Загострення соціально-економічних протиріч в Україні. Селянські повтання У.Кармелюк.

Соціальна (антикріпосницька) боротьба в першій половині ХІХ ст.

Проти кріпосницького гноблення, за ліквідацію кріпосництва основним борцем виступало селянство. Поширеною формою селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам.

Іншими формами селянського протесту були такі: відмова від сплати оброку, відбування панщини та інших повинностей, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, вбивства й побиття поміщиків, управляючих та прикажчиків, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію, збройний опір поміщикам, партизанські напади на поміщицькі маєтки і відкриті масові повстання.

В Україні, лише за далеко не повними даними, з 1797 р. по 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Найбільш масовим було повстання влітку 1819 р. військових поселенців Чугуївського уланського полку. До чугуївців приєдналися поселенці сусіднього Таганрозького уланського полку, а також селяни навколишніх сіл. Заворушення тривало більше місяця. Для його придушення були послані війська з 12 гарматами. До Чугуєва приїхав сам Аракчеєв. Було заарештовано понад дві тисячі чоловік. Понад 350 осіб віддано під військовий суд.

У 1829 р. у тодішній Слобідсько-Українській губернії розгорнулося повстання селян у слободі Шебелинці (тепер містечко Балаклійського району Харківської області). Селяни виступили проти перетворення їх на військових поселенців. За кілька днів у Шебелинці зібралося майже 3 тисячі чоловік. Влада кинула на повстанців цілу дивізію уланів і вдалася до гарматного обстрілу Шебелинки, повстання було придушено. Загинуло 109 повстанців, 143 були арештовані й віддані під військовий суд, а ватажків повстання С. Дьоміна і К. Вєдерникова відправили на довічну каторгу.

На Правобережжі хвиля селянських повстань прокотилася під час польського руху 1830–1831 рр. Тільки в Київській губернії історики нарахували майже 50 великих маєтків, охоплених на той час селянськими виступами.

У 1832–1833 рр. у зв’язку з неврожаєм і голодуванням селян у багатьох селах на Харківщині, Чернігівщині й Херсонщині активізувалися селянські виступи.

У 1835 р. спалахнуло повстання серед лівобережних козаків. Воно було викликане тим, що надійшло розпорядження перетворити козаків на солдатів. Козаки запротестували. Повстання було придушене військовою силою.

Устим Кармалюк

У. Кармалюк із юних літ ненавидів панів, і тому його називали бунтарем. Щоб позбутися небезпечного кріпака, пан у 1812 р. віддав його в солдати, але Кармалюк утік із полку і на початку 1813 р. зі своїм свояком Данилом Хроном повернувся в рідні місця, де організував загін із селян, який діяв партизанськими методами.

У. Кармалюка кілька разів заарештовували, засудили до смертної кари, яка була замінена на заслання до Іркутської губернії на 10-річну каторгу. Однак Кармалюк і Хрон втекли з етапної тюрми, пройшовши пішки 15 тисяч верст, і знову повернулися на рідне Поділля, де продовжували боротьбу.

За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кармалюка завдали багато дошкульних ударів панам та іншим експлуататорам народу. Протягом 23 років за Кармалюком стало на боротьбу проти панів майже 20 тисяч чоловік.

Кармалюк загинув від кулі шляхтича Рудковського вночі на 10 жовтня 1835 р. у с. Шляхові Коричинці на 48-му році життя. Похований у містечку Летичеві.

Народ пам’ятає Кармалюка як героя, народного месника, борця за щастя народне. Т. Шевченко називав його «славним лицарем».

Найбільш масовими й упертими у 40-х роках в Україні були селянські виступи на Правобережжі, які виникли у зв’язку з проведенням там інвентарної реформи 1847–1848 рр. Царський уряд прагнув послабити селянський рух і привернути на свій бік українських селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху. При повній безконтрольності з боку царських властей поміщики фактично ще більше посилювали експлуатацію селян.

«Київська козаччина» (1855 р.)

Вона була викликана погіршенням становища народних мас у період Кримської війни 1853–1856 рр. В Україні найширші і найгостріші селянські виступи в 1855 р. сталися в Київській губернії. Вони дістали назву «Київської козаччини». Безпосереднім приводом до них було опублікування царського маніфесту від 29 січня 1855 р. про створення рухомого державного ополчення. Маніфест закликав людей усіх станів формувати ополчення й вирушати на війну. Стали швидко поширюватися чутки, що цар у своєму «указі» закликав усіх селян записуватися в козаки, а за службу вітчизні вони будуть звільнені від кріпацтва, стануть вільними хліборобами. Селяни висували своїх ватажків.

Непослух селян поміщикам набув масового характеру, й пани змушені були з багатьох сіл тікати. На придушення «козаччини» у Київську губернію царський уряд послав 16 ескадронів кінноти, дивізіон піхоти. У деяких селах селяни вступали у бій з військами. За неповними даними, у ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасники руху.

«Похід селян у Таврію за волею» (1856 р.)

Але й після придушення «Київської козаччини» селянський рух не припинився. Уже у квітні 1856 р. почався його новий спалах, що дістав назву «похід селян у Таврію за волею». Приводом до непокори поміщикам і масових утеч селян до Криму стали чутки, поширювані по селах, про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти зруйновані під час війни місцевості Криму і за це обіцяє їм волю, допомогу й високу поденну плату за казенні роботи.

Найбільш масовим цей рух був на Катеринославщині й Херсонщині. Ішли селяни у «Таврію за волею», хоча й у меншій кількості, і з інших губерній — із Харківської, Полтавської, Чернігівської, а також з Орловської і Курської.

Щоб припинити рух селян у Крим, царський уряд відправив велику кількість військових команд і численні загони поліції. У деяких місцях відбулися збройні сутички між військовими командами й селянами, у ході яких були вбиті й поранені. Повстання було придушено.

Початковий етап національного відродження. Становлення української інтелігенції. Діяльність декабристів в Україні. Вплив польського повстання 1830-1831 років на національне життя в Україні. Кирило-Мифодіївське братство. Т.Шевченко.

Інтелігенція в українському русі

Революційно-демократичні та ліберальні діячі прогресивної української інтелігенції організували й провели на початку XX ст. важливі заходи, що сприяли розвитку національного руху:

а) святом української культури стало відкриття в 1903 р. у Полтаві пам’ятника класикові української літератури І. Котляревському. Кошти на нього збирали в містах і селах усієї України. На відкриття до Полтави з’їхалися тисячі представників української інтелігенції, у тому числі з Галичини та Буковини. Незважаючи на заборону виступати українською мовою, письменник М. Коцюбинський виголосив промову рідною мовою;

б) з таким же піднесенням відзначається в 1903 р. 35-річчя музичної діяльності композитора М. Лисенка, а в 1904 р. — 35-річчя літературної діяльності письменника І. Нечуя-Левицького;

в) деякі земства й міські думи приймають рішення про необхідність вивчення в школах української мови;

г) велике значення для розвитку української культури мали археологічні з’їзди (XI — у 1899 р. у Києві, XII — у 1902 р. у Харкові, XIII — у 1905 р. у Катеринославі, XIV — у 1908 р. у Чернігові). На них з’їжджалися вчені з усієї Російської імперії та деяких країн Західної Європи, які багато уваги приділяли проблемам української культури. Обурення викликала заборона уряду робити доповіді українською мовою на XII з’їзді.

Російський визвольний та польський національно-визвольний рухи на українських землях у 20-і — 30-і рр. ХІХ ст.

Поширення нових західних інтелектуальних і політичних течій створило сприятливий ґрунт для виникнення в Україні таємних політичних товариств.

Безпосереднім поштовхом до створення товариств були настрої, якими перейнялися російські офіцери-дворяни після перемоги над Наполеоном. Наполеонівська кампанія поглибила кризу між державою та суспільством, яка намітилася вже під час правління Катерини II. Під впливом ідеології Просвітництва й поширення європейського стилю життя в Російській імперії з’явилося чимало таємних масонських лож і різних товариств.

У 1818–1819 рр. ложа «Любов до істини» існувала в Полтаві. Ініціатором її створення був І. Котляревський, а керівником — князь М. Рєпнін. На її базі в 1821 р. масонську ложу «Малоросійське товариство» створив В. Лукашевич, який відстоював ідею об’єднання України з Польщею. Масонські принципи вселюдського братерства проповідувала «Попівська академія» А. Палицина в Харкові. У 1818 р. масонська організація виникла в Києві («Ложа з’єднаних слов’ян»).

Виникнення цього зародкового громадянського суспільства йшло врозріз із політичною моделлю самодержавства, що прагнуло контролювати всі прояви громадського життя. Проте хоча ці ложі діяли в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Українські дворяни не формували специфічно національних вимог, винятком був лише Василь Лукашевич, який виступав за відродження української державності та союз із Польщею.

Серед членів масонських товариств і декабристських організацій були відомі українські діячі й нащадки козацької старшини: Іван Котляревський, Василь Капніст, Матвій і Сергій Муравйови-Апостоли (з роду гетьмана Данила Апостола), брати Борисови, І. Горбачевський та багато інших. Слід зазначити, що серед українських декабристів патріотизм і національні почуття проявилися в панславістській ідеології.

Перші декабристські організації

«Союз порятунку» — 1816–1817 рр. у Петербурзі; нараховував 30 офіцерів: Олександр і Микита Муравйови, Сергій Трубецькой, Іван Якушкін, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Павло Пестель та інші; мета — обмежена монархія, при якій запроваджується конституція і скасовується кріпосне право.

«Союз благоденства» — 1818–1821 рр.; центр — у Москві, потім перемістився до Петербурга; складався з 200 офіцерів; керівне ядро — те саме, що й у «Союзі порятунку»; мета — 20-літня підготовка й виховання народу для революційного перевороту та наступних перетворень.

У результаті декабристи засновують дві нові організації:

1) «Північне товариство» — 1821–1825 рр. — у Петербурзі; нараховувало 105 чоловік; керівне ядро — М. Муравйов, С. Трубецькой, С. Каховський, Є. Оболенський, К. Рилєєв та ін.; цілі товариства викладені в «Конституції» М. Муравйова.

2) «Південне товариство» — 1821–1825 рр. — в Україні.

Організація декабристів в Україні

«Південне товариство» (1821–1825) на чолі з полковником Павлом Івановичем Пестелем виникло на Київщині на базі Тульчинської управи «Союзу благоденства»; нараховувало 101 члена: Волконський, Баратинський, брати Муравйови-Апостоли, Бестужев-Рюмін та ін.; складалося з трьох управ — Тульчинської, Васильківської, Кам’янської.

«Товариство об’єднаних слов’ян» (1823–1825) на чолі з братами Борисовими; розташовувалося на Київщині та Волині й об’єднувало 60 чоловік: Люблінський, Горбачевський, Іванов, Соловйов, Сухінов, Усовський та ін.; цілі викладені в двох документах — «Правилах» і «Клятві», у яких передбачалося шляхом збройного повстання за участю народних мас ліквідувати самодержавство, кріпосництво, національний гніт, створити демократичну федерацію у складі Росії, Валахії, Далмації, Сербії, Польщі, Угорщини, Трансільванії та Богемії. Восени 1825 р. товариство увійшло до складу Південного товариства як окрема Слов’янська управа, що об’єднало їхні сили, зв’язки та можливості. Розгромлене царизмом разом із «Південним товариством».

«Малоросійське товариство» (1821–1825) засноване полтавським поміщиком В. Лукашевичем, колишнім членом «Союзу благоденства», який приїхав у свій маєток після відставки. Групи «Товариства» складалися з дворян та інтелігенції, знаходилися в Києві, Полтаві, Чернігові, Ніжині та ін. Мета — встановлення незалежності України. Налагодило контакти з Південним товариством. У цілому ця організація перебувала в процесі формування і не виробила чіткої програми. Розгромлене у 1825 р., а його члени проходили у слідстві разом із декабристами.

Декабристські програми перебудови країни

«Руська правда» П. Пестеля передбачала:

а) скасування кріпосного права, наділення селян землею без викупу, американський (фермерський) шлях розвитку сільського господарства;

б) скасування монархії та заміна її на демократичну республіку.

«Конституція» М. Муравйова передбачала:

а) скасування кріпосного права й розвиток сільського господарства прусським шляхом розвитку капіталізму — через збереження панування поміщицького землеволодіння й звільнення селян без землі (або з невеликими наділами);

б) повалення абсолютизму та заміна його на обмежену монархію.

Україна у програмних документах декабристів

«Руська правда» П. Пестеля зберігала єдність Росії, жоден народ не отримував права на відокремлення (крім Польщі, котра мала провести демократичні реформи). Це пояснювалося потребою в централізованому проведенні демократичних реформ і запровадженні широких прав, що нібито знімуть національну проблему. За цим проектом Україна мала стати однією з десяти областей Росії.

«Конституція» М. Муравйова — Росія перетворювалась на федерацію (на зразок США), у якій окремі області або держави, одержали б широкі права самоврядування, але утворилися б штучно за територіальним принципом без урахування етнічних кордонів. Так, Україна була б поділена на дві «держави»: Українську зі столицею в Харкові та Чорноморську зі столицею в Києві. Влада в усіх державах належала б урядовим зборам, члени яких обиралися б на основі високого майнового цензу.

В обох проектах явно недооцінювалося національне питання.

«Товариство об’єднаних слов’ян» — демократична федерація держав, до якої Україна увійшла б як рівноправний член поряд з Росією, Угорщиною, Молдавією, Польщею та іншими країнами. Парламент федерації повинен був складатися з представників усіх народів і видавати лише основні закони для всієї федерації, тоді як кожний народ одержав би широке самоврядування.

«Малоросійське товариство» виступало за національну незалежність України і відокремлення від Росії.

Повстання Чернігівського полку

Смерть Олександра I в Таганрозі порушила плани «Товариств» щодо підготовки повстання, наміченого на 1826 р. Повстання в Петербурзі спалахнуло 14 грудня 1825 р. у день присяги Миколи I і було жорстоко придушене через відмову повсталих від підтримки народу, організаційні прорахунки та оборонну тактику на Сенатській площі.

Незважаючи на поразку в Петербурзі й арешт Пестеля (13 грудня), в Україні за 30 км на південний захід від Києва спалахує повстання Чернігівського полку, підняте з ініціативи Сергія Муравйова-Апостола й Михайла Бестужева-Рюміна, які підняли на повстання 7 рот свого полку (1 тис. чоловік), обнародували маніфест («Катехізис»), де у формі питань-відповідей на релігійній основі доводилася необхідність знищення самодержавства та встановлення республіки. Вони зробили рейд по засніжених степах України, сподіваючись підняти повстання в інших полках, однак безрезультатно.

Командування урядових військ зуміло ізолювати повсталих, відвівши сусідні полки у віддалені повіти, і 3 січня, оточивши Чернігівський полк, розстріляло його картеччю. С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін були схоплені й страчені в Петербурзі.

Поширення революційного руху в Україні після повстання в Україні

Повстання декабристів дало поштовх цілій низці виступів проти самодержавства:

1826–1827 рр. — у Харківському університеті з’являється група агітаторів антикріпосницького й антисамодержавного напряму; усього близько 20 чоловік; керівники: Володимир Розаліон-Сошальський і Петро Балабуха; займалися пропагандою ідей декабристів; поширювали вірші Пушкіна, Рилєєва, політичні памфлети та іншу заборонену літературу. Група була розгромлена царизмом.

1827–1830 рр. — група студентів і професорів Ніжинської гімназії вищих наук (Білоусов, Зінгер, Андрущенко та ін.) вивчали й поширювали заборонену літературу (твори Вольтера, Байрона, Пушкіна, Грибоєдова, Рилєєва та ін.); читали лекції в дусі, що суперечив офіційній ідеології царизму. Наслідком було те, що гімназію перетворено на вузькопрофільний ліцей із суворим наглядом із боку уряду; гурток розігнано; керівників заслано.

1830–1831 рр. — велике повстання в Польщі, організоване таємною спілкою польських офіцерів на чолі з І. Лелевелєм, закликало до відділення Польщі від Росії, ліквідації самодержавства й кріпосництва. Висунувши гасло «за нашу та вашу свободу», організатори спробували підняти повстання селян Польщі й Правобережної України (невдало). Повстання було жорстоко придушене царизмом.

Причини поразки декабристів

Незрілість передумов буржуазної революції й відсутність революційної ситуації; вузькість соціальної бази; нерішучість дворян-керівників повстання; кількісна перевага урядових військ; локальність повстань, що давало царизму можливість для маневру й перекидання резервів з інших регіонів.

Значення повстання і руху декабристів

Перше не стихійне, а організоване повстання проти самодержавства та кріпосництва; перша спроба здійснення буржуазної революції в Росії та Україні; дало поштовх зростанню революційного руху в наступні роки.

Український національний рух наприкінці 40-х рр. ХІХ ст. Кирило-Мефодіївське братство.

У 40-і рр. XIX ст. в університетах Києва та Харкова навколо революційно налаштованої професури об’єднується передова громадськість. У січні 1846 р. в Києві виникає таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське братство (КМБ), назване на честь перших слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія.

Організатори КМБ: Микола Костомаров — викладач Київського університету, магістр історії, Микола Гулак — чиновник канцелярії генерал-губернатора, Василь Білозерський — студент Київського університету. Тісний зв’язок із КМБ підтримував Т. Г. Шевченко. Усього КМБ нараховувало 12 чоловік.

Програмні цілі КМБ: члени братства були типовими українофілами. Крім цілей знищення самодержавства, кріпосного права, ліквідації соціальної нерівності, запровадження загальної освіти, вони ставили своїм завданням пропагувати ідею об’єднання всіх слов’ян у федеративній республіці на засадах суверенності. Ці завдання були викладені в «Статуті слов’янського братства святих Кирила й Мефодія» та «Книзі буття українського народу». У них знайшли відображення ідеї християнського соціалізму, природного права, просвітительства, соборності українського народу. І якщо російські слов’янофіли пропагували російський месіанізм, то члени братства були впевнені в особливій, месіанській ролі України, під егідою якої повинен був функціонувати Слов’янський Собор.

Практична діяльність КМБ: поширювали революційні твори Т. Г. Шевченка та інших авторів; складали й поширювали революційні прокламації («Брати українці», «Брати великороси та поляки»), у яких закликали слов’ян до єдності в боротьбі з царизмом; установили контакти з петрашевцями в Росії, польськими, литовськими, чеськими революціонерами; займалися просвітництвом народу.

Репресії царизму проти Кирило-Мефодіївського братства

У березні 1847 р. за доносом студента А. Петрова члени товариства були заарештовані та після суду заслані в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну, а також права викладацької діяльності у сфері народної освіти. Найважчого покарання зазнав Т. Г. Шевченко, якого віддали в солдати рядовим Оренбурзького окремого корпусу на 10 років із забороною писати й малювати.

Українці в загальноросійському і польському суспільно-політичних рухах

У листопаді 1830 р. у Варшаві розпочалося народне повстання, кероване польськими офіцерами, які ставили за мету відродження державності Польщі. Щоб залучити на свій бік пригноблені народи, поляки висунули гасло: «За нашу і вашу свободу». Створений повсталими Національний уряд виробив програму відновлення Польщі в межах 1772 р. і звернувся по допомогу до населення Литви, Білорусії та України. У лютому 1831 р. польські повстанці направили на Правобережну Україну кавалерійський корпус, який повинен був підняти антиросійське повстання. Польська шляхта на українських землях висловлювала готовність до повстання і сподівалася залучити до своїх дій українське селянство. Однак при цьому польське панство не захотіло дати кріпакам волю, і ті не підтримали шляхту. Національно свідома українська інтелігенція, прагнучи надання Україні державної незалежності, не підтримала повстанців, в плани яких входило включення України до майбутньої Польської держави. Тому повстання було виключно польським і знайшло відгук переважно серед поляків, що проживали на Правобережній Україні. Цього виявилося недостатньо для перемоги. Повстанців розгромили, і російські війська наприкінці серпня 1831 р. зайняли Варшаву.

Після придушення повстання царизм почав рішуче викорінювати польський вплив на Правобережній Україні. При цьому деякі заходи принесли українцям несподівані переваги. Так, Київський університет із часом перетворився у центр, якому належала надзвичайно важлива роль у відродженні української культури. Намагаючись здобути прихильність українських селян Правобережжя, щоб мати їх за союзників у боротьбі проти польської шляхти, царизм дещо покращив їхнє становище.

Певний вплив на розвиток українського руху справило й польське визвольне повстання 1863—1864 рр., спрямоване проти російського самодержавства. На заклик повстанського комітету про підтримку відгукнулися українські революційні демократи. Однак знов масової підтримки з боку української громадськості повстання не знайшло, оскільки польські повстанці не визнавали за Україною права на власну державу.

Важливим етапом загальноросійського революційного руху стала діяльність революційних народників (1870—1880 рр.). Програма керівного органу народників — організації «Земля іВоля», створеної 1876 р., передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Економічною і адміністративною одиницею нового суспільства вважалася селянська община. У 1870-ті рр. народники розгорнули широку пропаганду серед селянства (так зване «ходіння в народ») з метою викликати протест проти влади і збройні бунти.

У 1880-ті рр. відбулася радикалізація народницького руху. Частина народників, об’єднавшись 1879 р. в організацію «Народна воля», зосередила діяльність на політичному терорі. 1 березня 1881 р. в результаті терористичного акту народовольців загинув імператор Олександр II. У відповідь на це уряд посилив репресії, розгромивши гуртки і групи народників, засудивши до страти їхніх керівників та активних учасників. Серед них були українці Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб, Володимир Малинка. Не дивлячись на жорсткі репресії, народницький рух не припинявся до кінця 1880-х рр.

Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним рухами були неоднозначними. Єднанню рухів сприяла їхня спрямованість проти самодержавства. Але нехтування інтересами української справи відштовхувало від загальноросійських революційних організацій учасників українського визвольного руху.

Тарас Шевченко

9 березня 1814 — 10 березня 1861

Тарас Шевченко народився у 1814 році в селі Моринці Черкаської області, в сім’ї кріпосного селянина Григорія Івановича Шевченка. У Тараса було 2 брати і 4 сестри. Юний талант рано став сиротою — мати померла, коли йому було 9 років, батько — у 12 років. Дитинство Шевченка провів у селах Моринці та Кирилівка, які належали його поміщику, генерал-лейтенанту Василю Васильовичу Енгельгардту. Інтерес до малювання і поезії у Тараса Шевченка проявився з самого дитинства. У 8-річному віці хлопчик поступає на службу до місцевого вчителя-дяка Павла Рубана, де і навчається грамоті.На 16 році його життя він потрапляє в число прислуги поміщика Енгельгардта, спочатку в ролі кухарчука, потім козачка. Помітивши у Тараса пристрасть до живопису, поміщик вирішує зробити його придворним художником. Він віддає свого кріпака в навчання викладачеві Віленського університету — портретисту Яну Рустему. У Вільні юний Тарас пробув 1,5 року.

На початку 1831 року поміщик переїжджає в Санкт-Петербург, де триває навчання Тараса Шевченка вже у «мальовничих справ цехового майстра» В. Ширяєва. У Ширяєва Тарас міг змальовувати статуї в Літньому саду і відвідувати Ермітаж. Одного разу Шевченко, копіюючи на полотні чергову скульптуру, знайомиться зі своїм земляком Іваном Сошенком, який у свою чергу представив його К. Брюллову та В. Жуковському. Визнання обдарованості кріпосного Тараса Шевченка з боку видатних діячів російської культури відіграли вирішальну роль у справі викупу його з неволі.

У 1838 р. 22 квітня Жуковський і Брюллов викуповують у Енгельгардта Тараса Шевченка з кріпацтва за 2500 рублів, і в 24 роки він отримує свободу. Гроші на звільнення Тараса Григоровича були отримані від продажу на аукціоні портрета Жуковського, написаного Брюлловим. Тарас Шевченко залишився безмежно вдячний їм за звільнення.

У 1838 році відразу після викупу з кріпацтва Шевченко вступає до Академії мистецтв, де жадібно вивчає живопис, малюнок і творчість російських і українських письменників. Після закінчення в 1844 році Академії мистецтв письменник повертається в Україну, в Києві працює художником у Київській тимчасовій комісії з питань розгляду старих актів. У цей же період Тарас Григорович знайомиться з Костомаровим, формуються його політичні погляди. Він вступає в «Кирило-Мефодіївське» суспільство. За епіграму на імператрицю і революційний настрій віршів збірки «Три літа» в березні 1847 року поета заарештовують і відправляють на заслання до Орської фортеці, де він повинен служити солдатом. Крім того, Микола І своїм указом заборонив Тарасу Шевченку писати і малювати, що для нього було досить гнітюче.

Як художник Тарас Шевченко в 1848 році був включений до складу експедиції з дослідження Аральського моря, де активно малював аквареллю пейзажі і портрети. У 1851 році художник був включений також у геологічну експедицію в горах Каратау. У вільний від роботи час, в період заслання, він писав повісті російською мовою і створював жанрові малюнки.

Завдяки клопотанням віце-президента Академії мистецтв графа В. П. Толстого та його дружини, в 1857 році Тарас Шевченко повертається із заслання. Поет живе в Москві і Петербурзі. У 1859 році приїжджає в Україну, але перебуває під наглядом поліції, постійне проживання в Україну йому заборонене. Тому Шевченко повертається в столицю.

До цього часу здоров’я поета було підірване десятирічним засланням. Свій 47-й день народження письменник зустрічає тяжкохворим (водянка, проблеми з серцем, розлад печінки).

Тарас Григорович помер 10 березня 1861 року в Петербурзі. Його ховають спочатку на Смоленському кладовищі, але, згідно з «Заповітом», 10 травня того ж року його прах перезахований в Україні над Дніпром на Тарасовій горі (м. Канів).

Незважаючи на короткий життєвий шлях, Тарас Шевченко залишив великий відбиток у літературі і художньому мистецтві. Шевченко писав, в основному, в жанрі поеми («Гайдамаки», «Сон», «Катерина» та ін.), балади («Причинна»), повісті («Княгиня», «Музикант»). Загальновідомі збірки його віршів — «Кобзар» (рання творчість), «Три літа», «У казематі» (написані в ув’язненні). Тарас Шевченко — автор більше 1000 художніх робіт, в основному, це пейзажі, портрети, жанрові малюнки. Він досконало володів технікою написання картин олівцем, пером, аквареллю та олією. Шевченку було присвоєно ступінь академіка з гравірування. Випущений альбом картин Тараса Григоровича Шевченка «Живописна Україна».Тарас Шевченко — геній планетарного масштабу. Його праці перекладені на більшість мов світу. У багатьох державах за межами України встановлено пам’ятники Шевченка. На честь поета названі парки, виші, бульвари, театри і вулиці.