Циклічність – засіб розвитку економіки, загальна форма руху, яка відображає нерівномірність економічної динаміки.

Перехід від однієї фази до іншої здійснюється автоматично – на основі ринкових саморегуляторів.

За змістом середні цикли відображають циклічність розвитку виробництва, розподілу, обміну та споживання. Показники циклічності розглядають у динаміці, наприклад, ВВП, промислового виробництва, зайнятості, завантаження виробничих потужностей, реальних доходів населення, норми прибутку та інших, що характеризують економічну ефективність відтворювального циклу.

Матеріальною основою циклічності є фізичне оновлення основних засобів виробництва і, в першу чергу, – обладнання.

Піднесення (бум) і рецесія (занепад) є головними фазами циклу, а депресія і пожвавлення – поворотними пунктами циклу.

Рецесія (занепад) – це фаза ділового циклу, у якій національний обсяг виробництва скорочується, зменшуються обсяги купівлі населенням, насамперед, товарів тривалого користування і зростають запаси цих товарів на складах в торгівельній мережі. На скорочення закупівель і збільшення запасів на складах бізнес реагує скороченням виробництва. Тому реальний валовий внутрішній продукт починає зменшуватись. Зменшуються інвестиції в будівництво, машини і устаткування. Водночас скорочується попит на робочу силу. Спочатку скорочується середня тривалість робочого тижня, частина робітників відправляється у примусові відпустки, а далі звільняється з роботи, що призводить до безробіття. У період рецесії заробітна плата також може знижуватись, різко зменшуються прибутки фірм.

Отже,найбільш складною фазою є рецесія, яка викликає скорочення виробництва, банкрутство, безробіття, зниження життєвого рівня, політичну напруженість, згортання соціальних програм, створює загрозу для демократії.

Але рецесія також конструктивна, бо прискорює відмирання застарілих технологічних систем, активізує структурну перебудову економіки, технічне і технологічне оновлення виробництва, підвищує ділову активність.

Депресія– це найнижча точка занепаду, глибока та тривала. Падіння веде економіку до кризи або стагнації. Економіка знаходиться у стані рецесійного розриву, тому що фактичний ВВП менший за потенційний. Це період недовикористання економічних ресурсів і високого безробіття. Виникає максимальне падіння виробництва і торгівлі, різко зменшуються доходи, а також і платоспроможний попит.

Найзначнішою циклічною кризою ХХ ст. була криза 1929 – 1933 рр., яка охопила майже всі розвинуті країни і отримала назву “Великої Депресії”.

Пожвавлення є дзеркальним відображенням занепаду. Кожна з рис пожвавлення знаходить прояв у протилежній формі: відбувається зростання ВВП і прибутків, зменшується чисельність безробітних та інше. Підприємці купують або більш продуктивне обладнання (продовжують виробництво старого товару з меншими витратами), або розпочинають здійснювати переозброєння виробництва (відбувається перехід на виробництво нової продукції). В цих випадках збільшується попит на інвестиційні товари, що стимулює виробництво і починається пожвавлення. Пожвавлення триває доти, доки в економіці не буде досягнуто рівня, з якого почався занепад. Подальший розвиток носить назву піднесення.

Піднесення (бум) –це найвища фаза циклу. Доходи в суспільстві зростають, попит випереджає пропозицію, що викликає зростання цін. В економіці спостерігається повна зайнятість, а виробництво працює на повну потужність. Але саме тут закладаються підвалини наступної кризи перевиробництва.

Розглядаючи циклічність на теоретичному рівні, економісти погоджуються, що кризовий стан в економіці виникає внаслідок серйозних порушень у співвідношенні між споживчим попитом і пропозицією товарів, або між потребами і споживанням суспільства, з одного боку, і виробництвом – з іншого.

Отже, економічний цикл дозволяє оновити виробничий процес, вивести його на новий технологічний рівень, оздоровити економіку за рахунок знищення “економічно нежиттєздатних” підприємств. Водночас така саморегуляція економіки має серйозні соціально-економічні наслідки (банкрутство, безробіття, зниження життєвого рівня громадян тощо).

Оскільки циклічність розвитку є об’єктивною закономірністю, держава повинна передбачати економічні коливання і вчасно використовувати засоби пом’якшення негативних проявів цього процесу. Досвід показує, що частково антициклічні заходи можна здійснювати за допомогою інструментів фіскальної (податково-бюджетної) і монетарної (грошово-кредитної) політики.