Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Розвиток протосоціології у Середні віки та епоху Відродження




Читайте также:
  1. Аксіома 1: Розвиток (еволюція) системи визначається деякою ціллю й інформаційними ресурсами системи, її інформаційною відкритістю.
  2. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
  3. В чому полягає внесок античної філософії в розвиток філософського знання
  4. В чому полягає внесок філософії Середньовіччя в духовний розвиток суспільства
  5. Валові, середні та граничні витрати
  6. Видатки бюджетів на розвиток інфраструктури країни
  7. Видатки бюджетів на розвиток промисловості, енергетики і будівництва
  8. Видатки бюджетів на розвиток сільського господарства, мисливства і рибальства
  9. Види середніх величин
  10. Визначте Провідні риси філософії доби Відродження

Падіння Західної Римської імперії у 476 р. і виникнення замість рабовласницької феодальної держави поклало початок новій ері розвитку людства - періоду Середньовіччя.

Феодалізм, у порівнянні з добою античності, був кроком назад у розвитку економіки, культури, особистості. Феодальний устрій з його домінуючою релігійною ідеологією, що пронизувала всі сфери життя, на довгий час загальмував розвиток соціокультурного та науково-пізнавального процесів, які започаткували греки та римляни.

Середньовіччя змінило свідомість людей, привело до розпаду античної системи світобачення і формування нової, яка ґрунтувалася на таких факторах:

· античний фаталізм переростає в християнський провіденціоналізм (лат. pro videntio — передбачення), який розглядає розвиток світу, у тому числі і людства як результат Божої волі;

· здійснюється трансформація соціальних цінностей від античного полісу до потреб особистості;

· обґрунтовується свобода вибору кожною людиною свого життєвого шляху й особиста відповідальність за нього на страшному суді.

Епоха Середньовіччя, що настала в V ст., пройшла в своєму розвитку три етапи [16, с. 42].

Перший етап (V-X ст.) — раннє Середньовіччя — характеризувався значним впливом релігійних догм на політичне, культурне і духовне життя.

Другий етап (XI-XIV ст.) — період розвинутого феодалізму — пов'язаний появою поряд з релігійним мисленням гуманістичних тенденцій в суспільній свідомості та практиці.

Третій етап (XV-XVI1 ст.) — пізнє Середньовіччя — виявляється у розвитку гуманізму, боротьбою між релігійною ідеологією та гуманізмом і завершується перемогою останнього. Періоди розвинутого феодалізму (з кінця XIII ст.) та пізнього Середньовіччя характеризувалися також поверненням певною мірою до норм та традицій, які панували в науковій думці та культурі античної доби, тому ці періоди найчастіше називають епохою Відродження (Ренесансу).

Період раннього Середньовіччя дуже бідний на матеріали, пов'язані із соціологічними дослідженнями. Схоластика і теологія загальмували навіки розвиток наукового знання, яке було під патронатом християнського богослов'я. Найвідоміші з тих часів трактати "отців церкви" присвячені богословській тематиці. Соціальні явища "отці церкви" розглядали в контексті християнської філософії, де людина мислилась як продукт творіння Божого.



Одним із найвидатніших релігійних мислителів даного періоду був Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354 — 430). Він уперше описав історію людства як єдиний, закономірний та об'єктивний процес, який є частиною еволюції світу загалом. Доля світу, як і доля людства, наперед визначені Всевишнім (християнський провіденціалізм). Вчення Августина критикувалось теософами наступних часів, насамперед тому, що за його міркуваннями, навіть особи, що ведуть праведне життя, позбавлені можливості потрапити у царство Боже, якщо їм не належить така доля.

Концепцію розвитку людства Августин виклав у своїй головній праці "Про град Божий" (у нашому звичайному розумінні "Про божественне суспільство"). Історія людства в " Граді Божому" обмежується двома катастрофічними подіями: гріхопадінням Адама і Єви і судом Всевишнього. Таким чином, в Августина провіденціалізм поєднується з есхатологією - вченням про кінець світу.

Під поняттям "град божий" мислитель розуміє не просто божественне суспільство, а насамперед божественне начало, що є в кожній людині, що спонукає її з любов'ю ставитись до Бога, і з презирством до себе. Йому протиставляється матеріальне начало людини ("суспільство земне"), яке охоплює любов до себе і презирство до Бога. Для "граду земного" характерне прагнення до багатства та влади, тому суспільство, що не живе за законами Божими, постійно роз'їдають конфлікти і ворожнечі, його доля – горіти у пеклі разом з дияволом. "Град Божий" покликаний до служіння Богові, його доля - перебувати у вічності з Богом. Вищим ідеалом Августин вважає мир, але для "граду земного" він недоступний.



Така концепція була ідеальним обґрунтуванням панування християнської церкви над світським життям. її логічним продовженням стала боротьба Ватикану за всебічний вплив на європейське суспільство та виникнення протестантизму.

Наступним етапом розвитку соціологічної думки стала епоха Відродження, яка породила нову соціальну парадигму. Стався поступовий перехід від розуміння Бога як єдиної і найвищої цінності до розуміння як вищої соціальної цінності людини з її почуттями, переживаннями, здібностями. У нетрях теократичної системи поступово формується гуманізм.

Гуманізм — система філософських та культурологічних поглядів, яка визначає цінність людини як особистості, свободу її думок, переконань і дій, відносну незалежність від Бога. Гуманізм виступив на противагу схоластиці та теології, які проповідували беззастережне поклоніння Всевишньому, аскетичне існування, нехтуючи особистим життям, земними радощами. Гуманісти навпаки, закликали до свободи, гармонії людини з природою і людини з Богом, виступали за не меншу важливість для людини світського життя у порівнянні з життям духовним. Характерними рисами гармонійно розвинутої особистості вони вбачали людську гідність, освіченість, ерудованість, працелюбність. Для гуманістів уже не існує цінностей провіденціалізму, людина на їх думку є сама ковалем свого щастя.



Доба Відродження стала певною мірою поверненням до античної системи цінностей, новим і більш якісним етапом розвитку науки, освіти, культури і мистецтва у порівнянні з періодом раннього Середньовіччя, що було оповите дурманом сліпого виконання Божих приписів.

Основні суспільно-політичні погляди епохи Відродження розкриті в мистецьких та філософських творах великих гуманістів — Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Леонардо Бокаччо, Леонардо Бруні, Мігеля Сервантеса, Леонардо да Вінчі, Лоренцо Валлитаін.

Видатний італійський філософ і поет Данте Аліг'єрі (1265 -1321) був першим, хто прагнув зобразити єдність людської історії. Героями його "Божественної комедії" виступають вчені, мислителі і політичні діячі різних епох — Цезар, Гектор, Еней, імператор Карл Мартелл, Фома Аквінський. Мислитель обстоює цінність людської душі, бо тільки душа може робити вибір між добром і злом. Сама ж людина у рівних долях належить і Богові і природі. Цікаво, що прообразом зла у нього виступає папство, що відступило від духовності і перейшло у розряд пригноблювачів і борців за владу у Європі. У своїй "Комедії" (пізніше названій "Божественною комедією") він поєднує з одного боку богословські, з іншого - філософські, наукові і поетичні уявлення про світ.

Франческо Петрарка (1304 - 1374), як і Дайте, серйозно захоплювався античною культурою, ідеї якої він втілював в умовах нових історичних обставин своєї епохи. Він високо цінує Аристотеля і Платона, їхню любов до філософії як засобу вдосконалення людини. Роздумуючи про моральність особистості, він виводить дві протилежні якості — жадобу до багатства та доброчинність. Жадоба до багатства хоча й дає людині матеріальні статки, приводить до хвороби душі, доля таких людей нещасна. Тому кращої долі треба шукати у мудрості і доброчинності.

Значений крок середньовічна наука зробила завдяки працям італійського історика та письменника Леонардо Бруні (1370 — 1444). Він уперше остаточно абстрагується від міфів і містики і орієнтує науковців суто на соціальні явища, оскільки вважає, що історія являє собою виключно продукт людської взаємодії.

Він виступив ідеологом громадянської свободи, був провісником буржуазних відносин, що почали складатись тоді в Італії.

Велике значення вчений надає гуманітарній освіті, вважаючи, що вона вдосконалює людину, розширює її світогляд, стимулює прагнення до доброчинності. Цікавим є його висновок, який значно випередив час, що освіта в однаковій мірі потрібна і чоловікам і жінкам,

На пізньому етапі Відродження культурологічні проблеми античності поступово витісняються. Замість вивчення проблем особистості гармонії її з природою, з'являються напрямки, які досліджують проблеми суспільства загалом, вивчають походження держави, механізми взаємодії між особистістю й суспільством тощо. Тогочасна суспільна думка опинилася перед завданням осмислити існуючу соціальну реальність, передусім стосовно ролі та функцій держави, права, політики, особи.

Ідеї гуманістів щодо визнання людських цінностей, які були передусім спрямовані проти схоластики та теології, не витримували жодної критики в період пізнього Середньовіччя, в якому капіталістичні відносини були зміцнілими і вступали в боротьбу не лише з християнськими догмами ай з феодальною системою взагалі. Гуманістичні традиції були уже системою прогресивної особистості учорашнього дня. Суспільство XVI — XVII ст. потребувало нових концепцій, які досліджували б проблеми власності, державної влади, співіснування різних станів суспільства.

Серед концепцій періоду пізнього Середньовіччя можна виділити два напрямки — індивідуалістський та. колективістський. Предмет дослідження першого з них — характерні риси особистості, які дозволяють знайти їй свою нішу у суспільстві, другий напрямок вивчає проблеми суспільних об'єднань для досягнення соціальної злагоди.

Найяскравішим представником індивідуалістичних концепцій пізнього Середньовіччя прийнято вважати італійського філософа, політолога і політичного діяча Нікколо Макіавеллі (1469 — 1527). Він першим розглянув проблему технології ефективного лідерства. Елементи знання філософа виходили із реалій епохи, у якій він жив. Політична роздробленість Італії викривала слабкість країни, тому ідеал Макіавеллі — сильна централізована держава з сильним лідером на її чолі. Ця ідея була описана у його найвідомішій праці "Государ" [9].

Макіавеллі розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту:

1) авторитет або влада лідера визначаються підтримкою прихильників;

2) підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера і розуміти, чого він чекає від них;

3) лідер має володіти волею до виживання;

4) лідер має бути завжди зразком мудрості та справедливості для своїх прихильників.

Вчений вважав, що не важливо, на яких засадах тримається влада правителя. Та все ж на його думку, доброчинність є гіршим засобом здійснення влади ніж сила. Адже доброчинність тримається на дуже хиткій основі — людській вдячності. Проте і силу треба використовувати не часто, щоб страх не переріс у ненависть, бо тоді правителя ніщо не врятує від обурених людських мас. Тому Макіавеллі робить висновок, що правитель має поєднувати обидва засоби, але добро має роздавати по краплі, щоб підлеглі завжди могли бути вдячні правителю, а карати повинен зразу і жорстоко, бо одномоментна жорстокість сприймається краще, ніж розтягнута у часі.

Для досягнення сильної влади, на думку мислителя підходять будь-які засоби — сила, мудрість, звитяга з одного боку, хитрість, інтриганство і підлабузництво з іншого. В залежності від того, який із цих шляхів правитель обирає, Макіавеллі поділяє їх на левів та лисів. Втім, і в першому і в другому випадку, такий правитель є корисним для народу, бо сильна влада правителя, незалежно від того, на яких принципах вона ґрунтується, - це благо.

Макіавеллі повністю відкидає християнський провіденціалізм, і заявляє, що держава створюється виключно людьми без будь-якого Божого втручання. Рушійною силою суспільних відносин філософ вважає егоїзм, бо задовольнивши свої потреби у наявності матеріальних благ, особа прагне до захисту своєї власності. І, як заявляє Макіавеллі, навіть смерть батька особа переживає не так болісно, як втрату власності. Основна ж функція держави - приборкати людський егоїзм. Ось чому держава повинна бути сильною, адже слабка з таким завданням впоратись не може, у слабкій державі егоїзм процвітає. Найкращою формою правління філософ вважає демократичну республіку, але для Італії на даному етапі розвитку вона не підходить, оскільки у суспільстві іще не викоренено егоїзм.

Своїми теоретичними міркуваннями Макіавеллі дав поштовх до виникнення теорії еліт, теорії "менеджерської революції", теорії "постіндустріального суспільства". Нарешті, задовго до Конта Макіавеллі висунув ідею "суспільного консенсусу".

Пошук ідеального суспільства проводився не лише у спробі описання сильної держави з сильним правителем, а й у формуванні держави соціальної рівності та справедливості, яку будували у своїй уяві соціалісти-утопісти Томас Мор (1478 — 1535) і Томмазо Кампанелла (1568 -1639). Праця Мора "Утопія" та Кампанелли "Місто Сонця", незважаючи на те, що їх розділяє майже століття, мають багато спільного. Соціалісти-утопісти узяли за основу своїх творів платонівську теорію "ідеальної держави". Обидва утопісти відкидають приватну власність, ідеалізуючи власність суспільну. Незважаючи на відсутність приватної власності, люди в утопіях живуть заможно, це досягається за рахунок обов'язкової фізичної праці, яка становить на острові Утопія шість годин на добу, у місті Сонця — чотири. Відносини в обох суспільствах строго регламентовані: трудова діяльність є обов'язковою і суворо контролюється, одяг усіх людей однаковий, тільки одяг чоловіків відрізняється від одягу жінок, усі міста схожі між собою. Особливо суворо розписане життя у місті Сонця, де помешкання, їдальні, і ліжка спільні для всіх, люди ходять на роботу загонами, сім'ї не існує, начальниками контролюються шлюбні відносини, вони особисто підбирають чоловіків і дружин [7].

Ідеалізуються правителі обох суспільств, які керують ними споконвіку, а не обрані народом, що суперечить засадам демократії. Зображення Утопа — засновника Утопії і верховного жерця Сонця близькі до культу. У відносинах підпорядкування присутня строга ієрархія, кожен має свого начальника і підлеглого.

Спроби соціалістів-утопістів описати ідеальну державу, яка була їхньою фантазію, стали зображенням тоталітарних суспільств, де відсутня особиста свобода і існують штучно побудовані відносини.

Наприкінці XVI ст. замість гуманістичних та утопічних ідей виникають елементи соціального знання, які повністю притаманні духу нової буржуазної епохи. Це особливо характерно для праць голландського політика та юриста Гуго Гроція (1583 -1645). У праці "Про право війни та миру" він вперше викладає ідеї "природного права" та "суспільного договору", які сформувались у автора під впливом Нідерландської буржуазної революції і стали наріжним каменем у розвитку суспільної думки Нового Часу.

Праці соціалістів-утопістів, Ж. Бодена, Г. Гроція, Н. Макіавеллі завершили розвиток суспільної думки феодальної доби і заклали фундамент для соціального пізнання наступних епох.


Дата добавления: 2015-01-01; просмотров: 8; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.033 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты