Фінансова політика, її зміст та завдання

Ринкова економіка - дуже тонкий і складніший механізм, ніж планово-директивна економіка. На стан ринкової економіки сильно впливає держава, яка залежно від особливостей своєї економічної бази розробляє фінансову політику.

Фінансова політика - це комплекс державних за­ходів, що забезпечують ефективне функціонування фінансів і фінансової системи.

Це, у свою чергу, стимулює розвиток матеріального вироб­ництва і створює економічний грунт для здійснення державою покладених на неї функцій і завдань.

Фінансова політика охоплює широкий комплекс заходів:

- розробку загальної концепції фінансової політики, визначення її основних напрямів, цілей і головних завдань;

- створення адекватного фінансового механізму;

- управління фінансовою діяльністю держави та суб’єктів господарювання.

Фінансова політика є складовою частиною економічної політики держави. В ній конкретизуються головні напрями розвит­ку економіки; визначається загальний обсяг фінансових ресурсів, їхні джерела, шляхи використання; розробляються механізми регулювання і стимулювання соціально-економічних процесів фінансовими методами.

Головними цілями фінансової політики є мобілізація й ефек­тивне використання фінансових ресурсів, регулювання еконо­мічних і соціальних процесів, стимулювання провідних напрямів розвитку продуктивних сил.

Завдання фінансової політики - це:

- забезпечення умов для формування максимально можливих фінансових ресурсів;

-встановлення раціонального, з погляду держави, механізму розподілу і використання фінансових ресурсів;

-організація регулювання і стимулювання економічних та соці­альних процесів фінансовими методами;

- формування фінансового механізму і його розвиток відповід­но до цілей і стратегій, що постійно змінюються;

- створення ефективної і максимально дієвої системи управлін­ня фінансами.

Виділяють три типи фінансової політики: класичний, регу­люючий, планово-директивний.

Класичний тип фінансової політики був панівним до 20-х років XX століття. Біля її джерел стояли класики політичної економії Адам Сміт і Девід Рікардо.

Основа класичної фінансової політики - невтручання дер­жави в економіку, збереження вільної конкуренції, викорис­тання ринкового механізму як головного регулятора господарсь­ких процесів. Така політика привела до обмеження державних витрат і податків, забезпечення умов для формування і вико­нання збалансованого бюджету. Державні видатки виступали переважно у вигляді військових витрат, виплат відсотків за дер­жавним боргом, його погашенням. Система податків включала найпростіші й найефективніші з погляду стягування непрямі іі прямі податки. Управління фінансовою діяльністю в державі зосереджувалося в одному органі — Міністерстві фінансів (казна­чействі).

Перехід до регулюючої фінансової політики пов'язаний із за­гостренням економічних, політичних, соціальних проблем у 20-х роках XX століття. Вона дала змогу протягом 30-х-60-х років забезпечити стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості, достатнє фінансування соціальних видатків у більшості європейських держав.

В основу регулюючої фінансової політики покладена еконо­мічна теорія Дж. М. Кейнса (1883-1946) про необхідність втру­чання і регулювання державою циклічного розвитку економіки і соціальних відносин з метою забезпечення повної зайнятості населення. Основними важелями втручання держави в еконо­міку стають державні видатки, що формують додатковий по­пит. В остаточному підсумку забезпечується пожвавлення підприємницької діяльності, створення нових робочих місць, зростання національного доходу і скорочення безробіття.

На відміну від класичної фінансової політики, головним ме­ханізмом податкового регулювання стає прибутковий податок. Він забезпечує вилучення через прогресивні ставки в суб'єктів господарювання доходів у вигляді заощаджень. Такий підхід дає змогу створити збалансованість державного бюджету при високому рівні доходів. Дефіцит бюджету використовується для регулювання економіки. Зростає роль ринку позикових капі­талів як джерела доходів бюджету. Проводиться широкомасш­табна політика дефіцитного фінансування, коли держава ак­тивно використовує середньо- і довгострокові позики.

Планово-директивна фінансова політика засвідчила свою ви­соку ефективність у роки Другої світової війни, післявоєнної відбудови народного господарства. У цей період була потрібна максимальна концентрація фінансових ресурсів для фінансу­вання надзвичайних витрат держави.

Планова система управління, заснована на державній формі власності, давала змогу здійснювати пряме директивне управ­ління всією економікою, у тому числі й фінансами. Головна мста такої фінансової політики - досягнення максимальної кон­центрації фінансових ресурсів держави в руках центральних органів влади. Подальший перерозподіл здійснювався відповід­но до основних напрямів державного плану. Характерним було непродуктивне використання коштів державного бюджету Значні ресурси йшли на фінансування оборонних галузей на­родного господарства, військові витрати. Мав місце залишко­вий принцип фінансування соціальної сфери. Держава цілком регулювала фінансову діяльність підприємств через вилучення чистого доходу за допомогою податку з обороту і наступних індивідуальних відрахувань від прибутку.