Поняття і структура свободи

Проблема свободи давно хвилює філософів. Чи має людина свободу? Чи може вона бути самовладною у своїх вчинках?

Під свободою розуміють наявність у людини можливостей для максимального самовизначення. У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, спротиву діям людини, відсутністю обмежень. Але насправді це не так. По-перше, тому що відсутність меж, обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією. По-друге, безмежність зробила б невизначеними і неможливими будь-які оцінки, у тому числі – оцінки самої свободи як свободи; тут свобода постає у своїх негативних проявах. Свобода є радше подоланням меж, розширенням меж, а не їх відсутністю. Тобто свобода не виключає необхідності. Б. Спіноза визначав свободу як пізнану необхідність. Тут враховується зв'язок свободи з межами. Але пізнати і навіть визнати певну необхідність ще не означає здобути свободу, хоча пізнання необхідності є дійсною умовою свободи. Отже, свободи немає поза необхідністю, але перебування в межах необхідності також не дає нам свободи. Свобода, крім того, передбачає можливість змінити необхідність, по-іншому упорядкувати або спрямувати. Буквально вся культурна та виробнича діяльність людини пов’язана з використанням певних природних необхідностей через їх зміну. Дії людини, яка не звертає увагу не необхідність, стають не свободою, а сваволею, яка, врешті, може мати згубні наслідки для людини., суспільства, культури. У цьому сенсі свобода протистоїть сліпому невпорядкованому руху.

Велике теоретичне і гуманістичне значення у філософії має концепція свободи особи І.Канта. Він майже першим в історії філософії обґрунтував принципову різницю між причинністю духовного світу особи і причинністю світу зовнішнього, природно-матеріального. Людина є не тільки чуттєво-природна істота, а, по-перше, істота розумна і моральна. І якраз у такій якості людині притаманна незалежність від визначальних причин світу зовнішньої необхідності. Ця незалежність і складає свободу людини. І.Кант розмежовує свободу і необхідність як суті різних рівнів буття., зараховує зовнішню необхідність тільки до світу явищ, а свободу людини – до речей самих у собі і тим самим визнає два види причинності: зовнішню і вільну. Дійсно, свобода людини належить до складу речей самих у собі, з усіма притаманними їм філософськими характеристиками. Свобода має різні поняття належного, що є фактором, який зв’язує причинність різних рівнів. Кант так пояснює зв'язок: належне, що ніколи ще не відбувалося зовні, може визначити діяльність людини і бути причиною її вчинків. Проявляється взаємообумовленість двох світів, а не тільки їх розбіжність. Своєрідне поле діяльності свободи – це моральність людини. У моральності людини Кант вбачає ту суттєву якість, що відрізняє і підносить особистість.

С.К’єркегор: “Якби мій маленький син був тепер у такім віці, щоби розумів мене, а я був би на порозі смерті, я сказав би йому: “Не заповідаю тобі ні грошей, ані титулу, ні високого становища в світі, проте вкажу тобі, де заховано скарб, котрий може зробити тебе найпершим багачем у світі; скарб цей належить самому тобі, так що тобі не випаде бути за нього зобов’язаним іншій людині, зашкодивши цим душі своїй. Це свобода волі, вибір: ”або ― або”; володіння ним може звеличити людину вище од янголів”.

Серед розмаїття філософських концепцій, котрі розглядали проблему свободи, особливо важливим є єкзистенціалістський підхід, репрезентований Ж.-П.Сартром. На його думку, суть людини – це задум, проект, майбутнє. Людина є тим, ким намагається бути, сама визначає своє майбутнє, проектує долю. Речі, що оточують людину, в принципі, не мають суттєвого значення для того, що станеться з людиною пізніше, бо її дії детермінуються не речами (суспільними відносинами, інститутами), ставленням людини до речей. Людина – вільна істота. Все залежить від того, ким вона хоче бути. Немає такої умови, яка б завадила людині здійснити свій вибір. Скеля, яку я бачу перед собою, розмірковує Сартр, буде моїм ворогом, чинитиме опір, якщо я захочу перенести її з місця на місце. Проте та сама скеля стане моїм співучасником, якщо я захочу використати її як підвищення для огляду ландшафту. Все залежить від того, який сенс, значення людина надає речам. У цьому з Сартром можна не погодитися: не буває незалежного від речей буття людини у світі. Все в нашому житті пов’язане одне з одним. Людина існує в оточенні подібних до себе істот, в географічному та соціальному просторі. Її оточують традиції, культура, історія. Вона не вільна у виборі об’єктивних умов життєдіяльності, які впливають на неї. Хіба залежить від людини те, що її народили ті, а не інші батьки, у тій, а не в іншій країні, в той, а не в інший час? Хіба можна змінити ці обставини свідомістю? Звичайно, людина має вибір, але ж і вибір певно обмежений: можна відмовитися від батьків, зрадити батьківщині, кинути дітей. Але чи залишається тоді людина людиною???

Свобода, за Сартром, єдиний фундамент суспільних цінностей. Люди посилаються на детермінізм, щоб виправдати свої вчинки, зняти свої гріхи, звільнитися від страху ризику за свій вибір, від тягаря відповідальності. Для цього людство придумало різноманітні засоби психологічної детермінації своїх вчинків: Бога з його волею, політичні режими, котрі передають свободу державі, перекладаючи проблему вибору, а отже й відповідальність на неї.

У людини є завжди вибір. Тому вона – вільна істота, бо вона обдарована розумом. Проте свобода є не тільки благом для людини, але й важким знаменням долі. Людина не може позбутися свободи, бо завжди мусить відповідати за свої дії і не може перекласти відповідальність на природу, на історію або на Бога. Людина приречена на свободу. «Буття в свободі» викликає тривогу й почуття самотності, залишеності. Людина хоче втекти від своєї свободи. Існує лише один шлях втечі – смерть. Філософія свободи Сартра трагедійна: абсолютна свобода пожирає сама себе. Вона встановлює норми життя, які сама ж повинна подолати. Вона детермінує себе і водночас не визнає будь-якої детермінації. Вона обмежує себе кордонами і водночас руйнує їх. Тому смерть – єдиний вихід, що може подолати зазначену суперечливість свободи.

Розглянуті аспекти свободи дають можливість виділити основні позиції у підходах до неї:

· Волюнтаризм: наполягання на необмежених можливостях людських дій, на їх залежності виключно від бажання та волі;

· Фаталізм: заперечення будь-якої свободи, віра в те, що все в людському житті наперед та однозначно визначено;

· Детермінізм: визнання внутрішнього зв’язку свободи з необхідністю;

· Окказіоналізм: заперечення можливості існування реальних зв’язків нашої свободи волі із обставинами життя, визнання таких зв’язків виключно випадковими.

Розрізняють такі види свободи:

ü Внутрішня свобода: вміння зберігати розкутість та сміливість думки за будь-яких обставин життя. Завдяки внутрішній свободі людина має власні принципи, погляди, переконання, цінності і здобуває духовну незалежність. Тільки внутрішня свобода забезпечує дійсно вільний вибір людини: так закладається діюча, творча суть особи.

ü Зовнішня свобода: можливість змінювати обставини життя практично, реально. Свобода у зовнішньому прояві є інтенціональною: особі притаманне прагнення до самореалізації. Але необхідні відповідні соціальні умови. Коли ж людина живе у суспільстві, де значно обмежені права і свободи особи, тоді в таких умовах неминуче загострюється проблема внутрішньої свободи.....

ü Свобода дії: коли людина не заблокована фізично у здійсненні певних операцій.

ü Свобода волі: визнання того, що сама людина є вихідним пунктом у внутрішньому ставленні до будь-чого.

Характер проявів свободи:

ü Негативний характер свободи (або негативна свобода): «свобода від чогось» (від нагляду, обмежень, скерувань, примусу).

ü Вірогідний характер свободи: можливість вибору з певних варіантів.

ü Позитивно-творчий характер свободи: уміння оцінити ситуацію, усвідомити її внутрішні необхідності, знайти «відмички» до її розв’язання та змінити її.

Отже, свобода – це не те, що надано людині (хоч зовсім вилучати цей момент із життя не можна, бо людина початково перебуває в становищі «можливості свободи» внаслідок своєї біологічної незапрограмованості), а те що людина здобуває своєю думкою, волею та дією.

У тісному зв’язку з внутрішньою свободою особи перебуває такий важливий елемент свободи, як вибір. Мова йде не про зовнішній випадковий вибір, коли людина вирішує, наприклад, як провести вільний час (хоча це також важливо). У вільному виборі суттєвим є момент самовизначення особистості, коли вирішується власна позиція чи складна моральна проблема. Ситуація вибору виникає тільки при наявності кількох мотивів. Мотив становить певну внутрішню силу, що впливає на поведінку людини. Особистість має тільки тоді свободу вибору, коли може протиставити один мотив іншому. Мова йде про боротьбу мотивів, про наявність кількох мотивів. Ж.-П. Сартр описує ситуацію вибору, коли юнак, з одного боку, має йти захищати батьківщину від ворогів, з другого – піклуватися про стареньку, хвору, немічну матір, яка без його допомоги вмре. Кожен з варіантів вибору має право на існування як такий. Але ж вибравши один, як бути з іншим? Для подолання подібних ситуацій людство сформувало відповідні регулятивні механізми. Одним з найбільш ефективних є мораль, яка підказує людині варіант вибору. Людина спирається на совість – моральне почуття, в якому виявляється самооцінка особою відповідності її дій прийнятим у суспільстві і перетвореним у переконання нормам моральності. У випадку з юнаком совісності не вистачить для правильного вибору. Що ще може допомогти зробити вибір? – життєвий досвід, високий рівень розуму, рішучість, воля.

Отже, в процесі вибору і прийняття рішення важливого значення набуває воля особистості. Воля – усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Воля людини об’єднує в собі два компоненти: чуттєво-ціннісний і раціональний. Особистість постійно оцінює і обмірковує свої мотиви (раціональний компонент), також прагне до їх здійснення чи подолання небажаних мотивів (емоційний компонент). Воля виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у прийнятті рішення та здійсненні його, а саме рішення – результат вибору. Вибір і рішення – найважливіші прояви суті волі. Людина має свободу волі тоді, коли сама має можливість і здатність зробити власний вибір.

Свободу потрібно розглядати у тісному зв’язку з відповідальністю, яка розуміється як усвідомлення індивідом, спільнотою свого обов’язку перед суспільством, іншою людиною, що дозволяє визначити сутність певних вчинків й узгоджувати їх з процесами суспільного розвитку. Без феномена відповідальності суспільство не може існувати, оскільки воно деградує, саморуйнується, розпадається.

Відповідальність завжди пов’язана з конкретними умовами, за яких людина реально здатна або не здатна виконати суспільні вимоги, здійснити вибір і передбачити наслідки своїх дій. Тому поняття “відповідальність” розглядають через безпосереднє співвідношення його з поняттям “свобода”. Саме завдяки цьому була сформульована теоретична проблема усвідомлення феномена відповідальності, яка розв’язується залежно від вирішення питання: чи можна взагалі людину вважати вільною у своїх діях. У випадку визнання свободи дій людини, індивіда розглядають відповідальним за свої вчинки. У разі заперечення індивідуальної свободи ― особа проголошується непідзвітною перед суспільством, виконавцем “брудної” роботи історії, заручником системи. Таким чином, розглядаючи розгортання проблеми буття свободи в трьох напрямах ― як свободу волі, як свободу вибору та як свободу і відповідальність, зрештою переконуємося в тому, що свобода волі і проблема відповідальності виходять на свободу вибору, оскільки сам процес вибору співпадає з питанням про те, чи була наша воля свободою.

Отож, свобода ― це важкий обов’язок, свобода, яка передбачає вибір, ― це крок у невідомість. На жаль, серед людей мало таких, які прагнуть створити свій життєвий проект і виконати своє призначення. Занадто багато людей спокійно пливуть за соціальною течією. Вчитель не може належати до тієї більшості, яка стурбована лише одним ― утекти від рішення, від вибору власної долі, розчинитися в масі, жити за звичкою, за інерцією, традиційно, як весь світ. Учитель не може бути такою людиною, котра готова поміняти бентежну свободу на спокійне, прагматичне щастя байдужості і безвідповідальності. Він не може прийняти таку науку, яка намагається відшукати істину заради істини і штовхає людину в безодню необхідності. Нині вчитель уже не може розраховувати на таку соціальну організацію, яка б вирішувала за нього, та на керманича, який би вивів у світле майбутнє. Якщо “людина відчує, що вона ― точнісінько як і всі інші, і притому ніскільки цим не засмучена, навпаки, щаслива відчути себе такою ж, як і всі, то вона не є особистістю. Вчитель не може не бути особистістю, бо тільки особистість здатна до творення умов, які б забезпечували формування у молодого покоління здатності сприймати суперечності як благо, як сходинку до поступу. Повернути школу до дитини зможе той учитель, котрий, взявши на озброєння національні та загальнолюдські, планетарного масштабу, цінності, здатен волевиявляти свою свободу та нести відповідальність за вибір.