Особливості розвитку економіки в умовах глобалізації та її теоретичне обґрунтування

Господарські реформування розвинених країн

Економічно розвинені країни в другій половині XX ст. перейшли до якісно нового етапу економічного розвитку.

Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Характерною особливістю було зростання у виробництві ролі НТП, запроваджувалися механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва і використати їх у сфері послуг. На фоні структурних змін у виробництві спостерігалося підвищення життєвого рівня населення.

Найбільш динамічно розвивалася промисловість, провідна галузь господарства. При всій різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили повільні темпи розвитку, скорочення у ВВП частки добувних галузей. Зростало значення обробної промисловості. Випереджаючими темпами розвивалися виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промисловість. Розпочався перехід на нафтогазову сировинну базу. Друге місце за темпами розвитку посідала електротехнічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала машинобудуванню. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна та ін.

Істотною ознакою сільського господарства в економічно розвинених країнах був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції землеробства, широке впровадження досягнень НТП. Зменшилася кількість населення, зайнятого в сільському господарстві. Посилилася концентрація виробництва. Сільське господарство перетворилося на індустріальну галузь.

Інтенсивність динаміки і структурних зрушень національного господарства економічно розвинених держав визначалася досягненнями науково-технічного прогресу, який активізувався в середині 50-х років. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності людини: технологічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З’явилися нові матеріали, натуральна сировина замінювалася штучною. На ґрунті фундаментальних відкриттів виникли нові технології — лазерна, плазмова тощо.

За невеликий відрізок часу, з 50-х до середини 70-х років, з’явилися обчислювальні системи четвертого покоління, які стали технологічною та інформаційною основою перетворення індустріальної економіки на постіндустріальну. З середини 70-х років особливо швидко росло виробництво персональних комп’ютерів. Створювалися гнучкі системи виробництва, які дозволяли швидко міняти види товарів. Ще у 1968 р. з’явився перший гнучкий робот, а у 1974 р. створений перший комерційний робот, яким керував комп’ютер.

У середині 70-х років почався бурхливий розвиток енергозберігаючих виробництв. Величезні кошти вкладалися у технологічну перебудову. Використовувалися альтернативні джерела енергії, будувалися атомні електростанції. Бурхливо розвивалася біотехнологія - ще одна важлива галузь постіндустріального господарства. Наука взагалі перетворюється на безпосередню виробничу силу, скорочується термін від народження наукової ідеї до її реалізації, втілення у виробництво. У зв’язку з використанням новітніх технологій відбувається інтенсифікація виробництва.

Зменшуються не тільки енерго- і матеріаломісткість, а й розмір капіталовкладень і трудомісткість продукції. Знижуються затрати на сировину, обладнання, вивільняється велика кількість робочої сили, яка після перекваліфікації направляється у сферу послуг тощо. Змінюється характер і зміст праці. Різко зростає роль, соціальне і економічне значення інформаційної діяльності, виникають і розвиваються засоби масової інформації. Внаслідок цього у значної кількості людей з’являється вільний час — величезне багатство і досягнення сучасної епохи.

За таких умов виробництво не могло існувати без постійного використання наукових досліджень і конструкторських винаходів, тому постійно зростали витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки.

З’явилися науково-виробничі комплекси. Це були територіальні об’єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями, створені й фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції.

Розвиток національних господарств визначався значним зростанням капітальних вкладень. Причому, основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на інтенсивні чинники розвитку економіки — модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту, фахову підготовку, науку, медицину.

У повоєнні роки зросла економічна могутність монополістичних об’єднань. Це був період злиття і поглинання фірм різних галузей господарства. Масовим явищем також стало виникнення транснаціональних корпорацій — монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. Вже до середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. подібних корпорацій.

У таких умовах зростала економічна роль держави, яка у багатьох розвинених країнах була великим власником (рис. 13.2). Їй належало 15-25% національного багатства країн. Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно у галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Надавалися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації „старих”. Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення. У 1970 р. у США частка воєнних витрат у федеральному бюджеті становила 40%, у Японії — 7,1, ФРН — 23,7, Великобританії — 13,7, Франції — 16,7.

Велике значення у державному регулюванні мали податкові стимули: прискорена амортизація, зменшення податкових ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно розвинених держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки ефективних форм і методів державного регулювання економіки зумовили поступовий перехід наприкінці 60-х років до „структурної стратегії”. Вона ґрунтувалася на заохоченні певних галузей до вдосконалення і регулювання структури господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього господарства. Фактично це був початок відходу від традиційних, за кейнсіанською теорією, макроекономічних методів. У повоєнні десятиліття в економічно розвинених країнах склалася сприятлива ситуація для підвищення життєвого рівня населення. Збільшувалися доходи громадян. У 50-ті роки в країнах Європи реальна заробітна плата зросла вдвічі. Збільшення доходів населення спричинило зростання споживчих витрат і зміну самої структури споживання. Населення західних країн все менше грошей витрачало на харчування і все більше на товари тривалого користування: будинки, автомобілі, телевізори, магнітофони, пральні машини тощо.

Бурхливий економічний розвиток давав змогу виділяти значні кошти на виконання соціальних програм. До середини 70-х років у всіх країнах Заходу були створені ефективні системи соціального забезпечення. Вони надавали громадянам соціальну допомогу і соціальне страхування, гарантуючи державну підтримку протягом всього життя. Держава гарантувала допомогу інвалідам, сиротам, вдовам, багатодітним сім’ям, громадянам, життєвий рівень яких був менший від межі малозабезпеченості. Соціальні витрати у західних країнах складали 50-60% національного бюджету. Працездатне населення країн Заходу було охоплене різноманітними видами страхування (в разі безробіття, нещасного випадку, хвороби) пенсійним забезпеченням. У другій половині XX ст. провідні індустріальні країни поряд з бурхливим піднесенням економічного розвитку переживали і його спад. Зокрема, у 1974-1975 рр. вони відчули гостру економічну кризу, яка супроводжувалася значним абсолютним падінням виробництва: у США на 3%, у ФРН — на 7,5%, в Японії — на 14%. Подібний спад мав місце і в інших розвинутих країнах. Різке погіршення кон’юнктури пояснювалося рядом причин, які в сукупності свідчили про початок переходу від індустріальної до постіндустріальної економіки. Одна з причин кризи — різке підвищення цін на нафту і нафтопродукти (у декілька разів) країнами-експортерами нафти у 1973 р. Внаслідок цього зросли витрати, вартість товарів і відповідно зменшився попит з боку споживачів. Подорожчання енергоресурсів зачепило не лише товаровиробників, а й домашні господарства, сімейні бюджети. Внаслідок цього скоротився приватний попит на велику кількість товарів. Найважчі наслідки мали місце в експортних галузях промисловості. Країни-імпортери змушені були через різке зростання цін зменшити свої замовлення, що призвело до скорочення виробництва і відповідно зменшення товарообороту.

Вихід із кризи проходив відносно швидко і вже у 1976-1977 рр. було подолано „нафтовий шок” і досягнуто значного росту виробництва, причому, знову у традиційних галузях. Проте це був останній спалах традиційної індустрії. Одночасно відбувався прискорений розвиток новітніх виробництв і галузей: електронної, аерокосмічної промисловості, виробництва роботів і біотехнологічних виробництв.

Становлення постіндустріальної економіки в провідних країнах світу

Підсумком економічного розвитку провідних країн світу стало виділення трьох панівних центрів: США, Японії, Західної Європи - головним чином, країн Європейського союзу. Важливими факторами економічного успіху були: високоефективне використання зарубіжної економічної допомоги; масове оновлення основного капіталу; розширення внутрішнього ринку; використання зарубіжних науково-технічних досягнень; використання високоякісної робочої сили (ще у 1947 р. в Японії було введено обов’язкову і безкоштовну 9-класну освіту, створено систему підготовки і перепідготовки кадрів); ініціативність японських підприємців; традиційно сформована система найманої праці, яка виявилась у гармонійних відносинах між адміністрацією фірми і найманим персоналом; стрімкий розвиток власної науково-дослідної бази та ін. Важливу роль в економічному розвитку Японії відіграв протекціонізм. Наприклад, у 1946 р. в Японії було зібрано 110 легкових автомобілів, тоді уряд не ставив завдання розвитку автомобільної галузі. У 1951 р. Міністерство зовнішньої торгівлі й промисловості Японії перейшло до протекціоністської політики в цій галузі. Було обмежено ввіз готових автомобілів і створено умови для імпорту зарубіжних технологій. І хоча фірма „Тойота” вийшла із запізненням на американський ринок, але вже у 1971 р. частка імпорту до США машин цієї фірми становила 16% (у 1962 р. — 0,2%). Після набуття автомобільною промисловістю стабільності у 1971 р. дозволено зовнішні капіталовкладення в цю галузь. Але і після цього держава суворо лімітувала зарубіжні інвестиції.

Успіх значною мірою був забезпечений завдяки адаптивності японської моделі до зміни внутрішніх і, особливо, зовнішніх умов. Сприяла цьому постійна структурна перебудова всієї економіки. Вона, передусім, зумовлена необхідністю забезпечити прогресивну структуру внутрішнього попиту і конкурентоспроможність японських товарів на світових ринках. Прикладом може слугувати розвиток автоіндустрії — зростання життєвого рівня японців у 60-80-х роках призвело до підвищення попиту на автомобілі, а це у свою чергу викликало швидкий розвиток цієї галузі. Докорінна перебудова структури всієї економіки наприкінці 70-х років була викликана, насамперед, кризою 1974-1975 рр. Основні напрямки перебудови: забезпечення пріоритету наукомісткого виробництва, яке не вимагало великих затрат сировини, енергії, робочої сили; скорочення енергомісткого виробництва; реконструкція галузей промисловості, продукція яких особливо постраждала від зарубіжної конкуренції.

Не менш важливими факторами повоєнного економічного успіху Японії є державне управління життєвим рівнем японців (60-ті роки — політика отримання споживання на користь нарощування інвестицій, 80-ті роки — стратегія пріоритетного розширення споживання) і уміння урядових кіл визначати такі довгострокові цілі, які б захопили всю націю. Наприклад, популярне у 60-ті роки гасло „Наздогнати розвинуті західні країни за рівнем валового внутрішнього продукту”, коли вихід на друге місце у світі за цим показником подавався як входження Японії до клубу великих економічних держав світу. Це також окремі економічні фактори: зростання продуктивності праці, підвищення реальної заробітної плати тощо. Але слід пам’ятати, що японська модель розвитку включає не тільки економічні, а й політичні, етнокультурні, соціопсихологічні та інші фактори в їх діалектичному зв’язку. Японські економісти вважають, що національна економіка завжди розвивалась і продовжує розвиватись за активного втручання держави, яка не тільки створює умови для дії ринкового механізму, а й охоплює всі сторони господарського життя, зосереджує увагу на вирішенні головних завдань. Досягається це за рахунок планування економічного розвитку. В Японії, як згодом і у Південній Кореї, державні плани-прогнози були директивними і часто доводилися не лише до підприємств, а й до їх цехів. Очевидно, що в умовах приватної власності виконання таких планів можливе тільки тоді, коли діє механізм добровільно-примусового стимулювання підприємців для виконання вказівок уряду. Японський уряд здійснював це за допомогою економічних важелів: введення податку, зміни ставки кредитів, встановлення пільг і субсидій та ін.

Економічне зростання передбачає наявність джерел інвестицій. Для Японії в основному це були внутрішні джерела. Американці частково допомогли, відмовившись від значної частини репарацій, наситивши економіку у 50-ті роки замовленнями на обслуговування американської армії під час війни у Кореї, надавши пізніше науково-технічну допомогу. Пошук внутрішніх джерел інвестицій призвів до створення механізму отримання споживання і перекачування національного доходу в інвестиційну сферу. Але на відміну від авторитарного, військового режиму, який забезпечував дію такого механізму (Південна Корея, Чилі), в Японії уряд спирався на особливу рису національної культури — здатність сприйняти загальнокорпоративні інтереси як інтереси власної сім’ї. З 80-х років відбувається поступова переорієнтація на розширення споживання. Нині споживчий попит в Японії становить 60% ВВП, тоді як у США — 80% . Японська ситуація не характерна для тих високорозвинутих країн, що мають пропорційно розвинуту економічну систему. Японія ще має пройти абсолютно необхідну стадію на шляху постіндустріального суспільства — стадію „суспільства загального добробуту”. На це націлені плани останнього десятиліття (наприклад „П’ятирічний план держави добробуту” 1992-1996 рр.).

Створений у післявоєнний період унікальний економічний механізм призвів до того, що Японія й у 90-ті роки являла собою поєднання протилежностей: національного багатства з відносно бідним населенням; сучасного виробництва з традиційною (майже напівфеодальною) культурою. Країна вирізняється своєю кредитно-грошовою системою, яка разом з механізмом стримування споживчих витрат населення дає можливість звести інфляцію до безпечного рівня. Функціонування своєрідного кредитно-грошового механізму, який дає змогу спрямовувати кредитні ресурси, у тому числі й заново випущену грошову масу, до визначених урядом точок промислового зростання, призвело до створення унікальної банківської системи. Вона являє собою щось середнє між Держбанком СРСР, який здійснював фінансування народного господарства, і дворівневою банківською системою розвинутих країн. Центральний банк працював у тісному взаємозв’язку з міністерством фінансів. В інших високорозвинутих країнах (США,Німеччині) фінансова і грошово-кредитна система розділені. Така взаємодія центральних органів у країні дала змогу підключити Банк Японії до управління економічним розвитком. Але у 90-ті роки унікальна банківська система Японії стала суттєвим гальмом на шляху її перетворення у зрілу державу зі здоровою економікою.

Зауважимо, що управління процесом економічного розвитку не є завданням центрального банку. Але, за прикладом Японії, у деяких країнах, що розвиваються, залучають його до фінансування перспективних галузей національного господарства. Швидкий темп розвитку економіки передбачає і високі темпи збільшення грошей в обігу. Їх можна забезпечити інтенсивним збільшенням золотовалютних ресурсів. Але для цього країні потрібне позитивне сальдо торгового балансу, виробництво конкурентоспроможних товарів, що для країн, що розвиваються,— дуже складне завдання. Випуск грошей під державний борг без відповідного зростання товарної маси — прямий шлях до інфляції. Тому єдиноможливий шлях — надання кредитів приватному сектору. Це з успіхом використала Японія. Центральний банк вливав гроші у банківську систему, де вони мультиплікувалися. Постійний ресурсний голод швидкозростаючої економіки примушував комерційні банки виконувати умови центрального банку. В результаті останній кредитував перспективні галузі, але не сам, а через комерційні банки. Їм і доводилось невсипуще стежити за раціональністю використання коштів підприємствами. Таким чином, державна політика проводилася не через бюджетне фінансування, а через розумну національну кредитну політику. Фінансування йшло не з бюджету, а через банківську систему, тому виділені кошти було необхідно повернути, та йще з процентами (хоч і пільговими), а проект мав окупитися. У цьому випадку обсяг національних інвестицій міг перевищувати обсяг вкладів. Японія за кордоном закупляла в основному ліцензії і патенти (тобто товари), а на їхній основі сама організовувала виробництво.Тому різниця між вкладами та інвестиціями покривалася ще й банківськими кредитами, які, таким чином, породжували гроші для зростання. Держава проводила жорстку політику контролю за доходами (зокрема, за заробітною платою), які мали зростати повільніше, ніж продуктивність праці, та у галузі оптових цін, оскільки промисловість, головним чином, реагувала на них.

За останні роки Японія перетворилася на фінансовий центр світового значення. Загальний обсяг нетто-активів уже досяг 129 млрд. дол. США. У 1995 р. частка японських кредитів у світі становила 53%. Найбільші комерційні банки світу — японські, проте вони являють собою неповоротких монстрів з досить низькою ефективністю роботи. Причина полягає у недостатності поділу фінансової і грошової системи в Японії. Комерційні банки призначені для державного фінансування перспективних галузей і в ході свого розвитку виявилися хронічними боржниками центрального банку. Останній — це своєрідний підрозділ міністерства фінансів, яке визначає, зокрема, величину його облікової ставки. При цьому, хоча бюджет держави може бути збалансованим, його фактичний дефіцит перекладається на центральний банк. Він, по суті, виконує ті ж функції, що й державне бюджетне фінансування. Держава створила японські банки і друкувала для них гроші, щоб вони фінансували перспективні галузі та розвиток експорту. Прибутки банків йдуть державі. У цій системі промислові й торгові фірми також є хронічними боржниками банківської системи, і коефіцієнт їх боргового навантаження може становити 300-400%. Як наслідок, створюється своєрідна економічна система, в якій всі одне одному винні: промислові й торгові компанії — банкам, а комерційні банки — центральному банку. Із трьох груп суб’єктів, які забезпечують джерела інвестицій і яким дістаються перші плоди економічного зростання — сім’я, корпорація і держава, головну роль відіграють великі корпорації. Вони включені до певної фінансово-промислової групи. Роль держави формально залишається не дуже помітною (через бюджетну систему розподіляється близько 25% ВВП), а населення є відносно бідним.

Економічні погляди епохи постіндустріального суспільства

З 50-60-х рр. ХХ ст. в межах неокласичної течії формується науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук – філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологічний напрям, що виник на початку ХХ ст. вважається «старим» інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримала визнання у 80-90 –х рр. ХХ ст.

Основні представники неоінституціоналізму: Рональд Коуз (1910 р.н.), Даглас Норт (1920 р.н.) – Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсом (1932 р.н.) та ін. Основні праці: Р.Коуз «Природа фірми» (1937); О.Вільямсон «Економічні інституції капіталізму. Фірми, маркетинг, укладання контрактів» (1985); Д.Норт «Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки» (1990). Таким чином, теоретичні основи традиційного американського інституціоналізму набули свого подальшого розвитку, і саме з середини ХХ ст. інституціоналізм перетворився в один і з провідних напрямків світової економічної думки. Посилення інтересу до інституціональної теорії взагалі й до її неоінституціонального напрямку безпосередньо пов’язано зі спробами подолати обмеженість ряду положень, характерних для мейнстрім економікс (аксіоми повної раціональності, абсолютної інформованості , досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лише за допомогою цінового механізму тощо), і розглянути сучасні суспільні й особливо економічні процеси комплексно та всебічно, особливо – з необхідністю дослідження нових явищ сучасної епохи науково-технічної та технологічно-інформаційної революцій, коли використання традиційних методів не дає бажаних результатів.

Сучасний інституціоналізм виник не на порожньому місці. У неоінституціоналістів були попередники – представники «старого», традиційного інституціоналізму, які також намагались налагодити зв’язки між економічною теорією та правом, соціологією, психологією, політологією та ін. Але між поглядами «старих» інституціоналістів та неоінституціоналістів можна виділити ряд суттєвих відмінностей.

Якщо «старі» інституціоналісти залишилися аутсайдерами світової спільноти вчених-економістів, то неоінституціоналісти змогли стати фаворитами. У списку нобелівських лауреатів з економіки вісім лауреатів так чи інакше належать саме до неоінституціонального напряму.

У деяких концепціях, що належать до цього теоретичного напрямку, предметом вивчення є інституційне середовище, тобто фундаментальні політичні, соціальні та юридичні правила, у межах яких відбуваються процеси виробництва та обміну (конституційне, виборче, майнове, контрактне право та ін ). Вони представлені:

· теорією суспільного вибору (Дж.Б’юкенен, Г.Таллок, М.Олсон та ін.) (публічна сфера), у якій акцент робиться на втратах, що породжуються діяльністю політичних інституцій;

· теорією прав власності (Р.Коуз, А.Алчіан, Г.Демсетц, Р.Познер та ін.) (приватна сфера), яка акцентує увагу на виграші у добробуті, який забезпечують правові інституції (судова система тощо).

Організаційні структури, які, з урахуванням чинних правил, створюються економічними агентами на контрактній основі, вивчає теорія агентських відносин, що існує у двох основних версіях:

· теорія механізмів стимулювання, яка досліджує організаційні схеми, що можуть забезпечувати оптимальний розподіл ризику між принципалом (власником) та агентом (менеджером);

· «позитивна» теорія агентських відносин, що звертається до проблеми відокремлення власності та контролю і сформульована ще в 30х рр. ХХ ст. А.Берлі та Г.Мінзом. Провідними представниками також є У.Меклінг, М.Дженсен, Ю.Фама, а центральним є питання стосовно контактів, необхідних для забезпечення поведінки агентів, яка б найменшою мірою відхилялася від інтересів принципалів.

Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, які обумовлюються вихідними теоретичними джерелами: традиційним інституціоналізмом та неокласикою. На відміну від старого американського інституціоналізму, неоінституціоналізм не тільки не протистоїть неокласиці, але сам є результатом об’єднання інституціональних та неокласичних методологічних підходів. Зокрема, активно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки:

· раціональний вибір та прагматизм;

· методологічний індивідуалізм;

· концепція «економічної людини»;

· максимізація корисності тощо.

Засновником неоінституціоналізму по праву вважається Рональд Коуз. У його статтях «Природа фірми» (1937) та «Проблема соціальних витрат» (1960) була вперше сформульована дослідна програма неоінституціоналізму, з якою пов’язані подальші зміни у захисній оболонці неокласичної теорії.

По-перше, розглядається ширший, ніж у неокласиці, спектр форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін. Так, нарівні з приватною, аналізуються колективна, державна, акціонерна форми власності й порівнюється їх ефективність у забезпеченні угод на ринку. Такою є дослідна програма теорії прав власності (її найбільш яскравими представниками є Р.Коуз, Р.Познер, С.Пейович) і теорії оптимального контакту (Дж.Стігліц, І.Макніл). Також тут потрібно згадати і теорію держави, відповідальної за встановлення та ефективний захист прав власності, теорію суспільного вибору (Дж.Б’єюкенен, Г.Таллок), дещо на відокремленій позиції перебуває конституційна економіка (В.Ванберг), яка «відбрунькувалася» від теорії суспільного вибору (її специфіка полягає у комбінуванні елементів як класичної теорії суспільного вибору, так і «теорії порядку», що є частиною «старого» інституціоналізму.

По-друге, в неокласичну модель вводиться поняття інформаційних витрат, тобто витрат, пов’язаних із пошуком і отриманням інформації про угоду і про ситуацію на ринку в цілому. Хоча територія інформації (Дж.Стіглер) і не безпосередньо належить до неоінституціоналізму, вона значно вплинула на його подальший розвиток.

По-третє, поряд із виробничими, або трансформаційними, витратами неоінституціоналісти припускають існування транзакційних витрат (Р.Коуз, О.Вільямсон), розуміються всі витрати, що виникають при здійсненні угод. Саме нова економічна історія (Д.Норт, Р.Фогель) виникла у результаті використання теорії транзакційних витрат та теорії прав власності для історичного аналізу.

Учення про транзакційні витрати має основоположне, фундаментальне значення в неоінституціоналізмі. Представники цієї школи вважають, що неокласична теорія звужує можливості свого економічного аналізу через те, що враховує лише витрати взаємодії людей з природою (трансформаційні витрати). Необхідно також брати до уваги і глибоко вивчати витрати взаємодії між людьми – транзакційні витрати. Детальніше їх можна визначити як витрати ресурсів (грошей, часу, праці тощо) для планування, адаптації та контролю за використанням узятих індивідами зобов’язань у процесі відчуження та привласнення прав власності й свобод, прийнятого у суспільстві.