Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Власність як економічна категорія. Історичні типи та форми власності.




Читайте также:
  1. V. Семинар. Тема 6. Формирование информационной среды общества
  2. VI этап. Оптимизация соотношения внутренних и внешних источников формирования собственных финансовых ресурсов.
  3. VII этап. Формирование эффективных условий привлечения кредитов
  4. А. Особенности формирования древнерусской культуры
  5. Адміністративні договори як форми управлінської діяльності
  6. Адміністративні правопорушення, що посягають на власність
  7. Азиатская - в которой формированию государства способствовали климатические условия, повлиявшие на выполнение ирригационных и строительных работ.
  8. Алгоритм позиционирования товаров в рамках формирования товарной линии
  9. Анализ понятия «стоимость» и факторов, её формирующих
  10. Анализ состава, структуры и источников формирования имущества предприятий

 

Основним фактором, що визначає тип тієї чи іншої економічної системи є відносини власності.

Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб’єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України "Про власність" так трактує право власності: "Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".

В побуті ми часто застосовуємо вираз: "Ця сорочка, светр, годинник – моя власність", "Завод – власність держави" та ін. І такі вирази з точки зору наших буденних потреб і навіть як мова юридичних нормативних актів цілком правомірні й виправдані, оскільки цілком очевидно окреслюють те коло суб'єктів, власників, які за суспільним визнанням мають всі права на володіння, використання і розпорядження на свій розсуд тими або іншими матеріальними благами.

Разом з тим, таке правове, юридичне трактування власності зводить останню лише до стосунків людини або групи людей з річчю: "Я володію, використовую, розпоряджаюсь сорочкою", "Держава володіє, розпоряджається заводом, використовує його матеріальні ресурси в своїх інтересах".

Але ці відносини людей до речей похідні від відносин людей між собою з приводу речей. "Я володію, використовую і розпоряджаюсь сорочкою тому, що ніхто інший не має на неї права. Я власник сорочки, тому що всі інші – не є її власниками. І кожний, хто захоче стати її власником, захоче володіти, використовувати, розпоряджатися нею, – вступить у відносини не з сорочкою, а зі мною з приводу сорочки".

Отже, відносини власностіявляють собою відносини між людьми з приводу присвоєння ними матеріальних та нематеріальних благ.

Відповідно, власність – це історично визначена форма присвоєння людьми матеріальних і нематеріальних благ в процесі їх виробництва, обміну і споживання.

Суб’єктами власностіназивають фізичні чи юридичні особи, які вступають у відносини власності. Нимиможуть виступати окремі громадяни, групи людей, держава.

Об’єкти власності– це майно чи результати праці, з приводу яких виникають відносини власності. Нимиможуть бути фактори виробництва (економічні ресурси) і готова продукція.



Власність як привласнення являє собою єдність юридичного і економічного змісту.

Система економічних відносин власності включає такі елементи:

· привласнення факторів і результатів виробництва;

· господарське використання матеріальних та інших засобів;

· економічна реалізація власності.

Привласнення економічний зв’язок між людьми, який встановлює їх відношення до речей як до своїх. Воно пов’язане з виробництвом матеріальних благ. Процес виробництва є не що інше як привласнення людьми речовини, природи та енергії з метою задоволення своїх потреб.

Протилежним привласненню є відчудження. Воно виникає, наприклад, коли якась частина суспільства захоплює всі засоби виробництва, а інша частина залишається без джерел для існування. Або коли продукти праці, створені одними людьми, без будь-якого відшкодування присвоюють інші. Такими були, скажімо, відносини між феодалами і кріпаками.

Власники засобів виробництва не завжди займаються виробничою діяльністю: вони дають іншим особам можливість використовувати їх майно в господарських цілях на певних умовах. Тоді між власником і підприємцем виникають відносини господарського використання майна. Прикладом таких відносин є оренда – угода про надання майна якоїсь людини у тимчасове користування іншій особі за певну плату.



Власність економічно реалізується якщо приносить дохід її власнику. Він може бути у вигляді прибутку, податку, різних платежів.

Юридичний зміст власностіреалізується через сукупність прав власника:

· володіння;

· користування;

· розпорядження.

Володіння це не обмежена в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності, фізичний контроль над ним. Право володіння охороняється законом. Законне володіння майном завжди має правове обґрунтування (закон, угода, адміністративний акт) тощо.

Користування полягає в праві продуктивно або особисто використовувати річ для задоволення власних потреб та інтересів залежно від її призначення (використовувати автомашину для перевезення людей та вантажів). Власник може передавати своє майно в користування іншим особам на якийсь час і на певних умовах. Межі права користування визначаються законом, угодою або іншим правовим обґрунтуванням.

Розпорядження здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття правових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності.

Основні типи власності: приватної, колективної і суспільної, рис. 4.2.

 

 

Рис. 4.2. Типи та форми власності

 

Приватна власність –тип власності, за якого всі три функції права власності належать окремій приватній особі. Вона охоплює такі основні форми: індивідуальна власність самих громадян, приватна власність створених ними юридичних осіб (підприємств, організацій, установ) та інтелектуальна власність.



Суспільна власність– тип власності, за якого її функції – володіння, розпорядження і користування – належать не одному приватному суб’єкту, а багатьом. ВУкраїні її представляють загальнодержавна власність та муніципальна власність (тобто власність місцевих органів влади).

Колективна власність – це тип власності, за якого її функції належать не одному приватному суб’єкту, а колективу людей. Вона включає: кооперативну (найчастіше зустрічається в сільському господарстві), корпоративну (власником майна є певна група осіб, ця власність формується на акційній основі, їй відповідає форма доходу – прибуток корпорацій, що містить в собі індивідуальний, персоніфікований дохід, дивіденди) та власність громадських організацій (політичних партій, профспілок тощо).

Слід розмежовувати форму власності і форму господарювання. Форма господарювання – один з методів реалізації форми власності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб’єкта на зовнішнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна й та ж форма власності може реалізовуватися через різні форми господарювання (приватна власність функціонує і реалізує себе в таких організаційних формах, як одноособове володіння, партнерство, корпорація). Сьогодні з’явились нові можливості реалізації приватної власності: венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо. Водночас одна й та сама форма господарювання може реалізуватися різними формами власності. Це стосується, наприклад, оренди, акціонування.

Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу:

- зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність – підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого;

- корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності;

- виробнича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності;

- соціально-інтегральна функція корпорації.

Якщо приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції. У процесі функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що виражається у втраті окремими власниками капіталу персонального контролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами.

Отже, основними рисами структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.

У процесі реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності (у країнах з перехідною економікою) відбивається приватизація,якає радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної. Це необхідні заходи, рішучість і послідовність в проведенні яких, зрештою, призведуть до трансформації перехідної економіки в змішану економіку стабільного соціально-орієнтованого суспільства.

Приватизація являє собою програму впорядкованого входу країни у ті сфери діяльності, де приватне підприємництво спроможне функціонувати досить успішно. Для України особливо важливими є ще й такі цілі і завдання: формування прошарку приватних власників-підприємців; залучення іноземних інвестицій; сприяння демонополізації економіки; створення конкурентного середовища; підвищення ефективності діяльності підприємств; соціальний захист населення і розвиток об’єктів соціальної інфраструктури за рахунок коштів від приватизації.

Відповідно до чинного законодавства України приватизація державної власності здійснюється на основі таких принципів: законність; пріоритет прав трудового колективу підприємства, що приватизується; забезпечення соціальної захищеності і рівності прав громадян України у процесі приватизації; пріоритетне надання прав власності громадянам України; безкоштовна передача частини державного майна кожному громадянину України; приватизація державного майна на платній основі із застосуванням приватизаційних паперів; дотримання антимонопольного законодавства; повне, своєчасне і достовірне інформування громадян про всі дії щодо приватизації.

В Україні існує певна різноманітність форм викупу державних підприємств трудовими колективами. Усі їх можна поділити на чотири основні групи. Перша – повний викуп підприємства. Друга – дроблення підприємства та організація численних викупів. Третя – викуп допоміжних виробничих підрозділів великих підприємств. Четверта – викуп підприємств, що належать місцевим органам влади.

Важливим елементом процесу приватизації стає перетворення державних підприємств на акціонерні компанії. Найбільшою популярністю тут користуються програми розвитку акціонерної власності членів трудових колективів. Ось чому необхідно вивчити той досвід, що є в національних програмах участі найманого персоналу у власності підприємств розвинутих країн світу. Впровадження цих програм дозволяє досягти балансу між трьома ключовими проблемами, що викликають у суспільстві найбільше занепокоєння в період приватизації, – соціальною справедливістю, економічною ефективністю і надходженням коштів у державний бюджет.

Досвід розвинутих капіталістичних країн свідчить, що НТР не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а й, навпаки, вимагає підтримання такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання – потреба не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня.

Таким чином, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну (державну) форму реалізації, суперечить загальним законам економічного розвитку. Трагічним фрагментом в історії нашої країни стало надзвичайне перебільшення ролі вольового моменту у створенні форм власності. Наслідок – виникнення відповідного апарату, його бюрократизація і дедалі зростаюча влада бюрократії.

 

 

Тема 5. Товарна форма організації суспільного виробництва. Товар і гроші.

1. Натуральне виробництво і його місце в історичному розвитку.

2. Товарна форма організації суспільного виробництва. Проста і розвинена форми товарного виробництва. Спільні риси та відмінності.

3. Товар і його властивості.

4. Виникнення грошових відносин. Еволюція і типи грошей.

5. Сутність грошей. Альтернативні теорії грошей. Функції грошей.

6. Закони грошового обігу. Інфляція та забезпечення стабільності купівельної спромож­ності грошової одиниці. Грошові реформи.

 

5.1. Натуральне виробництво і його місце в історичному розвитку суспільства

Сутність і риси натурального господарства. Натуральне виробництво це тип господарства, в якому виробництво спрямовано безпосередньо на задоволення особистих потреб і потреб виробництва. Для натуральних господарств характерною є еко­номічна замкнутість. Це означає, що такі господарства повністю або майже повністю ізолювали себе від суспільного поділу праці. Натуральне господарство протилежне товарному, яке виробляє продукти для продажу.

В умовах натурального господарства проявляються такі риси економіки:

1) господарська одиниця не бере участі в суспільному поділі праці, хоча останнє може мати певний ступінь розвитку і викорис­товується більшою чи меншою кількістю інших господарських одиниць. До розкладу первіснообщинного ладу і виникнення пер­шого великого поділу суспільної праці натуральне господарство було абсолютною формою його організації в суспільстві (общині);

2) кожне натуральне господарство намагається виробляти необхідні життєві засоби, тобто фонд життєвих благ для виробника і членів його сім’ї. Цей фонд виступає засобом людей до життя, відтворення їх;

3) засоби виробництва виробляються безпосередньо в господарській одиниці з тим, щоб процес виробництва був забезпечений не тільки земельними ресурсами, а й засобами виробництва, створеними в даному господарстві.

Економічною основою натурального господарства є сільське господарство і домашня промисловість.

Домашня промисловість являє собою виробництво в сільському господарстві готових продуктів для особистого і виробничого споживання. Виготовляються вони із сировини, яка добувається чи виробляється в цьому ж господарстві. Варто мати на увазі, що домашня промисловість виникла в епоху первіснообщинного ладу, у більшості народів на стадії неоліту, коли формувались галузі землеробства і тваринництва. Домашня промисловість охоплювала такі виробництва, як ковальське, гончарне, ткацьке, столярне. Великого значення набули переробка в межах господарства продукції землеробства і тваринництва, виготовлення взуття, одягу, предметів хатнього вжитку. Найбільш ранніми й універсальними видами домашньої промисловості були: обробка дерева, шкір, войлока, плетіння корзин, вірьовок, виготовлення засобів риболовства, примітивних сільськогосподарських знарядь.

Домашня промисловість була складовою економіки докапіталістичних економічних формацій, особливо феодальної. Суспільство, в якому панувало натуральне господарство, складалося з маси розрізнених і роз’єднаних, досить однорідних господарських одиниць, кож­на з яких являла собою відособлений, замкнений світ: патріархальне господарство, примітивна сільська община, феодальний маєток.

Історичне значення натурального господарства полягає в тому, що:

1) воно є історично першим типом господарської діяльності людей;

2) з’явилися перші галузі господарства: землеробство і тваринництво;

3) на базі домашньої промисловості створювались умови для виникнення ремесла і кустарного виробництва, а також для нового великого поділу суспільної праці;

4) людина вперше оволоділа методами виробництва засобів виробництва для землеробства, тваринництва і домашньої промисловості;

5) розширене застосування примітивних засобів праці і поступове їх удосконалення підносили продуктивність праці в системі натуральних господарств.

Історичні межі натуральної форми організації виробництва. Історично кінцевою межею натурального виробництва як єдиної і абсолютної форми є перший суспільний поділ праці. Наступною історичною межею натуральної форми виробництва є поступове відокремлення ремесла від домашньої промисловості. Кінцевою історичною межею натуральної форми господарювання є феодаль­ний спосіб виробництва. А взагалі, елементи натурального вироб­ництва завжди зберігаються там, де є селянське господарство. Саме в селянських господарствах зберігається і домашня промисловість.

 


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 24; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.022 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты