Формування власного капіталу банку

Власний капітал (кошти) банку являє собою грошові кошти, внесені акціонерами (засновниками банку), а також кошти, утворені в процесі подальшої діяльності банку.

Призначення банківського капіталу виражається в його функціях.

Отже, власний капітал комерційного банку виконує такі функції:

1. Захисна: власний капітал слугує насамперед для страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, а також для покриття поточних збитків від банківської діяльності.

2. Забезпечення оперативної діяльності: є другорядною для власного капіталу банку. Ця функція відчутна на перших кроках діяльності банку, коли за рахунок власного капіталу формується його інфраструктура і розгортається діяльність (фінансується придбання комп’ютерної та оргтехніки, будівництво (оренда) офісів і т. п.).

3. Регулююча: через фіксацію розміру власного капіталу регулюючі органи впливають на діяльність банку в цілому.

Багатофункціональне призначення власного капіталу робить його неоднорідним за своїм складом.

Джерелами формування капіталу банку можуть бути:

1. Статутний капітал банку, який, у свою чергу, формується з акціонерного або приватного капіталу під час організації нового банку шляхом акумулювання внесків засновників чи випуску і реалізації акцій. Емісія акцій як форма створення і поповнення статутного фонду комерційного банку регулюється законами України «Про господарські товариства», «Про цінні папери і фондову біржу».

2. Резервний фонд комерційного банку. Це грошові ресурси, що резервуються банком для забезпечення непередбачених витрат, покриття збитків від банківської діяльності, а також виплати дивідендів по привілейованих акціях, якщо недостатньо прибутку. Наявність коштів в ньому забезпечує стійкість комерційного банку, зменшує вірогідність його банкрутства. Розмір резервного фонду та щорічних внесків до нього встановлюється зборами акціонерів і фіксується в установчих документах, але він не може бути меншим 25% статутного фонду, а розмір відрахувань — меншим 5% чистого прибутку.

Коли резервний фонд досягає встановленої величини, то відрахування до нього припиняються. У випадку використання коштів з резервного фонду відрахування від чистого прибутку на його формування відновлюються.

3. Спеціальні фонди (фонд основних коштів, фонд переоцінки основних засобів та ін.), які призначені для виробничого та соціального розвитку банку. Порядок формування і використання цих коштів визначається статутними документами банку. Формуються ці фонди за рахунок прибутку.

4. Нерозподілений прибуток — джерело внутрішнього походження. Створюється як залишок прибутку після виплати дивідендів, відрахувань до резервного та інших фондів.

Оскільки розмір усіх відрахувань (крім дивідендів) завчасно визначено, то залишок нерозподіленого прибутку за минулий рік залежить головним чином від розміру дивідендів, які повинні сплачуватися акціонерам.

Українська методика визначення капіталу банку і розрахунку його достатності випливає з рекомендацій Базельського комітету. Ці рекомендації були розроблені у грудні 1987 р. Згідно з ними капітал банку поділяють на: основний (капітал I рівня); додатковий (капітал II рівня).

Капітал банку складається з суми основного та додаткового капіталу за мінусом відрахувань з урахуванням основних засобів.

До основного капіталу належать:

1. Фактично сплачений статутний капітал.

2. Емісійні різниці.

3. Загальні резерви банку.

4. Нерозподілений прибуток минулих років.

5. Очікуваний затверджений прибуток минулого року мінус:

· власні цінні папери в портфелі на продаж;

· нематеріальні активи;

· капітальні вкладення в нематеріальні активи.

До додаткового капіталу належать:

1. Фонди банку. 2. Індексація основних засобів. 3. Прибуток поточного року.

При розрахунку капіталу банку розмір додаткового капіталу береться в сумі, що не перевищує величину основного капіталу.

Відвернення з капіталу — це акції банків, боргові зобов’язання банків і нефінансових підприємств у портфелі банку на продаж, вкладення банку в асоційовані компанії та дочірні установи.

Сума невідкоригованого капіталу визначається за формулою:

К1 = ОК + ДК – В,

де ОК — основний капітал; ДК — додатковий капітал; В — відвернення.

Сума капіталу, скоригованого на вартість основних засобів:

К = К1 – (ОЗ – К1),

де ОЗ — основні засоби.

Якщо основні засоби менші за суму невідкоригованого капіталу, то до розрахунку приймається нуль.

3. Операції по залученню вкладів і депозитів. Міжбанківський кредит

У світовій банківській практиці всі залучені ресурси за способом їх акумуляції групують таким чином:

1) депозити;

2) недепозитні залучені кошти.

Депозит (вклад) — це грошові кошти у готівковій або безготівковій формах, національній або іноземній валютах, передані до банку їх власником або третьою особою за рахунок і за дорученням власника для зберігання на визначених умовах.

Операції, пов’язані із залученням коштів для вкладів, називаються депозитними. Депозитним може бути будь-який відкритий клієнту в банку рахунок, на якому зберігаються його грошові кошти.

Недепозитні залучені кошти — це кошти, які банк отримує у вигляді позички або шляхом продажу власних боргових зобов’язань на грошовому ринку.

Недепозитні джерела банківських ресурсів відрізняються від депозитних тим, що мають, по-перше, неперсональний характер, тобто не асоціюються з конкретним клієнтом банку, а залучаються на ринку на конкурентній основі, і, по-друге, ініціатива залучення цих коштів належить самому банку.

Недепозитними залученими ресурсами користуються в основному великі банки. Придбання недепозитних коштів здійснюється великими сумами, тому їх вважають операціями, що мають оптовий характер.

Сучасна банківська практика характеризується значним різноманіттям вкладів депозитів, які бувають:

залежно від категорії вкладника:

· депозити юридичних осіб; депозити фізичних осіб; залежно від строку і порядку вилучення: вклади до запитання; строкові вклади; залежно від економічного змісту: вклади до запитання; строкові вклади; ощадні вклади; цінні папери.

Вклади до запитання призначені для здійснення поточних розрахунків, тому їх ще називають транзакційними. Розміщуються ці вклади в банках на поточних та контокорентних рахунках і можуть у будь-який час за вимогою клієнта бути поповнені або вилучені, причому як частково, так і повністю, у готівковій чи безготівковій формі. Вклади до запитання нестабільні, що обмежує можливість сфери їх використання комерційними банками. Тому власникам таких вкладів виплачується низький депозитний процент або не виплачується зовсім.

Строкові вклади — грошові кошти, які розміщені у банку на певний строк і можуть бути знятими після закінчення цього терміну. Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки носять в основному довгостроковий характер і тому стабільні й зручні в банківському плануванні. Через них сплачується високий депозитний процент. Для строкових вкладів характерне різке коливання розмірів, а також встановлення їх розміру круглими сумами.

Строкові вклади можуть бути двох видів:

1) власне строкові вклади;

2) вклади з попереднім повідомленням про вилучення коштів.

Клієнт має право достроково вилучити кошти зі строкового вкладу, але з попереднім повідомленням. У такому випадку банки нараховують проценти аналогічно вкладам до запитання.

Взагалі диференціація процентів за строковими депозитами відбувається в залежності від терміну та виду депозиту, періоду повідомлення про вилучення коштів, стану на фінансовому ринку, потреби банку в ресурсах і т. д.

Строкові депозити оформляються депозитною угодою, яка засвідчує право банку управляти залученими коштами та право клієнта отримати суму вкладу та процента в чітко обумовлений строк.

Основні реквізити депозитної угоди:

1) назва та адреса банку, який приймає депозит; 2) назва та адреса власника коштів; 3) дата внесення депозиту; 4) сума депозиту; 5) дата повернення коштів; 6) процентна ставка; 7) зобов’язання банку повернути суму, яка внесена на депозит; 8) підписи сторін.

Угода укладається у двох примірниках.

Часто банки встановлюють мінімальний розмір вкладу, величина якого залежить від орієнтації банку на відповідну групу вкладів. Банки можуть закріпити в угоді право змінювати процентну ставку відповідно до зміни облікової ставки НБУ з повідомленням про це вкладника. У разі незгоди вкладника договір може бути розірвано. Усі спори між банком і вкладником вирішуються в судовому порядку.

Однією з форм строкових вкладів є депозитний та ощадний сертифікати. Депозитний сертифікат надається юридичним, а ощадний — фізичним особам. Сертифікат — це письмове свідоцтво банку про внесення грошових коштів, що дає право вкладнику на одержання після закінчення встановленого строку депозита і процентів по ньому. Вони бувають:

· іменні і на пред’явника;

· у національній та іноземній валютах;

· у паперовій і безпаперовій формах;

· строкові і до запитання.

Ощадні вклади. Відмінністю ощадних вкладів від строкових є те, що вони не мають фіксованого терміну зберігання, невеликі за мінімальним розміром, не потребують попереднього повідомлення про вилучення.

Як і строкові, ощадні вклади призначені не для розрахунків, а для заощадження коштів.

Характерні особливості ощадних вкладів:

1. Невелика мінімальна сума.

2. Плавне зростання коштів на рахунку.

3. Видача власнику вкладу іменного свідоцтва — ощадної книжки.

Деякі банки відмовляються від ощадної книжки і замінюють її виписками про стан рахунку. Це зменшує витрати банку на ведення рахунку, а також запобігає зловживанням, пов’язаним зі злодійством, шахрайством і т. д.

Порядок вилучення коштів з ощадного вкладу регламентується в угоді між банком і клієнтом. Банки можуть вимагати попереднього повідомлення про вилучення значних сум вкладу. Процентні ставки по цих вкладах вищі за ставки по вкладу до запитання, але нижчі ніж по строковому вкладу.

Міжбанківський кредит займає особливе місце в структурі джерел залучених кредитних ресурсів банку. Він є оперативним способом одержання коштів; має, в основному, короткостроковий характер. Надається при встановленні кореспондентських відносин, але разом з тим міжбанківський кредит — найдорожчий за інші джерела.

Призначення міжбанківських кредитів:

1) дають можливість виконувати вимоги з обов’язкового резервування;

2) задовольняють потреби клієнтів у коштах;

3) забезпечують ліквідність банку;

4) банки, в яких є надлишок ресурсів, можуть розміщувати тимчасово вільні кошти в банках, де існує їх нестача.

Переваги міжбанківського кредиту порівняно з депозитом:

1) оперативність;

2) не потребує резервування в центральному банку, оскільки не є вкладом;

3) не потребує витрат на маркетинг та інфраструктуру.

Необхідно враховувати специфічні особливості міжбанківських кредитів, одержаних від інших комерційних банків та НБУ.

Міжбанківські кредити є таких видів:

1) добові (овернайт);

2) строкові;

3) безстрокові (онкольні).

Добові міжбанківські кредити — це, як правило, незабезпечені позички, які надаються банкам з доброю репутацією. В окремих випадках за наявності сумніву щодо платоспроможності позичальника кредитор може вимагати заставу (наприклад, у вигляді державних цінних паперів). Кредитна угода укладається за телефоном, телеграфом, часто без документальної фіксації.

Строкові кредити видаються на строк від кількох днів до кількох місяців (тиждень, місяць, 3 місяці, 6 місяців, рік; на євроринку зустрічаються міжбанківські кредити строком до 5 років). Кредитна угода на видачу таких кредитів укладається в письмовій формі після оцінки кредитоспроможності банку-позича­льника.

Безстрокові кредити. При цьому виді кредиту строки угоди автоматично подовжуються щодня, доки одна зі сторін не прийме рішення про розірвання такої угоди.

Філії комерційного банку можуть працювати на міжбанківському ринку тільки в межах своєї системи.

Комерційні банки можуть також отримувати кредити від НБУ.

Однією з особливих рис кредиту, що надається НБУ, є те, що у НБУ існують специфічні джерела надання міжбанківських кредитів:

1) гроші в обігу;

2) гроші в міжбанківських розрахунках.

4. Управління ресурсами комерційного банку

Управління банківськими ресурсами — це діяльність, пов’язана із залученням грошових коштів вкладників та інших кредиторів, визначенням розміру і відповідної структури джерел грошових коштів у тісному зв’язку з їх розміщенням.

Існує два рівні управління ресурсами КБ:

― державний рівень (управління здійснюється через НБУ з використанням різних фінансових інструментів);

― рівень комерційного банку.

Інструменти, що застосовує НБУ:

1. Надання кредитів Національним банком України комерційним банкам, що безпосередньо впливає на розмір їх пасивів. При цьому велике значення має процентна політика НБУ: встановлена офіційна облікова ставка виступає фактором регулювання попиту на міжбанківський кредит.

2. Операції на відкритому ринку — операції з купівлі-продажу державних цінних паперів, що можуть збільшувати або зменшувати розмір пасивів комерційних банків.

3. Встановлення економічних показників регулювання діяльності комерційних банків:

· мінімальний розмір статутного фонду;

· співвідношення між розміром власних коштів банку і сумою активів (з урахуванням ступеня ризику їх втрати);

· обов’язкові резерви — частина ресурсів, внесених на безпроцентний рахунок в НБУ за його вимогою. Вони обмежують можливості кредитування і депозитної емісії;

· показники ліквідності комерційного банку і максимального розміру ризику на одного позичальника;

· інші показники.

Інструменти НБУ можуть бути ефективними лише в умовах погодження їх з податковою політикою та чинним законодавством.

Вилучення ресурсів Національним банком України для покриття бюджетного дефіциту тягне за собою зменшення ресурсів у КБ.

Управління ресурсами КБ:

1. Комерційним банкам потрібно виконувати вимоги НБУ щодо дотримання встановлених економічних нормативів.

2. КБ повинні вживати заходів, що стимулюють залучення вкладів і забезпечують їх збереження. Тут мають бути враховані такі фактори:

· якість обслуговування клієнтів;

· кваліфікація персоналу банку;

· процент по вкладах;

· використання різних видів цінних паперів, зокрема сертифікатів.

3. Ефективне розміщення ресурсів. При цьому застосовуються три методи:

I — загального фонду грошових коштів: мобілізація коштів з подальшим їх спрямуванням на потреби, що виникають у даний момент;

II — розподілу активів (конверсія): розміщення грошових коштів у залежності від джерела походження коштів;

III — наукового управління (економіко-математичний): за допомогою математичних формул виражається мета комерційного банку.

У процесі прийняття рішення щодо розміщення ресурсів необхідно поєднувати всі ці методи, враховуючи при цьому людський фактор (рівень підготовки спеціалістів банку).

4. Визначення оптимальної структури джерел надходження коштів для конкретного банку.

КБ повинен підтримувати оптимальне співвідношення між власними і залученими коштами, яке при найменших витратах на формування банківських ресурсів сприятиме підтриманню стабільного рівня дивідендів і доходів.

При управлінні кредитними ресурсами на рівні комерційного банку останній складає плани, в яких прогнозуються надходження вкладів та їх вилучення. При цьому враховуються загальні економіч­ні умови, сезонність, рух процентних ставок, потреби клієнтів (особливо великих) у коштах.