РАЗДЕЛ I ПРОВОДНИКИ

Коли Internet стала міжнародною мережею, виникла потреба надати різним країнам можливість контролю за іменами, які є в їх системах. З цією метою засновано набір дволітерних доменів, які відповідають доменам вищого рівня для цих країн. Загальна кількість кодів країн — 300. Комп’ютерні мережі існують приблизно в 150 з них (код України — ua).

У разі використання імені (наприклад, us.cso.uiuc.edu) ком­п’ютер повинен замінити його на відповідну адресу. Щоб зробити це, комп’ютер користувача просить допомоги у серверів (комп’ю­терів) DNS, починаючи з правої частини імені і зміщуючись ліво­руч. Спочатку він просить локальні сервери DNS знайти адресу. Тут існує три можливості:

1. Локальний сервер знає адресу, тому що ця адреса знаходиться у тій частині світової мережі, яку він обслуговує.

2. Локальний сервер знає адресу, тому що хтось недавно вже запитував про неї (сервер деякий час зберігає адресу, про яку запитують, на той випадок, якщо дещо пізніше про неї знову запитають. Це значно підвищує ефективність роботи системи).

3. Локальний сервер не знає адреси, але знає, як її визначити.

В останньому випадку для того, щоб визначити потрібну адресу, локальний сервер зв’язується з вузловим сервером, який знає адреси серверів імен доменів вищого рівня (крайньої правої частини імені, для прикладу — edu). Отримавши від вузлового сервера адресу комп’ютера, що відповідає за домен edu, локальний сервер зв’язується з ним і запитує в нього адресу сервера uiuc і т. д.

Головна перевага доменної системи полягає у тому, що вона поділяє гігантську світову мережу на множину керованих частин. Сотні тисяч комп’ютерів працюють в мережі, й всі вони мають імена. Ці імена організовано в дуже зручний і раціональний спосіб, що полегшує їх запам’ятовування.

На базі розглянутих стандартів засновуються інші стандарти, такі як протокол електронної пошти SMTP (Simple Mail Transfer Protocol). SMTP дає змогу обмінюватись електронною поштою між користувачами або хост-вузлами, підключеним до Internet. Завдяки цим та іншим стандартам можна передавати електрон­ною поштою не лише повідомлення, а й програми, графіку, звук, відео та інші типи даних.

В Internet застосовуються також стандарти, які дають змогу «публікувати» інформацію — розміщувати її на хост-системах, де з нею можуть працювати інші користувачі. Система комп’ю­терів, які публікують таку інформацію, називається World Wide Web, а протокол, який створює основу Web, — протоколом передачі гіпертекста (Hypertext Transfer Protokol, HTTP). Якщо TCP/IP дає змогу користувачам звертатися до хост-вузлів Internet, то HTTP забезпечує їх доступ до документів World Wide Web.

Документи World Wide Web створюються за допомогою гіпертекстової мови опису документів HTML (Hypertext Markup Language). Такі документи можуть вміщувати графіку і гіпертекстові посилання. Гіпертекстове посилання у разі клацання мишею на ньому виводить користувача на інший документ. Отже, це посилання містить вказівку на інший документ, який стає доступним за натискання кнопки миші. Така вказівка називається уніфікованим показником (локатором) ресурсів (Uniform Resource Locator, URL). Показники URL описують переважно транспортний протокол документа (наприклад, HTTP або FTP) та ім’я хост-комп’ютера, на якому він знаходиться. Крім того, показники URL можуть містити в собі маршрут доступу до документа на цьому комп’ютері. Ці маршрути вказуються в кінці рядка URL.

РАЗДЕЛ I ПРОВОДНИКИ