Поняття джерела (форми) права та його види.

Розглядаючи об'єктивне право, необхідно одним з перших розглянути питання про джерела права. Походження самого цього терміну пов'язують із творчістю Тита Лівія, який, вказуючи у своїй історії Риму на закони XII таблиць, сказав, що ці закони становлять джерело всього публічного і приватного права.

Найчастіше під джерелами права вчені-правники розуміють ті форми, в яких закріплюються загальнообов'язкові правила поведінки, тобто правові норми, які, власне, складають об'єктивне юридичне право. Тобто, під джерелами права слід розуміти форми об'єктивізації правових норм, які служать ознаками їхньої обов'язковості в даному суспільстві і в даний час.

Не слід плутати поняття джерела права, як ознаки загальнообов'язковості правової норми, з поняттям джерела, як засобу пізнання права, з поняттям історичного пам'ятника, в цьому розумінні вказаний термін вживається в історичних та історико-правових науках. Ці поняття можуть збігатися, але цей збіг випадковий і не випливає з їхньої суті. Так, якщо взяти текст якогось нормативного акту, то цей нормативно-правовий акт є, одночасно, джерелом права у суто юридичному розумінні і джерелом нашого пізнання про право. Але, якщо ми не маємо тексту нормативно-правового акту, а дізнаємося про його зміст з інших джерел, то цей акт все-таки буде джерелом права, але вже не джерелом нашого пізнання про право. Так само, не слід розрізняти поняття джерела права, як ознаки його загальнообов'язковості, з поняттям про те, звідки береться і чим визначається саме поняття та зміст правової норми. Так, не можна визнавати закон силою, яка творить право, оскільки закон чи інший нормативно-правовий акт це тільки форма, в якій право, що твориться різними елементами суспільної свідомості та суспільного буття, знаходить свій зовнішній вираз. Законодавець не свавільно творить право, він не може встановлювати норми, які не відповідають реально існуючим суспільним відносинам, не обумовлені всім ходом суспільного розвитку. Закон, який містить такі положення, залишається тільки декларацією, яка позбавлена практичного значення. Тому, законодавець не є джерелом права в розумінні сили, що його створює. Питання про джерела права, в цьому розумінні, є питання не про загальнообов'язковість правових норм, а про фактори, які беруть участь у творенні права. Розуміючи джерела права в цьому значенні, слід зазначити, що загальне джерело права є суб'єктивна свідомість. Всі інші фактори впливають на правотворчість, тільки опосередковуючись через людську свідомість. Природа речей, вимоги розуму, міркування доцільності, міркування моральності — все це може обумовити створення правових норм тільки, коли буде сприйняте людською свідомістю. Але джерелом права у суто юридичному (або технічному) розумінні вона не може бути визнана, тому що суб'єктивна свідомість певної норми не є ознака її загальнообов'язковості, не є форма її об'єктивування.

Якщо дотримуватися цього розуміння, то джерелами права слід визнати звичай, судову практику (або судовий прецедент), закон (або нормативно-правовий акт), нормативно-правовий договір, релігійні канонічні тексти та міжнародно-правові акти. Не можна, наприклад, визнати джерелом права природу речей, вже хоча б тому, що природа ця різними людьми розуміється по різному, і питання про те, яке з цих різноманітних розумінь є загальнообов'язковим, може бути вирішене тільки у порівнянні з якимось із вказаних джерел права. Саме те розуміння, яке виразилося у цих формах, є загальнообов'язковим. На цих же підставах не слід вважати джерелами права поняття справедливості чи науку права.