Основні теоретичні концепції культури

Поняття суб’єкта – об’єкта політики. Першим поняттям, що використовується з 16 ст. для позначення учасників політ. життя - це поняття «суб’єкт» і «об’єкт». Початково, ще Декартомвоно розглядалось через призму пізнання навколишнього світу яке здійснюється індивідом як розумною, раціональною істотою. Пізнання спрямовувалось на зовнішнє оточення і в середину самого індивіда. На цій основі формується свідомість і самосвідом. Самосвід. – це усвідомлення самого себе. Свідомість– оцінка навколишньої реальності, зокрема політичної. Формально філософи 16 ст. вважали, що суб’єктами політики може бути будь-хто. Хоча досвід попередників засвідчує, що кіл-ть і якість суб’єктів обмежувався (поліс, державець). Ширшою стає в період переходу від Відродження до Просвітництва. Гобспропонує розрізняти державне і приватне тіло. Держ. тіло – суб’єкт, політ. управлінці (парламентарі, державці). Приватне тіло – решта. Не виключено, що і представники приватного тіла можуть стати представниками державного. Приватники отримують суб’єктивність, тому що влада повинна бути обраною, але для тих, хто обирає є ценз (н-д, власність). Маркс дещо уточнює, у нього місце індивідуального суб’єкта займає суб’єкт колективний. Йдеться про класи. Передбачається, що за наявності класів лише окремі з них стають суб’єктами. Провідним чинником тут виступає власність. Якщо маєш власність – суб’єкт, не маєш – об’єкт. Саме власність як суто екон. категорія, визначає політ. можливості класу. Економіка виступає базисом, а політика - надбудовою, який базис – така і надбудова. Індивід розчиняється у масі, колективі («гвинтик»). Суб’єктність, за Марксом, пов’язана не лише з пізнанням, але й з перетворенням навколишньої дійсності згідно з інтересами класу. Суто мислинева діял-ть доповнюється дієвою активністю. На основі марксистського бачення формується чітка дефініція суб’єктів. Суб’єкт – це носій предметно-практичної дійсності, який володіє свідомістю та самосвідомістю, і у зв’язку з цим спроможністю до осмислення цілеспрямованих дій. Об’єкт – це той, на кого спрямована активність з боку суб’єкта. Марксистська логіка утверджується в політ. науці аж до с.20 ст. Показово, що з розвитком глобальних процесів в якості суб’єктів політики все частіше згадується держава. Певну конкуренцію марксизму становить бігейвіоралізм, який повертає нас до індивіда. Логіка: стимул – реакція. Переважна більшість людей – об’єкт, середовище володіє суб’єктивністю, люди – об’єктивністю. На с. 20 ст. стає зрозуміло, що суб’єктно-об’єктна логіка не діє. Причини: 1. логіка є не політкоректною. 2.стає зрозуміло, що провідний стрижень суб’єктна раціональність має різни рівень у кожного з людей. Чи можна розумово відсталу людину, н-д, але не зачинену в лікарні, вважати суб’єктом? Адже формально вона є повноправним громадянином. Крім того людина в масі – деградант, потрапляючи в масу людина втрачає індивідуальність, але активність маси так чи інакше породжує певні наслідки для політ., значить, що і маса – є суб’єктом, як і ті інд – ди, що до неї входять. 3. Габермаспропонує розрізняти між собою типи раціональності. Його попередники акцентують увагу лише на інструментальній раціонал-ті – її призначення научне: інструмент. Індивід формує мету, вибирає засоби і досягає її. Друга - комунікативну раціон-сть. Головне покликання цього типу – досягнення згоди, консенсусу чи компромісу відносно аспектів навколишн. дійсності. На сер. 20 ст. цей тип стає досить значеним, впливовим. За Габермасом, всі люди є суб’єктами, так як мають можливість спілкуватись. Саме через комунікацію маємо можливість знайти спільні сенси. Звідси він пропонує відкинути «об’єкт». За його поглядами діє схема «суб’єкт – суб’єкт».

Поняття актора. Габермаспропонує розрізняти між собою типи раціональності. Його попередники акцентують увагу лише на інструментальній раціонал-ті – її призначення научне: інструмент. Індивід формує мету, вибирає засоби і досягає її. Друга - комунікативну раціон-сть. Головне покликання цього типу – досягнення згоди, консенсусу чи компромісу відносно аспектів навколишн. дійсності. На сер. 20 ст. цей тип стає досить значеним, впливовим. За Габермасом, всі люди є суб’єктами, так як мають можливість спілкуватись. Саме через комунікацію маємо можливість знайти спільні сенси. Звідси він пропонує відкинути «об’єкт». За його поглядами діє схема «суб’єкт – суб’єкт». Більш радикальна відмова від попередньої логіки марксизму вдається прибічникам акторної версії політ. Ранні теоретики раціон-го вибору закономірності економ. процесів поширюють на політику; пропонують розглядати політику, як особливий ринок, де відбувається специфічний торг. Передбачається, що від цього якесь задоволення отримують і учасники. Тут певний зв'язок з попередниками зберігається, так як багато уваги приділяється рац-ті, як і суб’єкт – актор істота раціональна. Ми егоїсти, відносини будуються на торговельних відносинах. Логіку актора пропагують політичні соціологи М. Крозьє і А. Турен,якізауважили претензії представників ТРВ на людську рац-ть надто завишені. Якщо орієнтуватись на формальні параметри, то практично не знайдемо акторів. Однак це зовсім не означає, що ми робимо, а потім пояснюємо. У звичайному індивіді раціональне пов’язане з ірраціональним, імпульсивним і спонтанним. Актором окрім інд-да пропонується розглядати будь-які людські утворення, включно з масовими. До них долучаються і інс-ти як актори, зокрема одним з чинником стало бажання повернути державу у структуру. Окрім загального інс-ту – держави, КМУ, парламент – це теж актори політики. Пропонується звертати увагу не лише на діял-ть, але й на відсутність її, так як вона також призводить до певних результатів, більш того мотиви бездіял-ті можуть бути різними. Висновок: велика політика складається з повсякденних дій і взаємодій, які можуть бути непомітними сторонньому спостерігачу, але саме вони визначають остаточний результат. Паралельно з логікою актора є логіка «актёра». Завдяки Гофману політика розглядається як гра, театр. В подальшому цю логіку продовжать постмодерністи, для яких будь-яка діял-ть - гра. Гофман: політика – це спільне дійство акторів, які на сцені, а також режисера і спонсорів – поза сценою, та глядачів, без яких це дійство не відбудеться. В спільному дійстві актори грають певні ролі, в принципі вони обєкти, так як сценарій писали режисери, але актори, пропускаючи сценарій через себе, привносять в нього щось своє, власне, і режисери повинні підкорюватись. Але новації акторів надують їм життєздатність, режисеру приходиться змиритися. Глядачі також в залежності від оцінки дійства на сцені висловлюють власне враження. Фінал настає в кінці, коли всі або галасують «Браво», або невдоволені. Виходячи з цього бувають і злети і падіння. У постмодерністів є інновації, у них зникає поняття автора. Один і той же текст кожна людина приймає по своєму і стає таким чином його автором. Для постмодерністів остаточного рез-ту, як такого немає. Акторна логіка залишається незаперечною десь до к.70 - п.80 рр., коли стає зрозумілим, що вона не доскональна.

Поняття агента політики.До к.70 - п.80 рр. залишається незаперечною акторна логіка політ. відносин. Коли стає зрозумілим, що вона недостатня, тоді пропонується категорія «агент». Гіденс, Бурдьє, Штомпка є представниками даної логіки. Сутнісно в ній йдеться про те, про що йшлось і раніше, але є певна відмінність, яка криється всередині. Під впливом ТРВ актор починає розглядатись як всесильний, він ініціатор, саме від нього ідуть імпульси, що призводять до змін, а от зворотній напрямок тут непомітний. Гіденс, Бурдьє, Штомпканаполягають на тому, що людська діял-ть розгортається в структурному, або інституційному оточенні, з боку цього оточення люди отримують певні альтернативи, які використовують у власній активності. Вибір самої активності люди здійснюють самі, а лінія альтернатив надходить ззовні. Результат:агент - практика - структури. Через діял-ть практики люди формують оточуючий світ, і цей світ теж діяльний, зворотно впливає на кожного агента. Є ще проміжна категорія «габітус», яка буде розташована між агентом і практикою. Саме через неї повязуюються індивідуальне і соціальне. Габітус – сусп-во в середині індивіда внаслідок посідання в соціумі певної позиції. Наслідок: Під впливом світу ми змінюємо габітус, а отже самих себе. Агент – це умовність. Агент – результат. Йдеться про процес, а не про результат – агента, тобто спостерігаємо агентність, так як учасники постійно змінюються і зміни ініціюють як зсередини, так і зовні. Тобто категорія «агент» постає умовною.

Інституційно-організаційний підхід.Ін-т-ти розглядалися як такі, які розглядали підстави і напрямки інтерпретації учасників політ. життя. Ін-т розглядався як щось знелюднене. Індивід інтерес не представляють, інс-т як ціле – представляє, що впливає на всіх нас. Макс Вебер. Інститут бюрократії. Передбачалося, що якщо такий інтерес працює гарно, то ми задовольняємо свої інтереси. Якщо діє за правилами, ми отримуємо те, що бажаємо. Вебер бере ідеальну модель. У зв’язку з нелюдністю до бюрократії інтерес пропав. Але у 70-80-х рр. інтерес повертається в новій якості і акцентується на тому, що інс-ти щонайменше створюють підстави для самої активності. Гіденс, як соціолог згадує 4 базисні інс-ти, які впливають на життя: капіталізм, індустріалізм, інс-ти-нагляду, ін-т-ти насилля та контролю. За Гідденсом, ці інс-ти не спроможні маніпулювати нами, але формують те поле, в якому ми діємо. Д.Норт – економіст, намагається визначити чому з двох держав (Іспанія й Англія), які в 16 ст. знаходились приблизно на однаковому рівні, однак Англія різко рвонула вперед, а Іспанія застигла. За Нордом, справа в тому, що Британська колонія домовилася обмежити власні повноваження, віддавши частину повноважень парламенту. За це купці й промисловці домовилися сплачувати більші податки. Всі гравці задоволені. Кожен з трьох гравців отримав своє: корона – гроші, парламент – повноваження та ін. В Іспанії були ті ж самі передумови. Різниця одна – корона не дала жодних поступок і не відмовилася від практики пресування, в це не сприяло ініціативі – Іспанія занепала. Для політ. науки важливою є робота Патнема «Творення демократії». Патнемівські інс-ти заповнені живими істотами, тобто нами. У нього інтерес уподібнюється групі за інтересами. Північ і Південь – різні результати 60-х рр. Північ виявлялася спроможною сприяти роз-ку асоціативного життя громадян, при цьому самі громадяни прагнули до цього, а отже зв’язки між нами формувались на рівноправних засадах через взаємодовіру та дотримання сусп. норм. Наслідок – економ. зростання, роз-к демократії. Південь: тут відтворювалася мафіозно-кланова система. Зв’язки в неї мають не горизонтальну, а вертикальну природу. Довіра не поширюється за межі клану, інші – вороги. Реформа інтересу не виявляє. Наслідок – всіляке гальмування. Тобто ті формалізовані асоціації, що сприяли роз-ку перетворилися на неформальні й припинили роз-к. Знов актуальна проблема: яка форма правління краще при демократії (парламентська чи президентська).

Соц.-редуктивний напрямок.Першовідкривачами були французи Гізо, Мішле та ін., які вперше ввели в обіг категорію «клас», але узагальнив цю категорію Маркс. За Марксом, саме клас, як велике соц. утворення є рушійною силою політ. життя. Вони формуються на основі відношення до власності на засадах, які Маркс опрацьовує в трудовій теорії вартості, сенс якої: між реальною вартістю виробленого товару і оцінкою цього товару для виробника є різниця, так званий додатковий продукт. Його пануючий економ. клас кладе собі у кишеню, що створює, підтримує і зберігає підстави для його зберігаючого становища. Це так звана структурана логіка класоутворення, за якою, наявність або відсутність власність розподіляє на дві й більше груп. Інструментальна версія зміщує погляди на державу, як інструменту пануючого класу за допомогою якого і увічнюється це панування. Марксистські результати обвідні: знищуємо класи – зникає держава.У к. 19 - п. 20 ст. марксистка теорія стикнулася з рядом питань. Марксизм заміщається пост марксизмом й неомарксизмом. У сер. ХХ ст. вносяться певні інновації. Неомарксизм: замість трудової теорії вартості пропонується теорія ренти (норв. Соренсен): є реальна власність товару, що визначається і є символічна вартість, за якої ми готові його купити. Між реальною і символічною владою маємо розрив. Робітники усвідомили, що підприємець ризикує. Різниця не зникла, набула специфічного вигляду.Проблемою для класичного МК стало значне розширення середнього класу, адже він поєднує в собі і якості виробників, і робітників, тобто стає масовим. Вихід неомарксисти знайшли в тому, що становище середнього класу досить нестабільне. Демонструє останні 30 років нисхідну тенденцію. Поляризація доходів у світі зберігається, вона не зменшується. Поляризація – нерівність. Поряд з МК з к. 19 ст. - п. 20 ст. формується інша версія соц.-редуктивної теорії, яка в подальшому отримує назву плюралізм. Але, спочатку – теорія груп інтересів. Це певна реакція на МК і на інституціоналізм. У класичному МК не сприймається розмір класу, який поєднує в собі надто велику кіл-ть індивідів. Стає важко уявити собі як узгодити інтереси такого числа людей. Головна проблема інституціоналізму - нелюдяність. 1908 – Бентлі «Процеси урядування». 1951 – Трумен «Урядовий процес». Кулі, Мід – формують основи теорій груп. Бентлі пропонує локалізувати учасника політика до відносно невеликої групи людей, які поєднуються між собою спільним інтересом, і спільною метою реалізувати свій інтерес. Оскільки, ми ненаситні, інтересів у нас безліч. Для політики базовим є інтерес – влада, яка також структурується на окремі гілки, а в середині них на інс-ти і тубінститути, кожен з яких може розглядатися як група інтересів. Групи знаходяться між собою в стадії постійної конкуренції, зокрема конкуренції за владні посади. Посідання цих посад обмежується певним строком. Для Бентлі, а потім Трумен формальні параметри групи залишаються не проясненими. Передбачається, що спільність інтересів однозначно відтворюється в прагненні до реалізації. Вже у 60-і рр. ХХ ст. теорія груп інтересів амер. Оксенв своїй книзі «Логіка колективної дії» зауважив: в плані реалізації інтересу мала група значно краще за велику – існує реальна взаємодія, коли внесок кожного можна оцінювати в кожний конкретний момент, і ті, хто не буде докладатися – буде з неї вигнаний. У великій групі – «феномен зайця» - «чому я буду платити за квиток, якщо не впевнений, що інші будуть так роботи. У великій групі є де сховатись. Інтереси істотно будуть різнитися між собою. Оксен вважає нас егоїстами, які опікуються власними інтересами. Амер. Солсбері зауважує, що не всі ми такі матеріалісти (н-д, грінпіс – альтруїсти, які вважають що працюють для всіх, їх об’єднання на засадах певних цінностей). Груповий підхід розвивається до сьогодення. Європейці до цього підходу ставляться скептично, хоча до нього апелюють Дюверже, Мондель.

Індивідуально-особистісний підхід.Пропагували бігейвіоралісти. У Ласуела не викликало сумнівів те, що базова одиниця політ. життя – людина. У тому ж напрямку рухалась теорія рац. вибору. Навіть сук-ті індивідів розглядаючи кожного окремо. Учасник в центрі, формує навколишню дійсність. Певний вплив структур на учасника не виключається, проте є вторинними. Саме учасник визначає форми діял-ті, які найбільш адекватні для нього. Логіка «р.у.» найбільш чітко використовується теоретиками раціональної дії (Райкер, Ордещук), теоретиками сусп. вибору (Бюкенен, Талок), політ. екон. теорія (Даунс «Економ. теорія демократії). Всі три базуються на одних припущеннях: 1. людина істота раціональна; 2. так як ми раціональні ми можемо визначити власні уподобання; 3. оскільки вподобань у нас потенційно багато, ми спроможні їх ранжувати (визначити важливість, пріоритет); 4. підбираємо засоби їх реалізації: визначаємо таким чином, що за докладання мин. зусиль отримуємо мах. результатів. 5. оскільки ми всі такі егоїсти і всі раціональні взаємодія між нами здійснюється на ринкових засадах. Передбачається, що кожний щось отримує і отримане взагалом його влаштовує. Проблемним місцем даної моделі є саме базові позиції, які ми визначили; кожен з нас раціональний в порівненні з іншим. Аодже універсальна раціоналізація не можлива. Якщо ми були б усі егоїсти в сусп-ві не було б альтруїстів. Всі ці теорії повязують те, що вже відбулося. Це теорії постфакт (так вибори відбулися, пояснюємо чому індивіди так зробили). До індивідуаліст. логіки тяжіють теоретики постмодерністи. Бауман «Індивідуалізоване суспільство».

Різновиди політ. агентів та їх ієрархія.Розмаїття класифікацій політ. агентів досить велика. Первинна класифікація в межах марксизму, де пропонувалось поєднання різних політ. агентів. Логіка від нищого до вищого: Маса (сусп-во загалом) - клас (складова сусп-ва) - партія (найбільш організована частина сусп- ва) - лідер партії (вождь, який визначає напрямки активності партії).Поєднання групового і індивідуального + інституційного.Значно більшу класифікацію запропонувала групова теорія. Бінарна версія давала 2 типи: формальніі неформальні; латентні і явні.Алмонд і Вербатакож запропонували свою класифікацію, яка є класичною: асоційовані; інституціолізовані; неасоційовані; аномічні групи. Між асоційованими і інституціоналізованими групами спільним є внутр. організованість, що в випадку інституціональному набуває формального хар-ру, а в неінституціаналізованих – організація слабка, практично відсутня. Аномічні групи виникають і зникають спонтанно. Блондельдо асоційованих і інституціоналізованих додає комунальні (за місцем проживання) і експресивні (н-д, зелені). Постмодерністська модель. Розенау «Турбулентність світової політики»пропонує класифікацію на двох рівнях: макрорівень і макрорівень, які у свою чергу мають свої складові. 1. Мікрорівень: пересічні інд-ди, стосовно яких здійснюється мобілізація, управління і контроль; лідери, які цим і займаються; т. зв. автономні громадяни, що мають власну думку і досить часто діють всупереч логіці сусп-ва. 2. Макрорівень:держава (як базовий політ. агент); наддержавні структури (ООН, МВФ); організована громадськість (масові сусп.чи гром. рухи); неорганізована громадськість. Пропонується ще маса проміжних класифікацій, які стають активними на сьогодні. На сьогодні напрямок, в якому розвивається ідея груп – комунітаризм: обєднання тут вбачається на засадах спільних цінностей, а не інтересів.

Основні теоретичні концепції культури

Культурологія порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов'язане з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля.

Основні теоретичні концепції або парадигми:

1. циклічна концепція (або концепція циклічних круговоротів);

2. еволюціоністська;

3. антропологічна;

4. філософська;

5. революційно-демократична.

циклічного розвитку культури Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль на­лежить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях М.Данилевського (1882-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.

Еволюціоністська теорія культури Л. Моргана (1818-1881) і Е. Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. що висувається і обґрунто­вується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.

Провідна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу та обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі не­обхідні стадії розвитку.

Антропологічна або функціональна концепція культури Б.К.Малиновського (1884-1942), К.Леві — Строса (1908-1991), А.Кребера (1876-1960) та інших. виникнення і розвиток культури пов'язується з потреба­ми людства. Б.К.Малиновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні

Засновниками революційно-демократичної або марксистської концепції культури були К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895). Вона ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально - перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задово­лення матеріальних потреб, а також на формування висококуль­турної людини як суспільного суб'єкта діяльності.