Характер політики австрійського уряду щодо українців. Суспільно-політичний рух. «Руська трійця». Буржуазна революція 1848 року.Скасування кріпосного права. Головна Руська Рада.

Суспільно-політичний рух у 50–60-х роках ХІХ ст. Виникнення громад

Національне гноблення українців у Росії та Австро-Угорщини

Австро-Угорщина й Росія, будучи унітарними державами, всіляко намагалися перешкодити формуванню української нації й розвитку української національної культури, прагнучи асимілювати українське населення.

В Австро-Угорщині це проявилося в порушенні проголошеної Австрійською Конституцією 1867 р. рівноправності всіх громадян в одержанні освіти, у державних установах і судах, оскільки в західноукраїнських землях керівні посади в адміністрації та суді займали лише особи австрійської, угорської й польської національностей. Усіляко обмежувалися викладання в школах українською мовою й відкриття нових шкіл. У жодному вищому навчальному закладі в західноукраїнських землях не велося викладання українською мовою. До початку XX ст. у Львівському університеті було лише дві українські кафедри: історії України та української літератури.

У царській Росії в 1863 р. циркуляром міністра внутрішніх справ П. Валуєва заборонялося друкування книг українською мовою (крім художньої літератури).

Польське повстання 1863–1864 рр.

Польське національно-визвольне повстання 1863–1864 рр. охопило й українські землі (зокрема Правобережжя, де діяли польські повстанці). Чимало офіцерів російської армії, і серед них багато українців, приєдналися до повстанців. Так, в лавах польських повстанців героїчно загинув брат відомого українського філолога О. Потебні — Андрій Потебня. Проте в цілому українське населення не підтримало польських повстанців, незважаючи на їхнє гасло «За нашу і вашу свободу!», і повстання було жорстоко придушене російським урядом.

На Правобережжі в 50–60-х рр. XIX ст. серед полонізованої української шляхти виник культурно-просвітницький рух «хлопоманів» (В. Антонович, К. Михальчук, Т. Рильський та ін.). «Хлопомани» прагнули демократизації суспільства, відміни кріпацтва, активного служіння українському народові. Згодом колишні учасники цього руху створили першу напівлегальну організацію — київську «Громаду». Невдовзі подібні напівлегальні гуртки — «Громади» — виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах і об’єднали представників широких верств населення. Гуртки-громади не мали чіткої організаційної структури, своїх програм і статутів, часто розпадались і знову виникали. Проте можна виділити спільні для всіх громад характерні риси:

· їхня діяльність мала в основному культосвітній характер (організація українських гуртків просвітництва й недільних шкіл, вивчення та пропаганда популярної й наукової літератури, вивчення історії українського народу, його мови, культури, етнографії тощо);

· громади не вели політичної боротьби із царатом, вважаючи, що український народ до неї ще не готовий, тому в першу чергу необхідна освіта народу, його консолідація в рамках Російської імперії. Більшість членів громад вітали та ідеалізували скасування кріпосного права в Росії й Україні. Видатними членами громад були: соціолог О. Русов, історик В. Антонович, мовознавець П. Житецький, етнограф П. Чубинський, М. Лисенко, М. Старицький.

У 1861–1862 рр. у Петербурзі, куди з’їхалися після заслання Костомаров, Білозерський, Шевченко й Куліш, виник близько пов’язаний із громадами громадсько-політичний і літературний журнал «Основа». Він сприяв об’єднанню навколо редакції українських істориків, літераторів, етнографів, мовознавців.

Після Емського указу Олександра II почався розпад громад: частина їхніх членів, налякана забороною діяльності українських організацій, вийшла з громад, інша частина заснувала «молоді громади», що взяли участь у 1874–1875 рр. в організованому народниками «ходінні в народ». Дехто, як, наприклад, Драгоманов, виїхав за кордон і там намагався знайти вихід із кризи й шлях подальшого розвитку українського національно-визвольного руху.

Михайло Драгоманов народився в 1841 р. у місті Гадяч на Полтавщині у родині дрібного дворянина, нащадка старшини Запорізької Січі. Під час навчання в Київському університеті вступив у Київську громаду, де незабаром став одним з її лідерів. З 1864 р. — викладач Київського університету. Драгоманов ставив собі за мету перетворення Росії на демократичну федерацію, у якій Україна мала б широку автономію (право самостійно вирішувати більшість проблем, що стоять перед нею) і розвивалася б шляхом, прокладеним передовими капіталістичними країнами Західної Європи (капіталістичні відносини без феодальних пережитків, буржуазно-демократичні інститути та свободи: парламент, загальне виборче право, свобода слова, преси, зборів і т. п.). Симпатизував ідеям соціалізму, насамперед в етичному плані (розкриття сил і можливостей людини і суспільства, відсутність експлуатації та ін.). Разом із тим критикував марксизм як помилкове вчення, що не відповідає потребам українського народу. Згодом ідеї Драгоманова заклали основу для формування першої української соціалістичної партії в Україні.

Західна Україна в результаті трьох поділів Польщі (1772 р., 1793 р., 1795 р.) опинилася під владою Австро-Угорщини. З початку XIX ст. на захоплених землях починає зростати український національно-визвольний рух.

Суспільно-політичний рух у 70–90-х роках ХІХ ст.

В Емському указі Олександра II (1876 р.) заборонялося ввезення в Україну будь-яких книг і брошур на «малоросійському наріччі», українських п’єс і пісень, які потрібно було перекладати на російську мову. Заборонялося використання української мови в початкових школах, судах і державних установах. Зі шкільних бібліотек вилучалися книги, написані українською мовою, учителів-українофілів заміняли на росіян. Перейменовувалися географічні назви: Малоросійська губернія була поділена на Чернігівську та Полтавську, а Слобідсько-Українська стала називатися Харківською.

Зростання національного гніту вело до активізації українського національно-визвольного руху.

Активізація українського національного руху

У Західній Україні діяло три напрямки українського національно-визвольного руху.

Революційні демократи, що відстоювали інтереси селянства, мали нечисленні революційні гуртки у Львові, Станіславі, Перемишлі, Дрогобичі, Тернополі й Дублянах. Найбільш значною була група І. Франка та М. Павлика у Львові, яка

працювала в журналі «Друг», потім у журналі «Громадський друг», а згодом у газеті «Праця», на сторінках яких і поза ними критикувала феодальний і національний гніт в Австро-Угорщині, закликала до об’єднання всіх трудящих Західної України в боротьбі за свої економічні та політичні права, розповсюджувала твори Герцена й Чернишевського, Маркса й Енгельса, співпрацювала з марксистською групою «Визволення праці». Однак із початку XX ст. І. Франко став одним із найбільш відомих критиків марксизму. Так, у статті «Що таке поступ?», опублікованій у 1903 р., він показав, що в умовах партійної монополії соціал-демократів на владу їхня держава неминуче стане величезною народною в’язницею.

Народовці — ліберальний український національний рух, що поєднував середні верстви населення: студентів, священиків, інтелігенцію. Основним питанням своєї діяльності вважали не політичну боротьбу, а розвиток української мови та культури, для чого в 1868 р. група із 60 студентів на чолі з Анатолієм Вахняним створила у Львові культосвітнє товариство «Просвіта», яке займалося «вивченням і просвітництвом народу» і розвитком українського театру. Водночас діяльність організацій «Просвіти» і таких подвижників, як А. Борковський, К. Сушкевич, А. Партицький, Ю. Романчук та інших, сприяла істотному зростанню національної самосвідомості й патріотизму. Під їхнім впливом перебувала одна з найпопулярніших газет «Діло» (виходила з 1880 р.). У прямому зв’язку з культосвітньою роботою «Просвіти» стоїть створення таких організацій, як Ревізійний союз кооперативів, Маслоспілка, «Сільський господар», існування сільськогосподарських і торговельних шкіл. У 1885 р. народовці створили політичне товариство «Народна Рада», яке ставило перед собою завдання продовжити діяльність Головної Руської Ради, добиваючись адміністративного поділу Галичини на польську та українську частини.

Народницький рух в Україні

Естафету визвольної боротьби революційних демократів Росії 60-х рр. підхопили у 70-х рр. XIX ст. революціонери-народники. Ідеологи народництва — П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов. Народницькі гуртки, що існували і в Україні (у Києві, Чернігові, Одесі), підтримували між собою зв’язки і були підпорядковані єдиному керівництву в Петербурзі (де в 1876 р. на базі гуртків (серед яких був і гурток у Києві — «Київська комуна») була створена організація «Земля і воля», яка в 1879 р. розкололася на «Народну волю» та «Чорний переділ»). Основа вчення народників — різні види утопічного соціалізму (зокрема побудова соціалізму в Росії на основі селянських громад) та радикально-демократичні погляди. Після провалу планів підняти селянське повстання шляхом «ходіння в народ» (1874–1875 рр.) в Україні помітною подією стала невдала «Чигиринська змова (1877 р. — організація народниками Я. Стефановичем, Л. Дейчем та І. Бохановським революційної селянської організації «Таємна дружина» на Київщині, розгромленої урядом), члени «Народної волі» перейшли до тактики терору, здійснивши низку замахів на царських чиновників, що увінчалася вбивством 1 березня 1881 р. імператора Олександра II. Після цього обидві організації були розгромлені, керівники (серед яких було чимало українців — А. Желябов, Ф. Лизогуб, М. Кибальчич, С. Степняк-Кравчинський) страчені або засуджені до каторги.

Українське національне питання народниками вважалося в ліпшому випадку другорядним порівняно з соціальним визволенням народів Російської імперії.

Український національно-визвольний рух був викликаний:

· зростанням феодального гніту в складі Австро-Угорщини (збільшення феодальних повинностей селян),

· суворим бюрократично-поліцейським режимом;

· зростанням національного гніту (заборона на викладання української мови в школах і культурно-громадських установах, насадження німецької мови, прагнення Австро-Угорщини асимілювати українське населення та ін.).

Піонерами національно-визвольного руху в Галичині були:

· Іван Могильницький — священик м. Перемишля, який у 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою.

· у 1832 р. у Львові організовано громадсько-культурне об’єднання «Руська трійця». Засновниками його були М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич — студенти Львівського університету й одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Своєю метою вони ставили боротьбу проти соціального, політичного та духовного гноблення української землі, підняття української самосвідомості через поступове перетворення побутової української мови на літературну, знайомство з історією та традиціями українського народу. Вони видрукували написані в дусі романтизму альманах «Зоря» (через цензуру не вийшов у світ) і «Русалка Дністрова», де поміщали історичні статті про подвиги козацтва, С. Наливайка та інших героїв народних повстань, а також українські пісні, народні перекази і т. п. «Русалку Дністрову» високо оцінили Т. Г. Шевченко та І. Франко, а австрійський уряд конфіскував увесь тираж. Після цього члени «Руської трійці» опублікували кілька статей за кордоном (у Лейпцигу та ін. містах), де засуджували феодальні порядки, цензуру, національний гніт у Галичині.

Значення — сприяли зростанню української культури й самосвідомості населення, були борцями проти національного та духовного гніту в західноукраїнських землях.

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції 1848–1849 рр. в Австрійській імперії

У березні 1848 р. спалахнула буржуазно-демократична революція в Австрійській імперії (відбулося народне повстання у Відні й Будапешті, було скинуто уряд Меттерніха, імператор Фердинанд І пообіцяв запровадити конституцію та демократичні свободи). Революція стала поштовхом для національно-визвольного руху в західноукраїнських землях.

Березень 1848 р. — величезна демонстрація у Львові, яка склала петицію до імператора з вимогами здійснення буржуазних реформ і перетворення Галичини на польську автономну провінцію. Під натиском демонстрантів були звільнені всі політичні арештанти з в’язниць Львова, почалося формування національної гвардії. Петиція стала програмою нової польської шляхетсько-буржуазної організації — «Центральної ради народової».

Квітень 1848 р. — почалися заворушення селян, які могли спричинити велике селянське повстання. Щоб запобігти йому, австрійський уряд скасував 17 квітня в Галичині кріпосне право: панщину й особисту залежність селян від феодалів (на 5 місяців раніше, ніж в інших провінціях).

Головна руська рада

У травні 1848 р. українська ліберальна інтелігенція й уніатське духівництво створили у Львові першу українську політичну організацію — Головну руську раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем (мала 50 рад на місцях, видавала газету «Зоря галицька», запровадила герб (золотий лев на блакитному тлі) та жовто-блакитний прапор). Рада домагалася встановлення власної української автономії Галичини, формування загонів національної української гвардії й запровадження в навчальних закладах навчання українською мовою. Але уряд затвердив лише вимогу про викладання предметів у школах і гімназіях українською мовою.

У червні 1848 р. на Слов’янському конгресі в Празі між делегатами від Головної руської ради і Центральної ради народової виникла запекла дискусія: українці вимагали поділу Галичини на Західну (Польську) і Східну (Українську), чому поляки всіляко противилися. Зрештою було досягнуто компромісу: Галичина залишається єдиною, а в ній дотримується рівність поляків і українців щодо права займати адміністративні посади тощо. Але через обстріл Праги австрійськими військами конгрес перервав свою роботу, делегати роз’їхались, а протиріччя між польською й українською Радами залишились.

У листопаді 1848 р. відбулося збройне повстання у Львові з вимогою запровадження української автономії в Східній Галичині та проти спроб Австрії роззброїти загони української національної гвардії. У повстанні взяли участь широкі народні маси: від ремісників до інтелігенції. Вулиці були перегороджені барикадами, на одній із них уперше був піднятий червоний прапор. Повстання було жорстоко придушене каральними військами після артилерійського обстрілу міста.

У Північній Буковині протягом 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі землі, пасовища й ліси, створювали збройні загони. У листопаді 1848 р. спалахнуло збройне повстання (спочатку в гірських районах, а потім і в долинах), придушене карателями лише через півтора роки — у квітні 1850 р.

Українці в першому парламенті Австро-Угорщини

У липні 1848 р. почалися засідання рейхстагу у Відні, до якого в ході червневих двоступінчастих виборів було обрано 25 українців (15 селян, 8 священиків, 2 представники міської інтелігенції) і 75 поляків на 100 місць, наданих Галичині. Українці в парламенті відстоювали:

· поділ Галичини на Західну (із центром у Кракові) і Східну (із центром у Львові);

· антифеодальні вимоги: ліквідація кріпосного права (не тільки в Галичині, а й на решті території), скасування викупних платежів феодалам за землю, ліквідацію монополії феодалів на володіння млинами, зниження державних податків, дозвіл селянам вільно користуватися соляними покладами та ін.

На підтримку цих вимог депутати-українці зібрали 200 тис. підписів, але рейхстаг лише частково їх задовольнив.

У грудні 1848 р. новий 18-літній імператор Франц-Йосиф, зібравши контрреволюційні сили, розпустив парламент.

Ліквідація кріпосного права

Ця подія стала одним із найважливіших рішень парламенту, затверджених імператором 7 вересня 1848 р. Закон надав селянам право власності на землю й громадянські права (обирати та бути обраним, самостійно вибирати місце проживання та ін.), скасував панщину, але встановив величезний викуп за землю, через що у феодалів залишилася більша частина землі, лісу та пасовищ, користування якими селяни змушені були відпрацьовувати (як на панщині) або вносити велику плату за нього; сам же викуп існував до початку XX ст.Основні підсумки революції — поєднували в собі як прогресивні досягнення, так і феодальні пережитки.

Прогресивне: скасування кріпосного права; запровадження конституційного правління; уперше українці західних територій самовиразились як нація зі своїми інтересами й були представлені в парламенті; покладено початок політичній боротьбі населення цих земель за своє національне й соціальне звільнення.

Негативне: збереження монархії; розпуск парламенту; криваве придушення повстань; величезні викупні платежі й панування, як і раніше, феодального землеволодіння; розчленовування західноукраїнських земель за новою австрійською конституцією: Західна та Східна Галичина так і залишились об’єднаними й були віддані під владу Польщі; владу в Буковині віддали румунським поміщикам.

Консолідація українства на Буковині

Улітку 1848 р. могутній селянський рух розпочався в Буковині, внаслідок чого і тут австрійський уряд змушений був проголосити скасування панщини. До австрійського рейхстагу була подана петиція, під якою стояло 17 тис. підписів. У ній селяни вимагали не тільки адміністративно-державного поділу Галичини на українську та польську частини, але й запровадження української мови в школах. З ініціативи Лук’яна Кобилиці та інших селянських депутатів рейхстагу 1 листопада 1848 р. у Чернівцях відбувся з’їзд представників сільських громад усієї Буковини. Учасники з’їзду виступили проти намірів австрійського уряду адміністративно відокремити Буковину від Галичини. 16 листопада 1848 р. у містечку Вижниця Л. Кобилиця скликав багатотисячні збори й у своїй промові переконував людей у тім, що рейхстаг не може та й не хоче поліпшити долю українського селянства, тому слід самим добиватися справедливості. Так почалося повстання під проводом Л. Кобилиці.