Розділ І. Загальні положення про інтелектуальну власність. реєструвати своє авторське право у відповідних державних реєстрах.

реєструвати своє авторське право у відповідних державних реєстрах.

Про реєстрацію прав автора видається свідоцтво, яке є нічим іншим, як юридичною презумпцією авторства. Свідоцтво про реєстрацію може бути визнане недійсним лише у судовому поряд­ку. Будь-яка інша особа не може перешкоджати авторові чи особі, яка має авторське право, зареєструвати свої права на літературний чи будь-який інший твір.

Інтелектуальна, творча діяльність, спрямована на гуманітарну сферу, наведеними видами не обмежується. Види творчої діяль­ності, результатом яких є твори науки, літератури і мистецтва (літературно-мистецька діяльність), у коло своїх об'єктів правової охорони не включають ще досить велику групу видів творчості, які в чинному законодавстві іменуються об'єктами суміжних прав.

Об'єктами охорони суміжних прав є виконавча діяльність, діяльність виробників фонограм і відеограм та діяльність орга­нізацій теле- і радіомовлення щодо здійснення своїх передач (про­грам).

Виконавчу діяльність здійснюють актори (театру, кіно), співа­ки, музиканти, танцюристи або інші особи, які виконують роль, співають, читають, декламують, грають на музичному інструменті, танцюють чи будь-яким іншим способом виконують твори літера­тури або мистецтва, включаючи твори фольклору; особи, які вико­нують циркові, естрадні, лялькові номери, пантоміми тощо, а та­кож диригенти музичних і музично-драматичних творів. Зазначені особи безперечно здійснюють творчу діяльність.

Творчою визнається також діяльність із запису будь-якого зву­кового виконання або інших звуків на фонограму. Фонограмою визнається виключно звуковий запис будь-якого виконання чи інших звуків, наприклад, пташиний спів, звуки тварин, грози, мо­ря тощо. Грамофонні платівки, диски, магнітофонні касети та інші носії записів є примірниками фонограми.

До творчої діяльності належить відеозапис на відповідному ма­теріальному носії (магнітній стрічці, магнітному диску, компакт-диску тощо) виконавця або будь-яких рухомих зображень (із зву­ковим супроводом чи без нього), що здійснюється виробниками

Глава 1. Інтелектуальна діяльність як складова творчого процесу...

відеограми. Організації мовлення здійснюють творчу діяльність зі складання програм своїх передач.

Зазначені види інтелектуальної, творчої діяльності за своїм ха­рактером і змістом наближаються до творів літератури і мистецтва.

Характерною особливістю літературно-мистецької діяльності є сфера застосування чи використання її результатів. Ця діяльність спрямована на збагачення внутрішнього світу людини, тобто на її духовний світ. Саме результати літературно-мистецької діяльності формують людину як соціальну особистість. Те, що ми зараз нази­ваємо людськими цінностями (гуманітарна сфера), формується в людини під впливом літературно-мистецької діяльності, під вра­женнями від її результатів.

Честь, гідність, порядність, чуйність, доброта, доброзичливість, прагнення допомогти іншому — усі ці якісні характеристики лю­дини складаються і розвиваються у кожної окремої людини під впливом творів літератури, науки і мистецтва. Суспільна свідо­мість також зумовлюється цими самими чинниками, які визнача­ють свідомість кожної окремої людини. Діти рідко поводяться в суспільстві інакше, ніж їхні батьки. Якісні характеристики людини зумовлюються передусім навколишнім суспільним середовищем, яке, в свою чергу, складається під впливом літературно-мистецької діяльності попереднього покоління. Це позитивний вплив літера­турно-мистецької діяльності на формування суспільного світогля­ду, світовідчуття і світосприйняття.

II. Науково-технічна діяльність— це друга, досить значна група видів інтелектуальної, творчої діяльності. Характерною особ­ливістю цієї групи видів творчої діяльності, яка, власне, їх об'єднує в одну групу, є її спрямованість на матеріальне забезпе­чення потреб суспільства. На підставі наукових досягнень мають бути створені необхідні засоби і знаряддя виробництва та іншої доцільної діяльності людей.

Науково-технічна діяльність охоплює велике коло видів творчої діяльності, спрямованих на досягнення певних науково-технічних результатів, потрібних людям для забезпечення своєї життєдіяль­ності. Поняття «науково-технічна діяльність» набагато ширше від поняття «промислова власність», хоча багато об'єктів цих двох по-

2 7-259

Розділ І. Загальні положення про інтелектуальну власність

нять збігаються, наприклад, винахід є результатом науково-технічної діяльності і разом з тим він є об'єктом промислової влас­ності. Але далеко не всі результати науково-технічної діяльності стають об'єктами промислової власності і, отже, об'єктами право­вої охорони. Багато результатів науково-технічної діяльності зали­шаються поза межами зазначених понять із тих чи інших причин.

Будь-який результат науково-технічної діяльності, безперечно, є творчим результатом. Але не кожний творчий результат стає об'єктом правової охорони.

Науково-технічна діяльність охоплює науково-дослідну діяль­ність у тій частині, в якій вона стосується техніки і технологій. Цим поняттям охоплюються також проектно-конструкторські і проектно-технологічні роботи, винахідницька і раціоналізаторсь­ка діяльність та інші види творчої діяльності, спрямовані на ство­рення промислових зразків, топографій інтегральних мікросхем, засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і по­слуг тощо. Безперечно, цей перелік не може бути вичерпним.

За Паризькою конвенцією про охорону промислової власності всі результати творчої діяльності, що не охоплюються поняттям «ав­торське право і суміжні права», складають перелік об'єктів про­мислової власності. До переліку, за Конвенцією, включена також недобросовісна конкуренція та деякі інші об'єкти промислової власності.

Переліки результатів інтелектуальної, творчої діяльності в цілому, і результати науково-технічної діяльності, наведені в міжнародних угодах — Паризькій конвенції про охорону промис­лової власності і Конвенції, що засновує ВОІВ, — та чинному за­конодавстві України про інтелектуальну власність, не збігаються. Так, наприклад, Конвенція, що засновує ВОІВ, передбачає пра­вову охорону відкриттів, а законодавство України цього не перед­бачає¹.

Законодавство України передбачає правову охорону селек­ційних досягнень, якої немає у переліках зазначених конвенцій.

¹ Слід звернути увагу, що в Україні відсутній спеціальний закон, яким би визначався право­вий режим відкриттів. Водночас ЦК України містить положення про наукове відкриття.

Глава 1. Інтелектуальна діяльність як складова творчого процесу...

Але їх міжнародно-правова охорона передбачена іншими угода­ми. При цьому слід мати на увазі, що селекційні досягнення, без­перечно, не є результатами науково-технічної творчості, адже во­ни стосуються живої природи, а не техніки. В Україні селекційні досягнення за своїм правовим режимом подібні до винаходів, але в точному значенні цього слова винаходами не є.

До об'єктів промислової власності належать винаходи, корисні моделі, промислові зразки; селекційні досягнення; компонування інтегральних мікросхем; комерційна таємниця, у тому числі секре­ти виробництва (ноу-хау) та інші результати науково-технічної діяльності, що відповідно до чинного законодавства можуть бути визнані об'єктами правової охорони, тобто об'єктами інтелекту­альної власності.

Науково-технічна діяльність, результати якої визнаються об'єк­тами промислової власності, також характеризується своїми особ­ливостями. Вона також досить різноманітна і становить широке коло видів цієї творчості, що, безперечно, не є вичерпним. Основ­ною ознакою цього виду діяльності є її мета — забезпечити суспільство необхідними засобами існування.

На відміну від авторського права, що надає правову охорону будь-якому твору незалежно від його наукового чи художнього рівня, об'єктом промислової власності визнається лише той результат науково-технічної творчості, що відповідає умовам охороноздатності, які встановлює закон. Отже, характерною ознакою зазначених результатів є їх відповідність умовам охоро­ноздатності. Для визнання їх об'єктами інтелектуальної влас­ності творчі результати мають пройти обов'язкову, встановлену законом, перевірку, експертизу, атестацію. В одних випадках та­ка експертиза має встановити, чи відповідає заявлена пропозиція необхідному науково-технічному рівню. Наприклад, заявка для видачі патенту на винахід строком на 20 років має пройти так зва­ну експертизу по суті, мета якої — виявити цей необхідний рівень. В інших випадках проводиться експертиза лише за формальними ознаками, коли перевіряється відповідність доку­ментів заявки вимогам закону.

Розділ І. Загальні положення про інтелектуальну власність

Законодавство України про промислову власність не передба­чає надання правової охорони лише за фактом створення того чи іншого її об'єкта.

Отже, для визнання творчого результату у сфері техніки об'єктом правової охорони встановлена спеціальна процедура пе­ревірки творчого результату на відповідність його вимогам охоро-ноздатності. Якщо за результатами такої перевірки (експертизи за формальними ознаками і експертизи по суті у випадках, передба­чених законом) виявиться, що заявлена пропозиція відповідає умовам охороноздатності, вона підлягає обов'язковій державній реєстрації шляхом занесення її до відповідних державних реєстрів.

На підставі державної реєстрації на заявлену пропозицію ви­дається охоронний документ. Зараз в Україні об'єкти промислової власності охороняються двома документами — патентом або свідоцтвом. Патентом охороняються винаходи, корисні моделі, промислові зразки, селекційні досягнення. На запатентовані ком­понування інтегральних мікросхем видаються свідоцтва.

Експертиза заявлених пропозицій, їх державна реєстрація та видача охоронних документів здійснюється спеціально уповнова­женими на це державними органами.

Оскільки в основному об'єкти промислової власності охороня­ються патентами, звідси і назва правового інституту, який регулює відносини, що складаються у процесі створення, використання й охорони цих творчих результатів. Його прийнято називати патент­ним правом.

III. Засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг.Третю групу складають види творчості, що спрямовані на створення засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, якими є комерційне найменування, торговельна марка (знаки для товарів і послуг) і географічне зазначення похо­дження товарів. Цей вид творчості не можна назвати ні літератур­но-художнім, ні технічним. Зазначені засоби можуть наближатися до літературно-художньої або технічної творчості. Так, наприклад, зображувальні торговельні марки інколи можуть бути об'єктами авторського права — вони можуть бути створені у вигляді малюн­ка (рисунка), графічного чи скульптурного зображення. Позна-

Глава 1. Інтелектуальна діяльність як складова творчого процесу...

чення для товарів і послуг може мати вигляд форми виробу, що на­ближає його до промислового зразка¹.

Ця група видів творчості посідає проміжне місце між літератур­но-художньою і технічною творчістю. Зазначена творчість не відзначається високим творчим рівнем. Від неї, наприклад, не ви­магається створення результату на рівні світової новизни. Новиз­на зазначених засобів обмежується територією держави, де вони зареєстровані. Усі засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг підлягають обов'язковій експертизі і державній реєстрації. Захищаються вони свідоцтвами, а не патен­тами. Строки правової охорони визначаються законом.

Спільною ознакою результатів цього виду творчості є їх призна­чення — індивідуалізувати учасників цивільного обороту (комер­ційні найменування), товарів і послуг (торговельна марка і географічне зазначення походження товарів). Особливістю цих засобів індивідуалізації є те, що не всі вони є об'єктами виключно­го права на використання. Право на використання зазначення походження товару може належати кільком особам одночасно і в рівній мірі, тобто це право не є виключним. Спеціального закону для охорони комерційного (фірмового) найменування Україна поки що не має. Основні положення цієї охорони містяться лише у ЦК України.

Слід зауважити, що нематеріальна природа об'єктів права інте­лектуальної власності, творчий характер діяльності щодо їх створення, виключний характер прав і подібність процедури оформлення деяких із них на початку XX ст. були покладені в основу прагнення створити єдиний інститут «виключних прав» (за теорією Й. Колера, 1900), інститут промислових прав і авторсько­го права (Ф. Альфред, 1904; А. Елькер, 1928)². Пізніше була запро­понована концепція нематеріальних, або духовних, благ, зокрема, У роботах А. Тріллера, О. Ульмара та інших.

¹ Право інтелектуальної власності: Академічний курс / За ред. д. ю. н. О. А. Підопригори, Д. ю. н. О. Д. Святоцького. Видання друге, перероб. і доп. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. - С. 49. Дроб'язко В. С, Дроб'язко Р. В. Право інтелектуальної власності: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — С 8.

Розділ І. Загальні положення про інтелектуальну власність

§ 3. Гносеологічні аспекти становлення системи правової охорони результатів інтелектуальної власності¹

Історію розвитку науки, літератури, мистецтва, техніки щодо їх охорони можна поділити на чотири етапи, які істотно відрізняють­ся один від одного і послідовно змінюють один одного.

Перший етап не має правових форм закріплення результатів творчої діяльності, відомих нам. Водночас є підстави вважати на­явним факт розуміння права власності на результати творчої діяльності через призму інституту приватної власності як одного з інститутів цивільного права. Зокрема відомо, що у Стародавньому Римі і в Греції плагіат та літературна крадіжка досить суворо кара­лися, а про застосування і охорону товарних знаків відомо ще раніше. Якщо існували ці об'єкти, то існувала і їх охорона.

Дослідження римських джерел засвідчують, що автори творів науки, літератури і мистецтва уже на той час мали певний зиск від своїх творів. Отже, можна припустити, що авторське право уже існувало в епоху звичаєвого права, хоча воно ще не дістало відповідного відображення у звичаєвих нормах або ж просто нам такі норми невідомі. У ті далекі часи ні в кого не було сумніву що­до приналежності створеного людиною — воно визнавалося власністю його творця.

Перший етап існував приблизно до XII ст.

Другий етап становлення правової охорони результатів творчої діяльності охоплює приблизно XII—XVIII ст. і характеризується привілеями. Привілей надавався певній особі, як правило, набли­женій до першої особи, надавав їй певне виключне право, певну перевагу перед іншими. Разом з тим привілей був монопольним правом. Він засвідчувався певною грамотою, яку видавав владика, носій вищої влади (сюзерен, король, цар, імператор, князь та ін.).

¹ У § 3. «Гносеологічні аспекти становлення системи правової охорони результатів інтелек­туальної власності» цитуються положення п. 1.6. «Становлення системи правової охорони результатів інтелектуальної власності» (Підручник: Право інтелектуальної власності: Ака­демічний курс / За редакцією д. ю. н. О. А. Підопригори, д. ю. н. О. Д. Святоцького. Видан­ня друге, перероб. і доп. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — С. 50-65), які були підго­товлені провідним фахівцем у сфері інтелектуальної власності України, доктором юридич­них наук, професором, академіком АПрН України Підопригорою О. А., працями якого бу­ли закладені теоретичні підвалини вітчизняного Права інтелектуальної власності.

Глава 1. Інтелектуальна діяльність як складова творчого процесу...

Привілей міг полягати у найрізноманітніших перевагах, полегшен­нях, звільненнях від зборів і податків, у наданні монополії тощо.

Підставою для надання привілею також могли бути різні при­чини. Це могло бути винайдення нового способу вироблення пев­них виробів, виявлення корисних копалин, удосконалення певної системи тощо. За загальним правилом, підставою для надання привілею могла бути будь-яка новизна, що приносила певну виго­ду, прибуток особі, яка видає привілей, чи її державі.

Можновладці були заінтересовані в розвитку і процвітанні свого краю, землі, держави, тому сприяли будь-яким діям, що були спря­мовані на розвиток виробництва, війська, зброї, пошук та добуван­ня корисних копалин тощо. Зазначені можновладці були заці­кавлені у заміні привізних товарів власними тощо. Так, мудрий владика завжди підтримував автора такої новизни і передусім наданням йому привілею. Венеціанська Республіка у 1474 р. першою прийняла положення про привілеї «Парте Венеціана»¹.

Разом із наданням привілеїв почали складатися їх правові заса­ди. Основними з них були: корисність, новизна для держави, ви­ключне право (монополія) на його використання особи, яка його створила, покарання порушника наданого привілею.

На той час серед країн, що досягли найвищого економічного розвитку, якому сприяв розвиток технічної творчості, виділялася Англія. В Англії привілеї почали надаватися вже у XII ст. і до XV ст. надавалися королівською владою. Особливими привілеями підтримувалося заснування нових виробництв на імпортній техно­логії. Зазначені привілеї передбачали виключне право на їх вико­ристання і, безперечно, на одержані прибутки. Привілеї встанов­лювали достатній строк для впровадження зазначених технологій у виробництво і, що було головним, сприяли поширенню цих тех­нологій в Англії. Такі привілеї передбачали досить ефективну охо­рону виключних прав цих промисловців, незалежність і відчутні переваги перед іншими виробниками. Це була своєрідна винаго­рода за запровадження в Англії нових виробництв. Активізація технічної творчості в Англії зумовила зростання кількості при-

¹ Основи інтелектуальної власності. — К.: Ін Юре, 1999. — С. 26.

Розділ І. Загальні положення про інтелектуальну власність

вілеїв. Особливо їх кількість зросла у зв'язку з промисловою рево­люцією. Зростання кількості привілеїв, які на той час набули фор­ми патентних грамот, зумовило зростання кількості зловживань із боку королівської влади. Промисловці висловлювали рішучі протести, і королівська влада змушена була поступитися. Вона дозволила судам розглядати спори з приводу патентних грамот.

Подібні зловживання продовжувалися в Англії аж до 1628 p., коли було прийнято Положення про монополії, яке встановило одну досить принципову засаду охорони патентних прав. У Поло­женні було проголошено, що всі монополії позбавлялися будь-яких привілеїв, а їх надання оголошувалося недійсним, за винят­ком «усіх патентних грамот і надання привілеїв строком на чотир­надцять років або менше від того, які будуть вчинені пізніше, на виключне зайняття або створення нових виробництв у цьому королівстві, справжньому і першому винахідникові таких вироб­ництв, якими не мають права користуватися інші особи на час вчинення таких патентних грамот і надання прав»¹.

Цим Положенням був закладений конкретний принцип патентного права — виключність наданих прав — і чітко визначе­ний строк їх чинності.

Для розвитку засад патентної форми охорони промислової власності важливе значення мав судовий розгляд справ із приводу спорів, що виникали з привілеїв. У судовій справі «Сукновироб-ників з Іпсвіча» було постановлено: «Та якщо хтось вніс новий ви­нахід і нове виробництво у королівстві з ризиком для свого життя і з затратою свого статку або запасів тощо, або хтось створив яке-небудь нове відкриття, то в таких випадках король за своєю при­хильністю і милістю для компенсації його коштів і зусиль може встановити, шо лише він буде мати право користуватися таким ви­робництвом або торгівлею протягом певного часу, оскільки спо­чатку люди в королівстві не знають про нього і не мають знань та майстерності для його використання. Проте, коли патент припи­нить його дію, король не може видати його знову»².

¹ Цитовано за книгою «Основи інтелектуальної власності». — К.: Ін Юре, 1999. — С. 27.

² Цитовано за книгою «Основи інтелектуальної власності». — К.: Ін Юре, 1999. — С. 27.

Глава 1. Інтелектуальна діяльність як складова творчого процесу...

Отже, система привілеїв, що складалася і розвивалася в усьому світі, закладала основи патентної охорони результатів творчої діяльності. При цьому слід мати на увазі, що системи привілеїв у різних країнах розвивалися по-різному залежно від їх економічно­го розвитку.

У Росії перший нормативний акт про привілеї був прийнятий у 1723 р. під назвою «Правила выдачи привилегии на заведение фа­брик». Цим актом певною мірою було упорядковано видання привілеїв. 17 червня 1812 р. був прийнятий Закон Росії «О приви­легиях на разные изобретения и открытия в художествах и ремес­лах». Цим законом передбачалася видача привілеїв на власні вина­ходи і ті, що завозилися із-за кордону, строком на три, п'ять і десять років. Строк дії привілеїв за цим законом становив від 3,5 до 10 років. Привілеї надавав без перевірки суті винаходу міністр внутрішніх справ після розгляду питання Державою радою.

Становлення системи правової охорони творів науки, літерату­ри і мистецтва відбувалося разом із виникненням цих видів творчості. Тому не можна погодитися з думкою, що ідея охорони авторського права з'явилася з винайденням друкування. Задовго до часу виникнення друкування наука, література і мистецтво уже досягли високого розвитку. Зазначені об'єкти, безперечно, діста­вали певну правову охорону. Проте правова охорона зазначених творів у формі привілеїв дійсно почала складатися після виник­нення друкування.

У зв'язку з виникненням друкування з'явилися фахівці цієї справи — виробники друкованої продукції та торгівці нею. Друку­вання книг вимагало вкладення у цю справу великих коштів: треба було закупити устаткування, необхідне для друкування, та папір, які коштували тоді досить дорого. Немало коштувала і наймана робоча сила. Все це разом виливалося в солідні суми, що могли бути компенсовані продажем книг. Але надрукована книга легко діставалася недобросовісному конкурентові, який неправомірно використовував її для відтворення на своєму устаткуванні, не ви­трачаючи при цьому коштів на впровадження нового вироб­ництва. Тому підприємці у галузі друкування і недобросовісні конкуренти виявлялися в явно нерівному становищі. Були

Розділ І. Загальні положення про інтелектуальну власність

потрібні певні правові засоби проти недобросовісних конкурентів, яким відтворення книг діставалося значно дешевше. За такої ситу­ації вкладення коштів у первісне друкування стало досить ризико­ваним. Підприємці-друкарі через неправомірне використання їх книг часто банкрутували.

Усе це зумовило потребу створення правової охорони друкова­ної продукції, і вона почала складатися у формі привілеїв. Зазна­чені привілеї в Англії та Франції надавалися королівською владою, у Німеччині — князями. Надані привілеї передбачали охорону ви­ключних прав на друкування і поширення друкованої продукції на певний час. Охорона виключних прав досягалася шляхом штрафів, арештів, конфіскації підроблених копій. Мало місце і відшкодування заподіяних збитків.

Істотний недолік системи привілеїв як форми охорони виключ­них прав друкарів та розповсюджувачів книг полягав у тому, що за­значені привілеї надавали захист прав лише друкарів. Поза межа­ми цієї охорони залишалися самі творці книг — їх автори. Весь прибуток діставався лише підприємцям-книговидавцям. Автор міг лише продати за певну ціну свій твір книговидавцеві. На одер­жаний ним прибуток від продажу книг автор книги права не мав. Це викликало справедливе обурення авторів творів, і вони стали більш рішуче відстоювати свої права.

' У 1709 р. королева Анна змушена була прийняти спеціальне по­ложення про захист прав авторів — Статут королеви Анни. Це був перший нормативний акт, спрямований на захист прав авторів книг. Основним положенням цього Статуту було визнання за авто­ром книги виключного права на друкування й опублікування її протягом 14 років від дати її першої публікації. Визначений Стату­том строк охорони міг бути продовжений на наступні 14 років, і таким чином, за життя автора строк охорони фактично надавався на 28 років. Якщо ж на час прийняття Статуту Анни книга вже була надрукована, строк охорони складав 21 рік. Статут Анни проголошував твір власністю його автора.

Безперечно, свої виключні права автор твору міг будь-яким чином відчужувати. Найчастіше мав місце продаж цих прав кни­говидавцеві, який знову виявився у виграші — всі прибутки від

Глава 1. Інтелектуальна діяльність як складова творчого процесу...

опублікування книги та її продажу діставалися саме йому. Це викликало велику кількість судових спорів між авторами і книго­видавцями, що свідчило про істотну недосконалість Статуту Ан­ни. Судові справи виникали головним чином з приводу співвідношення авторського права із загальним правом і авторсь­кого права із Статутом Анни. У 1774 р. Палата лордів у справі До-нальдсон проти Беккета визнала, що автор має виключне право на надрукування й опублікування своїх книг. Але як тільки книга була опублікована, права на неї регулювалися виключно Стату­том. Лише Закон про авторське право 1911 р. скасував це поло­ження.

Система привілеїв існувала також в інших країнах і за своїм змістом була приблизно такою самою. Велика французька рево­люція скасувала всі привілеї, у тому числі привілеї книговидавців. Конституційна асамблея Франції декретом 1791 р. надала автору право на публічне виконання (будь-яке опублікування твору) про­тягом усього його життя і п'яти років після його смерті спад­коємцям та іншим правонаступникам.

Декретом 1793 р. автору було надано виключне право на відтво­рення його творів протягом усього його життя і 10 років після його смерті спадкоємцям та іншим правонаступникам. Цими двома де­кретами у Франції були закладені засади авторського права. У них уже йшлося про права автора, а не видавців, як це було передбаче­но Статутом Анни.

Права авторів на твори науки, літератури і мистецтва визнава­лися як права власності. Такий підхід у цих країнах зберігся і до цього часу. Німеччина також визнала право власності на літератур­но-мистецькі твори, на що певним чином вплинула філософія Канта.

Сполучені Штати Америки до 1976 p., коли був прийнятий нині чинний Закон про авторське право, для охорони авторських прав використовували положення Статуту Анни. Закон США 1976 p. надавав охорону прав авторам протягом їх життя та 50 років після їх смерті. Проте у цьому Законі збереглася норма зі Статуту Анни, за якою всі твори для одержання охорони підлягають державній реєстрації і депонуванню.

Розділ І. Загальні положення про інтелектуальну власність

Норма про обов'язкову державну реєстрацію і депонування книг була важливою особливістю Статуту Анни. Опубліковані книги реєструвалися у Центрі книговидань, а їх копії депонували­ся для використання університетами та бібліотеками.

Крім Англії і США, обов'язкової реєстрації опублікованих книг законодавство інших країн не вимагало. Ця принципова засада ав­торського права (необов'язковість спеціальної реєстрації та будь-якої експертизи творів) збереглася в усіх правових системах.

Становлення правової охорони торговельної марки (товарних знаків). Слід відразу підкреслити, що поняття «товарний знак» усучасному значенні виникло лише у XIX ст. Проте вирізнення ви­робниками своїх виробів (товарів) спеціальними позначеннями має давню історію. Спочатку такі позначення використовувалися як зазначення походження, приналежності виробу тому чи іншому виробникові. Потреба в індивідуалізації своїх виробів, робіт чи по­слуг у людей виникла давно. Історичні джерела наводять багато прикладів стародавнього маркування виробів. Свої вироби марку­вали виробники цегли, шкіри, книг, зброї, кухонного посуду та інших речей ще у давніх культурах. Такі позначення мали форму окремих букв, як правило, першої букви імені виробника або його ініціалів чи інших символічних позначень. Широко застосовува­лося таврування. Але такі позначення ще не виконували функцій сучасного товарного знака.

Для споживачів товарний знак — це візитна картка, символ певного виробника, гільдії, фірми тощо. Товарний знак — це пев­не позначення, яким виробник чи особа, яка надає послуги, по­значає (маркує) свої товари чи послуги з метою вирізнити їх від то­варів і послуг такого самого виду, що виробляються або надаються іншими виробниками чи особами, які надають послуги чи викону­ють певну роботу. Позначення для вирізнення товарів виробників за допомогою певних знаків, якими ці товари позначаться вироб­никами чи купцями, майже завжди були свідченням високої якості товарів, послуг чи робіт. Ця ідея не нова, вона виникла ще у стародавні часи. Уже стародавні римляни, греки і єгиптяни кори­стувалися ярликами ремісників і художників, що служили зазна­ченнями походження чи приналежності товарів певній майстерні

Глава 1. Інтелектуальна діяльність як складова творчого процесу...

або міста. Майже за 4 тис. років до н. є. майстри Асірії і Вавилона вирізали на камінні збудованих ними споруд свої фірмові знаки. Ці знаки, знайдені археологами у XXст., можна вважати поперед­никами товарних знаків. Прототипи сучасних знаків з'явилися в період рабовласницького ладу.

Ремесло і торгівля зумовлюють швидке зростання ролі і значен­ня клеймування товарів та позначення послуг. Цьому значною мірою сприяла також поява дворянських гербів, що були родови­ми позначеннями. Такі знаки ставилися на різних предметах — на зброї, меблях, одязі тощо. Такими самими знаками стали користу­ватися ремісники і купці. Слідом за дворянськими гербами з'яви­лися цехові позначення. Замість клейма майстра на виробах стали проставляти герб цеху або який-небудь із його елементів. У такий спосіб доход ремісників був поставлений у залежність від збуту ви­робленої ними продукції, а збут, у свою чергу, зумовлювався її якістю. Був установлений суворий контроль за тим, аби клеймо не було поставлене на неякісному виробі¹.

Із поширенням виробництва паперу виникла потреба також певним чином позначати папір виробника. У XIII ст. вже з'явля­ються перші позначення паперовиробників — ними стали водяні знаки, які, між іншим, застосовуються й до цього часу. Певна фор­ма водяного знака індивідуалізувала його виробника, що спонука­ло до підвищення якості паперу.

Стародавні германці цими знаками позначали збудовані ними будинки і двори, а також товари, що вироблялися у цих будинках чи дворах або якими велася торгівля.

У середні віки широкого розвитку набули гільдії, що стали ос­новною формою ремісницького виробництва. Гільдії та окремі майстри користувалися різними позначеннями для вирізнення своїх виробів. Ці позначення часто були у формі печаток, що прикріплювалися до матеріалу, а також пробірних клейм для ви­робів із дорогоцінних металів. Такі позначення мали своєю функцією не тільки вирізнення виробів одного майстра чи гільдії від виробів інших майстрів чи гільдій. Вони покладали також на

¹ Щербина В. Геральдика производства // Наука и жизнь. — 1970. — № 7. — С. 69-73.

Розділ І. Загальні положення про інтелектуальну власність

виробників сувору відповідальність за якість виробу. Функції то­варних знаків таким позначенням були ще мало властиві.

Ці знаки уже чітко зазначали походження товарів, що діставало закріплення у правових нормах. Статути гільдій уже містили при­писи, за якими майстри золотих і олов'яних справ зобов'язані бу­ли застосовувати особисті клейма, що заносилися до спеціальних реєстрів, проте користуватися такими позначеннями могли лише члени гільдій.

Наприкінці XVIII ст. роль гільдій помітно падає. У Франції во­ни були ліквідовані законом від 17 березня 1791 р. Привілеї гільдій в Англії були припинені у 1835 р.

Підробка знаків або зловживання ними суворо каралися. Люди, які користувалися чужими позначеннями, піддавалися суворим покаранням. Таким самим покаранням піддавалися і ті, хто своїм тавром позначав чужу худобу. Едиктом короля Карла П'ятого 1544 р. передбачалося виключення з професії чи гільдії, відсікання правої руки, а французький Королівський Едикт 1564 р. встановив смертну кару за підробку маркування.

Отже, порівняно з іншими окремими об'єктами промислової власності (корисними моделями, промисловими зразками тощо) товарні знаки мають найдавнішу історію, їх виникнення можна віднести до часів рабовласницького ладу, а перші привілеї на вина­ходи історія відносить лише до XII ст.

Проте найкращі умови для маркування товарів були створені ринковою економікою. Бурхливий розвиток промисловості та інших галузей господарювання сприяли появі на ринку великої кількості товарів різних виробників. Покупець (споживач) опинився у складному становищі: як серед маси товарів, що запо­лонили ринок, вибрати найкращий, той, який йому потрібний. Гостра конкуренція виробників зумовила потребу шукати свого споживача, свого покупця. Для цього треба було підвищити якість свого товару, а тому виникла потреба його позначення певними знаками. Отже, зазначені позначення товару вказували на його ви­робника, виконували рекламну функцію і, безумовно, свідчили про високу якість товару. Цим почали зловживати недобросовісні виробники, які для позначення своїх не дуже якісних товарів ста-

Глава 1. Інтелектуальна діяльність як складова творчого процесу...

ли використовувати чужі позначення. Виникла гостра потреба у правовій охороні позначень товарів. З'явилися перші закони, ме­тою яких була державна охорона товарних знаків. Спочатку з'яви­лися закони, що встановлювали сувору кримінальну відпові­дальність за підробку товарних знаків, а згодом дістала поширен­ня їх цивільно-правова охорона. Перші закони, що встановлювали цивільно-правову охорону товарних знаків, були прийняті у другій половині XIX ст.: у Франції — в 1857 р., у США — у 1881 p., у Великій Британії — у 1883 p., у Німеччині — у 1884 р.

Проте у царській Росії такий закон був прийнятий ще раніше — у 1830 р.¹ За цим законом власники певних виробництв (суконних, шляпних, паперових та інших фабрик) зобов'язані були мати спеціальні клейма, щоб позначати свої вироби. У 1838 р. у Росії був прийнятий закон про товарні знаки. Цим законом встановлювала­ся кримінальна відповідальність за підробку товарного знака. Ос­таннім законом царської Росії про товарні знаки був Закон від 26 лютого 1896 р.². Характерною рисою законодавства країн із роз­виненою ринковою економікою минулого століття є те, що воно вирізнило товарні знаки із загального поняття клейм. Товарні зна­ки були визнані об'єктами промислової власності з виключними правами на них. Клеймам як особливим позначенням було надано більш вузького значення, наприклад, гарантійні, пробірні клейма, клейма якості тощо.

В умовах ринкової економіки товарні знаки виконують багато функцій, спрямованих на певне правове забезпечення ефектив­ності товарного ринку. Вони стали необхідним елементом товаро­обміну, своєрідним правовим інструментом, який певним спосо­бом регулює товарообіг. Уявити собі товарний ринок у сучасних умовах без товарного знака просто неможливо. Це був би хаос, на­громадження товарів, їх знеособлення.

У кінці XVIII ст. система охорони промислової власності у формі привілеїв почала помітно втрачати своє значення і масшта­би. Вона ще не відмерла повністю, але в економічно розвинених

¹ Щербина В. Геральдика производства // Наука и жизнь. — 1970. — № 7. — С. 69-73.

² Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. — М., 1995. — С. 264.