду, розвиненому художньому уявленню. Звідси здатність відчувати форму, колір, матеріал, вміння образно мислити, вдаватись до аналогій, асоціацій, прагнення так організувати свою працю, щоб вона приносила насолоду. Естетичне ставлення до праці є найважливішою передумовою промислового мистецтва, як специфічної форми людської діяльності, спрямованої на пошук і створення довершених речей.

До сфери промислового мистецтва належать різні види предметно-практичної діяльності, знаряддя праці, засоби транспорту, різноманітні інструменти, устаткування, предмети побуту, усілякі речі, якими користується людина і які оточують її у повсякденному житті. Деякі види промислового виробництва за своєю сутністю володіють художнім характером – архітектура будівель, меблі, килимарство, ткацтво, різні види декоративно-ужиткового мистецтва – гончарство, ковальство, дерев’яне різьблення, скло, поліграфія, реклама, моделювання одягу. Якщо, наприклад, праця лікарів, педагогів, журналістів чи слюсарів, механіків, сантехніків, малярів не носить прямого художнього