Засоби створення функцій

Функція – це іменована послідовність описів і операторів, що виконує яку-небудь закінчену дію. Функція може приймати параметри і повертати значення.

Будь-яка програма на C++ складається з функцій, головна з яких повинна мати ім'я main (з неї починається виконання програми). Функція починає виконуватися у момент виклику. Будь-яка функція має бути оголошена і визначена. Як і для інших величин, оголошень може бути декілька, а визначення тільки одне. Оголошення функції повинне знаходитися в тексті раніше її виклику для того, щоб компілятор міг здійснити перевірку правильності виклику. Оголошення функції (прототип, заголовок) задає її ім’я, тип повертаємого значення та список параметрів, що передаються. Визначення функції містить, окрім оголошення, тіло функції, що є послідовністю операторів і описів у фігурних дужках:

[ клас ] тип ім’я ( [ список_параметрів ])[throw ( виключення ) ]

{ тіло функції }

Розглянемо складові частини визначення функції.

1. За допомогою необов'язкового модифікатора класу можна явно задати зону видимості функції, використовуючи ключові слова extern і static:

– extern – глобальна видимість у всіх модулях програми (за умовчанням);

– static – видимість тільки в межах модуля, в якому визначена функція.

2. Тип повертаємого функцією значення може бути будь-яким, окрім масиву і функції (але може бути вказівкою на масив або функцію). Якщо функція не повинна повертати значення, вказується тип void.

3. Список параметрів визначає величини, які потрібно передавати у функцію при її виклику. Елементи списку параметрів розділяються комами. Для кожного параметра, передаваємого у функцію, вказується його тип та ім’я (у оголошенні імена можна не писати).

У визначенні, в оголошенні і при виклику однієї і тієї ж функції типи і порядок параметрів повинні збігатися. На імена параметрів обмежень не накладається, оскільки функцію можна викликати з різними аргументами, а в прототипах імена компілятором ігноруються (вони призначені тільки для покращення читабельності програми).

Функцію можна визначити як вбудовану за допомогою модифікатору inline, який рекомендує компілятору замість звернення до функції поміщати її код безпосередньо в кожну точку виклику. Модифікатор inline ставиться перед типом функції. Він застосовується для коротких функцій, щоб понизити витрати часу на виклик (збереження та відновлення регістрів, передача управління). Директива inline носить рекомендаційний характер і виконується компілятором в міру можливості. Використання inline-функцій може збільшити об'єм виконуваної програми. Визначення функції повинне передувати її викликам, інакше замість inline-розширення компілятор згенерує звичайний виклик. Тип повертаємого значення та типи параметрів спільно визначають тип функції.

Для виклику функції в простому випадку потрібно вказати її ім'я, за яким в круглих дужках через кому перераховуються імена аргументів, які передаються. Виклик функції може знаходитися в будь-якому місці програми, де по синтаксису допустимий вираз того типу, який формує функція. Якщо тип повертаємого функцією значення не void, вона може входити до складу виразів або, в окремому випадку, розташовуватися в правій частині оператора привласнення.

Розглянемо приклад функції, яка повертає .

#include <iostream>

#include <cmath>

using namespace std;

// Оголошення функції logxy (прототип)

double logxy(double, double);

// Головна функція main

void main()

{

cout<< logxy(2, 32); //5

}

//Реалізація функції logxy

double logxy(double a, double b)

{

return log(b)/log(a);

}