Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України. У більшості зарубіжних країн на власні доходи місцевих бюджетів в середньому припадає 60%, а на трансферти із бюджету центральної адміністрації – 40%

У більшості зарубіжних країн на власні доходи місцевих бюджетів в середньому припадає 60%, а на трансферти із бюджету центральної адміністрації – 40%. Проте в багатьох країнах місцеві бюджети при формуванні своїх поточних доходів в значній мірі залежать від трансфертів із бюджету центральної адміністрації (Нідерланди, Італія, Ірландія, Греція, Канада, Португалія). В цих країнах трансферти становлять від 80% до 62% поточних доходів. Трансфертне фінансування місцевих бюджетів з боку центральної адміністрації свідчить про інтенсивний перерозподіл національного доходу через бюджетні канали з метою усунення диспропорцій в розвитку регіонів. В цих країнах всі основні податки надходять до бюджету центральної адміністрації, місцеве ж оподаткування ледве перевищує 10% поточних доходів. Головним питанням регіональної економічної політики, що стоїть на порядку денному у країнах з трансфертним фінансуванням територій, є питання підвищення ефективності бюджетного перерозподілу, а також зниження фінансової залежності місцевих органів влади від «центру» і посилення їх податкової автономії.

Вагоміша частка бюджетних трансфертів зафіксована у країнах унітарного типу (Нідерланди, Італія, Греція), тоді як у федеративних – вона нижча (США, Німеччина). Це підтверджує висновок, зроблений на початку 70-х років ХХ століття у доповіді Комісії Європейського співтовариства щодо країн з розвинутою ринковою економікою: рівень перерозподілу між регіонами в унітарних державах вищий, ніж у федеративних.

В реальній ситуації, яка склалася з місцевими бюджетами в Україні, доречно було б звернутися до вивчення і практичного застосування досвіду фінансового регулювання відносин «центру» і «периферії» таких федеративних держав з розвинутою ринковою економікою, як США, Німеччина, Швейцарія та Австрія. Корисно також вивчити досвід унітарних держав, які в 1980-і роки впроваджували в життя теорію фіскального федералізму і постійно знижували ступінь перерозподілу національного доходу через центральний бюджет. Прикладом такої унітарної держави можна вважати Італію. Бюджетна система цієї країни, так само як і вітчизняна бюджетна система, відзначається жорсткою централізацією: частка центрального бюджету в ній складає 80%, а власні доходи місцевих бюджетів не перевищують 20%, з яких 10% припадає на місцеві податки.

Із середини 1980-х років в Італії здійснюються масштабні реформи стосовно посилення податкової автономії місцевих органів влади, рівень якої було зменшено в результаті податкових реформам 1970-х років. Так, наприклад, згідно з Законом №55 трансферти місцевим бюджетам були «заморожені», а місцевим органам влади було запропоновано ввести нові місцеві податки або вдосконалити існуючі. В економічний план розвитку країни на 1989–1991 роки було внесено положення про «подальший розподіл функцій між центральними, обласними і місцевими органами влади з метою забезпечення населення якісними послугами». Сьогодні передбачається переглянути ставки місцевого податку на нерухому власність, удосконалити земельний кадастр країни, підвищити рентні платежі. Італійські економісти вважають, що розширення податкової автономії місцевих бюджетів – єдиний можливий шлях до скорочення не тільки їх дефіциту, але й дефіциту державного бюджету в цілому. Більше того, це шлях до реальної самостійності у вирішенні місцевих соціальних проблем.

Зарубіжний досвід побудови бюджетних систем і способів фінансування місцевих органів влади дозволяє зробити певні висновки щодо здійснення заходів, спрямованих на покращання умов формування місцевих бюджетів та адаптації зарубіжних моделей фіскального федералізму до умов економіки України.

По-перше, необхідно чітко розподілити компетенції щодо розв’язання конкретних завдань між центральними органами влади і органами місцевого самоврядування з поступовим переходом до децентралізації державних фінансів. Так, за рахунок коштів державного бюджету повинні фінансуватися лише ті видатки, що пов’язані з забезпеченням загальнодержавних потреб: оборона країни, утримання законодавчої і виконавчої влади, розвиток фундаментальної науки, структурна перебудова економіки. Фінансові ж проблеми місцевого рівня раціональніше вирішувати за рахунок доходів відповідних місцевих бюджетів (наприклад, податку на нерухомість, збору за забруднення навколишнього середовища тощо).

По-друге, необхідно вдосконалити механізм міжтериторіального фінансового вирівнювання. Практика показала, що такий метод регулювання місцевих бюджетів, як вилучення надлишків бюджетних коштів до бюджету вищого рівня має безліч недоліків: він не тільки негативно виливає на доходну базу місцевих бюджетів, а й позбавляє місцеві органи влади стимулів до збільшення своїх доходів. Спираючись на зарубіжний досвід, необхідно створити спеціальні бюджетні фонди фінансового вирівнювання територій. Сьогодні назріла необхідність визначення обґрунтованого нормативу бюджетної забезпеченості кожної області, району, міста з урахуванням економічного, соціального, природного й екологічного станів відповідних територій.

По-третє, досвід зарубіжних країн переконує, що на перші 3–5 років достатніми виявляються спрощені схеми розподілу грантів. Послідовність ускладнення механізму розподілу повинна мати наступний вигляд: національний розподіл дотацій (без корекції відповідно до чисельності жителів) – запровадження базових коефіцієнтів корекції фінансової потреби з метою надання муніципалітетам можливості «покривати» свої витрати (поєднання вирівнювання за витратами з вирівнюванням за доходами) – подальше ускладнення механізму за рахунок впровадження додаткових критеріїв корекції нормованих видатків.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України